Антисіонізм
Антисіоні́зм (від анти… і сіонізм) — умовна назва низки політичних концепцій, що заперечують право євреїв на національне самовизначення шляхом створення власної держави на Близькому Сході, тобто протистоять сіонізму й не визнають легітимності Держави Ізраїль.
Зміст
Історична довідка
До 1940-х антисіонізм був поширений серед євреїв як прояв конкуренції двох форм єврейських національних проектів — автономізму та сіонізму, а також асиміляторства як ідеї культурного поглинання євреїв у діаспорі неєврейською більшістю з одночасним збереженням юдаїзму.
Антисіонізм як складова конкуренції між автономізмом і асиміляторством з одного боку та сіонізмом — з іншого сформувався наприкінці 19 ст., що було реакцією на формулювання основних положень сіонізму Л. Пінскером і Т. Герцлем. Антисіонізм автономістів випливав із декларованої ними ідеї про потребу й можливість екстериторіального національного самовизначення євреїв у діаспорі (див. Автономія національно-персональна). Це значною мірою збігалося зі сценаріями розв’язання національного питання, пропонованими ідеологами австромарксизму.
Автономізм як антисіоністська концепція був представлений в ідеології як лівих єврейських політичних партій (Комуністичний бунд), так і праволіберальних [Єврейська народна партія (Фолькспартей)]. Водночас ідеологія деяких політичних партій, зокрема Єврейської соціал-демократичної робітничої партії (Поалей-Ціон) і Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії (Фарейнікте), поєднувала автономізм і сіонізм, вважаючи перший формою національного самовизначення євреїв у діаспорі у близькій перспективі, а другий — на Близькому Сході у віддаленому майбутньому.
Однією з ознак автономізму була підтримка розвитку їдишу як рівноправної літературної мови на противагу сіоністській ідеї відродження івриту.
В Українській Народній Республіці під час Української революції 1917–1921, а також у Литві протягом 1919–1924 були спроби реалізувати ідеї автономістів у формі національно-персональної автономії шляхом створення відповідних урядових органів у системі органів влади України й Литви та забезпечення представництва єврейських політичних партій у законодавчих і виконавчих органах цих країн. Водночас в обох державах конкуренція між сіоністами й автономістами розглядалася як внутрішня справа євреїв, а антисіонізм як складова полеміки між цими групами існував лише у єврейській пресі.
У Російській імперії антисіонізм поширився також в ідеології неєврейських партій, передусім в обох фракціях РСДРП — Російській соціал-демократичній робітничій партії (більшовиків) (див. Комуністична партія Радянського Союзу) і Російській соціал-демократичній робітничій партії (меншовиків).
Негативне ставлення більшовиків до сіонізму зумовлювалося запереченням ними статусу євреїв як нації (оскільки євреї мешкають на різних територіях, говорять різними мовами й не виступають спільно як нація) і, відповідно, відмовою євреям у праві на національне самовизначення в будь-якій формі. Ці тези було сформульовано у статті Й. Сталіна «Марксизм і національне питання» (1913). Меншовики як союзники Бунду підтримували автономістські ідеї останнього і, відповідно, заперечували сіонізм.
Після Голокосту у 1941–1945 і проголошення Ізраїлю 14.05.1948 антисіонізм набув вигляду за]перечення легітимності існування Ізраїлю. Як правило, сучасний антисіонізм розцінюється як одна з форм антисемітизму. Поряд із тим, він поширений серед окремих ультраортодоксальних напрямів у юдаїзмі (так званий релігійний антисіонізм).
Антисіонізм в СРСР
Після здобуття влади більшовиками й поглинання цією партією великих груп вихідців із Бунду, Фарейнікте й Поалей-Ціон ідеї автономізму частково було засвоєно Російською комуністичною партією (більшовиків).
У 1920-х в УСРР, БСРР і частково РСФРР обмежено реалізовувалася єврейська екстериторіальна автономія у формі підтримки єврейських культурних, освітніх і наукових установ і преси та функціонування єврейських секцій у складі місцевих осередків правлячої партії тощо в межах політики коренізації.
Поряд із тим, у 2-й половині 1920-х і на початку 1930-х в УСРР і Криму частково реалізовано єврейську територіальну автономію у вигляді окремих єврейських національних районів (на місці створених у 19 ст. єврейських сільськогосподарських колоній). 1930 розпочато реалізацію так званого біробіджанського проекту, метою якого було створення єврейської республіки на Далекому Сході (див. Єврейська автономна область). У зв’язку з цим розвиток єврейських національних районів в УСРР і Криму в середині 1930-х було згорнуто. У радянській пресі та прорадянській пресі за кордоном створення єврейських національних районів та заснування Єврейської автономної області подавалося як альтернатива сіонізму, а ідея створення єврейської держави на Близькому Сході оголошувалася утопією.
У цілому в СРСР у першій половині 1920-х сіонізм було оголошено знаряддям британського імперіалізму на Близькому Сході, унаслідок чого сіоністські організації, окрім ліквідованої 1928 Єврейської комуністичної робітничої партії (Поалей-Ціон), були змушені діяти в підпіллі, а згодом припинили будь-яку діяльність.
Заклики до здійснення алії вважалися сіоністською пропагандою й прирівнювалися до антирадянської агітації. З середини 1920-х до 1953 і з 1967 до кінця 1980-х у СРСР було заборонено викладання сучасного івриту та видання літератури івритом. Викладання сучасного івриту переслідувалося за обвинуваченням у антирадянській агітації.
Найактивнішою антисіоністська пропаганда в СРСР була у 1953 (після вибуху в посольстві СРСР у м. Тель-Авіві 09.02.1953 і розірвання дипломатичних відносин між СРСР і Ізраїлем 11.02.1953), після повторного розірвання дипломатичних відносин між СРСР і Ізраїлем 1967 та під час Війни Судного дня 1973.
Попри пожвавлення взаємин між СРСР та Ізраїлем у 1953–1967 і тимчасове відновлення між ними дипломатичних відносин, у цей період СРСР офіційно підтримував арабські держави в їхньому протистоянні Ізраїлю, а публікації про останній у СРСР були гостро критичними.
Одним із проявів антисіонізму в СРСР стала його формальна інституціоналізація у вигляді створеного 1983 відповідно до резолюції Секретаріату ЦК КПРС Антисіоністського комітету радянської громадськості (формально ліквідовано 1992, фактично почав згортати діяльність на межі 1980-х — 1990-х). 10.11.1975 з ініціативи СРСР Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію № 3379, яка визначала сіонізм як «форму расизму й расової дискримінації». 16.12.1991 цю резолюцію скасовано резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 4686.
Антисіонізм в Україні
В УРСР у 1953–1980-х антисіонізм виявлявся в публікації різноманітної пропагандистської літератури та проведенні «науково-популярних» лекцій антисіоністської спрямованості. Антисіоністські кампанії в республіці відбувалися одночасно з загальносоюзними.
Кількість публікацій антисіоністського змісту в УРСР була непропорційно вищою, ніж у РРФСР, що викликано зосередженням в Україні значної частини єврейського населення — їхньої цільової аудиторії. Найактивнішими у виданні антисіоністської літератури в республіці були видавництва «Політвидав України» і «Каменяр», а також Товариство «Знання» Української РСР.
Серед авторів антисіоністської літератури радянської доби в УРСР — Т. Кичко, Л. Бернштейн, Р. Бродський та ін. Низка публікацій антисіоністського змісту з’явилася у альманасі «Пост імені Ярослава Галана» поряд із матеріалами, спрямованими проти «українських буржуазних націоналістів». До кінця 1980-х антисіоністські карикатури регулярно друкувалися в журналі «Перець».
Після проголошення незалежності України антисіоністська пропаганда на державному рівні не провадиться.
Антисіонізм у сучасному світі
На початку 21 століття антисіонізм є офіційною позицією щодо Ізраїлю у частині арабських і в деяких інших країнах, більшість населення яких становлять мусульмани. 31 держава — член ООН (станом на 2019) не визнає факту існування Ізраїлю. Серед них 17 із 22 держав Ліги арабських держав [за винятком Марокко, Тунісу, Єгипту, Йорданії, Палестинської національної адміністрації (Західний Берег)] і держави Організації ісламської співпраці (Афганістан, Бангладеш, Іран, Пакистан та ін.).
Попри визнання Ізраїлю Єгиптом після укладення мирної угоди між цими державами 1982 в єгипетській пресі регулярно публікуються матеріали антисіоністського змісту. Кількість останніх значно зросла після Арабської весни і падіння влади Х. Мубарака.
Поширення антисіонізму в арабських та інших країнах із мусульманською більшістю після проголошення Ізраїлю супроводжувалося актами насильства щодо місцевих єврейських громад, що спричинило втечу останніх до Ізраїлю та (частково) Європи. Одним із центрів антисіонізму в сучасному ісламському світі є Іран.
Антисіонізм також поширений серед членів окремих антиглобалістських і альтерглобалістських рухів у США і Західній Європі. Одним із проявів останнього є рух Бі-ді-ес (BDS) — міжнародна кампанія з проведення різних форм бойкоту Ізраїлю, яка, зокрема, знайшла вияв у бойкоті деякими академічними структурами дослідників із ізраїльських університетів. Сучасний антисіонізм у масовій культурі (зокрема у карикатурах) часто поєднується з іншими формами антисемітизму, зокрема запереченням Голокосту.
Антисіонізм релігійний
Релігійний антисіонізм з’явився одночасно з виникненням сіонізму в 19 ст. Тоді ж сформувався релігійний сіонізм. Вони обидва співіснують у єврейському середовищі та юдаїзмі. У 19 ст. та 1-й половині 20 ст. релігійний антисіонізм був значно помітнішим і впливовішим явищем, ніж релігійний сіонізм.
Крім того, релігійний антисіонізм існує не лише в юдаїзмі, а й у християнстві та ісламі. Після виникнення й становлення сіонізму, передусім у формі політичного сіонізму з його прагненням до державності в Палестині («Ерец Їсраель» — «Землі Ізраїлю» в єврейській думці), ставлення різних юдейських напрямів і груп до нього було переважно негативним.
Це пов’язано з секулярною природою тогочасного сіонізму. Його провідних теоретиків та ідеологів, а разом із ними і їхніх послідовників, юдейські лідери сприймали «безбожниками», тими, хто прагне втілити месіанські очікування (див. Месіанство) без месії. Показово, що коли Т. Герцль намагався провести Перший сіоністський конгрес у м. Мюнхені, він зіткнувся з опором навіть із боку місцевої реформістської юдейської громади (конгрес відбувся 1897 у м. Базелі, Швейцарія).
Досить болючою для сіоністського руху була також зміна поглядів деяких помітних постатей сіонізму, які стали антисіоністами, долучаючись до юдейських ортодоксальних рухів і громад. Приклади такої зміни — громадський діяч і публіцист Н. Бірнбаум (1864–1937; Австрія), який першим на початку 1890-х запропонував терміни «сіонізм» і «політичний сіонізм», та поет і політичний діяч Я. І. де Хаан (1881–1924; Нідерланди).
Упродовж 20 ст. з’явилися нові антисіоністські організації, хоча деякі з них (як-от хасидський напрямок Хабад та рух і партія Аґудат Їсраель) із часом змінили своє ставлення до сіоністів і Держави Ізраїль. Створення останньої спричинило поширення критики юдейських антисіоністських кіл на адресу самої Медінат Їсраель («єврейської держави), яку вони вважають породженням сіонізму, державою, утвореною всупереч волі Бога і законів Тори.
Однією з найнепримиренніших антисіоністських релігійних груп, що з’явилися у 20 ст. й існують дотепер, є Нетурей карта, яка виокремилася з Аґудат Їсраель наприкінці 1930-х у підмандатній Палестині. Представники цього руху є послідовними критиками сіонізму й Держави Ізраїль, проводячи свої мітинги насамперед у Північній Америці та Ізраїлі, а також відвідуючи антиізраїльські заходи в Ірані.
Література
- Rabkin Y. Au nom de la Torah: Une histoire de l’opposition juive au sionisme. Ville de Québec: Presses de l’Université Laval, 2004. 294 p.
- Anti-Semitism and Anti-Zionism in Historical Perspective: Convergence and Divergence / Ed. by J. Herf. London and New York: Routledge, 2007. 296 p.
- Anti-Zionism and Antisemitism: The Dynamics of Delegitimization / Ed. by L. H. Rosenfeld. Bloomington: Indiana University Press, 2019. 508 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Гірік С. І., Черноіваненко В. В. Антисіонізм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антисіонізм (дата звернення: 8.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.03.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
