Шевченко, Тарас Григорович

Автопортрет. 1840−1841 рр.

Шевченко, Тарас Григорович
Псевдоніми	Т. Ш., К. Дармограй, Кобзарь Дармограй, Руэль, Перебендя
Народження	09.03.1814
Місце народження	Моринці
Смерть	10.03.1861
Місце смерті	Санкт-Петербург
Alma mater	Академія мистецтв імператорська
Напрями діяльності	художник, поет, прозаїк, драматург, громадський діяч

Шевченко, Тарас Григорович (09.03.1814, с. Моринці, тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл., Україна — 10.03.1861, м. Санкт-Петербург, тепер Російська Федерація) — поет, художник, мислитель, громадський діяч, чільна постать української культури й національного відродження.

Життя і творчість

Моринці і родина

Батько Т. Шевченка — Григорій Іванович, по-вуличному — Грушівський (1781−1825), та предки по батькові — родом із с. Кирилівка (нині с. Шевченкове Звенигородського р-ну Черкаської обл.). Мати — Катерина Якимівна (1783−1823, дівоче прізвище — Бойко) — із сусіднього с. Моринці. Яким Бойко, дід Тараса по лінії матері Катерини, походив із Прикарпаття. Родина Шевченків після одруження 1802 жила в Кирилівці, а 1810 перебралася в Моринці. За переписом кріпаків у березні 1816, Григорій Іванович Шевченко та його сини Микита й Тарас записані в Кирилівці у дворі Івана Андрійовича Шевченка (Шевця). Саме дід Іван, який, імовірно, був учасником Коліївщини, розповів онуку про «ту славу козачу» та пробудив у ньому почуття власної гідності.

Кирилівка належала великому поміщикові В. Енгельгардту, а з 1828 — П. Енгельгардту, згодом — його синові М. Енгельгардту. Родина Григорія Шевченка жила спочатку біля його батька, а пізніше — у власній, придбаній садибі.

1823 померла мати Тараса. Батько одружився зі вдовою Оксаною Терещенко, яка мала своїх 3-х дітей. 1825 помер батько, завдяки якому Тарас у 8 років почав навчатися в кирилівській церкві, де за вчителя був дяк П. Рубан. Там пробудився хист хлопця до малювання. Згодом малолітнього племінника забрав до себе дядько Павло Іванович Шевченко — у найми. Поневіряння по чужих людях, покарання різками, приниження й знущання загострювали такі його «продерзости характера» (Шевченко), як непокірність, упертість, зухвалість, нестримний потяг до свободи, викличне бунтарство.

Т. Шевченко часто усамітнювався. Переписував твори Г. Сковороди, псалми, акафісти, житія святих, рисував «вугіллям на коморі і стайні півнів, людей», церков, віршував, виготовляв рукописні книжечки, читав старослов’янською Псалтир, псалми, тропарі, служив, заступаючи дяків на похоронах, слухав кобзарів. Уже в дитинстві в Т. Шевченка виробилося особливе сприйняття краси створеного Богом світу, гармонії кольорів і звуків.

У 15-літньому віці Т. Шевченко потрапив до панського двору у Вільшані спочатку для опанування науки кухарства, а згодом став «козачком» у пана П. Енгельгардта. Крадькома перемальовував картини, що прикрашали панські покої. Восени 1829 П. Енгельгардт, поручик лейб-гвардії, вирушив до м. Варшави, де стояв його уланський полк. У панському обозі перебував і Т. Шевченко, який уже мав атестацію: «годен на комнатного живописца».

У Санкт-Петербурзі

Наприкінці зими 1831 в обозі пана П. Енгельгардта Т. Шевченко прибув до м. Санкт-Петербурга. Там П. Енгельгардт дав згоду на його навчання в майстра петербурзького малярського цеху В. Ширяєва, який виконував оздоблювальні роботи в палацах петербурзької знаті. Т. Шевченко брав участь в оздобленні щойно побудованих будівель Урядувального Сенату, Найсвятішого Синоду, розписував петербурзький Великий театр, Олександринський, Михайлівський театри. Водночас Т. Шевченко приступив до створення власних історичних і міфологічних композицій («Смерть Лукреції», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», «Смерть Богдана Хмельницького» та ін.).

1836 Т. Шевченко зустрівся із художником І. Сошенком, який навчався в Академії мистецтв. І. Сошенко познайомив Т. Шевченка із земляками — письменниками Є. Гребінкою, Н. Кукольником, художником А. Мокрицьким, конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, а також з академіком О. Венеціановим.

Т. Шевченко активно займався самоосвітою, багато читав. Мріяв про навчання в Академії мистецтв, куди йому як кріпакові вступ був заборонений. Попри те, що перед П. Енгельгардтом клопоталися про його звільнення з кріпацтва такі впливові діячі культури і мистецтва, як поет В. Жуковський, придворний живописець О. Венеціанов, граф М. Вієльгорський, власник талановитого кріпака не хотів давати вільну.

Було знайдено рішення: К. Брюллов, автор знаменитої картини «Останній день Помпеї», погодився написати портрет В. Жуковського, щоби виставити полотно на аукціон. Лотерея, в якій взяли участь і члени царської родини, відбулася 22.04.1838 (за ст. стилем). Відтак було зібрано необхідні для викупу 2500 рублів — і 25.04.1838 поет В. Жуковський у майстерні К. Брюллова вручив Т. Шевченкові відпускну.

Шевченко одержав право відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв, його вчителем зголосився бути К. Брюллов. Створені ним власні композиції, акварельні портрети, перші живописні роботи дістали високі оцінки, деякі з них експонувалися на академічних виставках, були нагороджені срібною медаллю 2-го ступеня Радою Академії мистецтв і відзначені Комітетом Товариства заохочення художників. Удосконалював майстерність рисувальника і живописця, водночас продовжував поетичну діяльність. Його перші ліричні й драматичні твори вражали природністю образного самовираження, виразністю співпереживання, чутливістю сприйняття природи, щирістю співчуття до драматичної долі своїх героїв.

1840 завдяки ініціативному втручанню Є. Гребінки, який наполіг на оприлюдненні приховуваних Т. Шевченком поезій, та сприянню українського поміщика П. Мартоса вийшла друком перша поетична книга Т. Шевченка — «Кобзар». Містила 8 творів:

поема «Катерина»;
вірші «До Основ’яненка»;
«Тарасова ніч»;
«Думи мої, думи мої...»;
«Перебендя»;
«Тополя»;
«Думка»;
«Іван Підкова».

Досконалість поетичної мови, сповідальність у висловленні своєї любові до рідного слова, до свого народу та України, природна чистота звучання і краса ліричного виповідання внутрішніх переживань — усе це вразило і захопило багатьох читачів цього послання до України, що його з волі поета начебто озвучив і поніс «меж люди» духовний проповідник, речник національної долі й слави — Кобзар (Перебендя). Ідея здійснення Слова, його проростання істиною у свідомості й душах людей, віра в його місійне покликання були визначальними в творчому самозвершенні Т. Шевченка.

Слово в його поезіях виконує функцію наставництва, духовного просвітителя затемнених невільництвом душ, звільнення їх від тьми і скверни.

У Шевченкові часи цілеспрямовано впроваджувалася на українських землях російська імперська ідентичність. Українське культурне й інтелектуальне життя ледве жевріло. Проте з появою «Кобзаря» процес формування української новолітературної мови і молодої української писемності прискорився.

Т. Шевченко усвідомлював, що доля нової української літератури залежить від формування літературної мови на основі народного розмовного мовлення, а для цього слід створити сприятливий духовний клімат. Саме тому покладав надії на народну мову, носієм якої було українське селянство. Українська мова залишалася чи не єдиною виразною й надійною ознакою національної ідентичності українців. Ясність, народнопісенна тональність, народносимволічна образність і простота поетичного мовлення, вираженого засобами фольклорної поетики,— усе це сприяло здійсненню діалогу між поетом і читачем, для якого він і готував у формі послання-привітання свої думи, надії й мрії.

1841 поет завершив поему «Гайдамаки», задум якої виник орієнтовно 1839. Надрукував перший розділ поеми «Галайда», правда, без назви; того ж 1841 Є. Гребінка вмістив його в альманасі «Ластівка». Повний текст через цензурні перепони з’явився окремою книжечкою лише в березні 1842. Т. Шевченко подав розлоге поетичне виповідання однієї з найдраматичніших сторінок національної історії, видобутої поетом з народних переказів, балад, пісень, з уст тих, хто бачив ці події на власні очі, хто знав учасників Коліївщини.

Повернення в Україну

Весною 1843 Т. Шевченко вирушив разом з Є. Гребінкою та його сестрою Людмилою в Україну. Створені ним малюнки людей, краєвидів, історичних пам’яток увійшли до масштабної серії «Мальовнича Україна». Відвідав Качанівку, Київ і Київщину, Полтавщину, Чернігівщину, здійснив подорож Дніпром від м. Києва до о. Хортиці. Всюди записував народні пісні, перекази, замальовував історичні пам’ятки і місця, створив низку портретів і картин, написав російською мовою поему «Тризна».

Восени 1843 побував у рідному селі Кирилівка, де побачився з братами, сестрами та 87-річним дідом Іваном, портрет якого там і намалював. Плідною була і малярська творчість. Т. Шевченко написав живописні портрети дітей князя В. Рєпніна, Р. Лукомського, Х. Маєвської, Г. Закревської, П. і В. Закревських, автопортрет, кілька жанрових картин («Батьківська хата у Кирилівці», «Вдовина хата на Україні» та ін.), виконав низку етюдів із натури, ескізів олівцем для майбутнього альбому «Мальовнича Україна».

Від перебування в Україні після 12-літньої розлуки Т. Шевченко мав прикрі враження. У листі до Я. Кухаренка від 26.11.1844 писав: «Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися». Ці мотиви гіркого розчарування висловлені в циклі поезій «Три літа».

У Москві та Санкт-Петербурзі

Повертаючись у лютому 1844 з України, Т. Шевченко зупинився в Москві, де затоваришував з М. Щепкіним. 19.02.1844 він написав знаковий для увиразнення своєї світоглядної позиції вірш «Чигрине, Чигрине». Це перша в українській літературі безкомпромісна оцінка трагічного приєднання України до Росії. Водночас у цій політичній інвективі поет висловив надію на національне воскресіння, яке можливе лише тоді, коли дух свободи наповнить народні сподівання на давно очікувану волю.

Наприкінці лютого 1844 Т. Шевченко прибув до м.Санкт-Петербурга і відновив навчання в Академії мистецтв. Також у цьому році петербурзький книгар І. Лисенков випустив у світ «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (в лютому 1843 Т. Шевченко продав йому весь тираж поеми «Гайдамаки» разом із правом на перевидання «Кобзаря»).

Т. Шевченко клопотався викупом із кріпацтва своїх братів і сестер, збирав кошти завдяки передплаті «Мальовничої України» та продажу опублікованих окремими книжечками поем «Гайдамаки», «Гамалія» і «Тризна», перекладав з російської мови українською свою п’єсу «Назар Стодоля», яка незабаром була поставлена в студентському домашньому театрі петербурзької Медико-хірургічної академії.

У березні 1845 Рада Академії мистецтв нагородила Т. Шевченка за успіхи в живописі срібною медаллю 2-го ступеня й удостоїла звання художника. Але тільки 18.11.1845 Загальні збори Академії мистецтв затвердили його у званні некласного художника із живопису історичного та портретного.

В Україні

25.03.1845 Т. Шевченко вирушив в Україну через м. Москву, де зустрічався з М. Щепкіним та О. Бодянським. Відвідав Кирилівку, приїхав до и. Києва, розпочав роботу в Київській археографічній комісії. Багато подорожував Україною, проводячи за завданням Київської археографічної комісії історико-етнографічні дослідження. Т. Шевченко виконував пейзажні рисунки, замальовував церкви, кам’яні хрести, руїни давніх будов, збирав необхідний матеріал для нових випусків «Мальовничої України». Розпочав роботу над поемою-містерією «Великий льох», поемами «Єретик» і «Сліпий», написав вірші «Не завидуй багатому...», «Не женися на багатій...», завершив перший варіант поеми «Кавказ» та поему «Наймичка».

Особливо плідним був грудень 1845, коли Т. Шевченко завершив у с. В’юнище (колишнє село Переяславського району Київської обл.; нині затоплене водами Канівського водосховища) гостро сатиричний твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», написав вірші «Холодний Яр», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі...», «Три літа», цикл переспівів із Псалтиря «Давидові псалми» і «Заповіт» («Як умру, то поховайте...»).

Мешкаючи в м. Києві в квітні — вересні 1846, Т. Шевченко виконав низку малюнків, акварелей, сепій, робив начерки олівцем краєвидів міста, малював Києво-Печерську лавру, брав участь у розкопках кургану Переп’ятиха. На Київщині записував від селян народні пісні. У вересні вирушив за завданням Київської археографічної комісії у подорож на Поділля і Волинь. Після повернення до Києва брав участь у засіданнях Кирило-Мефодіївського товариства.

На початку 1847 Т. Шевченка зараховано на посаду вчителя малювання в Київському університеті. Поет закінчив роботу над поемою «Осика», готував нове видання своїх творів, що мало вийти в Києві, а тим часом студент Київського університету О. Петров написав донос про Кирило-Мефодіївське товариство і роль у ньому Т. Шевченка.

05.04.1847 Т. Шевченко був заарештований на дніпровській переправі в Києві та під суворим караулом відправлений до Санкт-Петербурга, де його доставили в каземат Третього відділу Канцелярії Його імператорської величності у Петропавловській фортеці. У квітні — травні 1847, перебуваючи в казематі, він написав цикл віршів «В казематі».

У засланні

Шевченко-солдат. Автопортрет, 1847, Національний музей Тараса Шевченка, м. Київ

30.05.1847 Т. Шевченкові оголосили вирок: заслання без терміну в солдати із забороною писати і малювати. Як особливо небезпечного державного злочинця Т. Шевченка терміново вже на другий день після суду відправили в супроводі жандарма до Оренбурга (тепер місто в РФ), а звідти — в Орську фортецю (тепер м. Орськ Оренбурзької обл., РФ). Там, позбавлений можливості писати (крім листів) і малювати, Т. Шевченко завів свій перший «захалявний зошит», в якому записував власні поетичні твори. Його зарахували до складу Аральської описової експедиції, а незабаром відправили у небезпечний степовий похід до Раїмського укріплення. Солдат-художник виконував під час степового походу, в Раїмі (нині аул Кизилординської обл., Казахстан), у плаванні річкою Сирдар’єю та вздовж берегів Аральського моря малюнки, начерки, ескізи (аквареллю, сепією, олівцем). Перебуваючи на Кос-Аралі, упродовж вересня — грудня 1848 поет написав 53 поетичні та понад 70 художніх творів. У Раїмському укріпленні в 1-й половині 1849 створив, незважаючи на заборону, 16 поезій; в Оренбурзі в січні — квітні 1850 — 11 поезій і поему «Петрусь».

Т. Шевченко клопотався про дозвіл малювати і полегшити його долю з огляду на стан здоров’я, але такого дозволу не отримав.

За доносом прапорщика М. Ісаєва (який повідомляв, що Т. Шевченко порушує монаршу волю, а саме: ходить у цивільному одязі, таємно складає вірші й малює), його знову заарештували, відправили на гарнізонну вахту, згодом — в Орську фортецю, де ув'язнили на головній гауптвахті. Після проведення слідчих дій «рядового из политических преступников Тараса Шевченка» відправили з Орської фортеці на військову службу до Новопетровського укріплення (тепер м. Форт Шевченко Мангистауської обл., Казахстан). Дорогою в Оренбурзі поет зустрівся з Б. Залєським, а в Уральську (нині м. Орал Західноказахстанської обл., Казахстан) познайомився із поляком М. Ятовтом, який пізніше згадував: «Я розмовляв з ним довго про все... незалежна Україна була метою його мрій, революція була його прагненням; можна сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри».

Із 1850 в поетичній творчості Т. Шевченка сталася вимушена 6-річна перерва, хоча він продовжував, порушуючи царську заборону, таємно малювати. У квітні 1851 рядового 4-ї роти Оренбурзького 1-го лінійного батальйону Т. Шевченка включили до складу експедиції, яка вирушала на розшуки покладів кам’яного вугілля в горах Каратау. Протягом 3-х тижнів експедиційної подорожі Т. Шевченко виконав багато композицій, рисунків-ескізів, етюдів. Із малярських творів періоду заслання в Новопетровському укріпленні до нас дійшло 179 малюнків, серед них — 128 пейзажів Каратау.

Перебуваючи в Новопетровському укріпленні, Т. Шевченко брав активну участь в аматорському драматичному гуртку: готував до постановки вистави, сам грав на сцені, танцював.

Поблизу Новопетровського укріплення він натрапив на добру глину й алебастр, почав ліпити, оскільки не було заборони на заняття скульптурою. Виконав скульптуру «Христос» і барельєф «Тріо», який передав до Санкт-Петербурга своєму щирому другові, співакові С. Гулаку-Артемовському. Водночас поет змушений був нести тяжку солдатську повинність — тільки 1852 рядовий Т. Шевченко відбув 63 караули. За період із 1852 по 1858, за його словами, написав близько двох десятків повістей російською мовою, з яких до нас дійшло тільки дев’ять:

«Наймичка»;
«Варнак»;
«Княгиня»;
«Музыкант»;
«Несчастный»;
«Близнецы»;
«Художник»;
«Капитанша»;
«Прогулка с удовольствием и не без морали».

12.06.1857 Т. Шевченко, плекаючи надію незабаром вирватися з «безграничной тюрьмы», почав писати щоденник («Журнал»). Він знав, що за його звільнення від солдатської каторги клопочуться президент Академії мистецтв велика княгиня Марія Миколаївна, його щира приятелька А. Толстая, її чоловік, віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой, командир Окремого Оренбурзького корпусу В. Перовський.

02.08.1857 Т. Шевченко вибув із Новопетровського укріплення на рибальському човні до Астрахані (тепер місто в РФ). У його формулярному списку ще 28 травня було записано: «По Высочайшему повелению уволен от службы с воспрещением въезда в обе столицы и жительства в них, с тем чтобы он имел жительство впредь до окончательного увольнения его на родину в Оренбурге». Та комендант Новопетровського укріплення І. Усков, співчуваючи Т. Шевченкові, видав йому карантинне свідоцтво на виїзд до Астрахані та документ на право проїзду до Санкт-Петербурга. З Астрахані Т. Шевченко вирушив на пароплаві до Нижнього Новгорода (тепер місто в РФ). Командир Окремого Оренбурзького корпусу О. Катенін зобов’язав нижегородського губернатора повернути звільненого від солдатської служби поета до Оренбурга, проте Т. Шевченко, оголосивши себе хворим, залишився в Нижньому Новгороді майже на 6 місяців.

«На волі»

Уже в перші три-чотири дні перебування «на волі» («Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі,— на такій волі, як собака на прив’язі» — повідомив він 12.11.1857 своєму другу М. Щепкіну) Т. Шевченко написав поему «Неофіти». Виконав олівцеві рисунки, начерки, особливо багато портретів (понад 20), 3 автопортрети, малював церкви, монастирі, писав театральні рецензії, вів щоденник, написав триптих «Доля», «Муза», «Слава», переписав поему «Княжна», відкривши нею рукописну «Більшу книжку», опрацьовував поему «Відьма».

Політична система позбавила поета і художника свободи творчої самореалізації, а тому йому доводилося долати ці заборони й обмеження — шукати можливості для того, щоби вивести себе, фізично ув’язненого, обмеженого і творчо закутого забороною писати і малювати, за межі несвободи. Тільки через творчість Т. Шевченко міг реалізувати себе, оприявнити свою внутрішню свободу. У щоденнику він висловив надію на те, що після звільнення його поетична творчість розкрилиться, вірші «потекут плавнее, свободнее и проще и веселее». Гарантією такого майбутнього вільного творчого самовияву були для Т. Шевченка його дух, його внутрішня свобода і незалежність мислення.

Шевченкове буття-в-собі, завдяки усвідомленню своєї особливої місії як творця, духовного провісника і національного пророка, було зорієнтоване на самозбереження, забезпечення моральної і духовної суверенності свого Я. У щоденнику зізнається собі в тому, що йому вдалося зберегти себе, свій внутрішній образ, місійне покликання.

Деспотична влада є для Т. Шевченка уособленням зла. І до, і опісля 10-ти років суворого невільництва він не плекав ілюзій щодо майбутнього імперської системи — вона продукувала і продукуватиме зло. Поет так вважав, коли писав ще до ув’язнення поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним...», такої позиції дотримувався і після «мрачной монотонной десятилетней драмы», коли писав поему «Неофіти» та «Юродивого». Т. Шевченко не поспішав подавати «Неофітів» до друку, бо усвідомлював, що цензура розгадає цю притчу про муки і страждання за віру перших християн в Стародавньому Римі, зауважить ці іронічно-саркастичні натяки та сатиричні інвективи, спрямовані на щойно померлого царя Миколу I та його наступника Олександра II, співставить із поемами «Сон», «Кавказ», його віршами.

У Москві та Санкт-Петербурзі

Нарешті Т. Шевченкові було дозволено жити в столицях. 08.03.1858 він залишив Нижній Новгород і вирушив до Москви, де зупинився у М. Щепкіна. Поет нездужав, але працював. Намалював портрет М. Щепкіна, зустрівся через 11 років розлуки з княжною В. Рєпніною, відвідав М. Максимовича.

26.03.1858 Т. Шевченко поїздом відбув до Санкт-Петербурга й зупинився в помешканні М. Лазаревського, з яким здійснив візит до благодійників поета графів Толстих. Вістка про повернення Т. Шевченка із заслання сколихнула весь Петербург. Слава і популярність поета і художника серед петербурзької літературно-мистецької еліти, аристократії, студентства зростали щоденно.

На початку червня 1858 Т. Шевченко поселився у приміщенні Академії мистецтв, де облаштував квартиру-майстерню. Намалював портрет знаменитого актора А.-Ф. Олдріджа, з яким подружився, нарешті відбулася зустріч із Марком Вовчком, написав вірш «Марку Вовчку», а згодом подарував їй «Кобзар» 1860 із дарчим написом, автограф поеми «Неофіти», Біблію видання 1824, яку мав із собою на засланні. Шевченкові поезії активно перекладали російською мовою російські поети і перекладачі Л. Мей, О. Плещеєв, М. Курочкін, М. Гербель, П. Вейнберг, Л. Блюммер, М. Мизко. Т. Шевченко подав на розгляд Ради Академії мистецтв дві свої гравюри на здобуття звання академіка з гравірування на міді.

В Україні

25.05.1859 Т. Шевченко отримав у обер-поліцмейстера Санкт-Петербурга свідоцтво на вільний проїзд (але під наглядом поліції) в Київську, Чернігівську і Полтавську губернії.

Поїздка в Україну на 5 місяців «для поправления здоровья и для рисования с натуры этюдов» тривала недовго. Подорожуючи Київщиною, художник малював пером, олівцем, написав портрет М. В. Максимовича, підшукав земельну ділянку поближче до Дніпра, біля с. Пекарі (нині село Канівського району Черкаської обл.). За ведення «крамольних» розмов Т. Шевченка знову заарештували і вислали до Києва під нагляд поліції. У серпні 1859 йому було дозволено повернутися до Санкт-Петербурга.

Останні роки життя

1859 у м. Лейпцизі (Німеччина) видавництво В. Гергарда випустило збірник «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки», в якому вперше надруковано «Кавказ», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте...», «Розрита могила», «Гоголю», «І мертвим, і живим...».

У друкарні П. Куліша з’явився друком «Кобзар» 1860 накладом 6050 прим.

За допомогою інженера-архітектора Ф. Черненка Т. Шевченко склав план хати, яку замірився побудувати над р. Дніпром, продовжував клопотатися купівлею землі, викупом із кріпацтва братів Микити, Йосипа і сестри Ярини та пошуками можливої нареченої. Згодом повідомив Варфоломія Шевченка, що «заходивсь жениться» на кріпачці, сироті Ликері та попросив посадити на майбутній садибі яблуню і грушу «на пам’ять 1860 року 28 июля» — у цей день Т. Шевченко освідчився Ликері Полусмак, і та дала згоду вийти за нього заміж. Однак вони не побралися.

На урочистому річному засіданні Академії мистецтв у вересні 1860 Т. Шевченко був удостоєний звання академіка «за искусство и познания в гравировальном искусстве».

Восени 1860 з’явився «Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов, изданном под редакцией Н. В. Гербеля». Т. Шевченко написав вірші:

«Дівча любе, чорнобриве...»;
«Ой діброво — темний гаю!..»;
«Молитва» («Царям, всесвітнім шинкарям...»);
«Царів, кровавих шинкарів...»;
«Злоначинающих спини...»;
«Колись-то ще, во время оно...»;
«Тим неситим очам...»;
«Плач Ярославни»;
«Умре муж велій в власяниці...»;
«Гімн черничий»;
«Над Дніпровою сагою...»;
«Росли укупочці, зросли...»;
«Світе ясний, світе тихий!..»;
«З передсвіта до вечора...»;
«Ликері» («Моя ти любо! мій ти друже!»);
«Барвінок цвів і зеленів...»;
«І Архімед, і Галілей...»;
«Л.» («Поставлю хату і кімнату...»);
«Кума моя і я...»;
«Не нарікаю я на Бога...»;
«Титарівна-Немирівна...»;
«Хоча лежачого й не б’ють...»;
«І тут, і всюди — скрізь погано...»;
«Ой люди! люди небораки!»;
«Якби з ким сісти хліба з’їсти...»;
«І день іде, і ніч іде...»;
«Тече вода з-під явора...»;
«Якось-то йдучи уночі...»;
«Бували войни й військовії свари...»;
«Н. Т.» («Великомученице кумо!..»);
«Зійшлись, побрались, поєднались...».

Окремими виданнями з’явилися поеми:

«Катерина»;
«Гамалія»;
«Наймичка»;
«Тополя»;
«Тарасова ніч»;
«Думи мої, думи мої...».

У 1860 Т. Шевченко виконав також низку малярських творів:

* «Натюрморт»;

«Хлопчик-натурник»;
«Натурниця»;
«Автопортрет у світлому костюмі»;
«Портрет Ф. А. Бруні»;
«Портрет Ф. П. Толстого»;
«Портрет Л. М. Жемчужникова»;
«Портрет Л. І. Зотової»;
автопортрет у темному костюмі (офорт);
автопортрет із бородою (офорт);
офорт «Вірсавія»;
«Автопортрет із свічкою»;
«Автопортрет» (олія);
офорт «Дуб»;
портрет Ликери Полусмак;
автопортрет у шапці й кожусі (офорт).

Початок 1861 ознаменувався виходом у світ «Букваря южнорусского» для сільських шкіл України (накладом 10 тис. примірників і ціною по 3 копійки за примірник).

Т. Шевченко нездужав, писав до Варфоломія Шевченка: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає...». Проте пересилював себе і виконав «Портрет П. К. Клодта», «Портрет І. І. Горностаєва», «Автопортрет», працював над портретом невідомої, написав останній свій вірш «Чи не покинуть, нам, небого...».

Уранці 10.03.1861 о пів на шосту ранку в квартирі-майстерні Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі Т. Шевченко помер. Після відправлення панахиди в академічній церкві, де була виставлена для прощання труна з тілом Т. Шевченка, і виголошення промов П. Кулішем, В. Білозерським, М. Костомаровим, В. Хорошевським похоронна процесія вирушила на Смоленське кладовище. Відкриту труну несли на плечах друзі поета, за труною йшли студенти і викладачі університету й Академії мистецтв, письменники і художники М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М. Михайлов, Л. Жемчужников, М. Лєсков, І. Панаєв, О. Пипін, М. Курочкін.

Виконуючи поетичний заповіт Т. Шевченка, труну з його прахом друзі і знайомі в супроводі Г. Честахівського та О. Лазаревського відправили 24 квітня (за ст. ст.) в Україну. На шляху траурну процесію зустрічали з квітами, повсюдно відбувалися панахиди, які часто переростали у народні демонстрації.

У Києві труну на ніч поставили в церкві Різдва Христового на Подолі, звідси багатотисячна траурна процесія провела тіло Т. Шевченка до пароплава «Кременчуг», яким труна була доставлена до м. Канева. Труну Т. Шевченка супроводжували його брати Микита, Йосип, сестра Ярина, Варфоломій Шевченко, О. Лазаревський, Г. Честахівський, І. Сошенко, В. Забіла, студенти Київського університету. В Успенській церкві Канева відбулася багатолюдна панахида, і другого дня відбувся похорон Т. Шевченка на Чернечій горі.

Праці

Повне зібрання творів : у 12 т. Київ, 2001−2013
Зібрання творів: у 6 т. Київ, 2003. URL: http://litopys.org.ua

Література

Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. Нью-Йорк—Париж—Мюнхен, 1955.
Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. Київ, 1958.
Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847−1861 рр. Київ, 1968.
Шевченківський словник : у 2 т. Київ, 1976−1977.
Grabowicz G. G. The Рoet as Мythmaker: a study of symbolic meaning in Taras Sevcenko. Cambridge, 1982.
Спогади про Тараса Шевченка. Київ, 1982.
Т. Г. Шевченко: Біографія. Київ, 1984.
Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: Навколо «Москалевої криниці». Едмонтон, 1986.
Большаков Л. Н. «Все он изведал...»: Тарас Шевченко: Поиски и находки. Київ, 1988.
Яцюк В. Живопис — моя професія: Шевченкознавчі етюди. Київ, 1989.
Кирило-Мефодіївське товариство : у 3 т. Київ, 1990.
Смілянська В. Тарас Шевченко: поетика. Київ, 1990.
Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. Київ, 1991 (2-ге вид. — К., 1998).
Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. Київ, 1991.
Пріцак О. Шевченко — пророк. Київ, 1993.
Сверстюк Є. Шевченко і час. Київ, 1996.
Тарахан-Береза З. Святиня. Київ, 1998.
Пахаренко В. Незбагнений апостол: Нарис світобачення Шевченка. Черкаси, 1999.
Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо: З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета. Київ, 2000.
Смілянська В., Чамата Н. Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка. Київ, 2000.
Жур П. Труди і дні Кобзаря. Київ, 2003.
Нахлік Є. Доля—Los—Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. Львів, 2003.
Дзюба І. Тарас Шевченко. Київ, 2005.
Смілянська В. Л. Шевченкознавчі розмисли. Київ, 2005.
Барабаш Ю. Вибрані студії: Сковорода. Гоголь. Шевченко. Київ, 2006.
Чабаненко В. Моя Шевченкіана. Запоріжжя, 2006.
Забужко О. Шевченків міф України. Київ, 2007.
Мельниченко В. Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві». Москва 2007.
Генералюк Л.С. Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва. Київ, 2008.
Дзюба І. Тарас Шевченко: Життя і творчість. Київ, 2008.
Овсійчук В. Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури. Львів, 2008.
Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка. Kиїв, 2008.
Мельниченко В. Шевченківська Москва. Москва, 2009.
Повернені шевченківські раритети. Дніпродзержинськ, 2010.
Барабаш Ю. Просторінь Шевченкового Слова. Київ, 2011.
Чалий М. Життя і твори Тараса Шевченка (звід матеріалів до його біографії). Київ, 2011
Гальченко С. Скарби літературних архівів. Київ, 2012.
Степовик Д. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. Київ, 2012.
Шевченківська енциклопедія: У 6-ти т. Київ, 2012. Т. 1−2.
«Гайдамаки»: Факсиміле видання. Історія книжки. Інтерпретація: У 3-х кн. [кн. 1:] Шевченко Тарас. Гайдамаки: Факсиміле видання 1841 року. К., 2013; [Кн. 2:] Грабович Г. Шевченкові «Гайдамаки»: Поема і критика. К., 2013; [Кн. 3:] Федорук О. Перше видання Шевченкових «Гайдамаків»: Історія книжки. Київ, 2013.
Тарахан-Береза З. «Заворожи мені, волхве...»: Тарас Шевченко і Михайло Щепкін. Київ, 2013.
Web: Тарас Григорович Шевченко: http://litopys.org.ua (спеціальний розділ сайту «Ізборник»); http://kobzar.info (тематичний портал); Тарас Григорович Шевченко: http://ua-kobzar.livejournal.com (живий журнал)

Відео

Автор ВУЕ

М. Г. Жулинський

Покликання на цю статтю: Жулинський М. Г. Шевченко, Тарас Григорович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Шевченко, Тарас Григорович (дата звернення: 28.04.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.03.2019

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Шевченко, Тарас Григорович

Зміст

Життя і творчість

Моринці і родина

У Санкт-Петербурзі

Повернення в Україну

У Москві та Санкт-Петербурзі

В Україні

У засланні

«На волі»

У Москві та Санкт-Петербурзі

В Україні

Останні роки життя

Праці

Література

Відео

Автор ВУЕ

Важливо!

Офіс Президента України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Служба безпеки України

Міністерство оборони України

Міністерство внутрішніх справ України

Генеральний штаб Збройних сил України

Державна прикордонна служба України

Кіберполіція

Національна поліція України