Бароко
Баро́ко (італ. bаròссо, фр. baroque, букв. — вибагливий, химерний, від португ. barroco — перлина неправильної форми) — стиль у мистецтві, архітектурі, літературі кінця 16–18 ст., якому властиві підкреслена врочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.
Поширився в Європі та на американському континенті. Виявився в скульптурі, живописі, музиці, драматургії тощо. Утвердився на зміну ренесансу, але не був його запереченням. Стилістичні форми бароко специфічні. Йому притаманний особливий синтез мистецтв, коли архітектура, скульптура й монументальний живопис поставали у рівноправній гармонійній єдності. У музичному та театральному мистецтві раціональна концепція гармонії, притаманна оптимістичному ідеалові епохи Відродження, поступилася місцем драматичному і трагічному світогляду, висловленому в патетичній формі. Драма душевного стану, бурхливий рух, вибагливість і патетика, вагання між відчаєм і надією, добром і злом, життям і смертю, контрастні зіставлення у полемічних трактатах, нашарування метафор, порівнянь, високопарних слів, трагедійних живописань наповнюють музичні, літературні, драматичні, та художні барокові твори.
Розрізняють етапи розвитку стилю бароко: раннє (див. Маньєризм), у якому зародилися риси відходу від художньої культури Відродження; зріле бароко, коли його особливості виявилися найяскравіше; пізнє бароко (рококо). З розвитком бароко зазнавали змін специфічні особливості кожного виду мистецтва: архітектура ставала «скульптурною», пластичною, скульптура — «живописною», малярство у поєднанні з архітектурою збагатилося новими просторовими рішеннями.
В Україні бароко — панівний стиль у мистецтві 17–18 ст. Зберігаючи національні традиції, українське мистецтво вступало в безпосередні чи опосередковані контакти з художньою культурою східно-слов’янських народів, країн Західної Європи.
