Франко, Іван Якович

Франко́, Іва́н Я́кович (псевдоніми та криптоніми: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож, Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий, Невідомий, Не-Теофраст, Non severus, Taras, Vivus, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, І. Ф., Ів. Фр., I. F., Iw. Fr. та ін.; 27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Дрогобицького району Львівської області, Україна ― 28.05.1916, м. Львів, тепер Україна) ― письменник, публіцист, перекладач, критик, мово- й літературознавець, етнолог і фольклорист, філософ, історик, мистецтвознавець, культуролог, соціолог, економіст, громадсько-політичний діяч, доктор філософії (з 1893), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1899), почесний доктор Харківського університету (з 1906). Писав художні твори здебільшого українською мовою, окремі — польською чи німецькою.

Франко, Іван Якович
Народження	27.08.1856
Місце народження	Нагуєвичі, Дрогобицький район, Львівська область, Україна
Смерть	28.05.1916
Місце смерті	Львів

Життєпис

Народився в сім’ї коваля та здрібнілої («ходачкової») шляхтянки. З 1862 навчався в початковій школі с. Ясениці-Сільної (тепер Дрогобицького району Львівської області), з 1864 — у Дрогобицькій нормальній головній міській школі отців-василіян (див. Василіянські школи). Закінчив Дрогобицьку гімназію (1875). Навчався 1875–1879 на філософському факультеті Львівського університету (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка), закінчив 1891 Чернівецький університет (тепер Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича). В університеті долучився до роботи студентського «Академічного гуртка» та його органу — журналу «Друг», де друкував поетичні й прозові твори, переклади і критичні статті. 1875 став членом його редакції. 1878 організував видання «Дрібної бібліотеки» — серії брошур з різних галузей знання.

За активну громадсько-політичну діяльність (кваліфіковано як «соціалістична агітація й пропаганда») 4 рази був заарештований (1877, 1880, 1889, 1892). Входив до складу редколегії літературно-наукового журналу «Зоря» (1885–1886), який публікувався у м. Львові. Працював 1887–1897 кореспондентом у редакції газети «Курʼєр Львовскі» («Kurjer Lwowski»). Захистив докторську дисертацію на тему «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» у Віденському університеті (1893).

Попри успішно прочитану габілітаційну лекцію «“Наймичка” Т. Шевченка» (1895) не був допущений до викладання на кафедрі української словесності Львівського університету на посаді доцента української літератури та етнографії

З 1898 керував Етнографічною комісією при Науковому товаристві імені Шевченка і брав участь у редагуванні «Етнографічного збірника». Один із засновників (1890) та керівник (1890–1898) Русько-української радикальної партії (див. Українська соціалістично-радикальна партія), від якої тричі балотувався до Галицького сейму та Австрійського парламенту (Рейхсрату). З 1899 — член Української національно-демократичної партії. Був співредактором (разом із М. Павликом) журналу «Громадський друг» (1878), збірників «Дзвін» (1878) та «Молот» (1878), журналу «Світ» [1881–1882, разом із І. Белеєм (1856–1921; тепер Україна)], редактором журналу «Житє і Слово» (1894–1897), входив до редакційної колегії журналу «Літературно-науковий вісник» (1898–1906). Один з перших професійних літераторів в Україні, своєю творчістю заробляв на життя.

Творчість

Загальна характеристика

Автор понад 4 тис. творів. Художні твори та наукові праці публікував у журналах «Друг», «Зоря», «Правда», «Народ», «Записки Наукового товариства імені Шевченка» (усі — м. Львів), «Київська старовина» (м. Київ), львівських газетах «Діло», «Громадський голос», «Праца» (польськ. «Praca»), «Край» (польськ. «Kraj», м. Санкт-Петербург), «Правда» (польськ. «Prawda», м. Варшава), журналах «Квартальнік гісторични» (польськ. «Kwartalnik Historyczny», м. Львів), «Вісла» (польськ. «Wisła», м. Варшава), «Слованські пржеглед» (чес. «Slovanský Přehled», м. Прага), «Ді цайт» (нім. «Die Zeit», м. Відень) та ін.

Поезія

Поезії об’єднано в збірки «Баляди і розкази» (1876), «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911) ― доповнений варіант «Мого Ізмарагду», «Вірші на громадські теми» (1913) та «Із літ моєї молодости» (1914) ― розширена та доповнена видозміна збірки «Баляди і розкази». Для Франка-поета характерне звернення до історичних тем і мотивів з епохи Давньої Русі та козацьких часів, використання народнопісенної образності та стилістики; наявність антитетичних (див. Антитетика) понять недосконалого «низинного» буття та «вершинного» морально-етичного й соціального ідеалу, прагнення змін, поступу й перетворення світу в ім’я соціального та національного звільнення особистості, декларативність, публіцистичність, алегоричність. Поезія порушує індивідуально-особистісні, соціальні, політичні, національні проблеми.

В інтимній ліриці домінують мотиви туги, смутку, безнадії через нерозділене кохання. У зрілій ліриці з’являються віршовані оповідання, притчі, поетичні рефлексії, помітна налаштованість на філософічність в осмисленні життєвих явищ, порушення глобальних проблем добра і зла, життя та смерті, віри й сумніву.

Увиразнюється пейзажна імпресіоністична лірика з яскравою колористикою й виваженою настроєвістю героя. Образи й символи почерпнуто не лише з книжно-літературної традиції, а й зі сфер сновидінь, видінь, галюцинацій, трансцендентних візій.

Використовував класичні канонічні форми та традиційні фольклорні жанри, експериментував, наповнюючи тексти новим індивідуально-психологічним та соціальним змістом.

Збірки вирізняє новаторська ускладнена структура, поділ на цикли й субцикли («жмутки», «картки»), кожен із яких створює специфічну синергетику цілісності.

Автор поем: «Замість пролога. Святовечірня казка» (1883), «Панські жарти» (1887), «Смерть Каїна» (1888), «Лис Микита» (1890), «Абу-Касимові капці» (1895), «Похорон» (1897), «Великі роковини» (1898), «Іван Вишенський» (1898), «Коваль Бассім» (1900), «Мойсей» (1905) та ін., у сюжетах яких крізь індивідуально-психологічні та соціальні проблеми щораз відчутніше прострумовують мотиви національної свободи та державності.

Проза

Написав романи «Петрії і Довбущуки» (1876), «Борислав сміється» (1881–1882), «Не спитавши броду» (1886), «Lelum i Polelum» (1888), «Основи суспільности» (1894–1895), «Перехресні стежки» (1900); повісті «Boa constrictor» (1878), «Захар Беркут» (1883), «Для домашнього огнища» (1892), «Великий шум» (1907). Близько 150 творів малої прози (повісток, оповідань, новел, нарисів, образків, казок, ескізів, етюдів) об’єднано в 19 прижиттєвих збірок, зокрема: «Борислав. Картини з життя підгірського народу» (1877), «В поті чола. Образки з життя робучого люду» (1890), «Obrazki galicyjskie» (1897), «Коли ще звірі говорили. Казки для дітей» (1899), «Сім казок» (1900), «Староруські оповідання» (1900), «Панталаха і інші оповідання» (1902), «З бурливих літ» (1903), «Маніпулянтка і інші оповідання» (1904), «На лоні природи і інші оповідання» (1905), «Збірник творів» (1903–1905; Т. 1–3), «Місія. Чума. Казки і сатири» (1906), «Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-х та 70-х рр. минулого віку» (1913) та ін.

Реалізуючи задум створити образ галицького суспільства, вивів у творах постаті багатьох національностей, суспільних станів, професій, вікових груп. Прозова творчість еволюціонувала від «молодечого романтизму» й готики («Петрії й Довбущуки»), через концепції «наукового» та «ідеального реалізму» («Муляр», 1880, «На дні», 1880, «Вільгельм Телль», 1884, «Яць Зелепуга», 1887, «Панталаха», 1888, «Odi profanum vulgus», 1899, «Гриць і панич», 1898 тощо) до модерністських технік і способів моделювання художнього світу («Хмельницький і ворожбит», 1901, «Терен у нозі», 1904, «Як Юра Шикманюк брів Черемош», 1906, «У кузні», 1902, «Сойчине крило», 1905, «Неначе сон», 1908, «Син Остапа», 1908 та ін.). Поряд із порушенням соціально-психологічних, етнокультурних і національних проблем, ретельним дослідженням фактів дійсності, у прозі звертався до поетики імпресіонізму, символізму й сюрреалізму, використовував нові техніки письма (односторонній діалог, потік свідомості). Характерні потяг до осягнення трансцендентного, заглиблення в сутність співіснування глобальних морально-етичних категорій, порушення проблем теодицеї й антроподицеї, притчевість і параболізація художніх структур.

Драматургія

Драматургія Франка збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1893), соціальної комедії («Рябина», 1886; «Учитель», 1893–1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900), одноактної п’єси на різноманітну тематику («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904). Драму «Украдене щастя» вперше з успіхом поставлено у м. Львові 1893 на сцені театру «Руська бесіда» (режисер К. Підвисоцький); після цього її демонстрували у 12 містах Галичини (Калуші, Станіславові, Рогатині, Перемишлянах, Самборі, Перемишлі та ін.). 1904 у м. Києві драму інсценізувала трупа П. Саксаганського (роль Миколи Задорожного зіграв І. Карпенко-Карий, Михайла — М. Садовський, Анни — Л. Ліницька). «Руська бесіда» ставила на сцені також драми «Рябина», «Учитель» (1893–1894), «Майстер Чирняк» (1896).

Переклади

Знав 14 мов, переклав прозові, віршовані та драматичні твори Гесіода («Теогонія» («Походження богів»), «Діла і дні»), Платона («Симпозіон» («Бенкет»), перший переклад укр. мовою), Софокла («Едіп-цар», «Електра»), Аристофана, Менандра, Й. В. Гете («Фавст»), Г. Гейне, Г. Е. Лессінга, Н. Ленау, В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Дж. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, Р. Бернса, Ч. Діккенса, В. Гюго, Г. Флобера, Е. Золя, А. Доде, А. Франса, П. Верлена, М. де Сервантеса («Пригоди Дон-Кіхота», переспів), Л. Ф. де Веги, П. де Кальдерона, Данте Алігʼєрі, А. Стріндберга (1848–1912; Швеція), К. Гавлічека-Боровського, А. Міцкевича, М. Гоголя та ін., фольклорні твори багатьох народів.

Був також теоретиком перекладу. Праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912) — своєрідна енциклопедія перекладознавчої думки і справи того часу.

Науковий доробок

Автор художньо-естетичних трактатів «Поезія і її становисько в наших временах» (1876), «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878), «Із секретів поетичної творчости» (1898); ґрунтовних синтетичних досліджень «Характеристика української літератури ХVІ–ХVІІІ століть» (польськ. «Charakterystyka literatury ruskiej ХVІ–ХVІІІ wieku»; 1892), «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви» (1894–1895), «З остатніх десятиліть ХІХ віку» (1901), «Старе й нове в сучасній українській літературі» (1904), «Південноросійська література» («Южнорусская литература»; 1904), «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця ХІХ віку» (1904), «Українська література 1904–1906 [рр.]» (1907), «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського» (1907), «Нарис історії української літератури до 1890 р.» (1910) та ін.; рецензій на твори багатьох українських та зарубіжних письменників. Упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (у 5 т.; 1896–1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т.; 6 кн., 1901–1910), автор капітальної праці «Студії над українськими народними піснями» (1913). Дослідженням «Причинки до української ономастики» (1906) започаткував українську ономастичну науку.

У філософських працях «Наука і її взаємини з працюючими класами» (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881), «Що таке поступ?» (1903) розробив власний варіант позитивістської концепції соціального прогресу; сформулював ідеал національної самостійності («Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до галицької української молодежі», 1905).

Написав близько 100 історичних розвідок, зокрема «Панщина і її скасування 1848 р. в Галичині» (1898, 1913), «Хмельниччина 1648–1649 рр. у сучасних віршах» (1898), «Лук’ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX ст.» (1902), «Тен як історик французької революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912) та ін. Автор ґрунтовних праць про життя і побут робітників і селян Галичини (поселення, житло, сім’ю, одяг, харчування, образотворче мистецтво, народний театр тощо).

У низці праць порушив економічні проблеми галицького селянства та робітництва: «Промислові робітники в Східній Галичині й їх плата 1870 р.» (1881), «Про працю» (1881), «Земельна власність у Галичині» (1887, 1914), «Еміґрація галицьких селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихліри і шпихліровий фонд у Галичині 1784–1840 рр.» (1907).

Автор культурологічних праць «Коли вмер Ісус Христос?» (1904), «Вавилон і Новий Завіт» (1905), «Вій, Шолудивий Буняка і Юда Іскаріотський» (1907), «До історії “Небесного огню” в Єрусалимі» (1908) та ін.

Нагороди і визнання

Було запропоновано висунути Франка на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури (1915). Твори Франка перекладено багатьма мовами народів світу. Чимало його поезій покладено на музику. Б. Лятошинський за мотивами повісті «Захар Беркут» створив оперу «Золотий обруч» (1930), композитор В. Амброс (1890–1956; тепер Чехія) — оперу «Украдене щастя» (1924), А. Кос-Анатольський — балет «Сойчине крило» (1956) тощо.

За творами Франка знято фільми «Захар Беркут» (1971, режисер Л. Осика; 2019, режисери А. Сеїтаблаєв та Дж. Вінн), «Для домашнього огнища» (1992, режисер Б. Савченко), «Пастка», «Злочин з багатьма невідомими» (обидва — 1993, режисер О. Бійма), «Киценька» (фільм із серіалу О. Бійми «Острів любові», 1995), мультфільм «Лис Микита» (2005–2007) та ін. Біографії Франка присвячено кінокартину «Іван Франко» (1956, режисер Т. Левчук, у головній ролі С. Бондарчук).

Ім’ям Франка названо обласний центр — м. Івано-Франківськ (колишній Станіславів, Станіслав) і область, а також рідне село (1951–2009), заклади освіти, театри, школи, бібліотеки.

Пам’ятники Франку встановлено в багатьох містах України та за кордоном — у Дрогобичі (1966, скульптори Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка), Львові (1964, скульптори В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Мисько, В. Одрехівський, Я. Чайка), Києві (2009, скульптори О. Супрун та А. Білостоцький), Івано-Франківську (1995, скульптори Л. Яремчук та М. Посікіра), Відні (Австрія, 1999, скульптор Л. Яремчук), Ліпіку (Хорватія; 2011, скульптор К. Добрянський), Вінніпезі (Канада, 1956, скульптор А. Ігнащенко), Торонто (Канада, 1992, скульптор П. Кулик) та ін.

Меморіальні музеї Франка діють у селах Нагуєвичах (з 1986), Криворівні (з 1960), Лолині (з 2004), містах Калуші (Підгірках, з 1992), Львові (з 1940), Києві (з 2016).

1964 спущено на воду океанський лайнер «Іван Франко» (розібраний у 1997). 1979 встановлено премію Академії наук УРСР імені І. Я. Франка за видатні праці в галузі філології, етнографії та мистецтвознавства.

З 2004 Державний комітет телебачення і радіомовлення України щорічно присуджує Премію імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності Міжнародний фонд Івана Франка заснував Міжнародну премію імені Івана Франка (2015), що присуджується за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук. Франка увічнено у філателії, нумізматиці тощо.

Цитата

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу. […]

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

І. Франко. Пролог до поеми «Мойсей». Цит. за кн.: Франко І.Я. Зібрання творів у 50 томах. Київ: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 212–214

Твори

Зібрання творів : у 50 т. Київ : Наукова думка, 1976–1986.
Апокрифи і легенди з українських рукописів : у 5 т. Львів : Інститут франкознавства, 2006.
Будівничий української державності: Хрестоматія політологічних статей Івана Франка. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. 640 с.
Додаткові томи до Зібрання творів у 50 т. : у 4 т. Київ : Наукова думка, 2006–2010.
Довідковий том до Зібрання творів у 50 т.: Покажчик купюр. Київ : Наукова думка, 2009. 336 с.
Галицько-руські народні приповідки. Київ : [б. в.], 2021. 1753 с. URL: https://www.academia.edu/50820519/Іван_Франко_Галицько_руські_народні_приповідки

Література

Бунчук Б. Віршування Івана Франка. Чернівці : Рута, 2000. 308 с.
Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко : у 10 кн. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка ; Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, 2000–2009.
Скоць А. Поеми Івана Франка. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. 253 с.
Чопик Р. Ecce Homo: Добра звістка від Івана Франка. Львів : Інститут літератури імені Тараса Шевченка, 2002. 231 с.
Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. 488 с.
Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці : у 3 т. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2005. Т. 2: Франкознавчі дослідження. 527 с.
Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота (1856–1886). Київ : Критика, 2006. 632 с.
Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. Київ : Критика, 2006. 352 с.
Мельник Я. І остатня часть дороги… Іван Франко в 1908–1916 роках. Дрогобич : Коло, 2006. 439 c.
Якимович Б. Іван Франко — видавець: Книгознавчі та джерелознавчі аспекти. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2006. 691 с.
Тихолоз Б. Філософська лірика Івана Франка: Діалектика поетичної рефлексії. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2009. 320 с.
Гнатюк М. Іван Франко і проблеми теорії літератури. Київ : Видавничий центр «Академія», 2011. 240 с.
Спогади про Івана Франка / Упоряд. М. І. Гнатюк. 2-ге вид., допов. і перероб. Львів : Каменяр, 2011. 814 с.
Пилипчук С. Фольклористична концептосфера Івана Франка. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2014. 466 с.
Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка : у 3 т. Львів : Артос, 2016–2017.
Франківська енциклопедія : у 7 т. / Редкол.: М. Жулинський, Є. Нахлік, А. Швець та ін. Львів : Світ, 2016. Т. 1. 680 с.
Хороб С. «Драма — моя стародавня страсть» (Драматургія і театр Івана Франка). Івано-Франківськ : Місто НВ, 2016. 267 с.
Микитюк В. Педагогічні концепти Івана Франка (теорія та методика навчання літератури). Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2017. 408 с.
Нахлік Є. Віражі Франкового духу. Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019. 638 с.
Легкий М. Проза Івана Франка: поетика, естетика, рецепція в критиці. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2021. 608 с.
«Твоїми говоритиму устами…»: Іван Франко в контексті свого часу / Авт.-упоряд. М. Гнатюк. Київ : Парламентське видавництво, 2021. 600 с.

Автор ВУЕ

М. З. Легкий

Покликання на цю статтю: Легкий М. З. Франко, Іван Якович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Франко, Іван Якович (дата звернення: 1.05.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.08.2023

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Франко, Іван Якович

Зміст

Життєпис

Творчість

Загальна характеристика

Поезія

Проза

Драматургія

Переклади

Науковий доробок

Нагороди і визнання

Цитата

Твори

Література

Автор ВУЕ

Важливо!

Офіс Президента України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Служба безпеки України

Міністерство оборони України

Міністерство внутрішніх справ України

Генеральний штаб Збройних сил України

Державна прикордонна служба України

Кіберполіція

Національна поліція України