Антисемітизм
Антисеміти́зм (від анти... - і семіти) — різновид ксенофобії, що полягає у нетерпимості до євреїв як етнічної або національної групи. Розрізняють поняття «антисемітизм» та «юдофобія», під якою розуміють релігійну нетерпимість до юдеїв і юдаїзму. Однак, у побутовому мовленні й публіцистиці ці поняття часто використовують як узаємозамінні, оскільки вияви антисемітизму в сучасному світі зазвичай супроводжуються проявами юдофобії. В академічних текстах кін. 19 — 1-ї пол. 20 ст. термін «антисемітизм» часто застосовувався на позначення релігійної юдофобії (зокрема, у працях С. Лур’є).
Зміст
Різновиди антисемітизму
Основні різновиди антисемітизму:
- економічний антисемітизм (приписування євреям експлуатації неєврейського населення);
- біологічний антисемітизм (означення євреїв як біологічно неповноцінної групи, різновид расизму);
- антисемітизм як вияв теорії змови (обвинувачення євреїв у встановленні контролю над світом чи окремими країнами або прагненні до такого встановлення);
- сучасний антисіонізм (на відміну від антисіонізму кін. 19 — 1-ї пол. 20 ст., що не мав антисемітських ознак).
Найдавнішою формою світського антисемітизму є економічний антисемітизм, який набув поширення в окремих країнах Європи ще у 17 ст. (у той час він, як правило, не відмежовувався від юдофобії).
Історична довідка
Антисемітизм у сучасному вигляді почав формуватися у 18 ст. Це було наслідком збереження неприязні до євреїв як етноконфесійної групи і одночасної втрати довіри до християнського обґрунтування релігійної юдофобії у патристиці (зокрема, творах Тертулліана, Аврелія Августина, Іоанна Золотоустого). Останнє було зумовлено поширенням ідей Просвітництва й секуляризацією європейського інтелектуального життя.
На розвиток антисемітизму кін. 18 — сер. 19 ст. також вплинула низка соціально-економічних чинників та розвиток науки, досягнення окремих галузей якої використовували для обґрунтування «інакшості», а згодом «неповноцінності» євреїв.
Під час Великої французької революції у Франції набули поширення прояви економічного антисемітизму, пов’язані з дискусіями щодо надання євреям прав громадянських в Установчих зборах (1789–1791) і Законодавчих зборах (1791). Поряд із тим, негативне ставлення лідерів Великої французької революції до юдаїзму не слід розглядати як прояв юдофобії, оскільки його було викликано їхнім негативним ставленням до релігії в цілому.
У Російській імперії економічний антисемітизм було покладено в основу державної політики щодо євреїв з кін. 18 — поч. 19 ст. Відповідні оцінки економічної ролі євреїв можна простежити у працях Г. Державіна з єврейського питання, текстах різних редакцій «Положення про євреїв» (1804, 1835, 1844) і підготовчих матеріалах до них тощо.
Звинувачення євреїв у експлуатації неєврейського населення було причиною запровадження в Російській імперії подвійного оподаткування євреїв (1794–1817), заборони євреям володіти землями сільськогосподарського призначення, проживати за осілості смугою (з 1791) і в селах (формально з 1804), обмежень на здобуття університетської освіти (з 1887) та ін.
Упродовж 19 ст. економічний антисемітизм набув поширення серед окремих представників лівої політичної думки у Центральній Європі [напр., рання стаття К. Маркса «До єврейського питання» («Zur Judenfrage»; 1844)], а також в Україні (зокрема деякі статті І. Франка). Поняття «А.» запровадив публіцист і громадський діяч В. Марр (1819–1904; Німеччина), який у брошурах «Перемога єврейства над німецькістю» («Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum»; 1879), «Шлях до перемоги німецькості над єврейством» («Der Weg zum Sieg des Germanenthums über das Judenthum»; 1880) та ін. поєднував економічний антисемітизм із теорією змови.
У 20–21 ст. економічний антисемітизм зазвичай виявляється разом із іншими різновидами.
Від 19 ст. почав формуватися біологічний антисемітизм. На його появу вплинув розвиток біологічної науки 2 пол. 18 — сер. 19 ст. (еволюційне вчення Ж. Б. Ламарка, біологічна антропологія) та мовознавства. Описані антропологами зовнішні відмінності між представниками різних людських рас використав Ж. А. де Гобіно. Основні ідеї расово-антропологічної школи, викладені ним у трактаті «Про нерівність людських рас» («Essai sur l’inégalité des races humaines»; 1853, 1855), стали підґрунтям ідеології расизму.
Розвиток порівняльно-історичного мовознавства (вивчення санскриту і формулювання основних тез індоєвропеїстики, відкриття аккадської мови й розвиток семітології, ідеї В. фон Гумбольдта про відображення в мові «світогляду народу») сприяв поширенню ідей про біологічні і психічні розбіжності між євреями («семітами») і рештою європейців («арійцями»).
У текстах представників раннього біологічного антисемітизму [трактати Р. Вагнера «Єврейство в музиці» («Das Judenthum in der Musik»; 1850) та ін.; праці Г. Чемберлена (1855–1927; Велика Британія — Німеччина) «Основи дев’ятнадцятого століття» («Die Grundlagen des neunzehnten Jahrhunderts»; 1899), «Арійський світогляд» («Arische Weltanschauung»; 1905); публіцистика Е. А. Дрюмона «Єврейська Франція» («La France juive»; 1886), «Заповіт антисеміта» («Le Testament d’un antisémite»; 1891) та ін.], які суттєво вплинули на формування пізнішого антисемітизму в Європі, поєднувалися ідеї біологічного й економічного антисемітизму, теорії змови і традиційної юдофобії.
На цей же період припадає створення перших організацій, які вважали пропаганду антисемітизму своїм основним завданням: «Антисемітська ліга» (заснована В. Марром 1879), Байройтський гурток (неформальна організація, створена Р. Вагнером 1880) й Антисемітська ліга Франції (заснована Ф. Дрюмоном 1889).
На поч. 20 ст. у Російській імперії і, зокрема, на українських землях поширилися антисемітські теорії змови, що було пов’язано, зокрема, з фабрикацією у 1890-х або на поч. 1900-х анонімних «Протоколів сіонських мудреців» (уперше опубліковано 1903). Унаслідок поразки Революції 1905 активізувалися праві монархістські організації, які у своїй пропаганді поєднували теорію змови з традиційними юдофобськими стереотипами і економічним антисемітизмом, зокрема міфом про вживання євреями християнської крові (справа М. Бейліса 1911–1913).
У 20 ст. прояви антисемітизму зазвичай були комплексними, поєднуючи різні його різновиди. Це особливо увиразнилося після завершення Першої світової війни і оформлення праворадикальних партій. Антисемітизм став центральним елементом ідеології націонал-соціалізму з часу створення нацистської партії (Німецька робітнича партія — ДАП, 1919–1920, Націонал-соціалістична німецька робітнича партія — НСДАП, 1920–1945). Антисемітизм було покладено в основу нацистської расової політики 1933–1945, зокрема Нюрнберзьких расових законів 1935 і здійснення Голокосту (1941–1945). Найзначнішу роль у поширенні ідей антисемітизму в нацистській Німеччині відіграли твори А. Гітлера «Моя боротьба» («Mein Kampf»; 1925), А. Розенберга «Міф двадцятого століття» («Der Mythus des 20. Jahrhunderts»; 1930), публікації в нацистській газеті «Народний оглядач» («Völkischer Beobachter»), журналі «Штурмовик» («Der Stürmer») тощо. Також антисемітизм посідав помітне місце в ідеології французьких праворадикальних груп: «Французької дії» («Action Française»), «Францистського руху» («Mouvement Franciste») та ін.
Менш значними були антисемітські елементи в ідеології польських (Націонал-демократична партія та ін.) і українських (Організація українських націоналістів) організацій. У польському антисемітизмі 1920–1930-х набули поширення дві основні складові: теорія змови (у формі «єврейсько-більшовицької змови») і економічний антисемітизм. В українському — основне місце посідав економічний антисемітизм. На відміну від Франції і Німеччини, польські й українські праворадикальні організації міжвоєнної доби у своїй агітації не використовували мотиви біологічного антисемітизму й релігійної юдофобії.
Антисемітизм у СРСР
У 1920–1930-х прояви антисемітизму (зокрема побутового) у СРСР суворо переслідувалися.
З кін. 1930-х у СРСР провадилася послідовна антиєврейська політика: скорочення кількості євреїв серед членів ВКП(б) та працівників адміністрації, ліквідація єврейських національних адміністративно-територіальних одиниць в УРСР і Криму, переведення їдишомовних шкіл на російську мову викладання, позбавлення їдишу статусу однієї з офіційних мов Білоруської РСР (разом із польською мовою), закриття більшості їдишомовних періодичних видань.
Під час антисемітської кампанії 1948–1953 відбулося масове виключення діячів єврейського походження із творчих спілок (республіканські спілки письменників, композиторів, художників тощо), звільнення співробітників єврейського походження із закладів вищої освіти, установ культури тощо.
Після ліквідації в грудні 1948 Єврейського антифашистського комітету більшість його членів було заарештовано за обвинуваченням у шпигунстві, а 1952 страчено. 1951 було розпочато фабрикацію т. з. лікарів справи, про яку було повідомлено у ЗМІ на поч. 1953.
Антисемітська пропаганда у СРСР досягла апогею на поч. 1953, поєднуючи елементи теорії змови, біологічного антисемітизму й антисіонізму. Після смерті Й. В. Сталіна кампанію було згорнуто, однак запроваджені у кін. 1940-х неофіційні обмеження на вступ євреїв до окремих ЗВО (деякі університети, мистецькі, військові, дипломатичні й окремі технічні заклади) діяли до кін. 1980-х. Радянська антисемітська пропаганда тоді обмежувалася елементами теорії змови в публікаціях, спрямованих проти сіонізму, ретрансляцією стереотипів економічного антисемітизму (у публікаціях, спрямованих проти юдаїзму), а також публічними обвинуваченнями у зраді осіб, які заявляли про бажання вдатися до алії.
Антисемітська пропаганда також містилася в окремих текстах самвидаву у Росії [поема С. Васильєва (1911–1975) «Без кого на Русі жити добре» («Без кого на Руси жить хорошо»; 1949); твори письменників О. Фетісова (1908–1942), Г. Шиманова (1937–2013), В. Ємельянова (1929–1999) та ін.] та Україні [праця письменника, журналіста М. Шестопала (1917–1986) «Євреї на Україні»; 1976], однак значного поширення в неофіційному дискурсі не набула.
Антисемітизм у сучасному світі
Після Другої світової війни (1939–1945) і проголошення Держави Ізраїль (1948) набули поширення специфічні форми антисемітизму: 1) заперечення Голокосту; 2) антисіонізм. Натомість, економічний антисемітизм у чистому вигляді практично перестав існувати (хоча його елементи часто простежують у проявах теорії змови).
Біологічний антисемітизм у поєднанні з запереченням Голокосту поширений серед праворадикальних молодіжних організацій у США, Західній Європі й країнах колишнього СРСР. Відповідна пропаганда здійснюється через спільноти в соціальних мережах, закриті інтернет-форуми, твори праворадикальних музичних колективів. Теорія змови в поєднанні з традиційною юдофобією лишається стереотиповою серед представників окремих християнських церков, зокрема у православ’ї. Антисіонізм разом з ідеями теорії змови поширений передусім у арабських і деяких інших мусульманських державах.
Література
- Poliakov L. Histoire de l’antisémitisme : en 4 vol. Paris : Calmann-Lévy, 1955–1977.
- Histoire de l’antisémitisme (1945–1993) / Éd. par L. Polioakov, Ph. Bregstein. Paris : Seuil, 1994. 420 p.
- History and Hate: The Dimensions of Anti-Semitism / Ed. by D. Berger. Philadelphia : Jewish Publication Society, 1997. 138 p.
- Antisemitism: A Historical Encyclopedia of Prejudice and Persecution / Ed. by R. S. Levy. Santa Barbara : ABC-CLIO, 2005. 828 p.
- Туров І. В. Антисемітизм в Україні ХХІ ст.: політичний ракурс динаміки змін // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2011. Вип. 4. С. 307–317.
- Гаухман М. «Криві дзеркала»: дискурси антисемітизму в громадському житті Російської імперії 1903–1914 рр. (на прикладі Правобережної України) // Judaica Ukrainica. 2012. Vol. 1. P. 111–141.
- Lipstadt D. Antisemitism: Here and Now. New York : Shocken Books, 2019. 288 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Гірік С. І. Антисемітизм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антисемітизм (дата звернення: 7.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.10.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
