Іконостас
Іконоста́с (грец. εἰκονοστάσιον — місце, де стоять ікони); іконостав — стіна-перегородка з розміщеними на ній іконами; відокремлює вівтар від головного приміщення для вірян у православному храмі..
Історична довідка
У церквах Візантійської імперії 4–6 ст. вівтар відділяли від решти приміщень мармуровим парапетом зі входом посередині. У 7 ст. парапет перетворено на темплон — невисоку передвівтарну перегородку, що складалася з мармурових колон, на які спирався архітрав. Його лицевий бік (космітіс) прикрашали зображеннями святих у медальйонах. У 11–12 ст. на космітісі встановлювали епістиль — ряд ікон. Інтерколумнії закривали шовковими завісами з геральдичними зображеннями левів і грифонів. Вхід посередині закривався царськими вратами з зображеннями чотирьох Євангелістів та сценою Благовіщення. Темплон став основою для формування у 14 ст. православного багатоярусного іконостаса у Південно-Східній Європі, зокрема і в Україні. Колони темплона перетворено на 12 пілястр або напівколон, що символізували 12 апостолів, а антаблемент — на тябло. Багатоярусні іконостаси влаштовували на всю висоту церкви. Вони повністю закривали вівтар від вірян, символічно огороджуючи сакральний простір, куди доступ пересічним вірянам був заборонений. Архітектурні й стильові вирішення іконостасів відповідали розвитку стилів в архітектурі й мистецтві Європи 15–20 ст.
В Україні відомі й подекуди збереглися іконостаси в стилях ренесансу (П’ятницької церкви у м. Львові 1610-х; церкви Зішестя Святого Духа в Рогатині 1648–1650), бароко (Богородчанський іконостас 1698–1702, див. Скит Манявський), пізнього бароко — рококо (Андріївської церкви в Києві 1754-1761; собору Різдва Богородиці в Козельці середини 18 ст.), класицизму (церкви Миколи Доброго в Києві 1811), історизму (Спасо-Преображенського собору в Сумах 1892; Володимирського собору в Києві 1896). Багато старовинних іконостасів збереглися в дерев’яних церквах Західної України (у містах Жовкві, Дрогобичі, селах Крехові, Потеличі; усі — Львівська область). У Греції, Сербії, Болгарії, Чорногорії, Молдавії, Румунії та інших країнах Європи, де традиційно сповідують православ’я, поширені аналогічні високі іконостаси (іконостас 1863 Миколаївської церкви монастиря Прасквіца поблизу с. Пржно, громада Будва, Чорногорія).
На другу половину 17-18 ст. припадає розквіт мистецтва створення іконостасів в Україні. Тоді у м. Києві та на Лівобережжі постали найрозвиненіші тридільні типи іконостасів, що займали всю ширину найбільших храмів, мали від чотирьох до семи ярусів і сягали верху підпружних арок (понад 17 м заввишки). У хрещатих храмах іконостаси займали всю широчінь центрального та двох бічних (північного та південного) приміщень. Архітектурне вирішення іконостасів базувалося на принципах ордерної архітектури (див. Ордер архітектурний): вертикальними елементами були різьблені колонки чи напівколонки з капітелями, нерідко поставлені на консолі; горизонтальними членуваннями були антаблементи, які здебільшого розкріповувалися (див. Розкріповка) на колонках. Найпоширенішим мотивом декоративного різьблення була виноградна лоза, що символізувала причастя (Тіло і Кров Христові). У цей мотив українські майстри вплітали мотиви соняшників та інших квітів і рослин, а з другої половини 17 ст. — листя аканта, мушлі, путті та інші мотиви з набору декоративних форм бароко й рококо. Поліхромне вирішення іконостасу як архітектурної композиції засноване на контрасті позолочених елементів — колонок з капітелями, карнизів, іконних рам, різьблених декоративних елементів — з тлом глибокого синього чи червоного кольору. У другій половині 17 — першій половині 18 ст. створено найвизначніші українські іконостаси: Софійського собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври, собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, Георгіївської церкви Видубицького монастиря (усі — у м. Києві, три останні не збережено), соборів Мгарського, Густинського, Гамаліївського та чернігівських Троїцько-Іллінського і Єлецького, полтавського Хрестовоздвиженського монастирів, Миколаївського собору в Ніжині (усі не збережено), Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях.
Характеристика
Іконостаси встановлювали у дерев’яних та мурованих церквах на підвищенні — солеї. Розмір іконостасу визначався габаритами храму. Виготовляли іконостаси з каменю (мармур), дерева, металу, порцеляни. Ікони, які вставляли в міцний каркас, писали в техніці олійного або темперного (див. Темпера) живопису на дошках, полотні, металевих аркушах і облямовували дерев’яними профільованими рамами. Вертикальні (колонки, напівколонки, пілястри, консолі) й горизонтальні (тябла, що включали антаблементи, карнизи) елементи каркасу виготовляли здебільшого з висушеного липового дерева, покривали левкасом і позолотою.
За структурою іконостаси поділяють на одноярусні та багатоярусні.
Одноярусні мають тільки намісний (або місцевий) ряд з царськими вратами посередині та дияконськими дверима обабіч. Дияконські двері робили одностулковими з цілісної дошки й на них містилися живописні зображення захисного характеру: здебільшого це архангели Гавриїл і Михаїл, або Уріїл і Рафаїл; диякони Стефан і Лаврентій (або Пилип); первосвященники Аарон і Мойсей.
Багатоярусний іконостас включає кілька регістрів (рядів, ярусів), кожен з яких має відповідне символічне значення.
Головним в іконостасі є перший, нижній ряд намісних ікон: Спасителя праворуч від царських врат і Богородиці ліворуч. Одразу за Спасителем ставлять ікону того святого чи священної події, в ім’я яких освячено храм. У цьому ряді — також дияконські двері й місцеві (найшанованіші в місцевості, де збудовано храм) ікони. Так у намісному ряді представлено те, що найближче до парафіян.
У другому ярусі над царськими вратами поміщають ікону Тайної вечері. Вона вказує на те, що за нею, у вівтарі, відбувається та ж Євхаристія, що й під час Таємної вечері Ісуса Христа. Праворуч і ліворуч від цієї ікони містяться образи дванадесятих свят, тобто найважливіших священних подій, які, згідно з віровченням християнства, послужили спасінню людства. Празничний ряд підносить свідомість вірян до подій Нового Завіту.
Третій регістр має у центрі ікону Христа Вседержителя на троні. Праворуч від нього — Діва Марія, ліворуч — Іоанн Хреститель (Предтеча). Ці три ікони називають «деісис» – моління. Обабіч них — образи архангелів та апостолів. Деісис з апостолами звертає вірян до майбутнього суду Божого і тих, котрі найближче до Бога моляться за рід людський.
Четвертий регістр у центрі має образ Богородиці з немовлям Христом, обабіч — ікони ветхозавітних пророків. Пророцький ряд вказує на нерозривний зв’язок Старого і Нового Завітів.
У п’ятому регістрі — ікони праотців і святителів. Це дозволяє християнам подумки охопити всю історію людства від перших людей до Учителів церкви.
Вінчає іконостас хрест або хрест з розп’яттям як символ Божественої любові до світу і людства.
З кінця 17 ст. українські іконостаси часто доповнювали двома додатковими рядами зі страстями апостольськими (зображення мученицької смерті кожного з дванадцяти апостолів) та страстями Христовими (історія засудження і розп’яття Ісуса Христа). Під намісним рядом розміщували зображення дохристиянських філософів і пророчиць з цитатами-пророцтвами про Христа. Під впливом України додаткові ряди з другої половини 17 ст. поширилися і в іконостасах церков у Московському царстві.
Значення
Іконостас символізує Небесний Єрусалим (Царство Боже) і є духовною домінантою у кожному православному і більшості греко-католицьких храмів. Це мистецьки вирішена завіса, що відділила вівтар, доступний тільки кліру, від основного приміщення, призначеного для мирян. Вівтар належить невидимому світові і його відокремлення від решти храму необхідне тому, що символізує відмінність і віддільність Бога від свого творіння, а також задля збереження сакрального й містичного значення Святого святих. Проте це відокремлено не глухим муром, а за посередництвом мистецького витвору, який людина сприймає подвійно: фізично — тілесними очима й метафізично — очима душі. Таку подвійну (матеріальну й ідеальну) сутність має іконостас, що на землі уособлює небо. Тут представлені святі, які начебто існують одразу в двох світах, поєднуючи їх.
Іконостас для вірянина — це вікна в інший, неземний світ, видима ілюстрація невидимого Царства Небесного, необхідна для того, щоб допомогти подолати духовну млявість і сліпоту.
Література
- Таранушенко С. Український іконостас // Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Т. 227: Праці секції мистецтвознавства. 1994. С. 141–164.
- Тимофієнко В. Архітектура і монументальне мистецтво: терміни і поняття. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва; Головкиївархітектура, 2002. С. 178–179.
- Тарас Я. Українська сакральна дерев'яна архітектура: словник-довідник. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2006. С. 182–189.
- Вечерський В. Українські дерев'яні храми. Київ : Наш час, 2007. С. 43–45.
- Оляніна С. Український іконостас. Символічна структура та іконологія. Київ : АртЕк, 2019. 400 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Іконостас // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Іконостас (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.02.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
