Вселенські собори
Вселе́нські собо́ри (грец. Σύνοδοι Οικουμενικαί, лат. Oecumenica Concilia) — верховний керівний орган у християнстві (найвищий провід Церкви Христової на землі), збори представників вищого духовенства від усіх помісних церков.
Зміст
- 1 Загальна характеристика
- 2 Перший Вселенський собор
- 3 Другий Вселенський собор
- 4 Третій Вселенський собор
- 5 Четвертий Вселенський собор
- 6 Пʼятий Вселенський собор
- 7 Шостий (п’ято-шостий) Вселенський собор
- 8 Сьомий Вселенський собор
- 9 Визнання у різних конфесіях
- 10 Джерела
- 11 Література
- 12 Автор ВУЕ
- 13 Важливо!
Загальна характеристика
Канонічні чи догматичні визначення поняття «Вселенський собор» відсутні. А відтак відсутні й чіткі вимоги щодо складу, повноважень, часу, обставин та умов його скликання. У власному розумінні — це головний законодавчий орган Церкви, який створюється і діє на тимчасовій основі. Мета скликання Вселенських соборів — обговорення нагальних богословських, богослужбових (літургійних), організаційних та дисциплінарних проблем церковного життя, випрацювання віроповчальних положень, догматів, канонів і богослужбових правил. Практика скликання соборів започаткована в апостольський час (див. Апостольський Єрусалимський собор). У 4–5 ст. закріпився термін «соборна Церква» із конотаціями вселенськості, цілісності, повноти, духовного гуртування, сопричастя.
Назва «Вселенські собори» походить від того церковно-історичного контексту, коли на перші такі збори скликали делегатів з усієї освоєної ойкумени — греко-римського світу (всесвіту), який був підконтрольний Римській імперії. Зважаючи на те, що на Вселенських соборах були представники всіх помісних церков, тобто в особах делегатів була представлена Вселенська Церква Христова, їхні ухвали вважаються такими, що довічно поширюються на всі помісні церкви. Вони мають ранг не просто верховних, загальновизнаних законів у питаннях віровчення і церковного устрою, але у певному значенні уособлюють божественний авторитет, бо отримані, як вважається, під проводом Духа Святого й у незримій присутності Спасителя (Мт. 18:20). З огляду на це, Вселенські собори вважають непомильними у викладі ухвалених визначень і правил. Проте в окремих випадках ті чи ті помісні церкви можуть інтерпретувати деякі позиції у відповідності до власних потреб чи обставин.
У межах римської ойкумени Вселенські собори (принаймні перші 7) традиційно скликали римські (ромейські) імператори, але за ініціативою і погодженням із вищим керівництвом церков. Відтак на соборах були присутні не лише духовенство, чернецтво, а й миряни, а також представники світської влади (зазвичай наближені до імператора особи).
Головних і загальновизнаних у католицизмі та православʼї Вселенських соборів відбулося сім. Назва кожного походить від топоніму місця, де той відбувався.
Перший Вселенський собор
Перший (Нікейський) собор відбувся у м. Нікеї (тепер м. Ізнік, Туреччина) в 325. Був скликаний імператором Костянтином І Великим із метою протидії поширенню аріанства — віровчення, яке проповідував александрійський священник Арій. В основу його доктрини було покладено тезу, що Син Божий не рівний Богові-Отцю, оскільки є «початком Божого творива», а тому є нижчим за рангом у небесній ієрархії. Якщо Син і рівний Отцю, то тільки за благодаттю. Як творіння Бога, Син водночас має перевагу над усім іншим творивом, оскільки саме через Нього «створене все, що на небі й на землі, — видиме й невидиме». Привід для подібного висновку надавали деякі авторитетні християнські тексти (Ів. 14:28; 1 Кор. 8:6; Кол. 1:15–16; Євр. 1:1–10; Об. 3:14).
Собор засудив віровчення Арія як єресь і зафіксував положення про Сина Божого як вічного й істинного Бога, котрий народжений від Бога-Отця передвічно, є рівним і єдиносущним із Ним. Ухвалені собором положення увійшли до Символу віри (знаний як Нікейський Символ віри) — першого загального для всіх церков стислого (7 положень) викладу оновоположних засад християнської релігії.
На соборі також постановили святкувати християнську Пасху (Великдень) у першу неділю по першій повні після весняного рівнодення. Ця ухвала не лише розводила в часі християнську Пасху з юдейським святом Песах (що посутньо означало відмову від юдейської календарної системи), а й остаточно відокремила християнство від його початкового юдейського ідейного підґрунтя та єврейської культурної матриці.
Серед важливих рішень собору: затвердження структури і змісту Нового Завіту (27 книг); визначення порядку обрання і утвердження вищих єпископів (митрополитів, патріархів) та ін. Загалом Нікейський собор, як вважають, ухвалив 20 (правдиву кількість встановити важко) нових церковних канонів — законів чи правил, які стосуються віровчення, церковного устрою та церковної дисципліни.
Детальніше див. Нікейський собор 325.
Другий Вселенський собор
Другий за порядком (Перший Константинопольський) собор був скликаний імператором Феодосієм I Великим у м. Константинополі в 381 у зв’язку з поширенням єресі Константинопольського архієпископа Македонія (точні дати народження і смерті невідомі, помер після 360). Останній проголошував, що Дух Святий не є Богом, називав його творивом, силою, підпорядкованою Богові-Отцю.
Собор, одностайно засудивши віровчення Македонія, ухвалив догмат: Дух Святий є рівним і єдиносущним з Богом-Отцем і Богом-Сином. Було вирішено додати це положення, а разом із ним іще низку (про таїнства, воскресіння померлих, вічне життя) до Нікейського Символу віри. У підсумку ухвалено оновлену й остаточну редакцію в 12 параграфах («членах»), відому як Нікео-Константинопольський Символ віри (7-ме правило собору заборонило змінювати його формулювання).
Водночас на соборі були випрацьовані богословські позиції щодо точнішого розуміння Трійці, ще раз засуджено єресь аріанства, а також інші, подібні до нього течії, — евноміанство, савелліанство, макелліанство та ін.
Третій Вселенський собор
Третій (Ефеський) собор скликав імператор Феодосій ІІ Молодший (401–450) у 431 в м. Ефесі з метою протидії несторіанству — єресі, яку обстоював архієпископ Константинопольський Несторій. Згідно з останнім, слід розмежовувати у Христі «Бога-Слово» і «людину», що зміщувало акцент із божественної природи Христа на людську. Водночас несторіани стверджували, що Діва Марія народила не Бога, а саме людину Ісуса. На соборі Несторій пропонував початково називати Ісусову матір «Людинородиця» (грец. Ανθρωποτόκος), пізніше змінив формулювання на «Христородиця» (грец. Χριστοτόκος). Зрештою, під тиском опонентів погодився і з назвою «Богородиця» (грец. Θεοτόκος), щоправда з власною обмовкою — божественність Ісуса не повʼязана з його тілесним народженням, оскільки Марія народила не божественну особу, а людину, а божество тільки «пройшло через нього».
Несторій повчав, що Ісус уособлює дві самостійні природи — людську і божественну, щоправда без іпостасного (див. Іпостась) їх поєднання. При цьому несторіани водночас заперечували тезу, що Марія народила Ісуса-людину, з якою пізніше зʼєднався Логос (це твердження обстоювали інші єретики, з посиланнями на вибрані фрагменти з авторитетних християнських текстів, зокрема Євр. 1:5, 5:5). За несторіанством, під час розп'яття страждала виключно людська природа Христа, натомість божественна залишалась недоторканою і незмінною.
Собор засудив несторіанство як єресь (попри те, що імператор Феодосій ІІ, по суті, підтримав позицію Несторія) та догматично зафіксував, що Ісус є «досконалим Богом і досконалою людиною», з повним (від моменту втілення) поєднанням двох природ. Офіційно закріпив за Дівою Марією титул «Богородиця». Згідно з висновками собору, Діву Марію надалі не слід називати «Христородицею», а тих, хто заперечуватиме, що Марія народила Христа-Бога, належить відлучати від церкви.
Детальніше див. у ст. Ефеські собори.
Четвертий Вселенський собор
Четвертий (Халкідонський, Халкедонський) собор був скликаний імператором Маркіаном та його дружиною Августою Пульхерією у м. Халкідоні (тепер район м. Стамбула) 451. Спрямований проти вчення архимандрита Євтихія, який обстоював монофізичну ідею: божественна природа Христа цілковито поглинає людську. Цей Вселенський собор був, власне, реакцією на Другий Ефеський (званий ще «розбійницьким», до смерті імп. Феодосія ІІ вважався Вселенським) собор 449, який виправдав монофізитство.
Собор одностайно засудив монофізитство як єресь та зафіксував, що правдиве віровчення Церкви щодо особи Ісуса Христа повчає, що Він, як істинний Бог, вічно народжується від Отця, за тілом походить від Діви Марії та у всьому уподібнюється людям, окрім гріха. Божественна й людська природи в ньому перебувають незмінними й неподільними. Ті з вірян, які були прихильниками монофізитства і не визнали цих положень (т. з. антихалкедонці), були відлучені від церкви.
Водночас собор підтвердив непорушність канонів, які були ухвалені попередніми Вселенськими соборами; засудив симонію; заборонив одруження ченцям і «дівам, які присвятили себе Богові», постановив для дияконис мінімальний віковий ценз 40 років і заборонив їм виходити заміж; заборонив передавати монастирі та їхнє майно у світське використання та ін. (загалом 30 правил).
Чи не найважливішим є 28 правило, яке й по-сьогодні не визнає Римська курія, оскільки згідно з ним Константинопольський єпископ (патріарх) отримує однакові права (судові й адміністративні) з Римським єпископом (Папою Римським).
Див. також Халкідонський собор 451.
Пʼятий Вселенський собор
П’ятий (Другий Константинопольський) собор був скликаний 553 у м. Константинополі за правління імператора Юстиніана I Великого з причини суперечок між послідовниками Несторія та Євтихія. Євтихіани, зокрема, звинувачували державну Церкву в начебто пронесторіанській позиції, оскільки твори деяких вчителів Сирійської церкви (явно несторіанського штибу) не були засуджені Четвертим Вселенським собором, їх читали й шанували серед значної кількості вірян. Собор засудив ці твори і визнав їх єретичними, підтвердив анафему на Несторія та наклав анафему на Євтихія.
Собор також підтвердив ортодоксальність доктрини про Святу Трійцю та Ісуса Христа і засудив погляди та праці низки авторитетних богословів (Оригена, Аполлінарія Лаодикійського, Евагрія Понтійського, Дідима Сліпця та ін.), а також давньогрецького філософа Платона. Платонізм був констатований як єресь, оскільки саме на його філософську спадщину спирались богословування Оригена та його послідовників.
Шостий (п’ято-шостий) Вселенський собор
Наступний (Третій Константинопольський) собор, скликаний імператором Костянтином IV, відбувся у м. Константинополі у 680-681 із причини поширення монофелітства — богословської доктрини, яка проголошувала ідею про «дві природи, але одну волю Христа». Згідно з постановами собору, монофелітство було визнане єрессю. Собор проголосив: в Ісусі Христі перебувають дві природи — божественна та людська і, відповідно, дві волі. Щоправда Його людська воля підпорядковується Його волі божественній, але при цьому обидві поєднані неподільно й незмінно. Собор засудив за підтримку монофелітства Константинопольських патріархів Сергія I (посідав престол у 610–638), його наступника Пірра (638–641) та їхніх послідовників, а також папу Гонорія І, який зауважував, що монофелітство є правдивим християнським віровченням (був засуджений як єретик, що у подальшому негативно вплинуло на канонічний статус догмата про непогрішність Папи Римського).
Водночас собором затверджено низку богослужбових норм. Скасовано деякі впровадження Римської церкви, які суперечили постановам попередніх Вселенських соборів, зокрема целібат, зображення Христа у вигляді ягнятка тощо.
Собор ухвалив 102 правила. Так, 36-те правило підтверджує рівність між Константинопольським патріархом і Римським Папою, визначає ієрархію Східних Патріархатів. 64-те і 70-те правила забороняють мирянам і жінкам навчати в громадах під час богослужінь. Згідно з 80-тим, ті з християн, хто проігнорував церковну службу протягом трьох святкових днів мусять бути покараними.
Сьомий Вселенський собор
Сьомий (Другий Нікейський) собор скликала імператриця-регентка Ірина (752–803) у 787 в м. Нікеї. Делегати одностайно виступили проти іконоборчого руху, який охопив Церкву, засудили іконоборство як єресь (і водночас ідею іконоборців про т. з. невидиму й нематеріальну Трійцю), ухвалили догмат про іконошанування. Поруч було зафіксовано, що пошанування ікон означає пошанування зображуваного, а не предметів, на яких нанесені зображення, чи матеріалів, із яких вони виготовлені.
Собором також було запроваджене свято Торжества православʼя (у першу неділю Великого посту).
Цей Вселенський собор традиційно підтвердив істинність і непорушність ухвал попередніх шести соборів; учергове засудив симонію та її різновиди; зобов’язав зберігати мощі мучеників у кожному храмі; заборонив хрестити євреїв, які продовжували «потайки суботувати» (тобто тримались юдеохристиянської традиції) — загалом 22 правила. Римська церква формально визнала лише 11 з них.
Див. також у ст. Нікейські собори.
Визнання у різних конфесіях
Наступні собори (скликані у м. Константинополі 869, 879–880) виявили гострі суперечності між Західною і Східною християнськими церквами. Православний і католицький світ оцінюють ці Собори по-різному: так, Четвертий Константинопольський 869 визнаний восьмим Вселенським собором лише Католицькою церквою (православні не визнають його рішення).
Історично статус Вселенських мали й інші собори, які відбулися після Сьомого Вселенського собору. Але ці собори з 12 ст. скликала тільки Римо-католицька церква (РКЦ; див. Вселенські собори Католицької церкви). Після розколу християнства 1054 на західне і східне РКЦ ідентифікує винятково себе як «Вселенську церкву» (назва «католицька» походить від грец. καθολικός — універсальний, загальний), натомість всі інші визначає такими, що «відпали від єдності з кафедрою Петра». Станом на 2023 РКЦ визнає 21 Вселенський собор (останній із яких — Другий Ватиканський собор).
Східні (православні) церкви натомість не визнають Вселенськими ті собори, які були скликані після Сьомого. До Святого Переказу включені ухвали лише перших семи Вселенських соборів. Упродовж 12-ти століть у Вселенському православ’ї, що існувало як множина самоврядних (автокефальних) Церков, збиралися лише помісні собори. Скликаний Константинопольським патріархом Варфоломієм Всеправославний собор 2016, на якому було представлено 10 помісних церков, став подією у православному світі.
Протестантські й неопротестантські церкви не визнають сакрального авторитету за ухвалами жодного Вселенського собору; покладаються у своїй діяльності винятково на Святе Письмо (принцип «тільки Письмо», лат. Sola Scriptura), хоча й погоджуються з тими соборними ухвалами, які не суперечать Біблії (положення про Ісуса Христа, Діву Марію, Трійцю).
Джерела
Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов / За ред. о. Р. Турконяка. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2020. 1172 с.
Література
- A Select Library of the Nicene and Post-Nicene Fathers of the Christian Church : in 14 vol. Oxford : J. Parker and Company, 1900. Vol. 14: The Seven Ecumenical Councils of the Undivided Church. 672 p.
- Davis L. D. The First Seven Ecumenical Councils (325–787): Their History and Theology. Collegeville : The Liturgical Press, 1990. 342 p.
- Поснов М. Э. История христианской церкви (до разделения церквей — 1054 г.). Киев : Христианская благотворительная просветительская ассоциация «Путь к истине», 1991. 614 с.
- Tanner N. P. The Councils of the Church. A Short History. New York : Herder & Herder ; The Crossroad Publishing Company, 2001. 132 р.
- Kennedy Sh. C. The Seven Ecumenical Councils: in Greek and English. [W. p.] : Independently published, 2023. 170 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Павленко П. Ю. Вселенські собори // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вселенські собори (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.09.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
