Євангеліє
Єва́нгеліє (діалект. єванге́ліє, євангéлія; грец. εύαγγέλιον — букв. добра, або радісна звістка чи новина, від грец. εὖ- — добрий, благий та грец. ἄγγέλλω — оголошувати, повідомляти) — багатозначний термін: 1) виклад засад християнського віровчення, збірна назва християнської проповіді (найперше про спасіння, обіцяне настання Царства Божого); 2) особливий жанр ранньохристиянської літератури, що оповідає найголовніші епізоди земного життя Ісуса Христа (народження, проповідницьке служіння, мученицька смерть, воскресіння і вознесіння) та викладає зміст його проповідей і повчань; 3) загальна назва перших чотирьох канонічних книг Нового Завіту, відомих як Євангеліє від Матвія, Євангеліє від Марка, Євангеліє від Луки та Євангеліє від Івана; 4) переносно — звід основних принципів, правил, базових положень.
Зміст
Етимологія
Розмовне «ευαγγελιον» означало «повідомлення про перемогу»: у римському світі під ним часто розуміли сповіщення про укладання миру. Серед початкових смислових значень — «нагорода віснику» за радісну новину, подячна жертва за добру звістку. В елліністичну добу — позначення урочистих подій державної значущості: народження спадкоємця у монаршої родини, сходження на престол нового імператора (лат. euangelion).
У єврейській мові смисловим еквівалентом терміна є дієслово בשר (басар) — «сповіщати», «повідомити новину» та іменник בשרה (басара) — «звістка», «новина» (2 Цар. 4:10; 3 Цар. 3:42; Єр. 20:15).
Слово «євангеліє» стало широко вживаним лише з 3 ст. разом із поширенням християнства; увійшло в більшість європейських мов. Грецький термін був латинізований як «evangelium» Вульгатою.
Виклад засад християнського віровчення
«Добра новина», проповідувана Ісусом із Назарета, а пізніше його учнями (див. Апостоли), віщувала наближення обіцяного біблійними пророками Царства Божого. Бог, за їх словами, уможливив для кожної людини прощення її гріхів, а відтак дав надію на вічне життя у новому, справедливому і щасливому світі: «Бо так Бог полюбив світ, що дав [Свого] Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).
Згідно з євангельською ідеєю, храмові ритуали і церемоніальні жертви, виконання яких вимагала Тора, втратили чинність, оскільки Христос як «Первосвященик майбутніх благ» прийшов через «досконаліший, нерукотворний намет» (тобто неземний) і «не завдяки крові козлів і телят, а завдяки власній крові Він увійшов один раз до святині й здійснив вічне викуплення. Бо якщо кров козлів і телят та з водою змішаний попіл телиці, коли ним покропити, освячує нечистих, … то наскільки більше кров Христа, який вічним Духом приніс Себе, непорочного, Богові, очистить наше сумління від мертвих діл, щоб ми служили Живому Богові! І тому Він є Посередником Нового Завіту, щоби через смерть для викуплення від переступів першого Завіту покликані одержали обітницю вічної спадщини» (Євр. 9:11–15).
Євангеліє проголошує настання ери Нового Завіту, який укладає з людством Всевишній через Свого Сина (Єр. 31:31; 2 Кор. 3:6). Водночас констатація попереднього Завіту як «старого» не означає його скасування чи заперечення, а радше, вказує на спадкоємність. «Не думайте, що Я прийшов відмінити Закон або Пророків. Я не прийшов відмінити, але сповнити», — повчає Ісус (Мт. 5:17). Якщо лейтмотивом попереднього Завіту була ідея про очікування майбутньої (невизначеної в часі) месіанської доби, то Новий Завіт — це реалізація обіцяного, час приходу і діяльності Месії, розбудова й утвердження Ним Свого царства. Якщо за Старим Завітом прощення гріхів відбувалося наче «авансом» — через жертви худоби, які лише символізували майбутню досконалу і праведну жертву Месії [оскільки неможливо, «щоб кров телят і козлів усувала гріхи» (Євр. 10:4)], то Новий Завіт — це уможливлення реального й абсолютного спасіння через Сина Божого. Він — Спаситель, якого «Бог дав як жертву примирення в Його крові через віру, щоби показати Свою справедливість у прощенні раніше вчинених гріхів» (Рим. 3:25).
Основою Євангелія є так звана Нагірна проповідь (розділи 6–7 Євангелія від Матвія), в якій тезово викладено головні настанови і моральні принципи християнства.
Початково євангельська проповідь була усною. Можлива причина — Спаситель проповідував головно бідним, знедоленим, які у переважній більшості були неосвіченими й неписемними. Аби проповіді були зрозумілими, Ісус часто викладав своє віровчення через притчі. Пізніше ті з вірян, які були писемними, занотовували окремі висловлювання Христа. Подібні записи упродовж 1 ст. н. е. стали об’єднувати у логії — збірки «висловлювань Господніх» (грец. λόγια κυριακά). Найвідоміші логії стали джерелами ранньохристиянських канонічних і почасти апокрифічних (див. Апокрифи) євангелій.
Жанр ранньохристиянської літератури
За жанром євангеліє — різновид життєпису, стисла оповідь про земне життя Спасителя з фіксацією головних позицій його вчення. Початково такі твори не мали назви євангелій (принаймні, станом на першу половину 2 ст. н. е. відомі християнські діячі її не згадують). Так, Папій Єраполіський (бл. 60 — бл. 140; тепер Туреччина) називає їх логіями. Ймовірно, зміна «логій» на «євангелія» відбулась щонайраніше наприкінці 2 ст.
Мета євангелій — надати необхідні відомості про Ісуса та його віровчення, щоб читачі (слухачі) могли увірувати в Ісуса з Назарета як Месію Ізраїлю та Спасителя світу, а відтак через каяття зректися попереднього життя, отримати прощення своїх гріхів і надію набути життя вічне. Це доводить преамбула Євангелія від Луки (Лк. 1:1–4): «Оскільки багато хто брався складати оповіді про події, що відбулися в нас, і як нам передали їх ті, які із самого початку були очевидцями й служителями Слова, то задумав і я, дослідивши пильно все від початку, написати за порядком тобі, високоповажний Теофіле, щоб ти переконався в достовірності науки, якої навчився». Євангеліст, отже, свідомий того, що вже «багато-хто брався складати» подібні нариси і до нього. Не винятком є і його власне Євангеліє, яке він уклав на підставі переказів тих людей, котрі (і він це підкреслює) «із самого початку були очевидцями й служителями Слова». Не виключено, що євангеліст водночас користувався і якимись логіями. В кожному разі, в іншій своїй праці — «Діях апостолів» він цитує висловлювання Христа, яке не наводять інші євангелісти: «Блаженніше давати, ніж брати!» (Дії 20:35).
Євсевій Кесарійський зауважує, що євангеліст Матвій, імовірно, теж керувався логіями в укладанні свого Євангелія: «Матвій записав бесіди (логії — П. П.) Ісуса єврейською» (Євсевій Кесарійський. Церковна історія, ІІІ, 39, 16). Використання різних збірок логій євангелістами обумовлює ряд наявних, подекуди суттєвих, розбіжностей між ними, відтак перекази про ті самі події у різних Євангеліях можуть змістовно, композиційно чи хронологічно не співпадати. За інформацією Євсевія, з-поміж Дванадцяти апостолів біографами Спасителя стали лише Матвій та Іван, та й ті записали «спогади про життя з Христом» вимушено, оскільки попередньо не висували собі подібного завдання, а «взялися писати за потребою» (Церковна історія, ІІІ, 24, 5).
Достеменно відомо, що Ісус не залишив жодного написаного ним тексту, хоча цілком міг це зробити, бо, як засвідчують євангелісти, умів і писати, й читати (Лк. 4:16; Ів. 8:6, 8). Водночас засновник християнства не наказував учням нотувати проповідуване ним віровчення, не кажучи вже про укладання його життєпису. Це пояснюють очікуванням стрімкого наближення кінця світу десь упродовж 1 ст. н. е. (Як. 5:7–8; 1 Ів. 2:17–18, 28; 1 Пет. 1:5, 18–20, 4:7; 1 Кор. 10:11, 15:51–54; 1 Сол. 4:15–17): «Запевняю вас: не встигнете обійти ізраїльських міст, як прийде Син Людський (тобто станеться Друге пришестя Спасителя і кінець цьому земному світу — П.П.)» (Мт. 10:23). Ісус напучував учнів: «Запевняю вас, що деякі з тих, котрі стоять тут, не зазнають смерті, доки не побачать Сина Людського, що йде у Своєму Царстві» (Мт. 16:28), тобто ще за свого земного життя стануть свідками виповнення есхатологічних подій. Віра у близький кінець світу пояснює, чому апостольське християнство не передбачало ґрунтовно досліджувати життя «тілесного» чи історичного Ісуса. Саме тому апостол Павло повчав, що Ісус помер за всіх, «щоб ті, які живуть, більше не жили для самих себе», а тому «ми відтепер нікого не знаємо за тілом. Хоч ми знали Христа за тілом, але тепер більше не знаємо» (2 Кор. 5:16). Тобто біографія Ісуса «за тілом» не повинна бути предметом зацікавлень вірян (з цим пов’язують, зокрема, й те, що не зафіксовані ні день, ані рік народження Спасителя).
Відсутність записаного систематизованого віроповчального кодексу християнства пояснює, своєю чергою, чому деякі позиції, приміром, у текстах новозавітних послань, для нас часом не вповні зрозумілі — вони адресовані вірянам, які були усно навчені засадам апостольської віроповчальної традиції.
Початкове євангельське віровчення практично цілком вкладалось у декілька важливих тез, що засвідчує, наприклад, Перше послання апостола Івана. У 1–3 ст. достатньо було нетривалого навчання, щоби людина могла стати християнином (Дії 8:27–39).
Отже, численні Євангелія, написані упродовж 1 ст. н. е. — це спроби письмового укладання життєпису Ісуса Христа і водночас приклади систематизації апостольського віровчення.
Книги Нового Завіту
Попри існування у перших століттях християнства масиву євангельських текстів, церковна традиція визнала канонічними (тобто такими, які правильно описують життя і місію Ісуса Христа), тільки чотири з них — від Матвія, від Марка, від Луки та від Івана. Оскільки євангельську звістку поширювали апостоли, то авторство найавторитетніших з-поміж наявних логій стали позначати іменами окремих апостолів (на що вказує прийменник «від», грец. κατὰ — згідно з). Насправді це здебільшого анонімні тексти, хоча траплялись і псевдоепіграфи.
Перші три Євангелія новозавітного канону схожі за змістом, мають багато паралелей і навіть повторів у викладі подій, епізодів, висловлювань Христа. З кінця 18 ст. їх позначають терміном «синоптичні Євангелія», а їх авторів, відповідно, називають «синоптиками». Якщо синоптики загалом описують діяльність Спасителя в Галілеї, то Євангеліє від Івана — переважно оповідає про його служіння в Юдеї, зокрема в м. Єрусалимі, а відтак містить чимало інформації, відсутньої в синоптичних текстах.
Всі інші євангелія Церква відсунула у розряд апокрифів — праць неясного, сумнівного походження або таких, що подають неправдиву чи викривлену інформацію.
Авторство
Вказують на те, що назва «Євангеліє від...» не означає достеменного авторства згаданої в ній особи, радше вказує лише на оповідача, перекази якого були покладені в основу тексту.
Втім, за церковною традицією, автором Євангелія від Матвія був апостол Матвій (хоча, за свідченням церковних істориків, він писав євангеліє єврейською або арамейською мовою). Автором Євангелія від Марка — Марк, апостол із кола Сімдесятьох, учень апостола Петра. Вважають, що в основу цього євангелія покладене «те, що було проповідане Петром», тобто особисті спогади і перекази апостола (Іриней Ліонський. Проти єресей, ІІІ, 1, 1). Авторство Євангелія від Луки пов’язують із соратником апостола Павла, одним із кола Сімдесятьох — Лукою. Попри те, що в тексті ця інформація відсутня, Іриней Ліонський зауважував, що в його час всі визнавали, що безпосередньо «Лука, супутник Павла, виклав у книзі проповідане ним Євангеліє» (Іриней Ліонський. Проти єресей, III, 1, 1).
Ідентифікація Євангелій за авторами в церковній традиції остаточно відбулась у 2 ст. Так, Іриней Ліонський визнає авторами 4-х євангелій новозавітного канону саме Матвія, Марка, Луку та Івана: «Матвій видав у євреїв їхньою власною мовою писання Євангелія в той час, як Петро і Павло в Римі благовістили і заснували Церкву. Після їхнього відходу Марк, учень і тлумач Петра, віддав нам письмово те, що було проповідане Петром. І Лука, супутник Павла, виклав у книзі проповідане їм євангеліє. Потім Іван, учень Господа, що лежав на Його грудях, також видав євангеліє під час свого перебування в Ефесі Азійському» (Проти єресей, III, 1, 1).
Непроясненою лишається ситуація довкола Матвієва євангелія, оскільки достеменно невідомо, про який саме текст згадує Іриней (найімовірніше, він мав на увазі «Євангеліє від євреїв», яке, за припущенням, і написав «їхньою власною мовою» ап. Матвій). Євсевій Кесарійський теж засвідчує, що ап. Матвій і справді був автором одного з Євангелій, написаного єврейською (арамейською) мовою (Церковна історія, ІІІ, 24, 6). Натомість відоме нам Євангеліє від Матвія — грекомовне. Навіть якщо й припустити, що Матвіїв текст був кимось перекладений грецькою і названий «від Матвія», однаково бракує незаперечних доказів, що це — саме його автентичний текст. А в точності перекладу оригінального змісту сумнівається навіть церковний історик: «Матвій записав бесіди Ісуса єврейською, перекладав же їх хто, як міг», — вказував Євсевій (Церковна історія, ІІІ, 39, 16). Тому, на відміну від церковної традиції, більшість сучасних дослідників не впевнені в авторстві Матвія.
Та чи не найбільше дискусій викликає авторство Євангелія від Івана: багато хто з біблієзнавців не схильні вважати укладачем апостола Івана (Зеведеєвого). Серед вагомих аргументів проти його авторства — присутність у тексті гностичних (див. Гностицизм) та антисемітських (див. Антисемітизм) інтонацій, непритаманних для апостольської проповіді. Зокрема, текст виставляє всіх юдеїв Ісусовими ворогами і гонителями, які намагаються вбити Ісуса (Iв. 5:16–19; 7:1, 19; 10:33; 14:28) та протидіють проповіді апостолів. Однак антисемітські настрої були б чужими апостолу Івану бодай тому, що він сам був етнічним євреєм і юдеєм (як і перші палестинські християни, та, зрештою, й сам Ісус, якого б інакше не визнали за Месію Ізраїлю). Іриней усе ж визначає апостола Івана автором Євангелія від Івана, укладеним у вигнанні, в м. Ефесі. Суперечки щодо встановлення авторства євангелій тривають. Чимало дослідників вважають ці новозавітні праці анонімними, хоча й не відкидають, що тексти укладені на основі інформації, отриманої, тією чи іншою мірою, саме від згаданих апостолів.
Датування
Точний час написання новозавітних Євангелій встановити складно. За поширеною думкою, всі вони були укладені упродовж 2-ї половини
1 ст. н. е. Утвердження канону новозавітних книг, до якого увійшли і чотири вибрані Євангелія, відбулось аж у 4 ст.
Мова
З філологічного погляду канонічні Євангелія написані тогочасною розмовною (грецьке койне), а не літературною мовою. Поряд із тим у текстах присутні численні ідіоматичні вирази, зокрема семітизми, переклад яких не завжди точно передає їхнє оригінальне значення.
Першим перекладом четвероєвангелія староукраїнською літературною мовою вважають «Пересопницьке Євангеліє» — рукописна пам'ятка 16 ст. (1556–1561).
Символіка
За церковною традицією, символом Євангелія від Матвія є людина (ангел), Євангелія від Марка — лев, Євангелія від Луки — теля (бик), Євангелія від Івана — орел. Подібна символіка, серед іншого, навіяна текстом із Книги Об'явлення Івана Богослова: «І ось, на небі стояв престол, і Той, Хто сидів на престолі… Серед престолу й довкола престолу — чотири істоти, повні очей спереду і ззаду. Перша жива істота була подібна до лева, друга істота — подібна до теляти, третя істота мала таке обличчя, як у людини, а четверта істота —подібна до орла в польоті. І чотири істоти, кожна з яких має по шість крил, довкола і всередині повні очей, не мають спочинку ні вдень, ні вночі, говорячи: Святий, святий, святий Господь Бог, Вседержитель, Який був, Який є, і Який приходить!» (Об. 4:2, 6–8).
Значення
Таким чином, новозавітні Євангелія є головним джерелом інформації про особу і життя засновника християнства, його месіанське служіння, мученицьку смерть, воскресіння і вознесіння, про зміст і суть проповідуваного ним віровчення. Автори Євангелій не висували за мету створити повний і деталізований життєпис Ісуса Христа, а викладали найважливішу інформацію, що була б корисна «для навчання, для докору, для виправлення, для виховання в праведності, щоби Божа людина була досконала, на всяке добре діло готова» (2 Тим. 3:16–17).
Євангелія є фундаментом християнського віровчення — вважаються текстами, де викладена богооб’явлена істина; стали підґрунтям віроповчальної доктрини, догматики, морально-етичного вчення християнства, його літургійної, обрядової, катехитичної, місіонерської та ін. практики, визначили сюжети, теми і образи релігійної та світської літератури, мистецтва тощо.
Додатково
- В «Етимологічному словнику української мови» (Київ, 1982, т. 1–7) наведено написання слова «євангеліє» в різних слов’янських мовах: у болгарській — евáнгелие, польській — ewangelia, чеській — evangelium, словацькій — evanjelium, верхньолужицькій — ewangelij, нижньолужицькій — ewangelij, македонській — евангелие, сербохорватській — jевáнђелиjе, евáнђелье, словенській — evangelij тощо. У більшості слов’янських мов цей іменник має середній рід, рідше чоловічий, і тільки в польській — жіночий. Відтак вживання в українській мові форми «євангéлія» пояснюють упливом польської мови на західноукраїнські говори, де саме ця форма й поширена (існують чимало інших аналогічних прикладів, коли під впливом польської мови в західних говорах закріпилася форма жіночого роду на противагу загальноприйнятій: метод — метода, клас — кляса тощо). Втім «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.» (Київ, 1977, т. 1–2) подає тільки форму «євангеліє». Згідно з «Історичним словником українського язика» (Київ, 1930) вперше різночитання середнього й жіночого роду цього іменника трапляється в «Пересопницькому Євангелії». Я.-Б. Рудницький в «Етимологічному словнику української мови» (Вінніпег, 1962–1972) вказує форму «євангéлія» як діалектну та наводить топонім «Стрий». У перекладах Нового Завіту термін «єванге́лія» вживали П. Куліш, І. Огієнко, І. Хоменко, Р. Турконяк. Академічний «Словник української мови» (Київ, 1970–1980, т. 1–11), на якому уґрунтовані мало не всі сучасні українські тлумачні словники, словники іншомовних слів, наводить лише форму середнього роду (євангеліє), таке вживання переважає і в науковій літературі.
Джерела
- Eusebius: The Church History / Trans. from lat. P. L. Maier. Grand Rapids : Kregel Publications, 2007. 368 p.
- Synopsis of the Four Gospels. New York : American Bible Society, 2010. 361 p.
- Irenaeus Saint, Bishop of Lyon. Adversus Haereses: Libri Quinque. Charleston : Nabu Press, 2012. 488 р.
- Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов / За ред. о. Рафаїла Турконяка. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2020. 1172 с.
Література
- The Other Gospels. Non-Canonical Gospel Texts / Ed. by R. Cameron. Philadelphia : Westminster Press, 1982. 192 p.
- Косідовський З. Оповіді євангелістів / Пер. з пол. 2-ге вид. Київ : Політвидав України, 1985. 262 с.
- Барчук І. Пояснення чотирьох Євангелій (в хронологічному порядку) : в 2 т. Київ; Торонто : Дорога Правди, 1993.
- Павленко П. Ю. Ісус Христос — постать історії. Біла Церква : Мустанг, 2002. 347 с.
- Foster P. The Non-Canonical Gospels. London : T&T Clark, 2008. 232 p.
- Greear J. D. Gospel: Recovering the Power that Made Christianity Revolutionary. Nashville : B&H Books, 2011. 288 p.
- Мень О. Син людський. Львів : Свічадо, 2015. 372 с.
- Міжнародний біблійний коментар : в 6 т. Львів : Свічадо, 2019. Т. 4: Євангелія та Діяння апостолів. 440 с.
- Gathercole S. J. The Gospel and the Gospels: Christian Proclamation and Early Jesus Books. Grand Rapids : B. Eerdmans, 2022. 576 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Павленко П. Ю. Євангеліє // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Євангеліє (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 25.11.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
