Аріанство
Аріа́нство (від Арій) — одна з ранніх течій у християнстві, визнана єретичною; релігійно-філософське вчення, розвинуте Арієм, пресвітером м. Александрії. В основі — заперечення єдиносутності Бога-Отця і Бога-Сина, ідея ієрархічного підпорядкування іпостасей Трійці.
Ідейний зміст
Попередниками аріанства стали течії монархіанства (зокрема, адопціонізм, модалізм) та субординатизму, що виникли у 3 ст. і вперше заперечили Божественне походження Ісуса Христа; філософсько-богословська теорія «субординації» Орігена, згідно з якою Ісус не міг бути прирівняним до Бога.
Аріанство постало як спроба подолати суперечність між ідеєю монотеїзму і християнським вченням про Ісуса Христа як Божого Сина. Воно заперечувало догмат про єдиносутність Бога-Отця й Бога-Сина, вважаючи його ознакою двоєбожжя. За вченням Арія, Ісус — не істинний Бог, а лише найдосконаліше творіння Бога-Отця; є Сином Божим не за єством, а за благодаттю й не володіє усіма атрибутами Отця (тобто не вічний, не безначальний, не існував до народження та ін.). Будучи Його творінням, Ісус, на відміну від людини, наділений найвищими чеснотами і досконалішими рисами.
Історична довідка
Умовною датою виникнення аріанства вважають 317 (за ін. джерелами — 318), коли відбулися дебати між пресвітером Арієм та александрійським єпископом Олександром. Єпископ відкинув постулати аріанства і засудив вчення Арія.
Аріанство зміцнилося після проголошення християнства державною релігією Римської імперії, його швидке поширення (особливо на Сході) загрожувало розколом у Церкві та напруженням політичної ситуації в державі. Послідовниками аріанства були переважно представники освіченої міської верстви.
Зміцнення аріанства стало безпосередньою причиною для скликання Першого Вселенського собору. Спочатку помісний Антіохійський собор засудив єпископа Євсевія Кесарійського за підтримку аріанства (324), згодом і аріанство в цілому було засуджене Нікейським собором (325). Арій був відлучений від церкви і відправлений у заслання.
Аріанство було піддане критиці з боку багатьох тогочасних церковних діячів, авторитетних богословів і філософів. Серед них, зокрема, Афанасій Великий, Іван Дамаскин, Діонісій Ареопагіт та ін.
Наприкінці правління Костянтина Великого з політичних обставин ставлення до аріанства було дещо пом’якшене; Арій був повернутий із вигнання і знову прийнятий у лоно Церкви. Сам імператор, як вважається, прийняв християнство від аріанина Євсевія Нікомедійського (пом. 341). Прибічниками доктрини аріанства були також єп. Євсевій Кесарійський, грецький історик Філосторгій (368–439) та ін.
Суперечки навколо аріанського питання тривали на Антіохійському (341), Аріміно-Селевкійському (359), Александрійському (362) тощо церковних соборах. Остаточно аріанство було засуджене як єресь на Другому Вселенському (І Константинопольському) соборі (381). Попри засудження, вчення підтримувала значна частина християнського населення імперії, зокрема й представники політичної і військової еліти (імператори Констанцій ІІ, Валент, полководець Ріцімер та ін.).
Уже в 4 ст. течія не була однорідною: радикальна гілка (євноміани) послідовно дотримувалася принципу «Син не подібний Отцю», поміркована (оміусіани, омії) спиралася на принцип «Син подібносущий Отцю».
З Римської імперії аріанство поширилося до варварських, передусім до германських, народів. Першими сприйняли аріанство готи у 4 ст.; аріанський єп. Вульфіла здійснив переклад Біблії готською мовою. Далі аріанство утвердилося у вестготів, остготів, лангобардів, вандалів та ін., набувши статусу державної релігії. Пізніші відмови варварських правителів від аріанства мали, як правило, політичний характер. Король франків Хлодвіг I уперше використав гасло боротьби із аріанством як засіб у зовнішній політиці, зокрема для обґрунтування війни із вестготами (507–509).
Остаточно аріанство зникло у 2-й пол. 7 ст., але стало основою для виникнення низки антитринітарних течій (див. Антитринітаризм).
Джерела
Афанасий Великий. К епископам Египта и Ливии – окружное послание против ариан // Творения. Ч. 2. Св.-Троицкая Сергиева Лавра, 1902. С. 11–40.
Література
- Шмалий В., св. Арианство // Православная энциклопедия. Т. 3. Москва : ЦНЦ «Православная энциклопедия», 2001. С. 221–225.
- Жданович О. Аріанство в епоху Константина Великого. Київ: Ін-т історії НАНУ, 2009. 222 с.
- Ісіченко І., архієп. Загальна Церковна Історія. Харків: Акта, 2009. С. 203–207.
- Крайнев В. В., Зиньковская И. В. К вопросу о начале христианизации готов в IV веке // Вестник ВГУ. Сер.: История. Политология. Социология. 2018. № 3. С. 53–56.
- Шепетяк О. Християнство франків: формування вектору Європейської цивілізації // Українське релігієзнавство. 2018. № 86. C. 12–20.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Ластовський В. В. Аріанство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Аріанство (дата звернення: 3.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.07.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
