Великий розкол 1054
Вели́кий розкóл 1054, або Велика схизма 1054 (лат. schisma ― розкол) — в історії християнства остаточний поділ Вселенської Церкви на два адміністративно самостійних, політично і ментально розбіжних напрями — католицизм (Західне християнство, Римо-католицьку церкву) і православ’я (Східне християнство, сукупність греко-візантійських ортодоксальних церков — Вселенське православ'я).
Зміст
Базові ідеї
Розкол в християнстві був не раптовою, одномоментною подією, а визрівав майже 6 століть. Він став наслідком накопичення гострих суперечностей і розбіжностей між головними християнськими центрами — Римом і Константинополем. Представники церков причиною розколу називають непереборні богословські розбіжності. За висновком науковців, провідну роль у розколі відіграли соціально-історичні, геополітичні чинники, боротьба за релігійну (і світську) владу, лідерство в християнському світі, а не догматичні чи культові відмінності, особисті стосунки ієрархів.
Історична довідка
З часів одержавлення християнства (поч. 4 ст.), від Першого Вселенського собору (І Нікейський, 325) до Сьомого Вселенського собору (ІІ Нікейський, 787) включно, локальні християнські церкви прагнули до взаємодії, здебільшого спільно розробляли догматику та культ, ухвалювали канонічні норми і богослужбові правила, обговорювали богословські концепції й засуджували єресі. Активність міжцерковного спілкування не означала його безконфліктності: на зміст внутрішньо-християнських проблем впливали тогочасні соціокультурні й політичні суперечності.
Перші Вселенські собори відбувалися винятково за ініціативи (і під головуванням) римських, а згодом візантійських імператорів; рішення соборів почасти набували статусу державних законів. Однак, після падіння Римської імперії, поділу її території на Західну і Східну та подальшої руйнації Західної Римської імперії (5 ст.), живий зв’язок між «половинами» колишньої держави був перерваний, римську ойкумену розділили географічні й політичні кордони. Протягом кількох століть тривало змагання різних релігійних центрів (насамперед Риму і Константинополя) за владу, вищий статус і вплив у християнському світі.
Візантія, оголосивши себе наступницею Рима, державою «ромеїв», прагнула поширити свою першість (зокрема й релігійну) на терени західного Середземномор’я. Константинополь, претендуючи на керування всім християнським світом, вимагав погодження кандидатури римського єпископа з візантійським імператором.
Натомість Римська церква, яку підтримували франкські та германські властителі, виступала проти будь-якої, навіть номінальної, підлеглості Візантії. Богословським аргументом стало тлумачення євангельського свідоцтва про апостола Петра як першого римського єпископа. Доводилося, що Петро отримав від Ісуса Христа право верховенства у Церкві, а відтак будь-який наступний Папа Римський успадковує першість серед християн. У період 7–9 ст. фабрикується документ про «Костянтиновий дар» — грамоту, вручену нібито Костянтином Великим (306–337) Папі Сильвестру І (314–335), за якою римська кафедра отримує владу й пошану рівну імператорській, вищу владу над Італією і всіма західними провінціями та головування над усіма християнськими церквами. Грамота відіграла помітну роль в обґрунтуванні законності створення та територіальних претензій держави Папська область.
Боротьба за лідерство між двома головними християнськими центрами точилася зі змінним успіхом, але безупинно: питання вищості релігійної влади (Риму чи Константинополя) загострювалися навколо терен Італії, Болгарії, Балкан, Давньої Русі.
У підсумку формуються принципово різні моделі державно-церковних відносин: на Заході — Папа зосереджує в своїх руках і духовну і світську владу, претендує на першість серед монархів і контроль за їх діяльністю (папоцезаризм); на Сході — встановлюється вища влада імператора над церквою, візантійські володарі відають і державними і релігійними справами (цезарепапізм).
Усталення догматичних і культових розбіжностей
Протягом століть поступово накопичуються і увиразнюються розбіжності Західного і Східного християнства в догматиці, церковних законах і правилах, культовій практиці. Найгостріші з них торкаються засад християнської догматики — Нікео-Константинопольського Символу Віри, утвердженого Першим і Другим Вселенськими соборами в 4 ст.
Починаючи з 6 ст., Західна церква доповнює Символ віри, уточнюючи або змінюючи деякі формулювання (без узгодження нововведень на Вселенських соборах). Особливе несприйняття і критику з боку греко-візантійських богословів викликав толерований Римською церквою догмат про філіокве (лат. Filioque — букв. «і від Сина»). Догмат, уперше сформульований на ІІІ Толедському церковному соборі (589) як додаток до Символу Віри констатував, що Святий Дух сходить не тільки від Бога-Отця, а одночасно і від Бога-Сина (див. Трійця). Полеміка навколо догмату про філіокве загострювалася кількаразово (879, 1014 тощо) і лишається актуальною.
У церквах відбувалися неузгоджені організаційно-дисциплінарні зміни (напр., різні оцінки целібату, розбіжності у правах єпископату). Усталювалися відмінності в культовій практиці (напр. у літургії, здійсненні євхаристії, одязі священників тощо), церковній архітектурі та канонах релігійного мистецтва. Утверджується різномовність церков: на Заході домінує латинська мова, на Сході — грецька; вживаються різні переклади Святого Письма — латиномовна Вульгата і грекомовна Септуагінта.
Крім того, Римська і Візантійська традиції сформували і різні світоглядні, духовні орієнтації християн. Джерелами західного християнства стають римська правова традиція, латинська культура і давньоримська філософія. Для Західної церкви стало характерним раціонально побудоване богослов’я (як система доказів, аргументів); творення упорядкованої системи церковних правил, законів, норм. Натомість східно-християнська традиція сперлася на грецьку і почасти східну філософію, де переважали ірраціонально-символічні елементи; орієнтована на містику богопізнання та аскетичні практики.
Акт розколу
Традиційно вважається, що історичним актом, який закріпив розділення церков, стала чергова взаємна анафема першоієрархів 1054: Папа Римський Лев ІХ відлучив від церкви візантійського патріарха Михайла Керуларія, а той піддав анафемі легатів Папи (на чолі з кардиналом Гумбертом).
Однак, практично всі дослідники 20-21 ст. відмовляються надати зазначеній даті (яку «ледь помітили сучасники») виняткового значення. Більшість східних Церков не перервали спілкування з Римом після 1054 (зокрема, Болгарська, Сербська, Київська). Натомість гостре відчуження церков сталося у 13 ст., після ІV Хрестового походу (1204). Захоплення м. Константинополя мало наслідком не тільки повалення політичної влади й заснування Латинської імперії, але й репресії проти православного духовенства. Західна церква оголосила Східну неблагодатною, відмовилась визнавали її таїнства і канони. Після 1204 ідея ліквідації розколу сприймалася католиками лише як приєднання православних до Риму.
Усі подальші спроби відновити єдність християнських церков лишились марними, конструктивний діалог між Заходом і Сходом — нездійсненним. Намагання Заходу об’єднати християнські церкви на умовах Риму (напр. на Другому Ліонському (1274), Флорентійському (1439) соборах), попри очевидну схильність греків до унії перед зовнішньою загрозою, були відкинуті церковними очільниками Візантії як неприйнятні.
Церкви надалі існують відокремлено, але кожна з них претендує на назву «Вселенська» (лат. мовою — «католицька», грец. мовою «кафолицька»). Східна церква, підкреслюючи незмінність догматів і канонів християнства, додала до своєї назви термін «ортодоксальна» (від грец. «правильне слово» — звідси слов’янський термін «православ’я»). Взаємні анафеми Церков були зняті в 1965 як «жест справедливості і взаємного вибачення», але глибокі розбіжності між церквами у догматиці, управлінні, організаційному улаштуванні, культі тощо лишаються чинними.
Значення
Великий розкол закріпив теперішній поділ Вселенської церкви на два напрями ― католицизм і православ’я. Поряд із тим, розкол християнства увиразнив і закріпив розмежування європейської цивілізації на Західну Європу і Східну Європу, з їхніми різними типами християнського світогляду, культури, науки, філософії, мистецтва, ментальності.
Римо-католицька і православні церкви утверджують своє буття в сучасному світі самостійно, але відчувають актуальний запит поновити втрачену єдність шляхом екуменічного діалогу (див. Екуменізм). Це відповідає християнському постулату «щоб усі були одно» (Йн. 17, 21), який проголошено і в православному Символі віри, й у католицькому Кредо («Вірую… в єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву» / «Вірую в єдину, Святу Вселенську й Апостольську Церкву»). Ініціативи очільників Римо-католицької церкви і Вселенського православ’я протягом останніх десятиліть (Павла VІ — Афінагора; Франциска — Варфоломія) свідчать про волю до взаємодії та діалогу церков.
Література
- Лебедев А. П. История разделения Церквей в IX, X и XI вв. 2-е изд. Санкт-Петербург : Издательство Олега Абышко, 2004. 352 с.
- Саган О. Н. Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ знань, 2004. 912 с.
- Харрис Дж. Византия. История исчезнувшей империи / Пер. с англ. Москва : Альпина Нон-фикшн, 2016. 408 с.
- Барон Й. Православие и католичество. Богословско-исторические фрагменты. Санкт-Петербург : Алетейя, 2019. 262 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В., Присухін С. І. Великий розкол 1054 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Великий розкол 1054 (дата звернення: 29.04.2024).
Оприлюднено: 15.07.2019
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
