Бароко (декоративно-ужиткове мистецтво)
Баро́ко (італ. bаròссо, фр. baroque, букв. — вибагливий, химерний, від порт. barroco — перлина неправильної форми) — напрям у мистецтві кінця 16–18 ст.
Зміст
Історична довідка
За часів середньовіччя і Відродження провідні центри ткацтва розташовувалися в Італії, у містах Венеції, Флоренції та Генуї. Живописці створювали орнаменти для вишивальників і ткачів. У 17 ст. з італійськими майстрами успішно конкурували французькі, центри ткацтва перемістилис я у міста Париж, Ліон, Авіньйон, Руан і Діжон. Завдяки вдалому географічному положенню та розвинутій торгівлі шовковою столицею Європи стало м. Ліон. За часів Людовика ХІV за указом Ж. Б. Кольбера від 1667 мануфактури та фабрики повинні були щороку випускати нові візерунки. Ліонські ткачі створювали нові візерунки двічі на рік.
За часів бароко в орнаментації тканин з’явилися об’ємні натуралістичні мотиви. Для бароко у текстилі характерні великі форми. Декор пізнього бароко багатий, величний, але дещо важкий. Орнамент бароко вирізняється різноманітністю та виразністю. Він використовує постаті напівлюдей-напівтварини, гірлянди квітів та плодів, мотиви раковин та лілій у поєднанні із символічним сонцем; широко застосовується античний мотив акантового листа, поєднаний з вибагливими завитками. У 1730-х ліонський винахідник і художник Ж. Ревель (1664–1751; Франція) розробив нову техніку, яка полягала у вплетенні між текстурами кольору іншої хроматично суміжної текстури, щоб отримати м’який і нюансований перехід тонів. Вона уможливила світлотіньове моделювання в тканинних композиціях.
Одна з характерних рис бароко — використання прикрас. В ювелірному мистецтві найяскравіший розвиток стиль бароко отримав у роботах французьких майстрів, постачальників двору Людовика XIV. Найвправніші ювеліри, так само як і найкращі майстри інших видів мистецтва, стікалися до французького королівського двору.
Особливою декоративністю вирізнявся костюм епохи бароко. Модні жіночі сукні мали дуже складний та вибагливий силует, який виник через контраст між вузьким декольтованим корсажем і широкою спідницею. У костюмі використовували драпірування. Аграфи замінили великі декоративні брошки. Їх оздоблювали коштовними каменями — смарагдами, рубінами, сапфірами, перлами. Брошки прикрашали декольте корсажа або підкреслювали талію. Невеликі брошки-розети скріплювали модні численні прорізи на сукнях.
Костюми епохи бароко можна побачити на парадних портретах того часу: «Портрет Людовика XIV» Г. Ріго (1701), портретах художника Н. де Ларжільєра тощо.
Характеристика
Завдяки творчій діяльності придворних художників та майстрів склалися характерні особливості, а також форми та елементи декору, які вирізняють мистецтво бароко: помпезність і стримана велич, експресивність і життєрадісність. Вони проглядаються у творах декоративно-ужиткового мистецтва — у грі світла та тіні, пишності декору, складності криволінійних обрисів.
Стиль бароко у декорі характеризується використанням блиску, від блискучих кришталевих люстр до дзеркал із хитромудрим різьбленням, монументальних меблів і прикрас, золотим покриттям повсюди, від меблів до предметів і стін. Може виглядати як буяння деталей і декоративних елементів, але його вирізняє увага до симетрії та елегантності. Застосовуються вишукані матеріали й техніки (порцеляна, лак тощо). В інтер’єрі бароко присутні декоративні деталі, стилізовані природні мотиви (листя, квіти, херувими, фігури людей і тварин). Форми часто вигнуті та спіралеподібні (завитки листя тощо), це створює відчуття руху.
Бароко було стилем мистецтва, який характеризувався вишуканими та динамічними композиціями, сильним контрастом між світлим і темним, а також використанням декору та орнаменту для створення величі та драматизму. Його вплив допоміг сформувати розвиток мистецтва в 17 ст., його можна побачити також і в сучасних творах.
Бароко в Україні
У галузі декоративно-ужиткового мистецтва бароко утвердилося в Україні з 2-ї половини 17 ст. Мало глибинний зв’язок з традиціями народного мистецтва, з його потягом до підвищеної декоративності та образності. Українське бароко має фольклорну основу, що зумовило його поступовий перехід від мистецтва Відродження, послідовне й органічне формування художньої системи.
З чітким розподілом майстрів на тих, що створюють малюнок, і тих, що виконують його в матеріалі, почали вирізняти професійне декоративне мистецтво і народну творчість. Багатою орнаментикою, гербами, написами, барельєфами прикрашалися речі світського і культового призначення. Акцентувалися урочистість і ошатність виробів, пишність їхнього оздоблення. Рослинний орнамент наповнювався соковитістю, динамікою, об’ємно-пластичним вирішенням. У композиціях відчувалося прагнення не стільки передати конкретне зображення рослин, скільки виявити їхній образно-символічний зміст. Утверджувався й поширювався орнаментальний мотив «Єсеєве дерево». Пов’язаний з праслов’янським уявленням про священне «дерево життя», він наповнювався життєствердним змістом радості буття, його оновлення. У 2-й половині 17 ст. розквіту набувало різьблення іконостасів з центрами в містах Києві, Чернігові, Львові, Ніжині, Судовій Вишні та Жовкві (тепер Львівської області). Основна увага приділялася різноманітності композицій, укрупненню й округленню форм. Переважали мотиви рослинного орнаменту — лоза і грона винограду, стебла й листя аканта. Пластика різьби енергійна, але не виходила за межі площини дошки (Жовківський іконостас, 1697; Богородчанський іконостас, 1698).
У 1-й половині 18 ст. серед орнаментальних мотивів з’явилися квіткові — троянда, шипшина, гвоздика, соняшник, форми яких набували тривимірної просторовості. Це надавало різьбленню ілюзії глибини. Колонки, стовпчики, карнизи іконостасів перетворювалися на букети квітів. Посилювалися об’ємність, пишність форм рельєфу. Різьбленню іконостасів підпорядковані живопис і скульптура (іконостаси Софійського собору у Києві, 18 ст.; Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, орієнтовно 1730–1732; Вознесенської церкви в Березні). Елементи різьби покривали левкасом, фарбували або ж позолочували, що надавало іконостасам цілісності, святковості, патетики.
Риси стилю бароко оприсутнилися в золотарстві та художньому литті. Зі срібла карбувались шати ікон, пишні царські врата, панікадила з великою кількістю свічників, дарохранильниці, потири, оправи для Євангелія, різні побутові речі: кухлі, келихи, ковші, чарки тощо. Вони вирізнялися щедрістю декоративних форм, рослинною орнаментикою. У золотарстві панувало карбування високого й низького рельєфу, широко використовувалися контрастне чергування срібного тла й позолочених частин орнаменту. Рослинний орнамент та сюжетні зображення, виконані в техніці карбування, (рідше гравірування) поєднувалися з емалями, колорит яких побудовано на поєднанні блакитного, золотаво-жовтого, зеленого, різних відтінків рожевого кольорів.
Вишуканістю форм і розкішним оздобленням у вигляді буйних акантових розводів з великими квітковими бутонами, гірляндами плодів вирізнялися роботи золотарів І. Равича (чайник, 1715; оправа Євангелія, 1717; свічник, 1747; дарохранильниця, 1747), І. Білецького (бл. 1687–1762; тепер Україна; оправа Євангелія, 1722, 1738), М. Юревича (царські врата, 1748, оправа головного престолу, 1751, для Успенського собору Києво-Печерської лаври), П. Волоха (1699, тепер Румунія — 1768, тепер Україна) та І. Завадовського (дати і місця народження і смерті невідомі; царські врата Софійського собору у Києві, 1747). Майстри В. Мощенко та С. Семиговський (дати і місця народження і смерті обох невідомі) оздоблювали свої вироби карбованим орнаментом, у який уводили мотиви груш, яблук, винограду, польових квітів і трав; у їхній творчості простежувався зв’язок з українським народним мистецтвом.
У художньому литві стиль бароко увиразнився в декоративному оформленні холодної та вогнепальної зброї. У містах Києві, Львові, Стародубі, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Глухові було засновано ливарні майстерні, в яких виливали дзвони, гармати. Прикрашали їх рослинним орнаментом високого або низького рельєфу, написами, картушами з гербами. Найвідоміші роботи ливарників (дати і місця народження і смерті усіх невідомі): Афанасія Петровича (дзвін для Софійського собору у Києві, 1705), Й. Балашевича (гармати, 1692, 1697), Олексія Івановича (дзвін, 1720), І. Коробкіна (дзвони для Софійського собору у Києві 1776, 1781), Ф. Кам’янського (дзвін «Кирило», 1753) та ін.
У гаптуванні й вишивці 17 — початку 18 ст., які виконували різнокольоровими шовковими нитками, з’явилися нові рослинні мотиви, ускладнився орнамент, який набував динамічних вибагливих форм. Композиції перенасичувалися деталями, панували яскраві, барвисті сполучення. У гаптуванні зображувані постаті об’єднувалися рухом в одне ціле; обличчя, руки вишивалися, а від 1720-х їх малювали художники. Рослинне облямування ставало ширшим, наповнювалося бароковими елементами. Багатою вишивкою й аплікацією оздоблювався одяг церковної та козацької старшини.
У 17–18 ст. стиль бароко розвивався у ткацтві, зокрема в килимарстві, де особливо позначилися традиції українського народного мистецтва. Для килимів у стилі бароко характерне зіставлення світлого тла і контрастної кайми, виконаної гребінцевою технікою на вертикальних верстатах (килими з с. Лагодова, тепер Львівського району Львівської області, 1698, зберігається у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України; з Черкащини й Полтавщини, 18 ст.). Соковиті рослинні орнаменти на безворсових килимах створювали у Лівобережній Україні.
У кінці 17–18 ст. розвивалося золототкацтво, якому притаманні пишність та ефект золотого й сріблястого полиску тканин, оздоблених вибагливою рослинною орнаментикою. Шовк, перетканий золотом і сріблом, виготовляли Бродівська, Станіславська (тепер Івано-Франківськ) шовкоткацькі мануфактури, золототкацькі майстерні Поділля і Волині (Збараж, Корець, Сатанів, Горохів, Немирів, Ямпіль) та ін. У бароковому стилі створювали настінні шпалери, портьєри, тканини для меблів, золототкані пояси.
У бароковому гутному склі поширювався декоративний розпис штофів, карафок, баклаг білими або кольоровими емалями (Чернігівщина, Полтавщина). Серед сюжетів — зображення козака зі зброєю або народним музичним інструментом, тваринні й рослинні композиції та ін. У склі (зокрема у виготовленні фігурного посуду) посилювалося пластичне оздоблення тоненькими спіралями скляних ниток, наліпами, гофрованими стрічками.
Кольоровими емалями та ангобами розписували полив’яну кераміку (м. Київ, м. Васильків, с. Дибинці Київської області). Широкого розвитку набувало виробництво архітектурних та декоративних вставок (для будівель Києво-Печерської лаври, 18 ст.), пічних кахлів (міста Київ, Васильків, Чернігів; Ічня, Переяслав, Батурин, Ніжин, тепер усі — Чернігівської області, тощо). Кахлі розписували пишним рослинним орнаментом, куди іноді вводили постаті людей, тварин, птахів. Жанрові сюжети, геральдичні мотиви розміщували у фігурних картушах. На Полтавщині створювали баклаги, куманці, барильця, фігурний посуд у вигляді птахів, баранців, левів, оздоблювали їх вибагливим декоративним рослинним розписом (смт Опішня, м. Миргород, м. Зіньків, тепер усі — Полтавської області; м. Ромни, тепер Сумської області).
Значення
Стиль бароко сприяв дальшому розвитку народного мистецтва України, зокрема декоративного розпису, вишивки рушників Центральної України, створенню решетилівських килимів. Деякі стильові риси бароко творчо переосмислили художники Н. Бабенко, Л. Товстуха під час виготовлення решетилівських килимів.
Література
- Українське бароко та Європейський контекст. Архітектура. Образотворче мистецтво. Театр і музика / Відп. ред. О. К. Федорук. Київ : Наукова думка, 1991. 256 с.
- Бароко // Мистецтво України : у 5 т. Київ : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1995. Т. 1. С. 153–155.
- Українське бароко : в 2 т. Харків : Акта, 2004.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Кара-Васильєва Т. В. Бароко (декоративно-ужиткове мистецтво) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бароко (декоративно-ужиткове мистецтво) (дата звернення: 13.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.03.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
