Апостольський Єрусалимський собор
Апо́стольський Єрусали́мський собо́р — один із перших християнських соборів, що відбувся в м.Єрусалимі близько 50 н.е.; зібрав апостолів, пресвітерів і членів палестинських ранньохристиянських громад. Проходив під головуванням апостола Петра.
Основні питання собору
Згадку про собор подає п’ята книга Нового Завіту «Дії апостолів» (розд. 15). У соборі взяли участь як представники еллінохристиянства — апостол Павло та послідовники його вчення (див. Паулінізм), так і юдеохристиянства, чиї інтереси представляли апостоли Петро, Яків та Іван.
Основна полеміка точилась навколо поширення юдейського обрядового закону (Закону Мойсея) на християн, навернених із язичників. Головним дискусійним питанням став припис щодо обов’язкового обрізання чоловіків.
Відомо, що перші християни обрядово й богослужбово не виокремлювали себе з-поміж юдейського загалу (див. Юдаїзм), не вважали себе носіями інакшої релігії; збиралися в Єрусалимському Храмі, відвідували синагоги, навчались Торі й виконували всі настанови юдейського закону. Разом із наверненням до громад представників іншоетнічних й іншокультурних спільнот постало питання про поширення на них юдейських (старозавітних) обрядових практик.
Палестинські християни, наставлені у вірі апостолами Ісуса Христа, стверджували, що положення юдейського обрядового закону (передусім, додержання суботи й обрізання) мусять дотримувати не лише християни з євреїв, а й християни з язичників. Апостол Павло та його соратники вважали інакше — юдейський закон не є обов’язковим для християн з язичників, оскільки був даний винятково єврейському народові й поширювався тільки на юдеїв.
Рішення собору
Рішенням собору стало звільнення новонавернених язичників від юдейських практик обрізання, жертвопринесення тварин в Єрусалимському храмі та деяких інших.
В оцінках рішень собору коментатори розходяться.
Той факт, що на соборі дискутувався не весь Мойсеєвий закон, а лише його окремі приписи, дозволяє припустити, що закон у цілому поширювався і на християн з язичників. На це вказує ремарка Петра «бо своїх проповідників має Мойсей по містах здавендавна, і щосуботи читають його в синагогах» (Дії 15:21). Ухвали собору встановлювали те, чого християнам з язичників слід дотримуватися першочергово, доки вони навчатимуться знанням всього закону в синагогах.
Більшість коментаторів Нового Завіту вважають натомість, що ухвали собору слід розуміти інакше: дотримання вимог обрядового юдейського закону відтепер стосується винятково християн з юдеїв, позаяк неофіти-язичники увільняються від «тягаря» Тори. При цьому посилаються на текст «Дій апостолів»: «Бо зводилось Духові Святому і нам, тягару вже ніякого не накладати на вас, окрім цього необхідного: стримуватися від ідольських жертов та крови, і задушенини, та від блуду» (Дії 15:28,29).
Значення
Рішення собору ухвалене за пропозицією головуючого на ньому апостола Петра, що вказує на палестинських апостолів — безпосередніх Ісусових учнів — як презентаторів офіційної ідеологічної лінії ранньої християнської Церкви. Апостол Павло був носієм та провідником інакше витлумаченого віровчення, універсалістського за змістом, де юдейська традиція поступово «вихолощується». Попри те, що автор «Дій апостолів» максимально пом’якшує (а часом і приховує) ідейні непорозуміння між апостолами Петром і Павлом, вони відбивають реальні розбіжності між юдеохристиянами та еллінохристиянами.
Своє місіонерське служіння апостол Павло пізніше обґрунтовував тим, що за рішенням Єрусалимського собору йому була «припоручена Євангелія для необрізаних, як Петрові для обрізаних» (Гал 2:7); «І, пізнавши ту благодать, що дана мені, Яків, і Кифа, і Іван, що стовпами вважаються, подали мені та Варнаві правиці спільноти, щоб ми для поган працювали, вони ж для обрізаних» (Гал. 2:9).
Вважається, що в першій половині 1 ст., до проведення Апостольського Єрусалимського собору, християнство проповідувалось на теренах Римської імперії в його початковому, оригінальному вченні. Не лише в Палестині, а й по всьому греко-римському світі, учні Христа в перші десятиліття існування Церкви розуміли його повчання як частину (течію) юдейської традиції, етико-месіанську гілку (див. Месіанізм). Рішення собору означили розрив християнства з юдейським корінням. Від кінця 1 ст. римська влада починає розрізняти юдаїзм і християнство як розбіжні релігійні комплекси.
Література
- Sanders E. P. Paul and Palestinian Judaism: A Comparison of Patterns of Religion. Philadelphia : Fortress, 1983. 227 p.
- Sanders E. P. Paul, the Law, and the Jewish People. Minneapolis : Fortress Press, 1983. 240 p.
- Поснов М. Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей — 1054 г.). Киев : Путь к истине, 1991. 616 с.
- Тальберг Н. Д. История христианской Церкви. Москва : Интербук; Нью-Йорк : Астра, 1991. 494 с.
- Мень Александр, прот. Что такое иудео-христианство? // Континент. 1998. URL: http://www.golubinski.ru/ecclesia/iudeo.htm
- Павленко П. Ю. Етнічне та універсальне в ранньому християнстві: засади, особливості, тенденції. Київ : Абрис, 2009. 527 с.
- Сандерс Э. П. Иисус и иудаизм. Москва : Мысль, 2012. 610 с.
- Иудеохристиане // Электронная еврейская энциклопедия. URL: https://eleven.co.il/judaism-trends/second-temple-period/11885/
- Мень Александр, прот. Христианство и иудаизм // ВикиЧтение. URL:: https://biography.wikireading.ru/287202
Див. також
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Павленко П. Ю. Апостольський Єрусалимський собор // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Апостольський Єрусалимський собор (дата звернення: 28.04.2024).
