Українська православна церква Московського патріархату
Украї́нська правосла́вна це́рква (Моско́вського патріарха́ту), УПЦ (МП) (самоназва — Українська православна церква, УПЦ; назва згідно з канонічним правом — Російська православна церква в Україні, РПЦвУ) — церковно-адміністративна структура Московського патріархату на теренах України, яка отримала свій теперішній статус і назву 27 жовтня 1990 (рішення Архієрейського собору Російської православної церкви, РПЦ). До того — Український екзархат Російської православної церкви (з 1921), Українська автономна православна церква (з 1918), єпархії РПЦ в Україні.
Зміст
Статус
З канонічного погляду, Церква була і лишається структурною частиною Московського патріархату, попри декларативні заперечення цього факту частиною кліриків. У Статуті Російської православної церкви (розд. Х) статус УПЦ (МП) означений як «самоуправна Церква із правами широкої автономії» (п. 1.). Такий статус формально відсутній у канонічному праві.
Про підпорядковане становище УПЦ (МП) свідчать, окрім власне Статуту РПЦ, численні заяви очільників Московської патріархії, несамостійність і непослідовність керівництва УПЦ у прийнятті рішень. Факт актуальної залежності засвідчує і відповідна «Експертиза Державної служби з етнополітики та свободи совісті» (наказ ДЕСС № Н-39/11 від 23.12.2022), проведена у 2023.
Після конституювання Православної церкви України (ПЦУ) шляхом об’єднання Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та частини УПЦ (МП) на Об’єднавчому соборі 15 грудня 2018, Вселенський патріархат визнає канонічний статус УПЦ МП як «об’єднання єпархій Російської православної церкви на території України».
Органи управління
УПЦ (МП) не є юридичною особою. Офіційну реєстрацію має її керівна структура — «Київська митрополія Української православної церкви».
Керівними органами є Собор (найвищий орган, не має статусу «помісного», який характерний для автокефальних Церков) та Архієрейський собор (Собор єпископів). Керівним органом у період між Соборами є Священний синод.
Історична довідка
.jpg)
УПЦ (МП), як і Православна церква України та Українська греко-католицька церква (УГКЦ), декларує свою історичну тяглість від Київської митрополії Константинопольського патріархату (988–1686), зі всіма наступними її трансформаціями вже у складі Московського патріархату. Йдеться про фактичну децентралізацію митрополії та безпосереднє підпорядкування українських єпархій російському Святійшому урядувальному синоду (з 1770).
У вересні 1918 делегати Всеросійського помісного собору РПЦ проголосували за «Положення про тимчасове Вище Церковне Управління Православної Церкви в Україні», згідно з яким єпархії в Україні були об’єднані в «автономний церковний округ у єдності із Всеросійським патріархом» на чолі з Київським митрополитом. Цього ж року Всеукраїнський церковний собор визнав це «Положення» й створив автономну Українську православну церкву. На початках (до виїзду на еміграцію) її очолював тодішній митрополит Київський Антоній (Храповицький; 1863–1936). Ухвалене «Положення» передбачало подальше існування українського церковного округу як «нерозривної частини єдиної Російської православної церкви»:
- постанови керівних органів Московського патріархату та патріарха були обов’язковими, автономія Української православної церкви поширювалася лише на облаштування місцевих справ (просвітницьких, місіонерських, шлюбних, частково судових тощо);
- українські клірики і миряни були зобов’язані брати участь у соборах Московського патріархату, а Київський митрополит за посадою був членом Синоду РПЦ (інші ієрархи — у порядку ротації);
- Московський патріарх затверджував Київського митрополита, архієреїв та склад Синоду, а також благословляв проведення (та мав свого представника) на Всеукраїнських соборах;
- структури Московської патріархії були вищим апеляційним судом для Української церкви тощо.
Проте вже через три роки статус автономії був фактично скасований і встановлено Український екзархат Російської православної церкви (що означало суттєве пониження статусу). 1921 першим екзархом і тимчасово керівничим Київською митрополією був призначений митроп. Михаїл (Єрмаков).
1941, після окупації України німецькими військами (див. Друга світова війна), Українська автономна православна церква була відновлена, а її першим очільником став митроп. Олексій (Громадський). 1944 Церкву розформовано, а її клірики приєднані до РПЦ (згодом більшість із них репресовані).
У новому Статуті Московського патріархату (1988) щодо Українського екзархату було дозволено вживати також і назву «Українська православна церква» (УПЦ). А з жовтня 1990 рішенням Архієрейського собору РПЦ, Український екзархат було скасовано і назва «Українська православна церква» лишилася єдиною. Статутом її означено як самоврядну («незалежну і самостійну в управлінні») інституцію із правами «широкої автономії». Проте власне канонічний статус автономії церковної (із отриманням відповідної грамоти — томосу та внесенням у диптих автономних церков) УПЦ (МП) не отримала. Було змінено титулування предстоятеля УПЦ (МП) на «Митрополит Київський і всієї України» та надано право вживати звертання до нього «Блаженніший». Першим очільником УПЦ (МП) став митрополит Філарет (Денисенко).
Зважаючи на зростання популярності автокефального руху в Україні (відродження УАПЦ з 1990) та ситуації загострення конкуренції церков, Помісний собор УПЦ, скликаний 1–3 листопада 1991, фактично одностайно ухвалив рішення просити у Московського патріархату автокефальний статус для УПЦ. Проте ця ініціатива не отримала підтримки в Москві. Звернення єпископату УПЦ від 22.01.1992 викликало зворотну реакцію. Патріарх Московський Алексій II відклав розгляд питання про українську автокефалію «до скликання Помісного собору у 1995 році» (дотепер на це звернення так і не отримано відповіді, оскільки жоден помісний собор РПЦ його не розглядав).
У відповідь на автокефальні ініціативи митроп. Філарета (Денисенка), у травні 1992 проросійські єпископи, із порушенням канонів Церкви та чинного Статуту УПЦ, скликали Архієрейський собор у м. Харкові. На ньому було заочно усунуто від керівництва Церквою митрополита Філарета і обрано (теж із порушенням церковного Статуту) предстоятелем УПЦ (МП) митрополита Володимира (Сабодана), очільника Ростовсько-Новочеркаської єпархії. Відповідні заяви з приводу цих порушень були здійснені Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України (див. Державний орган України у справах релігій) та Президією Верховної Ради України. (Термін «Українська православна церква Московського патріархату» власне й утвердився з 1992 після розділення православ'я в Україні та утворення Української православної церкви Київського патріархату; увиразнив відмінності «московської» та «київської» моделей православ'я, різну юрисдикцію й розбіжну геополітичну орієнтацію двох Православних церков).
Упродовж 22 років керівництва УПЦ (МП) митроп. Володимир (Сабодан) вживав неодноразові спроби розширення самостійності Церкви, повернення їй українських рис (освіта, адміністрування, розбудова інституційних форм тощо). Метою такої діяльності із «удосконалення канонічного статусу» були намагання «подолати розкол в українському православ'ї». Це викликало протидію поборників так званого «політичного православ'я» в Україні (засудженого Церквою). Внутрішньоцерковне протистояння часом набувало гострих форм, коли ієрархи із виразною українофобною позицією навіть намагалися усунути митроп. Володимира від управління Церквою чи позбавити її фінансової підтримки.
Наступний після Володимира предстоятель УПЦ (МП) митрополит Онуфрій (Березовський) згорнув всі проукраїнські ініціативи свого попередника і фактично толерував московські спроби обмеження як «прав широкої автономії», так і «незалежності й самостійності в управлінні». Зокрема, у грудні 2017 на Архієрейському соборі Російської ПЦ делегація від УПЦ проголосувала за зміни у Статуті РПЦ, що суттєво обмежили права і можливості Української православної церкви. Документ присвятив УПЦ окремий (Десятий) розділ (сам факт наявності цілого розділу щодо статусу УПЦ, який підтримали всі ієрархи з України, об’єктивно засвідчує перебування цієї структури у складі Московського патріархату). Нова редакція статей фактично позбавила Церкву більшості самоврядних можливостей, які вона мала не лише за правління митроп. Володимира, а й у часи митроп. Філарета. Так, рішення помісних та архієрейських соборів РПЦ, синодів Московського патріархату стали обов’язковими для УПЦ, втрачено право церковного суду останньої інстанції, потребували затвердження у Москві рішення про створення чи ліквідацію єпархій, канонізацію святих тощо.
За офіційною статистикою, станом на 1 січня 2018 в юрисдикції УПЦ (МП) знаходилося 12 348 релігійних громад, 211 монастирів (понад 4,7 тис. ченців і черниць), 18 духовних навчальних закладів, 4 243 недільних шкіл, бл. 140 мас-медіа, понад 10,4 тис. священнослужителів. Аналітики та експерти вказували на діяльність церкви як потужного агента проросійського впливу в Україні.
Логічним продовженням промосковської політики з боку УПЦ (МП) було несприйняття рішень Вселенської патріархії щодо відновлення Київської митрополії Константинопольського патріархату. Зокрема, рішення про скасування 11.10.2018 Синодом Вселенського патріархату «Патріаршої та Синодальної грамоти» 1686, за якою Московському патріарху у формі «поблажливості» надавалося право лише висвячувати митрополита Київського. При цьому самого митрополита мали обирати на духовно-мирянському соборі митрополії за старим звичаєм, а після поставлення митрополит мав поминати під час Божественної літургії передусім Вселенського патріарха, «який є джерелом і початком», «на проголошення та підтвердження тим своєї канонічної залежності від Церкви-Матері Константинополя». Керівництво УПЦ (МП) не тільки не визнало ухвал згаданого Синоду Вселенської патріархії, але всіляко протидіяло їх реалізації. Передусім шляхом бойкотування організації Об’єднавчого собору 15.12.2018. Наслідком такої протидії стала участь у соборі лише двох ієрархів УПЦ (МП).
Після конституювання ПЦУ й надання їй Томосу про автокефалію, процес виходу православних громад із УПЦ (МП) та їх перехід у канонічну підлеглість ПЦУ набув інтенсивного характеру. Вже у перший рік своєї розбудови ПЦУ прийняла понад 600 таких громад. У 2022 рух за вихід із Московського патріархату прискорився, станом на 2023 загальне число громад, які вийшли з-рід юрисдикції УПЦ МП, наближається до 2 тисяч.
Сучасний стан
Загострення російсько-української війни та повномасштабна агресія Російської Федерації проти України засвідчили однозначну підтримку з боку Московського патріарха політики російського керівництва та оприявнили колабораціонізм помітної частини кліру УПЦ (МП), підтримку і пропаганду ідеології «русского міра» (див. Русский мир).
У відповідь на наростання невдоволення серед вірян та пожвавлення процесу переходу громад до ПЦУ, Синод УПЦ (МП) скликав 27.05.2022 у м. Києві церковну нараду на відзначення 30-річчя Харківського собору 1992. Ця нарада упродовж одного дня була трансформована у засідання Синоду, Архієрейського собору і навіть Собору УПЦ (МП),
що було прямим порушенням церковного Статуту.
На Соборі було внесено зміни до Статуту про управління УПЦ, які керівництво Церквою маніфестувало як встановлення «повної самостійності й незалежності Української Православної Церкви» від Москви (попри те, що такий статус відсутній у православних канонах, які оперують поняттями церковної автономії та автокефалії у значенні повністю або частково самостійних Церков, що підтверджує відповідний документ).
Водночас на Соборі було підтверджено здійснений слідом за Московською патріархією розрив євхаристійних відносин із Православними церквами, які визнали ПЦУ та співслужили із її кліриками (Константинопольською, Александрійською, Елладською та Кіпрською). У перспективі визнання «незалежної УПЦ» таке рішення сприйняте експертними колами як алогічне.
Попри декларативні твердження про «повну самостійність» на рівні автокефалії, рішення Собору не сприйняла низка православних єпархій, які перейшли у пряме підпорядкування Московському патріархові. Серед них: Кримська митрополія (Джанкойська, Сімферопольська та Феодосійська єпархії) та Ровеньківсько-Свердловська єпархія, прийняті у «безпосереднє канонічне та адміністративне підпорядкування Патріарху Московському» (обидві — у 2022), Бердянська єпархія (2023), куди навіть призначений вікарій Московського патріарха. Синод УПЦ фактично не зреагував на подібну діяльність керівництва РПЦ, спрямовану проти цілісності «незалежної УПЦ», що засвідчує несамостійність її керівництва в ухваленні рішень.
Станом на червень 2023 УПЦ не вчинила жодних дій канонічного характеру, що підтверджують правдивість (а не декларативність) курсу Церкви на вихід зі складу РПЦ і незалежність (автокефалію): не розіслано Мирних грамот предстоятелям інших помісних Православних автокефальних церков (офіційне повідомлення про зміну відносин підпорядкування та ініціатива налагодження рівноправних відносин між Церквами-сестрами), як і прохання до всіх помісних церков визнати новий статус УПЦ тощо. Константинопольський патріархат вважає ієрархів УПЦ російськими архієреями, що мають резиденцію в Україні, а не місцевими єпископами. Жодна помісна Православна церква не визнала УПЦ окремою, відмінною від РПЦ, церквою. Також відсутні будь-які документи, видані керівними органами РПЦ, які засвідчували б зміну статусу УПЦ, її вихід з підпорядкування Московського патріархату.
За висновком юристів та релігієзнавців, УПЦ (МП) останніми роками ухиляється від виконання чинного законодавства. Зокрема, норми Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що передбачена пп. 7–8 ст. 12 та зобов’язує релігійну організацію «у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об’єднання) за межами України», керівний центр якої знаходиться в державі, «яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України». Ця норма підтверджена рішенням Конституційного Суду України (від 27.12.2022) у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо повної назви релігійних організацій [Справа № 1-13/2019(374/19)].
Статистика
Станом на червень 2023 фактично неможливо встановити об’єктивні дані про кількість громад УПЦ (МП). Наслідком повномасштабної агресії стала тимчасова окупація частини території України, міграція значної частини вірян за кордон або їх внутрішнє переміщення, фактичне зникнення релігійних громад з населених пунктів, які дощенту винищені ворогом (хоча формально ці громади лишаються на обліку). Згідно з даними соціологічного опитування Центру Разумкова, проведеного у квітні-травні 2023 на території України, підконтрольній українській владі, лише 8,2 % українців ідентифікували себе із УПЦ (МП) (у 2020 таких було 13,6 %). Лише 7,2 % опитаних довіряють предстоятелю Церкви митрополиту Онуфрію. Дослідження засвідчило підтримку населенням ініціатив влади щодо позбавлення УПЦ (МП) її майна і привілеїв, припинення договорів оренди культових споруд. Лише 6,2 % респондентів вважають, шо богослужіння у лаврах, як і раніше, має проводити УПЦ (МП).
Від 2022 зафіксовано активну діяльність місцевих рад об’єднаних територіальних громад щодо призупинення чи заборони діяльності УПЦ (МП) на їх території. Хоча подібні рішення не мають юридичної сили, але є підставою для обмеження економічної діяльності громад УПЦ, зокрема у землекористуванні, оренді храмів, що визнані культурними пам’ятками тощо.
Цитата
«УЗАГАЛЬНЕНИЙ ВИСНОВОК релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом (Російською Православною Церквою). Експертна група дійшла таких висновків:
Прийняття нової редакції Статуту про управління УПЦ (від 27.05.2022) та Постанови Собору УПЦ не призвели до розриву церковно-канонічного зв’язку Української Православної Церкви із Російською Православною Церквою. Статус УПЦ як структурного підрозділу РПЦ, що користується певними правами самостійності, але не утворює автокефальну Церкву, залишається незмінним.
УПЦ відносно РПЦ має церковно-канонічний зв’язок частини із цілим. Відносини УПЦ з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою. УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб’єктності.
Нинішня діяльність чи бездіяльність найвищих органів церковної влади та управління УПЦ свідчить про те, що УПЦ продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування. Вона не діє як самостійна (автокефальна) Церква і не проголошує власної самостійності (автокефалії). Жодних документів чи дій, які би свідчили про трансформацію УПЦ в самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, членами Експертної групи не виявлено»
- Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом // Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. URL: https://dess.gov.ua/vysnovok-relihiieznavchoi-ekspertyzy-statutu-pro-upravlinnia-ukrainskoi-pravoslavnoi-tserkvy/
Джерела
- Постанови Помісного Собору УПЦ (1991) // Релігійно-інформаційна служба України. 1991. URL: https://risu.ua/postanovi-pomisnogo-soboru-upc-1991_n35534
- Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом // Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. URL: https://dess.gov.ua/vysnovok-relihiieznavchoi-ekspertyzy-statutu-pro-upravlinnia-ukrainskoi-pravoslavnoi-tserkvy/
- Грамота Олексія ІІ, Божою милістю Патріарха Московського і всієї Русі Митрополиту Київському і всієї України Філарету від 27 жовтня 1990 р. // Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. URL: https://dess.gov.ua/wp-content/uploads/2022/12/2-Hramota-Oleksiia-II.pdf
- Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій): Рішення ради Національної безпеки і оборони України від 1 грудня 2022 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0021525-22#Text
- Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» (справа щодо повної назви релігійних організацій). Справа № 1-13/2019(374/19): Рішення ради Конституційного Суду України № 4-р/2022 27 грудня 2022 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/va04p710-22#Text
- Статут про управління Української Православної Церкви (з доповненнями і змінами). Ухвалений Собором Української Православної Церкви 27 травня 2022 року // Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. URL: https://dess.gov.ua/wp-content/uploads/2022/12/1.2-Statut-UPTS.pdf
Література
- Історія релігії в Україні : в 10 т. / За наук. ред. А. Колодного, П. Яроцького. Київ; Дрогобич : Коло, 2003. Т. 10: Релігія і Церква років незалежності України. 616 с.
- Стародуб А. В. Всеукраїнський православний церковний Собор 1918 року: огляд джерел. Київ : Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2010. 236 с.
- Деркач Т. Московский патриархат в Украине: анатомия предательства. Киев : [б. и.], 2018. 224 с.
- Драбинко О., митроп. Українська церква: шлях до автокефалії. Київ : Дух і Літера, 2018. 684 с.
- Юрисдикційний статус Київської православної митрополії у 1686 році: богослів’я, канонічне право та культурно-історичний контекст / За заг. ред. проф. О. Сагана. Київ : [б. в.], 2019. 127 с.
- Бей І. Статутні документи УПЦ і ПЦУ: порівняльний аналіз — інша точка зору // Релігійно-інформаційна служба України. 2020. URL: https://risu.ua/statutni-dokumenti-upc-i-pcu-porivnyalnij-analiz--insha-tochka-zoru_n113014
- Щоткіна К. Доля УПЦ МП в Україні: дорога від храму // ZN.ua. URL: https://zn.ua/project/church/?fbclid=IwAR0ZhZwQPPEnRAJniKUAJ58JYDZOe3W5FM72uUkNjYLSGI02GC6Yxe4rKTw
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Українська православна церква Московського патріархату // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Українська православна церква Московського патріархату (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.06.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
