Києво-Печерська лавра
|
Києво-Печерська лавра | |
|---|---|
| Країна | Україна |
| Місце розташування | Київ |
| Площа | 28 га |
| Рік внесення | 1990 |
| Критерії | I, II, III, IV |
Ки́єво-Пече́рська ла́вра, Свято-Успенська Києво-Печерська лавра — православний чоловічий монастир, пам’ятка архітектури та містобудування національного значення, складник пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, м. Київ, Україна.
Зміст
Історична довідка
Згідно з літописною традицією Печерський монастир Успіння Пресвятої Богородиці засновано 1051 поблизу с. Берестового — заміської резиденції великих князів Київських. Назву «Печерський» отримав від давніх печер, у яких селилися перші ченці (так звані Варязькі печери на південному пагорбі, який згодом назвали Дальніми печерами). Зокрема, Іларіон Київський викопав собі малу печерку, у якій усамітнювався для молитви. Засновником монастиря вважають Антонія Печерського, справу якого продовжив Феодосій Печерський. Монастир поступово став найбільшим і найвідомішим релігійним центром Давньої Русі, тож 1169 він набув статусу лаври та став архімандрією (див. Архімандрит). Юридичне підтвердження статусу лаври Печерський монастир отримав 1598 та 1688. 1592–1688 — ставропігія Константинопольського Вселенського Патріарха. З 1786 священноархімандритами Лаври є Київські митрополити.
Лаврський архітектурний ансамбль формувався протягом майже дев’яти сторіч. Його забудова стала підсумком кількох основних будівельних етапів.
П е р ш и й е т а п — давньоруський — розпочався з найдавнішої частини — Дальніх печер. Печери обладнали для житла, створили невелику печерну церкву Різдва Богородиці. У 1060-х великий князь Київський Ізяслав І Ярославич подарував монастиреві ділянку землі на північ від Дальніх печер на найвищому пагорбі, ближче до с. Берестового. 1072–1078 коштом монастирської братії споруджено мурований Успенський собор Києво-Печерської лаври, навколо якого потім групувалися інші монастирські будівлі. До цього періоду належала мініатюрна церковця Святого Іоанна Предтечі, а також каплиця, зруйнована землетрусом 1230. Так розпочато формування ансамблю Верхньої лаври: 1077 територію оточено муром; 1108 коштом мінського князя Гліба Всеславича (1050-і; тепер Білорусь — 1119; тепер Україна) зведено муровану трапезну палату; 1106–1108 коштом князя Святослава Давидовича (Миколи Святоші; 1080–1143; тепер Україна) побудовано головну (західну) муровану монастирську браму з Троїцькою надбрамною церквою.
Монастир відігравав важливу роль у розвитку культури Давньої Русі, був центром літописання. Тут працювали й поховані в печерах преподобні літописці Никон Печерський, Нестор Літописець, іконописці Алімпій Печерський та Григорій (12 ст.), лікар Агапіт Печерський. У печерах спочивають Ілля Муромець, преподобні Антоній і Феодосій Печерські, Микола Святоша та ін. У 13 ст. укладено «Києво-Печерський патерик».
Найвідоміші з православних святих Києво-Печерського монастиря: засновники монастиря преподобні Антоній і Феодосій Печерські, перший ігумен Варлаам Печерський (дата народження невідома ― 1065; тепер Україна), ігумен Никон Печерський. З перших подвижників Печерського монастиря — багато єпископів, яких пізніше канонізували: киянин святий Леонтій, єпископ Ростовський (дата народження невідома; тепер Туреччина ― 1077; тепер Україна); його наступник на єпископській кафедрі святий Ісая (дата й місце народження невідомі ― 1090; тепер Україна), котрий також перед тим був ченцем Печерського монастиря. Звідси походили святителі: Єфрем, єпископ Переяславський (дата й місце народження невідомі ― 1098; тепер Україна); Стефан, єпископ Володимирський на Волині (дата народження невідома ― 1094; тепер Україна), який перед тим був ігуменом Печерського монастиря, як і святий Феоктист, єпископ Чернігівський (дата й місце народження невідомі ― 1123; тепер Україна); Кирило Турівський та його наступник Лаврентій (дата й місце народження невідомі ― 1194; тепер Білорусь). Святий Серапіон Печерський (Володимирський) — ігумен Печерського монастиря, під кінець життя був висвячений на єпископа Володимирського (над р. Клязьмою) і там помер 1275. З ченців Печерського монастиря походили святителі Новгородські Микита (дата народження невідома; тепер Україна ― 1108; тепер Російська Федерація) і Нифонт (дата народження невідома ― 1156; тепер Україна). До початку 13 ст. з Печерського монастиря в різні єпархії Давньої Русі призначено 50 єпископів. Про кількість прославлених святих, які були ченцями Києво-Печерського монастиря, свідчать поховання: у Ближніх (Антонієвих) печерах встановлено 73 гробниці з мощами преподобних Печерських, а в Дальніх (Феодосієвих) печерах — 51. Більшість із них жили в 11–14 ст. Із відомого князівського роду походив преподобний Федір князь Острозький, у чернецтві Феодосій (1360–1410, за ін. даними 1437; тепер Україна), похований у Дальніх (Феодосієвих) печерах.
Землетрус 1230 пошкодив монастирські будівлі. Значних руйнувань завдано 1240 під час монголо-татарської навали (тоді знищено оборонні мури). 1470 за князювання Семена Олельковича Успенський собор відновлено. 1482 монастирські споруди зруйнували татари хана Менглі-Ґерая І під час нападу на м. Київ.
1615 за архімандрита Єлисея Плетенецького відкрито друкарню Києво-Печерської лаври, 1631 митрополит Петро Могила заснував школу. Це сприяло розвитку освіти в Україні та захисту православ’я в полеміці з уніатством і католицизмом. Тут працювали видатні церковні діячі України: Памво Беринда, Атанасій Кальнофойський, Захарія Копистенський, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель та ін. Монастиреві сприяли українські князівські роди Вишневецьких, Збаразьких, Корецьких, Острозьких, Сангушків, Чарторийських, а також усі козацькі гетьмани.
Д р у г и й е т а п охоплює другу половину 17 ст. і початок 18 ст. Великі маєтності й прибутки з них уможливили проведення значних будівничих робіт на території Лаври. Вона стала стратегічно важливою фортецею. 1696–1701 коштом гетьмана І. Мазепи територію Верхньої лаври оточують оборонними мурами з п’ятьма наріжними баштами (див. Київська фортеця) та надбрамною Всіхсвятською церквою Києво-Печерської лаври. Наприкінці 17 ст. формується мурована забудова території Троїцького шпитального монастиря на окремому невеликому подвір’ї на північ від Троїцької надбрамної церкви. На місці дерев’яних церкви та шпиталю, заснованого у 12 ст. для хворих і старих ченців, зведено церкву Святого Миколи з трапезною та шпиталем при ній. 1684–1694 коштом київського міщанина М. Максимовича (дата народження невідома ― 1712; тепер Україна), брата Іоанна Тобольського, на місці зруйнованої дерев’яної трапезної споруджено нову муровану з церквою Святих Петра і Павла (не збережено).
Наприкінці 17 ст. збудовано пекарню, друкарню, келії соборних старців. Починають формуватися два відокремлені наземні ансамблі мурованих будівель: на Дальніх печерах 1679 зведено Аннозачатіївську церкву, 1696 — церкву Різдва Богородиці; на Ближніх печерах замість дерев’яних споруд зводять муровані, зокрема 1700 — Хрестовоздвиженську церкву.
Т р е т і й е т а п розпочався 1720. Упродовж 50 років виконано значний обсяг будівельних робіт. У ніч на 22.04.1718 сталася пожежа, яка знищила всі дерев’яні споруди та пошкодила муровані. Унаслідок ліквідації руйнувань 1720–1740 на території Верхньої лаври збудовано кілька мурованих одноповерхових корпусів. Два з них (сучасні корпуси № 3 та № 4) розміщено між Успенським собором і Троїцькою надбрамною церквою так, що утворено витягнену трапецієподібну площу, обернену широким краєм до собору. Такий композиційний прийом, що спотворює реальну перспективу, є характерною містобудівною рисою стилю бароко. 1725 зведено одноповерховий (з 1731 — двоповерховий) будинок митрополита та корпус клірошан (№ 20), Економічний корпус (№ 7), будинок намісника, книгозбірню та хлібопекарню. Об’єднанням двох останніх споруд 1746–1751 та забудовою проміжку між ними створено Ковнірівський корпус (№ 12), названий на честь його будівничого С. Ковніра. У той самий час відновлено друкарню (корпуси № 8, № 9), а поблизу неї зведено палітурню та інші будівлі різного призначення. Найвизначнішою спорудою стала висотна домінанта монастирського ансамблю — Велика лаврська дзвіниця. Її спорудили 1731–1744 на південний захід від Успенського собору за проєктом архітектора Й. Г. Шеделя.
На цьому етапі завершилося формування наземних ансамблів Ближніх і Дальніх печер Нижньої лаври. 1754–1763 С. Ковнір збудував муровані дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах. Під церквою Різдва Богородиці зведено підпірну стіну, оформлену як аркаду-галерею. Успенський собор двічі зазнав перебудов: 1722–1729 і 1767–1769, після чого постав у розкішному бароковому декорі. 1730–1740 перебудовано давньоруську Троїцьку надбрамну церкву: її фасади та інтер’єр оздоблено в стилі бароко. Споруджуючи житло специфічного типу — муровані келії, у Лаврі застосовували різні модифікації секційного розпланування, в основі якого характерні для українського народного будівництва схеми житла. Найяскравіше цей принцип виявився в планах корпусів келій соборних старців і клірошан (корпуси № 3, № 4, № 20), частково — у розплануванні Економічного корпусу.
У другій половині 18 ст. Лавра перетворилася на окреме місто з потужною промисловістю та величезними земельними маєтностями: у її власності було близько одного мільйона гектарів землі, 10 гут, 12 рудень (металургійних підприємств), 35 винокурень, десятки млинів, декілька цегельних і свічкових заводів. Їй належали три міста і сім містечок, 120 сіл і хуторів. Лавра мала шість приписних монастирів.
До 1770-х архітектурний ансамбль Лаври цілком сформувався з панівною стилістикою українського бароко завдяки творчій діяльності архітекторів Д. Аксамитова (17; тепер РФ ― 18 ст; тепер Україна), Й. Г .Шеделя, І. Григоровича-Барського, С. Ковніра. Протягом другої половини 17 — 18 ст. в Лаврі працювали церковні й культурні діячі України Паїсій Величковський, Йоасаф (Кроковський), Дмитро Ростовський, Л. Тарасевич, І. Щирський, Варлаам (Ясинський) та ін.
На ч е т в е р т о м у е т а п і (кінець 18 — перша половина 19 ст.) ансамбль лаврських споруд доповнили тільки корпуси монастирських келій, галереї на Ближніх і Дальніх печерах, будинок для начальника Дальніх печер, готель. Територію цих ансамблів оточено цегляним муром з бійницями.
На п ’ я т о м у е т а п і (кінець 19 — початок 20 ст.) збудовано кілька корпусів готелів, лікарню, малярний корпус, іконописну, палітурну й фотографічну майстерні, електростанцію, водокачку, аптеку. Найвизначнішою будівлею цього періоду стала нова трапезна з церквою Преподобних Антонія та Феодосія, зведена 1893–1895 в неовізантійському стилі за проєктом архітектора В. Ніколаєва на місці знесеної трапезної кінця 17 ст.
25.01.1918 більшовики вбили лаврського священноархімандрита Володимира (Богоявленського), митрополита Київського і Галицького (1848; тепер РФ ― 1918; тепер Україна). Монастирське майно більшовицька влада 1919 конфіскувала, проте чернеча громада чисельністю до 200 осіб діяла як артіль до 1929.
29.09.1926 постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету рад та Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки Лавру оголошено історико-культурним державним заповідником під назвою «Всеукраїнський музейний городок» (тепер — Національний заповідник «Києво-Печерська лавра»).
Під час Другої світової війни пограбовано всі музеї заповідника, висаджено в повітря Успенський собор, зруйновано понад 30 споруд — пам’яток архітектури. 27.09.1941 з дозволу німецької окупаційної влади відновлено діяльність монастиря (радянська влада припинила її в лютому 1961). У травні 1944 відновив роботу заповідник. Протягом повоєнного десятиріччя відбудовано всі зруйновані пам’ятки, крім Успенського собору (руїни законсервовано 1962–1963).
Упродовж другої половини 20 — на початку 21 ст. всі пам’ятки архітектури на території Лаври реставровано. Урядовими рішеннями чернечій громаді відновленого Київського Свято-Успенського монастиря Української православної церкви Московського патріархату передано: 1988 — ансамбль Дальніх печер; 1990 — ансамбль Ближніх печер, а згодом і Гостиного двору. 1996 заповіднику надано статус національного. 1998–2000 державним коштом відбудовано Успенський собор.
Станом на 2023 на території Верхньої лаври діють постійні та тимчасові експозиції заповідника, а також Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Скарбниця Національного музею історії України, Національна історична бібліотека України, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтва, Книги і друкарства України музей, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, інші заклади культури.
В Успенському соборі відбуваються богослужіння Православної церкви України. На території Нижньої лаври були розміщені чоловічий монастир Свято-Успенська Києво-Печерська лавра, Київська духовна семінарія, Київська духовна академія, митрополія (усі — Української православної церкви Московського патріархату).
Наприкінці 2022 Уряд України ухвалив рішення не продовжувати договір з Українською православною церквою Московського патріархату на право користування державним майном — будівлями і спорудами Лаври — з огляду на виявлені численні порушення з боку Церкви. 10.03.2023 Українську православну церкву Московського патріархату офіційно повідомили про необхідність до 29.03.2023 звільнити територію, будівлі і споруди Києво-Печерської лаври. 18.03.2023 предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній (Думенко) оголосив, що «в жодному разі не йдеться про закриття цього монастиря, про припинення в ньому молитви, богослужінь, чернечого життя». 01.12.2022 зареєстровано статут Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (чоловічого монастиря) Православної церкви України. Священноархімандритом цього монастиря за посадою є митрополит Епіфаній.
Характеристика
Загальні відомості
Ансамбль споруд монастиря в історичному центрі міста займає два високі пагорби правого берега р. Дніпра й улоговину між ними. Він органічно пов’язаний зі складним рельєфом місцевості та природним середовищем і формує неповторні за красою та величчю панораму й силует м. Києва з боку р. Дніпра. Лаврські церкви, собор і дзвіниця є архітектурними домінантами. Велика лаврська дзвіниця дотепер зберегла значення загальноміської архітектурної домінанти, яку добре видно навіть з київських околиць. Ансамбль має складну ієрархічну структуру і об’єднує чотири основні частини: Верхню лавру і композиційно підпорядковану їй Нижню лавру, яка, своєю чергою, сформована трьома меншими ансамблями: Дальніх печер (на пагорбі); Ближніх печер (в улоговині); Гостиного двору (на схилі пагорба). Ансамбль площею 28 га містить понад 120 будівель, кожна з яких має статус пам’ятки культурної спадщини. З північного й західного боків прилягає територія Київської фортеці (Печерської цитаделі), у межах якої містяться церква Спаса на Берестові в Києві, церква Святого Феодосія Печерського в Києві та Арсенал Київський.
Лаврський ансамбль, що належить державі, поділено на чотири частини: Верхня лавра перебуває в оперативному управлінні заповідника, а Ближні печери, Дальні печери та Гостиний двір — у користуванні релігійних організацій.
Верхня лавра
Посідає найвищий пагорб правого берега р. Дніпра. Серед основних будівель і споруд найвизначнішими пам’ятками є Успенський собор та Велика лаврська дзвіниця, а також оборонні мури з баштами, брамами і надбрамними церквами. Їх доповнюють одно- та двоповерхові корпуси келій.
В е л и к а л а в р с ь к а д з в і н и ц я має важливе містобудівне значення, оскільки є найвищою (96,5 м) історичною монументальною спорудою на території України. Муровану дзвіницю на південний захід від Успенського собору зведено 1731–1744 на місці дерев’яної, яка згоріла під час пожежі 1718. Автор проєкту Й. Г. Шедель, який творчо змінив і доповнив складений 1720 проєкт архітектора Ф. Васильєва (1660-і — 1737; тепер РФ). У будівництві брали участь українські майстри С. Ковнір, Й. Рубашевський, І. Горох (обидва ― 18 ст.; тепер Україна) та ін. Дзвіниця є восьмигранною чотириярусною вежею, що увінчана позолоченою банею з ліхтарем і маківкою. Діаметр унизу 28,8 м, товщина стін 8 м. Поярусно діаметр дзвіниці зменшується. Глибина циліндричного фундаменту з гранітних блоків сягає 7 м. Вирішена в характерних для стилю бароко ордерних (див. Ордер архітектурний) архітектурних формах із дотриманням принципу суперпозиції: фасадні площини першого ярусу оздоблено рустом; другий ярус прикрашають 32 колони римо-доричного ордера, згруповані по чотири між вісьмома великими вікнами. На третьому ярусі 16 спарених колон іонічного ордера фланкують великі арки. Четвертий ярус прикрашають потрійні тричетвертні колони коринфського ордера з керамічними позолоченими орлами на капітелях. Кожен ярус і дзвіницю загалом увінчують карнизи великого виносу, розкріповані (див. Розкріповка) над колонами. Споруджуючи дзвіницю, Й. Г. Шедель використав новації в архітектурних конструкціях, будівельній техніці й технології (великоформатні керамічні блоки та інші конструкції, декоративна кераміка тощо). Це вплинуло на подальший розвиток будівельної кераміки, широке застосування якої стане характерною рисою київської архітектури другої половини 18 — 20 ст. 1744 на четвертому ярусі встановлено куранти, перероблені 1758 та 1788. 1903 виготовлено нові куранти, які діють дотепер.
Н а д б р а м н а ц е р к в а С в я т о ї Т р і й ц і належить до давньоруського етапу формування монастирського ансамблю. Вона мала подвійну функцію — головної (Святої) монастирської брами та церкви. В її нижньому ярусі по осі захід-схід розташований проїзд на монастирське подвір’я, перекритий циліндричним склепінням. Обабіч нього — два вузькі приміщення для варти. На другому ярусі розміщено Троїцьку церкву — невеликий, майже квадратний у плані (14×14 м) хрестовокупольний, чотиристовпний, тринавовий, однокупольний храм. Три мініатюрні апсиди втоплені в товщу східної стіни й зовні не виявлені. Фасади розчленовано на три прясла кожен плоскими лопатками й увінчано напівциркульними закомарами. Після зруйнування Успенського собору 1240 Троїцька церква стала на деякий час головним монастирським храмом. Протягом наступних сторіч вона неодноразово змінювала свій зовнішній вигляд. Найсуттєвіше змінилася після пожежі 1718, у 1730-х: на давніх стінах вище закомар надбудовано фігурні фронтони; давню сферичну баню замінено двоярусною бароковою з декоративним ліхтариком і маківкою; до північного фасаду замість дерев’яних сходів, які вели в церкву, прибудовано мурований притвор зі сходами. У 1740-х майстер В. Стефанович (18 ст.; тепер Україна) оздобив фасади церкви пишним рослинним орнаментом, який на кожному з фасадів різний. Велику увагу приділено малюванням на відрізках мурів перед брамою. Але основні засоби архітектурної виразності зосереджено на північному фасаді притвору. Звернений у бік Микільської шпитальної церкви, він мав значення головного, був прикрашений пластичним декором у стилі українського бароко. Контраст між цим і аскетичним південним фасадом, відновленим 1881–1883 в архітектурних формах 12 ст., ілюструє значні стилістичні зміни в архітектурі України протягом 12–18 ст. Зовнішнє стінне малювання виконали 1742–1744 художники І. Кодельський (18 ст.) та А. Галик (1685–1763; обидва ― тепер Україна). Його неодноразово поновлювали. Реставраційні роботи проведено 2020–2023. Унікальною пам’яткою українського монументального живопису є стінопис в інтер’єрі Троїцької церкви. Його виконали в 1730-х — 1740-х керівники Лаврської іконописної майстерні художники Ф. Павловський (18 ст), І. Максимович (1679–1745; обидва ― тепер Україна) та ін. Головним виконавцем малювань у притворі був А. Галик. Живопису Троїцької церкви притаманні яскравий колорит, використання в традиційних сюжетах історико-етнографічного матеріалу та місцевого українського типажу.
Виняткову художню цінність має бароковий іконостас, який виконали чернігівські майстри в 1730-х. Дерев’яний різьблений рослинний орнамент, наскрізні різьблені колонки та обрамлення ікон створюють суцільне позолочене мереживо, що яскраво відсвітлює на блакитному тлі.
Ближні печери
Як складник загального ансамблю мають підпорядкований характер, оскільки розташовані в улоговині між двома високими пагорбами — Верхньою лаврою і Дальніми печерами. На територію Ближніх печер веде збудована 1819–1828 крита дерев’яна галерея на цегляних стовпах, завдовжки 100 м. Вхід до неї розміщений у класицистичному павільйоні, зведеному 1816 навпроти Південної брами мурів Верхньої лаври; вихід — у дворі біля Хрестовоздвиженської церкви з двоповерховим корпусом келій.
Х р е с т о в о з д в и ж е н с ь к а ц е р к в а є головною спорудою цього ансамблю. Її збудовано 1700 коштом полтавського полковника П. Герцика (дата народження невідома ― 1700; тепер Україна) на місці давньої дерев’яної церкви над входом у підземний комплекс Ближніх печер. Храм мурований, тридільний, триверхий. Складається з прямокутного бабинця, нави та напівциркульної апсиди. Нава з півдня та півночі має дві екседри, в інтер’єрі напівциркульні, зовні — гранчасті, які разом з апсидою утворюють триконхову (див. Триконх) композицію. Кожен об’єм церкви увінчаний восьмигранною двоярусною банею на високому підбаннику. Центральний верх над навою значно перевищує за розмірами два інші. Портал головного південного входу пишно оздоблений ліпним рослинним орнаментом, гірляндами з квітів і плодів та путті (голівками янголят) у стилістиці народного декоративного мистецтва 18 ст. 1740–1745 до апсиди з північного сходу прибудовано (ймовірно, за проєктом Й. Г. Шеделя) одноповерхову галерею, у якій міститься один із входів до Ближніх печер. На початку 19 ст. за проєктом А. Меленського надбудовано другий ярус галереї. 1839 під кутом до західного фасаду храму прибудовано прямокутну в плані трапезну, західну частину якої увінчує восьмигранний верх. Інтер’єр церкви оздоблено монументальним живописом у 18 ст., 1816 (збережено частково) та 1894–1895. 1769 встановлено триярусний дерев’яний різьблений позолочений іконостас майстра-різьбяра К. Шверіна (18 ст.; тепер Україна). У цьому іконостасі збереглося кілька ікон 18 ст.
Д з в і н и ц я ― розміщена на північний захід від Хрестовоздвиженської церкви, вище за рельєфом, серед монастирського саду. Після її спорудження ансамбль Ближніх печер набув довершеного вигляду. Збудував дзвіницю на місці колишньої дерев’яної С. Ковнір 1759–1763 за проєктом, імовірно, архітектора І. Григоровича-Барського, однак авторство його документально не підтверджено. Це мурована чотиригранна двоярусна вежа, завершена триярусною банею. Загальна висота 27 м. Через нижній ярус проходить галерея на подвір’я Ближніх печер. Фасади нижнього ярусу оздоблені горизонтальним рустом. Центр кожної грані верхнього ярусу прорізано великою аркою. Основним елементом декору другого ярусу є тричетвертні пристінні колони своєрідно трактованого іонічного ордера на п’єдесталах, поставлені попарно обабіч арок та на кутах споруди.
П е ч е р и. Їх називають Ближніми, бо розташовані ближче до головного монастирського храму — Успенського собору (на відміну від Дальніх); друга назва — Антонієві, на честь похованого там преподобного Антонія Печерського. Печери влаштовано в шарі жовтого лесу, 6–8 м завтовшки. Геологічні особливості й постійна температура повітря 10–12 оС в усі пори року сприяли природній муміфікації тіл померлих. Печери є закільцьованим лабіринтом підземних коридорів завдовжки 383 м (для відвідування відкрито 228 м). Протягом 12–19 ст. їх доповнювали новими лабіринтами, робили нові ходи, закривали старі, влаштовували підземні церкви, ніші для поховань. Глибина печер від 5 до 20, ширина 1–1,5, висота 2–2,5 м. Стіни та склепіння в багатьох місцях обкладено цеглою, потиньковано (див. Тиньк) та пофарбовано. Підлогу вимощено в 1760-х чавунними плитами. До печер ведуть два входи: один із Хрестовоздвиженської церкви, другий — з галереї, прибудованої до апсиди тієї самої церкви. У Ближніх печерах влаштовано три підземні церкви: Преподобного Антонія 11 ст., Преподобного Варлаама 1691, Введенська 11 ст. Усі вони мають мідні позолочені іконостаси 1814–1819.
Дальні печери
Найстародавніша частина підземних печерних споруд. Наземна частина ансамблю увінчує південний пагорб наддніпрянського плато. Сюди з Ближніх печер веде зигзагоподібна в плані дерев’яна на цегляних стовпах крита галерея завдовжки 216 м, збудована 1869 замість занепалої попередньої. Ансамбль наземних мурованих будівель формують церкви Різдва Богородиці та Аннозачатіївська, дзвіниця, павільйони наземних входів у печери та двоповерхові братські корпуси келій.
Ц е р к в а Р і з д в а Б о г о р о д и ц і, побудована 1696 коштом київського полковника К. Мокієвського (дата народження невідома ― 1709; тепер Україна), започаткувала комплекс мурованих споруд на Дальніх печерах. Зведено її на місці стародавньої дерев’яної однойменної церкви на верхній терасі території Дальніх печер. Це унікальна за композицією будівля. Основний її об’єм є тридільною триверхою церквою, до якої 1767 прибудовано на кутах чотири низенькі каплички, увінчані декоративними банями без підбанників. Так храм став семиверхим, з пірамідальною композицією, характерною для українського церковного будівництва доби бароко. 1894 за проєктом архітектора В. Ніколаєва простір між каплицями з заходу, півдня та півночі забудовано, унаслідок чого утворилися тамбури перед трьома входами до храму.
1780 в храмі встановлено триярусний дерев’яний різьблений іконостас у стилі рококо зі срібними царськими вратами роботи майстра Г. Чижевського (18 ст.; тепер Україна). Монументальний живопис в інтер’єрі початку 18 ст. поновлено 1752; виконав наново 1817 художник І. Квятковський (друга половина 18 ст. — після 1825; тепер Україна).
Муровану підпірну стіну тераси під церквою Різдва Богородиці споруджено 1744. Має вигляд відкритої аркадної галереї, яку утворюють парні присадкуваті колони тосканського ордера. У центрі галереї — чотиригранна триярусна вежа, у якій влаштовано сходи, що ведуть до північного входу в церкву Різдва Богородиці.
Д з в і н и ц я поряд із церквою Різдва Богородиці є висотною домінантою ансамблю Дальніх печер. Звів 1754–1761 С. Ковнір за проєктом П. Нейолова. Це мурована чотиригранна двоярусна надбрамна вежа, увінчана триярусною бароковою банею. У центрі нижнього ярусу по осі схід-захід влаштовано арковий проїзд. Обабіч нього — два вузькі приміщення: одне для варти, а в другому — сходи на верхній ярус. У центрі кожної грані верхнього ярусу, де розміщено дзвони, влаштовано великі арки. Особливої архітектурної виразності дзвіниці надають масивні пілони, розташовані обабіч проїзду та на кутах споруди. На другому ярусі середні пілони є основою колон композитного ордера, а наріжні несуть спарені колони. Завершує будівлю розвинений карниз великого виносу. Наріжні пілони увінчано високими восьмигранними шпилями з рипідами (солярними знаками у вигляді кола з сяйвом), що разом із банею утворює унікальну в українській архітектурі композицію. Фасади мають пластичне декорування в стилі українського бароко. Нижній ярус оздоблено горизонтальним рустом, а другий має ліпні орнаменти, розміщені на фризах, гранях п’єдесталів колон, над арками та навколо круглих вікон. У декорі переважають рослинні орнаменти, гармонійно пов’язані з барельєфними зображеннями янголів і картушами.
П е ч е р и. За іменем одного із засновників монастиря Феодосія Дальні печери відомі як Феодосієві. Це два поєднані підземним ходом закільцьовані лабіринти підземних коридорів: Варязька печера завдовжки близько 200 м і власне Дальні печери, завдовжки 293 м. Їхня глибина від 5 до 20, висота коридорів у середньому 2, ширина 1,2 м. 1826 підлогу в Дальніх печерах встелили чавунними плитами. До Дальніх печер є два входи: один із Аннозачатіївської церкви, другий дерев’яною закритою галерею крізь павільйон, зведений наприкінці 19 ст. між церквою та братським корпусом. Варязька печера, розташована ближче до р. Дніпра, є найдавнішою частиною підземного комплексу; її вже в 11 ст. вважали покинутою. Відрізняється від Дальніх печер відсутністю підземних церков і ніш для поховань. Упродовж років лабіринти печер подовжували, у них з’являлися нові підземні галереї, ніші для поховань. У Дальніх печерах є три підземні церкви — Різдва Богородиці з триярусним мідним позолоченим іконостасом з іконами 18 ст.; Феодосіївська з чотириярусним мідним позолоченим іконостасом першої половини 18 ст.; Благовіщенська з дерев’яним іконостасом початку 20 ст. Дальні печери, на відміну від Ближніх, зазнавали руйнувань від зсувів ґрунту, тому в середині 18 ст. їх зміцнювали військовий інженер Д. Дебоскет (1703; тепер Франція — після 1761; тепер Росія) та архітектор А. Квасов. Збережену систему підпірних стін із дренажами звів на початку 19 ст. інженер-фортифікатор генерал-майор І. Глухов (1760; тепер РФ ― 1840; тепер Україна).
Гостиний двір
Міститься на схилі наддніпрянського плато на південь від Верхньої лаврі. До 18 ст. тут був монастирський сад, у якому почали споруджувати дерев’яні готелі для паломників (див. Паломництво). Першою мурованою будівлею стали двоповерхові келії (корпус № 55), зведені 1829–1830 за проєктом архітектора І. Кедріна (1776 — після 1834; тепер Україна) у стилі класицизму. 1828–1831 за проєктом А. Меленського споруджено в тому самому стилі свічковий завод (корпус № 64), перебудований 1872–1874 і пристосований під готель 1898. Композиційним центром забудови Гостиного двору є Філаретівський корпус (№ 56), зведений 1844–1845 за проєктом П. Спарро. За його проєктом 1849–1851 збудовано також лікарняний корпус (№ 68) та лікарняну церкву. Значну кількість мурованих дво- та чотириповерхових готельних корпусів споруджено в 1860-х — 1890-х за проєктами архітекторів В. Сичугова (1837; тепер РФ ― 1892; тепер Україна) та В. Ніколаєва. Тепер тут великий квартал будівель 19 ст. в стилістиці класицизму та історизму, що не впливає на загальну композицію Києво-Печерської лаври.
Значення
Києво-Печерська лавра є цінним архітектурним ансамблем, що відобразив розвиток культури та духовності в Україні. Він репрезентує етапи розвитку української архітектури 11–19 ст., зміни стилів та мистецьких напрямів, процес удосконалення інженерних конструкцій і будівельних технологій. Більшість монастирських споруд мають архітектурні форми українського бароко 17–18 ст. Ансамбль органічно пов’язаний з унікальним наддніпрянським ландшафтом і формує неповторний образ Києва як міста історичного. 1990 Києво-Печерську лавру внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у складі номінації «Київ: собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська лавра».
15.09.2023 19-та сесія Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО ухвалила внести до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що перебуває під загрозою (англ. List of World Heritage in Danger) такі об’єкти України: Київ: собор святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська лавра. Це зумовлено небезпекою для пам’яток через агресивну війну, яку веде Росія проти України.
Додатково
У 11–12 ст. в Печерському монастирі жили відомі преподобні Печерські: пресвітер Даміан (дата народження невідома ― 1071), Єремія Прозорливий (дата народження невідома ― 1170), Матвій Прозорливий (дата народження невідома ― бл. 1085), Ісакій Затвірник (дата народження невідома ― бл. 1090), Лаврентій Затвірник (дата народження невідома ― 1194), Алімпій Печерський, Агапіт Печерський, Григорій Чудотворець (дата народження невідома ― 1093), Мойсей Угрин (дата народження невідома ― бл. 1043), Йоан Багатостраждальний (дата народження невідома ― 1160), Прохор Чудотворець (бл. 1047 ― 1107), Марк Печерник, Феофіл Плаксивий (обидва ― 11–12 ст.), преподобні Федір і Василій (обидва ― дата народження невідома ― 1098), Пимен Багатохворобливий (дата народження невідома ― 1110), Спиридон і Никодим — проскурники Печерські (обидва ― 12 ст.), мученик Євстратій (дата народження невідома ― 1097), Никон Печерський, священномученик Кукша (дата народження невідома ― 1114), Пимен Посник (дата народження невідома ― після 1114), Афанасій Затвірник (дата народження невідома ― 1176), преподобні Микола Святоша, Еразм (дата народження невідома ― 1160), Арефа (дата народження невідома ― бл. 1195), пресвітер Тит (дата народження невідома ― 1190), Нестор Літописець, Симон — єпископ Володимирський і Суздальський (дата народження невідома ― 1226), Полікарп — архімандрит Печерський (дата народження невідома ― 1182). Житія 39 печерських святих описано в «Києво-Печерському патерику». Крім цих святих, у Печерському монастирі жило ще багато інших, про яких не збереглося докладних відомостей: нерідко відоме тільки ім’я святого.
15.09.2023 19-та сесія Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО ухвалила внести до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що перебуває під загрозою (англ. List of World Heritage in Danger) такі об’єкти України: Київ: собор святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська лавра. Це зумовлено небезпекою для пам’яток через агресивну війну, яку веде Росія проти України.
Цитати
На початку 1930-х на головних спорудах Лаври встановлено транспаранти з написами: «Ченці, попи, рабини — агенти царату»; «Ченці — криваві вороги трудящих».
Цит. за: Бруснікіна Г. П., Ващенко О. В., Візір О. П. та ін. Києво-Печерська лавра — пам’ятка історії та культури України. Київ : Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, 2006. С. 131.
«Велику цінність мали будинки Печерської Лаври в Києві, як друкарня, чернечі будинки та інше, що походять переважно з перш. пол. XVIII стол., а які зазнали багато пошкоджень різними перебудовами, нищеннями пожеж і війнами (особливо в роках 1941–1943). Вони були будовані переважно українським архітектом С. Ковніром і тому в більшій мірі відбивають оригінальну українську творчість. Часто і самі церкви оброблялися в зразках цивільного будівництва, як це свідчать прекрасні ліплені прикраси Головної церкви Печерської Лаври в Києві, що повстали під час відбудови храму в роках 1722–1729 під проводом українського архітекта Ф. Старченка. Розкішна, а заразом делікатна обробка вікон, порталів та інших деталів Головної церкви дає чудові приклади української творчости, що не находять аналогії в інших світових зразках. Лаврська дзвіниця у Києві, безсумнівно найбільш велична і найкраща вежа XVIII стол. на цілому просторі східньої Европи. Її імпозантна висота, майстерна композиція і вишукані форми, поруч з незвичайно мальовничим положенням над Дніпровими кручами, робить незабутнє вражіння».
Цит. за: Січинський В. Історія українського мистецтва : в 2 т. Нью-Йорк : Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, 1956. Т. 1. С. 130–131.
| Годинник. Документальна телепередача "Прогулянки містом" (телеканал "Київ") |
|---|
Література
- Говденко М., Корнєєва В. Києво-Печерська лавра: варіації на тему реставрації // З історії української реставрації. Київ : Українознавство, 1996. С. 8–25.
- Годованюк О. Києво-Печерська лавра // Вечерський В., Годованюк О., Тиманович Є. та ін. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. Київ : Техніка, 2000. С. 19–29.
- Сіткарьова О. Архітектура Києво-Печерської лаври кінця XVIII–XX століття. Київ : Головкиївархітектура, 2001. 338 с.
- Кілессо С. Києво-Печерська Лавра. Київ : Техніка, 2003. 200 с.
- Сіткарьова О. Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври та її історичного оточення за доби гетьмана І. С. Мазепи. Київ : Довіра, 2005. 196 с.
- Бруснікіна Г. П., Ващенко О. В., Візір О. П. та ін. Києво-Печерська лавра — пам’ятка історії та культури України. Київ : Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, 2006. 426 с.
- Вечерський В. Українські монастирі. Київ : Наш час, 2008. С. 90–113.
- Свято-Успенська Києво-Печерська лавра // Звід пам’яток історії та культури України : у 28 т. Київ : Головна редакція Зводу пам’яток історії та культури при видавництві «Українська Енциклопедія» ім. М. Бажана, 2011. Кн. 1. Ч. 3. С. 1221–1405.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Києво-Печерська лавра // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Києво-Печерська лавра (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.03.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
