Церква (архітектура)
Це́рква (від грец. κυριακη — Господній дім) — сакральна споруда для проведення богослужінь, таїнств і обрядів у християн, яка має вівтар і молитовну залу (наву).
Головну церкву міста або монастиря називають собором; католицьку церкву — костелом, лютеранську — кірхою.
Зміст
Історична довідка
Спорудження церков зумовлене необхідністю звершення Євхаристії на престолі, для чого потрібне відповідне приміщення. Архітектурні вирішення церковних споруд засновано на християнському вченні про церкву як дім Господній, у якому у Святих Дарах, що зберігаються на престолі, постійно перебуває Господь. Прообразом церковної споруди була велика, гарно прибрана кімната звичайного житлового будинку, де (згідно з Євангеліями) відбулася Таємна вечеря Ісуса Христа зі своїми учнями, коли Він здійснив першу Божественну літургію, після чого заповідав здійснювати те саме й так само в Його пам’ять. Цим у християнстві закладено основні вимоги до церкви як особливим чином облаштованого приміщення для молитовних зібрань, богоспілкування, здійснення таїнств і богослужінь.
Вважають, що на формування традиційного устрою церкви вплинула найшанованіша сакральна пам’ятка Палестини — Храм царя Соломона в м. Єрусалимі, збудований у 10 ст. до н. е. й описаний у Старому Завіті (див. Єрусалимський храм). Це був великий комплекс на терасах, у центрі якого стояла храмова споруда тридільної структури, що містила вхідну частину (притвор чи тамбур), простору залу (наву) і розташовану за нею меншу темну залу — «Святе святих».
Першими церквами в ранньому християнстві були підземні катакомби у м. Римі, а також мартирії — поминальні центричні споруди над похованнями християнських мучеників. Гробниця (саркофаг) мученика і була первісним престолом, на якому здійснювали таїнство Євхаристії. Після Міланського едикту (313) римського імператора Костянтина І Великого (легалізував християнство) збудовано чимало центричних церков, що розвивали композицію мартирія (церква Сан-Стефано-Ротондо у м. Римі, церква Сан-Вітале в Равенні тощо).
Архітектурний тип церкви в основному сформовано у 4 ст. Подальший розвиток християнської церковної архітектури зумовлено двома основними функціями церковної споруди в їх поєднанні:
Ранніми прикладами такого поєднання є дві церкви, пов’язані з земним життям Ісуса Христа: церква Різдва Христового у Вифлеємі та храм Гробу Господнього в Єрусалимі. Виконання функції поминального святилища забезпечувала центрична споруда, перекрита куполом, або центрична частина великої споруди. Функцію великого приміщення для спільної молитви забезпечував вироблений у Римській імперії особливий тип просторої громадської споруди — базиліка. При цьому головним було вирішення не об’ємного завдання, а просторового — створити максимально великий внутрішній простір для зібрання на літургію всіх вірних. З огляду на це, архітектурне вирішення фасадів базиліки могло бути абияким, зате інтер’єр пишно декорували із застосуванням кольорового мармуру, мозаїк, різьблення по каменю, позолоти тощо (базиліки Сант-Аполінаре-ін-Классе і Сант-Аполінаре-Нуово, обидві у м. Равенні, тепер Італія — див. Равенни ранньохристиянські пам'ятки). У цьому полягає принципова відмінність християнської церкви від культових споруд інших релігій, у яких храм зазвичай є будинком, у якому перебуває божество, тож вхід туди простим смертним обмежено.
Ранньохристиянська базилікальна церква мала 3 або 5 нав, де розміщувалися вірні, апсиду для церковного кліру, де був престол, а також вхідне приміщення — нартекс. Їх доповнювали центричні споруди поряд — баптистерії, гробниці, каплиці. Протягом усієї доби середньовіччя базиліка — основний тип церкви в католицькій архітектурі.
У межах церковної традиції Візантійської імперії у 5–8 ст. сформовано типи купольних церков, відмінних від базилікальних, — купольні базиліки й хрестовокупольні храми (див. Хрестовокупольна система). Їх дотепер зводять у країнах, де поширене православ’я. У таких церквах дотримано традиційний поділ на три головні приміщення:
- вівтар для духовенства;
- нава для вірних;
- притвор для оглашенних та грішників, котрі відбували церковне покарання.
У цій тридільній схемі вівтар знаменує область буття Божого; нава — тварний світ, у якому перебувають ангели, праведники, а також оправданий і освячений Христовою жертвою світ людей; притвор призначено для панахид за померлими, для очищувальних молитов жінкам упродовж 40 днів після пологів (без чого жінка не мала права входити до храму), для продажу свічок, хрестиків та іншої церковної атрибутики.
Характеристика
Архітектурні вирішення церков упродовж 4–21 ст. дуже різноманітні, проте всі вони символічно представляють церковне віровчення. Хрещатого плану церкви означають, що Хрест Господній — це основа Церкви як релігійної організації та ковчег спасіння для людей. Круглі церкви (ротонди) символізували вічне тривання Церкви. Восьмикутні церковні будівлі символізують Вифлеємську зірку і Церкву як зірку-дороговказ до спасіння в житті майбутнього, восьмого віку (згідно зі стародавніми уявленнями, земне життя людства обчислюється сімома віками значної тривалості, а восьмий вік — це вічність у Царстві Божому). Тридільні церкви асоціюються з кораблем, який нагадує вірним, що крізь житейське море до небесної пристані людину може доправити тільки Церква Христова.
Кількість церковних верхів, бань, куполів має глибокий символічний зміст. Один знаменує єдність Бога, досконалість творива; два відповідають двом сутностям Боголюдини Ісуса Христа — людській і божественній; три символізують Пресвяту Трійцю; чотири — Четвероєвангеліє, чотири сторони світу. П’ять верхів, де центральний підноситься над бічними, означають Ісуса Христа і чотирьох євангелістів. Сім верхів — це сім таїнств Церкви, сім дарів Святого Духа, сім днів творіння, сім Вселенських Соборів. Дев’ять символізують дев’ять плодів Святого Духа або дев’ять Ангельських хорів. Тринадцять верхів чи бань означають дванадцять апостолів навколо Ісуса Христа.
Найважливішою частиною церкви є її вівтар із престолом, який символізував Гроб Господній і водночас як джерело воскресіння — Рай. На престолі присутні мощі святих, які ніби встановлюють зв’язок між престолом — вівтарем земної церкви та Церквою Небесною, Царством Божим. Безкровна жертва, яку приносять на престолі, а також те, що на ньому зберігаються Тіло і Кров Спасителя у вигляді запасних Святих Дарів, перетворює вівтар на найвищу святиню. Тому у всіх церквах підлогу вівтаря і солею роблять завжди вищою, ніж у наві, щоб цим підкреслити значущість святого місця. У східній стіні вівтаря виділяють так зване Горнє місце, на якому незримо присутній Господь. Ліворуч від престолу — жертовник, на якому здійснюють проскомидію — першу частину літургії, під час якої відбувається підготовка до таїнства Євхаристії. У розвинених типах храмів жертовник виділяють в окреме приміщення. Праворуч від престолу (найчастіше в окремому приміщенні) влаштовано ризницю, де зберігають священничі ризи, богослужбовий посуд, інше церковне начиння. У старожитні часи мирянам вхід до вівтаря було заборонено.
Церковний інтер’єр відіграє важливу просвітницьку роль. У давнину завдяки монументальному живопису на склепіннях і стінах це були своєрідні «книги для неписемних» (див. Біблія бідних). Тут наочно зображують християнську модель світобудови та основні віхи священної історії. У центральному куполі прийнято поміщати образ Христа Вседержителя (Пантократора), оскільки він — центр і вершина, до яких у Церкві все спрямовано. Розміщення решти зображень у церковному інтерʼєрі підпорядковане чітко установленому порядку — канону.
У кожній церкві має бути троє дверей, що символізує Пресвяту Трійцю. Перед головними, західними дверима церкви влаштовують ґанок, піднятий над рівнем землі. Це має не тільки практичний сенс, а й символічне значення як образ того духовного піднесення над світом, у якому перебуває Церква Христова. Якщо рахувати від входу, то ґанок — перше підвищення, на яке людина піднімається, заходячи в церкву, солея перед іконостасом — друге, престол — третє. Ці три підвищення відповідають трьом ступеням духовного шляху людини до Бога: перше — початок духовного життя; друге — подвиг боротьби проти гріха за спасіння душі, що триває протягом усього людського життя; третє — життя вічне в Царстві Небесному.
Світло видиме в церковній споруді має духовно-символічне значення. Воно є насамперед образом небесного, Божественного світла й символізує Ісуса Христа як Світло світу. Про те, що вікна мають символічний сенс, а не просто освітлюють церковний інтер’єр, свідчать їхня кількість і розташування. Зазвичай у північній та південній стінах нави роблять по три і по два вікна: це означає несотворенне Троїчне світло та світло Ісуса Христа, що пізнається у двох Його природах — божественній та людській. Зовнішнє природне світло здавна допускали всередину церкви дуже обмежено — тільки як образ світла нематеріального. Під час служб світильники запалюють навіть удень. Згідно з церковними канонами жодне богослужіння не може відправлятися без штучного світла — лампад і свічок. Тож у церкві є три джерела освітлення: вікна, лампади і свічки. Свічка — знак добровільної жертви людини Богу і храму Його, це й символ віри, причетності людини до Божественного світла. Горіння воскової свічки як перетворення натурального воску на вогонь означає обоження, перетворення земної людини на нове створіння під дією вогню і тепла Божественної любові й благодаті. Перед іконостасом завжди є Вічна Лампа — лампадка з оливою чи натуральним воском, яка має світитися весь час, поки в церкві перебувають Святі Дари. Вічна лампа символізує євхаристійного Ісуса Христа.
Згідно з церковними уставами світильники під час вечірніх та нічних богослужінь запалюють у невеликій кількості, а під час читання Шестипсалмія на всеношній гасять усі свічки, окрім трьох: у центрі (де стоїть читець) та перед іконами Христа і Богородиці в іконостасі. Зате під час святкових і недільних богослужінь запалюють усі світильники, зокрема — головний великий верхній, що висить у центральному куполі й називається панікадилом, а також додаткові верхні великі світильники (полікандили). Панікадило має понад 12 вогнів, полікандила — від 7 до 12. Множинністю своїх вогнів вони символізують Небесну Церкву як «сузір`я» людей, освячених благодаттю Святого Духа. Все це створює в інтер’єрі церкви образ того повного світла Божого, яке засяє для вірних у Царстві Небесному: таким чином Церква Небесна освітлює своїм світлом Церкву земну, проганяючи від неї морок.
В Україні
Давня Русь запозичила церковну архітектуру з Візантійської імперії. Тому муровані церкви зводили переважно хрестовокупольними, іноді — тридільними; найпростішим типом малого парафіяльного храму був дводільний, з навою і вівтарем. У середньовіччі будували церкви переважно хрестовокупольні й тридільні, з різною кількістю верхів. 17–18 ст. позначилися найповнішим розвитком питомо української церковної архітектури. Було виокремлено дві групи церков.
Перша група — це відроджені композиції міських і монастирських мурованих храмів Давньої Русі із впливами литовського і польського бароко. Такі церкви відомі тільки в мурованому будівництві й не мають ні прототипів, ані наслідувань у народній дерев’яній церковній архітектурі. Вони тринавові, шестистовпні, здебільшого — триапсидні, з трьома, п’ятьма чи сімома банями, з двоярусними західними притворами, фланкованими двома вежами, як у костелах (Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові).
Друга група розвивала багатодільні вежеподібні композиції, притаманні автохтонному українському дерев’яному будівництву. Після Хмельниччини такі церкви значно поширилися як у мурованому, так і в дерев’яному будівництві. Їх можна розподілити на два типи:
- тридільні одно- і триверхі (найпоширеніший тип невеликого парафіяльного храму — церква Святої Параскеви із с. Зарубинців у Національному музеї народної архітектури та побуту України);
- хрещаті центричні, серед яких переважають п’ятидільні одно- і п’ятиверхі (Катерининська церква в Чернігові), а також дев’ятидільні з різною (як правило — непарною) кількістю верхів — від одного до дев’яти (Троїцький собор у Новомосковську).
Усі відомі в Україні дерев'яні церкви належать до одного з двох основних типів: тридільного або хрещатого.
Дві групи і два типи церков є основними і найпоширенішими. Проте будували й церкви, що поєднували в собі характерні риси різних груп і типів (комбіновані типи), а також так звані маргінальні типи православних церков (ті, що перебували на узбіччі основного процесу розвитку церковної архітектури). Серед нечисленних церков комбінованого типу Святодухівський собор у Ромнах, Антонія і Феодосія собор у Василькові тощо. До поширених маргінальних типів належать безбанні церкви зального типу (Іллінська церква в Суботові), триконхи, тетраконхи, ротонди, церкви з контрапсидою (Успенський собор у Лебедині).
В українських дерев’яних церквах двері ніколи не робили великими, бо вони символізують тісні врата спасіння. Одвірки прикрашали різьбленням, щоб підкреслити значення дверей як переходу від світу профанного у світ сакральний. В інтер’єрі ця тіснота зникала й переходи з одного приміщення в інше (з бабинця у наву) вирішували у вигляді широких і високих, вигадливих за рисунком арок–вирізів, які є характерною рисою української дерев’яної церковної архітектури та не трапляються в сусідніх народів. Дерев’яні церкви мали невеликі вузенькі віконця: згідно з православними уявленнями, навіть у найсвітліший сонячний день у церкві має панувати напівтемрява (означає земне людське життя, занурене в пітьму гріха і невідання, в якому, однак, світить світло віри). Крім того, напівтемрява символізувала той покров, яким оточено всі таємниці Божі.
Протягом 19 ст. будування церков в українських національних формах заборонив російським Святійший урядувальний синод. Наприкінці 19 — у першій третині 20 ст. українські за формою і духом церкви створювали архітектори В. Нагірний, Є. Нагірний, С. Тимошенко. Сучасна церковна архітектура України базується на національній традиції і розвиває її, переборюючи ворожі форми московської архітектури (див. В. Биков, Ю. Лосицький, Д. Яблонський).
Значення
Церква є не тільки місцем духовного спілкування людини з Богом. Це також центр громадського життя. Завдяки церкві оприявнюється «вертикальна координата» людського буття (за М. Поповичем), у хаос навколишнього світу вносяться лад і духовна дисципліна. Тому найвищих злетів архітектура тих країн, де поширене християнство, досягла в церковному будівництві. У цій сфері створено найбільшу кількість шедеврів архітектурного мистецтва — великі міські й монастирські собори, парафіяльні церкви тощо. Тепер більшість із них мають статус пам’яток культурної спадщини.
Додатково
Православна Церква має строго канонічний чин (спосіб, порядок) заснування як мурованої, так і дерев’яної церкви. Його систематизовано у Требнику Петра Могили. Частина друга видання, що називається «Про різні освячення і благословіння церковні, які бувають молитвою ієрейською і окропленням священної води», містить чин заснування церкви і встановлення хреста. На початку його є суворе застереження: ні муровану, ані дерев’яну церкву ніхто не може заснувати, окрім самого єпископа, або окремого його на це благословення, яке передається через посланого ним ієрея. Порушникам цього правила обіцяно тяжкі кари, аж до відлучення від церкви.
Далі описано ритуал заснування дерев’яної церкви. На місці східної стіни вівтаря майбутньої церкви викопують рів, у який кладуть чотирикутний закладний камінь із вирізьбленим хрестом, а також заглибленням, у яке вкладають часточку мощів святих і текст про закладення храму, написаний на пергаменті чи вирізьблений на мідній дошці. По контуру майбутньої церкви викладають колоди. Готують також великий дерев’яний хрест, який поставлять у вівтарі на місці, де має бути престол. Потім від найближчої діючої церкви йде хресний хід до будівельного майданчика. Там священник кадить весь викладений колодами периметр майбутньої споруди, йдучи навколо від вівтаря проти сонця. У молитвах, які при цьому читають, закликають Боже благословення на всіх, хто буде трудитися на спорудженні церкви, а також просять приставити до цієї справи й до трудівників ангела-хранителя. Далі освячують воду і нею кроплять місце, де має бути престол, після чого на ньому встановлюють вертикально дерев’яний хрест. Потім окроплюють святою водою закладний камінь, його кладуть у рів під стіну вівтаря і на камінь возливають єлей. При цьому священник сокирою тричі вдаряє в середню колоду вівтаря, промовляючи: «Починається справа ця во ім’я Отця, Сина і Святого Духа в честь же і пам’ять (далі йде назва церковного свята чи ім’я святого, яким присвячено церкву). Амінь». Після цього священник кропить водою контур церкви, ідучи від північної стіни проти сонця. Аналогічним був чин заснування мурованої церкви, тільки замість дерев’яних колод фігурують цегла, камінь і вапно.
Цитата
В. Щербаківський: «Церква — це будова, призначена для вияву найвищих душевних настроїв у формі спільних церковних співів і молитов. Це місце прояву найвищих і найшляхетніших духових емоцій, звернених до найвищого ідеального добра, конкретизованого й умогутненого в понятті і вираженого в слові Бог. Український народ як у хвилини найбільшої громадської чи індивідуальної радості, так і в моменти індивідуального чи громадського смутку й розпачу звертався до церкви, щоб там, перед лицем найбільшого і найвищого добра, вилити свої найбільші душевні болі, найтяжчі скорботи або прояв найбільшої вдячності й надії. Ясно, що в будові, призначеній для виявів такого роду високих почувань і зворушень, усе (як у формі самої будови, так і в деталях та оздобах внутрішніх і зовнішніх) мусить бути зроблено так, щоб підтримувати настрій, відповідний таким зворушенням, а навіть викликати його».Цит. за: Щербаківський В. Українське мистецтво: Вибрані неопубліковані праці. Київ : Либідь, 1995. С. 104.
Література
- Мардер А. П., Євреїнов Ю. М., Пламеницька О. А. та ін. Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 303.
- Вечерський В. Храми України // Українська спадщина. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва, 2004. С. 5–54.
- Тарас Я. Українська сакральна дерев’яна архітектура: словник-довідник. Львів : Інститут народознавства Національної академії наук України, 2006. С. 435–437.
- Вечерський В. Українські дерев’яні храми. Київ : Наш час, 2007. С. 36–53.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Церква (архітектура) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Церква (архітектура) (дата звернення: 1.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.09.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
