Відлучення від церкви
Відлу́чення від це́ркви — релігійне покарання, що накладається вищою церковною інстанцією (собором, синодом, єпископом, першоієрархом, церковним судом тощо) за грубе порушення вірянами релігійних заповідей, норм, приписів, відступництво від віровчення і традиційних релігійних практик, єресь. Полягає у виключенні порушників зі складу церковно-релігійної громади та позбавлення їх права спілкування з одновірцями.
Зміст
Характеристика
Практикується в релігіях, шо існують на засадах церковної організації, передусім у християнстві. Витоками християнської практики вважають відлучення від синагоги в юдаїзмі.
До злочинів проти церкви, що тягнуть за собою цілковите розірвання відносин між церквою і порушником, належать передусім віровідступництво, єресь, перебування в розколі, богохульство, осквернення храмів і святинь тощо. Відлученій особі відмовлено у здійсненні публічних релігійних дій (відвідуванні храму, долученні до релігійних обрядів і таїнств), участі у житті і справах релігійної громади, традиційному похованні тощо.
В умовах державного статусу релігії відлучення від церкви нерідко тягло за собою і світські санкції — часткове позбавлення громадянських прав, часом т. з. громадянську страту (публічне приниження), оголошення поза законом, конфіскацію майна.
Формально відлучення від церкви не є остаточним: відлучений може повернутися до церкви, якщо спокутує скоєні гріхи, принесе публічне каяття і отримає прощення. Відомі випадки, коли відлучення від церкви було накладене або зняте з особи/осіб посмертно.
Покарання застосовували як до окремих вірян, ідейних і церковних лідерів (напр., до Афанасія Великого, Арія, Несторія, Орігена), так і цілих спільнот, течій (напр., аріани, євтихіани, антитринітарії, іконоборці, аміші), навіть церков. У 1054 обопільна анафема патріарха Михайла Керуларія і папського легата кардинала Гумберта стала символічним актом розмежування Східного і Західного християнства (див. Великий розкол 1054).
В юдаїзмі
В юдаїзмі відлучення (херем) було доволі суворим аж до вигнання порушника з єврейської громади, знищення всього його майна та худоби. У розвинутій формі практика херему була розроблена в Талмуді та юридично закріплена в діяльності середньовічного рабинського суду.
Розрізняли мале і велике відлучення: останнє передбачало позбавлення всіх громадянських прав, заборону участі у всіх громадських та релігійних зібраннях, школах, роботах, а також розрив родинних зв’язків із покараним (а після смерті — закидання могили камінням).
Відлученню від синагоги за єресь та заперечення засад юдаїзму були піддані, зокрема, Уріель Акоста, Бенедикт Спіноза, саббатіани, хасиди. Після 18 ст. таке покарання накладалося лише у виняткових випадках.
У християнстві
У християнській традиції відлучення від церкви обґрунтовують словами Ісуса Христа: «коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник» (Мт.18:17); повчаннями апостола Павла щодо заборони спілкування з грішниками, до яких віднесені «перелюбник, користолюбець, ідолянин, чи злоріка, чи п'яниця, чи хижак» (1 Кор. 5:11; 16:22). Перелік гріхів, за які особа підлягає відлученню, містять апостольські правила. Відлучення розуміли не лише як виключення грішника з «видимої церкви», але як втрату ним можливості спасіння. Було визнано можливим і відлучення від церкви померлих, котре розглядали як констатацію факту загибелі їхніх душ (така практика була закріплена П’ятим Вселенським собором у зв’язку з анафемою орігенізму).
В історії християнства практикували такі види відлучення від церкви:
- велике (або анафема) — накладається вищими органами церкви головно на відступників та єретиків, має невизначений термін дії та передбачає заборону будь-яких зв’язків з відлученим, його вигнання;
- мале (або заборона) — накладається церковною владою регіонального чи місцевого рівня за порушення церковних правил та заповідей як тимчасове позбавлення права участі у релігійних церемоніях, заборона причащання, благословення, молитовного спілкування з іншими парафіянами;
- інтердикт — відлучення від церкви групи вірян (родини, селища, міста, церкви), що практикувалося переважно Католицькою церквою. На території, що перебувала «під інтердиктом», не діяли храми, не справлялися релігійні служби, не здійснювали вінчань чи поховань, не відзначалися релігійні свята.
У Католицькій церкві єпископам традиційно належало право урочистого відлучення від церкви (лат. excomucatio major solemnis; тепер не застосовується), нижчим рангам духовенства — простого відлучення (excomucatio major simplex, див. Екскомуніка).
У протестантизмі, зокрема в кальвінізмі, відлучення від церковної громади розглядали як встановлений Богом засіб додержання моральних стандартів та боротьби з гріхом, що має потрійну мету: недопущення образи Бога з боку зловмисних грішників, захист вірян від спокуси через спілкування з грішниками та примус грішників до покаяння. У лютеранстві консисторіям надане право малого відлучення, зокрема позбавлення причащання, вінчання. Втім, у більшості протестантських церков це покарання не практикують або застосовують украй рідко.
Значення
Відлучення від церкви, як і інші види релігійних санкцій, покликане функціонально забезпечити унормованість і упорядкованість внутрішньо-церковного життя, сакральний авторитет церкви, додержання вірянами обов’язків, норм і взірців поведінки. Поряд із тим, відлучення активно використовували і як інструмент церковної політики (напр. у конфліктах папства зі світською владою), засіб боротьби з ідейними та політичними опонентами, придушення опору повстанців, інакомислячих, вільнодумців, дисидентів.
Додатково
Серед найвідоміших прикладів застосування відлучення від церкви в історії Російської імперії — оголошення Російською православною церквою анафеми старообрядцям (1667), С. Разіну (1671), І. Мазепі (1708), О. Пугачову (1775), Л. Толстому (1901). Від 1852 РПЦ могла накладати таке покарання лише на духовних осіб, а стосовно мирян — тільки за умови згоди на те світської влади.
1997 Архієрейський собор РПЦ оголосив акт про відлучення від церкви через анафему Філарета (Денисенко).
Оголошено про відлучення О. Блаватської, родини Реріхів, послідовників неоязичництва, теософії, астрології, окультизму, неорелігійних рухів, чиї ідеї визначені як «несумісні з християнством».
Література
- Троицкий А. Д. Церковное отлучение и его последствия. Киев, 1913. 27 с.
- Анафема: История и XX век / Сост. П. Паламарчук. Москва : Издательство Сретенского монастыря, 1998. 430 с.
- Fögen M. Th. von. [Hrsg.] Rebellion und Exkommunikation in Byzanz // Ordnung und Aufruhr im Mittelalter: Historische und juristische Studien zur Rebellion. Frankfurt am Main : Klostermann, Vittorio, 1995. S. 43–80.
- Арістова А. В. Феномен релігійної девіації: теоретичні нариси. Київ : Інтерсервіс, 2017. 182 с.
- Отрош М. І. Місце і роль Католицької церкви у міжнародному правопорядку. Київ; Одеса : Фенікс, 2017. 596 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Відлучення від церкви // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Відлучення від церкви (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.01.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
