Мови в Україні

Пам’ятник «Ї» у м. Рівне

Зміст

1 Українська мова
- 1.1 Література
2 Мови національних меншин в Україні
- 2.1 Література
3 Див. також
4 Автори ВУЕ
5 Важливо!

Українська мова

Державною мовою України є українська мова, що закріплено в Конституції України (ст. 10, ч. 1). За кількістю мовців українська мова входить до найпоширеніших мов світу (за різними джерелами, за кількістю мовців вона посідає 25 або 22 місце у світі), є другою (після російської) або третьою (після російської та польської) за поширеністю серед слов’янських мов.

Українська є рідною мовою не лише для українців, що мешкають в Україні (відповідно до перепису населення за 2001, українську визначили як рідну 67,5 % населення України), а й помітної частини українців, які живуть за межами нашої держави, зокрема в Росії, Молдові, Канаді, США, Казахстані, Білорусі, Румунії, Бразилії, Словаччині та в ін. країнах, а також значної частини представників національних меншин України. Серед національних меншин України найбільша частка тих осіб, рідною мовою яких є українська, припадає на етнічних поляків. 71 % українських поляків назвали рідною мовою українську і лише 12,9 % — польську (перепис, 2001). Досить високим є відсоток осіб, які вказують рідною мовою українську, також серед українських німців (22,1 %), ромів (21,1 %), білорусів (17,5 %), євреїв (13,4 %) та молдаван (10,7 %). Серед інших меншин відсоток тих, хто вважає рідною мовою українську, був нижчий за 10 % (станом на 2001).

Українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї; побутує в центрі слов’янського світу, при цьому її генетична належність до спорідненого угрупування мов здебільшого збігається з географічним розміщенням етносу, що послуговується нею. На півночі від території поширення української мови функціонує східнослов’янська білоруська, на сході та північному сході — східнослов’янська російська, на заході — західнослов’янська польська, південніше — західнослов’янська словацька. Із південнослов’янськими мовами українська безпосередньо не контактує. Однак в Україні в південно-західній частині Одещини побутують говірки болгарської мови, які від основної території болгарської мови відокремлює лише відносно неширокий проміжок румунської території. Значно меншими є межі контактів української з неіндоєвропейськими мовами. Зокрема, на південно-західній частині кордону, де Україна межує з Угорщиною, українська мова контактує з неіндоєвропейською угорською (фіно-угорська мовна сім’я), а на кордоні з Румунією і Молдовою — з індоєвропейською румунською (романська група) мовою, у Криму — з тюркською кримськотатарською та східнослов’янською російською мовами.

Формування сучасних українських мовних рис тривало впродовж багатьох століть. Частина з них з’явилася ще в мовленні східнослов’янських племен (див. Східні слов’яни), що мешкали на території сучасної України в праслов’янський (або спільнослов’янський) період, інші сформувалися після розпаду праслов’янської етномовної спільності (6–9 ст.), деякі постали за часів Давньої Русі (9–12 ст.), найбільша частина — у період самостійного життя східнослов’янських мов (після 11–12 ст.).

У фонетиці серед найвиразніших ознак української мови виокремлюють:

сильний ікавізм — наявність голосного і на місці колишнього ѣ (дід, ліс, літо, сіно) та в новозакритих складах (віз, кінь, стіл, сім, осінь);
наявність специфічно української фонеми и, у якій злилися давні звуки [ы] та [і];
зближення у вимові ненаголошених голосних е, и: ве^исна, ве^иликий, ожи^еве;
збереження м’якого, зокрема й кінцевого [ц’], пов’язаного з праслов’янським [с’] і втраченого в усіх інших слов’янських мовах;
твердість приголосного перед е (що походить із сильного ь) при м’якості кінцевого приголосного перед занепалим слабким ь: день;
функціонування фрикативного [г]: голова, нога, городити;
приставні приголосні в і г на початку слова: вузький, вухо, Ганна, горіх;
збереження дзвінкості дзвінких приголосних перед глухими і в кінці слова: казка, дуб, сад;

у морфології:

закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду з давньою основою на -ŭ: солоду, меду, дому, верху, полу;
закінчення -ові, -еві (-єві) в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду цієї самої групи на зразок солодові, медові, домові, а потім — і всіх інших іменників чоловічого роду;
чергування приголосних г, к, х зі свистячими з, с, ц у давальному та місцевому відмінках однини іменників: слуга — слузі, рука — руці, вухо — вусі;
кличний відмінок іменників: друже, брате, земле, мамо, учителю;
закінчення -ої в родовому відмінку однини прикметників жіночого роду: великої, доброї, святої;
форми давального відмінка займенників мені, тобі, собі;
форми третьої особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни (без кінцевого т): може, іде, живе;
закінчення -мо в дієсловах першої особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємо, питаємо, помагаємо.

Названі риси дослідники простежують уже в давніх писемних пам’ятках. Серед найвідоміших: Остромирове Євангеліє (1056–1057), Ізборник Святослава (1073), Повчання Володимира Мономаха (1117), Пересопницьке Євангеліє (1556–1561) тощо.

Староукраїнська (руська) мова мала статус офіційної у Великому князівстві Литовському, куди входила частина українських земель.

Становлення нової української літературної мови пов’язане з творами І. Котляревського, а її внормування — з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та ін., які писали народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських і слобожанських говірок.

Протест проти Закону України «Про засади державної мовної політики», 2012 р.

Від 17 ст. українська мова неодноразово зазнавала адміністративних утисків і заборон тодішніх польської, російської, румунської влади в різних частинах України. Серед найвідоміших: заборона ввозити до Московської держави видання, надруковані українською мовою (1693); цілковита заборона друкування книг українською мовою (1720); заборона викладати українською в Києво-Могилянській академії (1784); Валуєвський циркуляр, яким заборонено друк українською мовою букварів, навчальних посібників, наукових видань, періодики та проголошено, що «никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ» (1863); Емський указ, за яким заборонено ввозити на територію Російської імперії книги, надруковані українською мовою; видання оригінальних і перекладних текстів українською; публічні виступи, театральні вистави українською; влаштування концертів із виконанням українських пісень; викладання українською в початковій школі тощо (1876); заборона українськомовної преси в Галичині, підпорядкування українських шкіл польському Міністерству освіти (1920); заборона української мови в польських державних та самоуправних установах Західної України (1924); ліквідація Інституту української наукової мови та наукових комісій: діалектологічної, історії української мови, нормативної граматики української мови, для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника (1930); створення комісії, метою діяльності якої є відкинути «штучне відмежування української мови від російської мови у словниках» та усунути «націоналістичні правила правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури» (1933); скасування в Румунії розпорядження, за яким попередньо було дозволено кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців (1933); наказ про обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах (1938); постанова про необов’язковість вивчення мов союзних республік у школах і, як наслідок, перехід значної частини українськомовних шкіл на викладання російською (1958); наказ про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою та обов’язкове їх затвердження в Москві (1970); постанова (так званий указ Ю. Андропова) про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 15 % надбавки до платні вчителям російської мови та літератури (1983). У сучасній Україні за часів президента-втікача В. Януковича — Закон України «Про засади державної мовної політики» (відомий як закон Ківалова — Колесніченка, 2012), який сприяв суттєвому розширенню функціонування російської мови в Україні.

Останній номер журналу «Karaj Awazy», 1938 р.

Попри тиск і заборони, українська мова лишається однією з найрозвиненіших і потужних мов у світі. Вона мала статус державної в Українській Народній Республіці (Закон «Про державну мову», 1918), у Карпатській Україні (розпорядження, 1938). У 1989 Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР», де надала українській мові статус державної, що пізніше, за часів незалежної України, підтверджено в 10-й статті Конституції України.

За три десятиліття незалежності спостережено невідповідність між задекларованим статусом української мови та її реальним функціонуванням і намаганням окремих політиків маніпулювати мовним питанням, наполягаючи на російсько-українській двомовності держави. Однак дослідження науковців (наприклад, Інституту української мови НАНУ та Ґіссенського інституту славістичних студій у Німеччині, 2017) про ставлення українців до державної мови засвідчили, що 79,7 % опитаних уважають українську мову одним із атрибутів державності, а 90,1 % упевнені, що громадяни України обов’язково повинні володіти українською. Проте частка респондентів, що вважають мовою щоденного спілкування лише українську або переважно українську, суттєво менша — лише 46,9 % (хоч у 2006 таких було 38 %). При цьому кожен другий представник молодого покоління (18–29 років) у повсякденному спілкуванні послуговується українською, що є ознакою демографічної потужності мови.

Таким чином, українська мова перебуває на етапі поступового утвердження та поширення в усіх сферах діяльності держави. Цьому сприяють, зокрема, нормативні акти, постанови й закони, що регулюють уживання державної української мови у сферах освіти (Закон України «Про освіту», 2017), телебачення й радіомовлення (Закон України «Про телебачення й радіомовлення», 1993), державної служби (Закон України «Про державну службу», 2015) та ін. 2019 набув чинності Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», де однозначно проголошено, що єдиною державною мовою в Україні є українська, яка обов’язкова для органів державної влади і в публічних сферах (освітній, медичній, сфері обслуговування, трудових відносин, публічних заходах, рекламі тощо) на всій території держави.

Література

Масенко Л. Конфлікт мов та ідентичностей у пострадянській Україні. Київ : Кліо, 2020. 176 с.
Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. Київ : Наукова думка, 1993. 200 с.
Соколова С., Залізняк Г. Особливості сучасної мовної ситуації України у дзеркалі соціології та соціолінгвістики // Українська мова. 2018. № 2. С. 3–19.
Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. Київ : МПП «ТАЛЯ», 2012. 80 с.
Ткаченко О. Б. Українська мова: сьогодення й історична перспектива. Київ : Наукова думка, 2014. 511 с.
Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.

Мови національних меншин в Україні

Найпоширенішими мовами національних меншин України є російська (29,6 % відповідно до перепису 2001) і кримськотатарська (близько 0,5 % від населення України загалом, для 92 % кримських татар). При цьому назвали своєю рідною мовою українську 67,5 % населення України.

Після 2001 переписи населення в Україні не відбувалися, однак інформацію про рідну мову та мову спілкування в родині збирали соціологічні центри в межах репрезентативних опитувань. Так, у 2012 опитування Соціологічної групи «Рейтинг» засвідчило, що показники обрання рідної мови порівняно з 2001 змінилися несуттєво. Українську мову обрали 50 %, українську і російську мову рівною мірою (варіант, відсутній у питальнику перепису населення 2001) — 20 %, російську — 29 %, інші мови — 1 %. При цьому 45 % заявили, що мовою їхнього спілкування у побуті є українська, 39 % — російська, 15 % — українська й російська рівною мірою. Відповідно до опитування Центру Разумкова 2017 (без урахування окупованих територій), українську мову вважали рідною мовою 68 %, українську й російську рівною мірою — 17 %, російську — 14 %, інші мови — 0,7 %. Серед етнічних росіян назвали рідною мовою російську — 81 %, українську — 4 %, українську й російську рівними мірами — 14 %. Російська мова також поширена серед етнічних українців (одна з двох рідних мов поряд із українською для 18 % і рідна мова для 9 %). Дані про представників інших етнічних груп та поширеність інших мов, відповідно до цього опитування, є нерепрезентативними й не публікувалися. Під час опитування 2020 (без опції «дві мови рівною мірою») Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» й Центру Разумкова українську назвали рідною мовою 73,4 %, російську — 22 %, іншу — 1,7 % респондентів, не відповіли 2,9 %.

Поширення мов в Україні має суттєві регіональні відмінності — українська мова є рідною мовою більшості населення в більшості регіонів. Винятки становлять Донецька й Луганська області (на території Луганської області українська переважала до перепису 1959 включно, після перепису 1970 більшість називала рідною мовою російську; на території Донецької області українська мова незначно поступалася російській за переписом 1959, однак розрив між ними суттєво зріс після перепису 1970; в обох областях динаміка зміни чисельності носіїв на користь російської мови зберігалася й після 1991 р., однак у частині районів стабільно переважає українська), колишній Путивльський район Сумської області та деякі ін. райони й міста. У деяких місцевостях більшість визнавала рідними інші мови: румунську/молдавську (колишній Герцаївський район Чернівецької обл. і колишній Ренійський район Одеської обл.), угорську (Берегівський район Закарпатської обл.) й болгарську (частина Одеської обл.). Мовна ситуація в цих місцевостях стабільна і суттєво не змінилася після 2001.

Відповідно до Конституції Автономної Республіки Крим 1998 р. (ст. 10), поряд із українською мовою як єдиною державною визначено окремий статус для російської як «мови більшості населення і прийнятної для міжнаціонального спілкування» та кримськотатарської як однієї з трьох мов публікації офіційних документів (поряд із українською як державною та російською як «мовою більшості населення»).

Документи, які посвідчують статус громадянина України на території АР Крим, відповідно до Конституції АР Крим, оформлюють державною та російською мовами (обов’язково), а також кримськотатарською мовою (за клопотанням громадянина).

Після окупації АР Крим Росією на території автономії триває послідовне витіснення з суспільного життя української та кримськотатарської мов. Після 2014 почався процес створення середніх закладів освіти з кримськотатарською мовою викладання за межами АР Крим (у Херсонській обл. працює одна школа й низка класів із кримськотатарською мовою навчання). 2014 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відкрито спеціальність «Кримськотатарська мова та література. Англійська мова та переклад», а від 2016 відновлено спеціальність «Кримськотатарська мова і література» в Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського, що працює на материковій Україні.

До національних меншин, значна частина яких використовує в побуті або вважає рідною мову свого етносу, крім кримських татар, належать українські росіяни (95,9 %, розпорошені територією України), угорці (95,4 %, переважно в Закарпатській обл.), румуни (91,7 %, переважно в Чернівецькій і Закарпатській областях), гагаузи (71,5 %, переважно в Одеській обл.), болгари (64,2 %, переважно в Одеській і Запорізькій областях), молдавани (70 %, переважно в Одеській обл.), азербайджанці (53 %, розпорошені територією України) і вірмени (50,4 %, розпорошені територією України).

Кримськотатарська мова за роки перебування кримських татар у депортації (з 1944 до кінця 1980-х) практично втратила діалектний поділ на північний (степовий), південний (південнобережний) і центральний діалекти. Особливістю згаданих говорів була їхня належність до різних груп тюркських мов, спричинена процесом міграції предків кримських татар на півострів і прилеглі землі. Так, північні діалекти належали до кипчацької групи тюркської сім’ї, південні — до огузької, а центральні мали перехідний характер, зумовлений накладанням огузьких рис південного діалекту та турецької османської мови на кипчацький субстрат. З огляду на це, північний і південний діалекти не були взаємнозрозумілими. Найпоширенішим був центральний діалект.

Класична кримськотатарська літературна мова (до кін. 18 ст.) була близькою до турецької османської мови й базувалася на південному діалекті. Нова кримськотатарська літературна мова, що розвивається з 19 ст., ґрунтується на центральному діалекті. До 1929 кримськотатарська мова послуговувалася арабською графікою; 1929–1938 — латиницею (яналіф); 1938–1992 — кирилицею. Від 1992 паралельно використовують латиницю й кирилицю з поступовим витісненням кирилиці.

Деякі мови національних меншин на території України мають помітні діалектні відмінності від їхніх літературних варіантів. Це, зокрема, стосується російської мови. Остання в Україні відзначається наявністю численних українізмів у лексиці, відмінностями у вживанні прийменників (використання прийменника «на» в багатьох випадках, у яких у літературній мові вживають «в», зокрема щодо назв районів у містах), фонетичними особливостями (значно слабшою редукцією голосних, меншим ступенем оглушення приголосних на кінці слів, в окремих регіонах також витісненням проривного [ґ] фрикативним [г]).

Помітні відмінності існують у польській мові українських поляків. Зокрема, їхній мові властиві українізми в лексиці, збереження вимови м’яких свистячих приголосних, які в польській літературній мові перейшли в шиплячі, збереження вимови твердого [л], який у літературній мові перейшов у губно-губний [в] тощо.

Серед українських ромів поширені п’ять діалектів ромської мови: сервські діалекти; влаські діалекти; кримський діалект, близький до мови балканських ромів; діалекти російських ромів (руска рома); келдерарський (котлярський) діалект; ловарський діалект. Значна частина ромів у побуті користується українською та російською, а також (ловари-унгри в Закарпатській обл.) угорською. Найвища кількість ромів, які назвали рідною мовою ромську, за переписом 2001, була в Івано-Франківській обл. (81,2 %), найменша — у м. Севастополі (11,1 %).

У 1-й пол. 20 ст. літературний стандарт мови їдиш на території України базувався на місцевому діалекті (український або південно-східний діалект їдиш). Сучасний літературний їдиш поєднує риси українського, литвацького (литовського-білоруського) й польського діалектів. Відповідно до перепису 2001, їдиш вважали рідною мовою близько 3 % українських євреїв. У той самий час, український діалект їдиш зберігається в єврейських громадах у США (зокрема в м. Нью-Йорку) та в окремих компактних поселеннях ортодоксальних юдеїв в Ізраїлі (значна частина — в районі Меа-Шеарім м. Єрусалима), причому кількість його носіїв впродовж останніх десятиліть залишається стабільною. В окремих середніх закладах освіти їдиш поряд із івритом викладають як окремий предмет. Їдиш використовує єврейське квадратне письмо, поряд із яким із навчальною або науковою метою часто використовують офіційну латинську транслітерацію.

На території України сформувалася низка літературних мов, які натепер перебувають під загрозою зникнення. Це караїмська мова (кримський і західноукраїнський літературні варіанти), кримчацький етнолект кримськотатарської мови, урумська мова (усі — кипчацької групи тюркської мовної сім’ї). Західноукраїнський варіант караїмської вважають вимерлим, однак він суттєво вплинув на розвиток караїмської культури в 1920-ті — 1930-ті завдяки виданню літературного журналу «Караїмський голос» («Karaj awazy»). Кримський варіант караїмської використовує латинську й кириличну графіку. До поч. 20 ст. кримський варіант караїмської мови використовував також єврейське квадратне письмо. Кримчацький етнолект кримськотатарської та урумська мова послуговуються кирилицею.

У приазовському регіоні (південь Донецької обл.) серед місцевих греків (нащадків греків, переселених із Криму у 18 ст.) поряд із тюркською урумською поширена також румейська мова, яка зберігає низку особливостей візантійської грецької й не є взаємнозрозумілою з новогрецькою мовою. Румейська мова використовує кирилицю, у 1927–1937 — адаптовану для її особливостей грецьку абетку.

Діалектні відмінності від відповідних літературних мов простежено в мові українських гагаузів (в Україні поширений вулканештський [південний] діалект гагаузької), болгар, румун/молдаван, албанців.

В Україні поряд із викладанням державною мовою функціонують школи з викладанням мовами національних меншин (угорською, румунською/молдавською, польською й російською). Угорську, румунську/молдавську, польську й російську мови також викладають як предмети (мови національних меншин) у школах із українською мовою навчання. В окремих школах із українською мовою навчання як предмети викладають болгарську, вірменську, гагаузьку, кримськотатарську, новогрецьку (для урумів і румеїв), ромську, російську і словацьку мови, мову іврит, а також (як факультатив) їдиш.

Література

Городяненко В. Г. Языковая ситуация на Украине // Социологические исследования. 1996. № 9. С. 107–113.
Изидинова С. Р. Современное состояние и проблемы изучения крымскотатарского языка // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. 1993. Вып. 3. С. 201–205.
Масенко Л. Конфлікт мов та ідентичностей у пострадянській Україні. Київ : Кліо, 2020. 176 с.
Меметов И. А. Периодизация истории развития крымскотатарского литературного языка // Культура народов Причерноморья. 2000. № 14. С. 106–109.
Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації / За ред. Ю. Бестерз-Дільґер. Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. 364 с.
Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом / Гол. ред. кол. О. М. Майборода. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. 398 с.
Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. Київ : Наукова думка, 1993. 200 с. #Русский язык в Украине : в 2 т. / Под ред.
М. Б. Погребинского. Харьков : Харьковский частный музей городской усадьбы, 2010.
Соколова С., Залізняк Г. Особливості сучасної мовної ситуації України у дзеркалі соціології та соціолінгвістики // Українська мова. 2018. № 2. С. 3–19.
Ткаченко О. Б. Українська мова: сьогодення й історична перспектива. Київ : Наукова думка, 2014. 514 с.
Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 2005. 399 с.
Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): стан і статус. Чернівці : Рута, 1998. 207 с.
Юнусов Ш. Э. Современный крымскотатарский язык и перспективы его развития // Культура народов Причерноморья. 2002. № 27. С. 43–45.
Bilaniuk L. Contested Tongues: Language Politics And Cultural Correction in Ukraine. Ithaca; London : Cornell University Press, 2005.
230 p.
Biłonożko E. Obcość języka ojczystego (lingwistyczna identyfikacja polaków na Ukrainie) // Studia politologica Ucraino-Polona. 2013. № 3. P. 100–105.
Ceals C. A. Choosing a Mother Tongue: The Politics of Language and Identity in Ukraine. Bristol : Multilingual Matters, 2019. 213 p.
Dubisz S. Sytuacja języka polskiego na Litwie, Ukrainie i Białorusi // Poradnik językowy. 2014. № 7. P. 7–20.
Dzięgiel E. Odmiany terytorialne i społeczne współczesnego języka polskiego na Ukrainie // LingVaria. 2017. № 12 (24). P. 199–210.
Kulyk V. Soviet Nationalities Policies and the Discrepancy between Ethnocultural Identification and Language Practice in Ukraine // Historical Legacies of Communism in Russia and Eastern Europe / Ed. by M. Beissinger, St. Kotkin. New York; Cambridge : Cambridge University Press, 2014. P. 202–221.
Rebounding Identities: The Politics of Identity in Russia and Ukraine / Ed. by D. Arel, B. Ruble. Washington : Woodrow Wilson Center Press ; Johns Hopkins University Press, 2006. 384 p.
Shumlianskyi S. Conflicting Abstractions: Language Groups in Language Politics in Ukraine // International Journal of the Sociology of Language. 2010. № 201. P. 135–161.