«Русский мир»
«Ру́сский мир» — неоімперська геополітична, геокультурна та великодержавна ідеологічна доктрина Російської Федерації (далі РФ) з елементами етнонаціоналізму та месіанізму, розроблена з метою формування ставлення російського населення щодо ідейних засад існування та розвитку російського суспільства.
Зміст
Характеристика: зміст та ідейні витоки
Для ідеологеми «русский мир» характерна змістовна багатозначність та широкий спектр можливих інтерпретацій. Це:
- ідеологічний концепт;
- соціально-стратегічний та футурологічний проєкт;
- суспільно-політична практика;
- комплексна технологія;
- геополітичний підхід для інтерпретації сучасних процесів у російському політичному та інтелектуальному дискурсі на позначення наднаціональної і трансконтинентальної спільності.
Згідно з аналітичною запискою «Історичний контекст формування проекту русский мир та практика його реалізації в Криму й на Донбасі» (НАН України, Інститут історії України; 2018), «русский мир»:
- у широкому розумінні — системна технологія, підпорядкована стратегії російської зовнішньої політики, спрямована на реінтеграцію до сфери політичного та економічного домінування Росії пострадянського простору; підвищення впливу РФ на суспільно-політичну ситуацію в країнах, де існує російськомовна діаспора; системну дестабілізацію західної цивілізації; демонтаж сучасного світоустрою, створення нових геополітичних союзів на засадах протистояння поширенню лібералізму та демократії; посутньо — ідеологічна основа та інструмент російської геополітичної експансії;
- у вузькому розумінні — ідеологема, що обґрунтовує унікальність Росії, «російської (або ж «євразійської») цивілізації», росіян, з метою вмотивування претензій останніх на регіональне, а то й світове лідерство.
Ідея «русского мира» еволюціонувала від поетичної метафори до ідеологічного концепту й політичної технології. У політичній риториці керівництва РФ, Російської православної церкви (РПЦ) та багатьох представників сучасних російських інтелектуальних кіл під «русским миром» розуміється спільнота людей, так чи так пов’язаних із Росією, що формується на основі спільності: а) мови і культури; б) колективної пам’яті та історії, пов’язаних з цією спільною колективною пам’яттю цінностей; в) православ'я; г) лояльності до теперішньої російської держави, що маніфестує себе (як всередині країни, так і на міжнародній арені) органічною правонаступницею російської державницької традиції, тяглої щонайменше від Російської імперії та СРСР (у найрадикальніших інтерпретаціях — з часів Давньої Русі).
Ідеологічна концепція «русского мира» є однією з підстав імперських амбіцій Росії; передбачає формування надтериторіальної ідентичності, вагомим складником якої є російська мова, як маркер та ідентитет росіян на всьому географічному обширі. Проєкт «русского мира» від початку конституювався як стратегічний, а його зміст був пов’язаний із просуванням геоекономічних і геополітичних інтересів Росії.
Генеалогія «русского мира» своїми витоками сягає імперсько-месіанської ідеологеми «Москва — третій Рим, а четвертому не бути», сформульованої у 1-й чверті 16 ст. старцем Філофеєм. У його посланнях 1523–1524 до князя Василія ІІІ російське православ’я та російську державу (як його хранительку) проголошено безпосередніми наступниками Риму і Константинополя (начебто згаслих центрів християнської віри і державності), «останньою твердинею» християнства. Формула «Два убо Рима падоша, а третий стоитъ, а четвертому не быти» стала наріжним каменем ідеології «збирання російських (а пізніше і всіх православних) земель» навколо Москви. Однією з перших жертв такого збирання в 17 ст. стала Українська козацька держава.
Інтерес до ідей Філофея пожвавився в другій половині 19 ст. Історик В. Іконников запропонував радикально нову інтерпретацію цієї доктрини в контекстах розвитку імперської ідеології та месіанства Росії. Це вплинуло на формування теоретичних засад панславізму та слов’янофільства, стало підґрунтям концепції християнського універсалізму В. Соловйова (зокрема, ідей про особливе призначення Росії в справі зближення й порозуміння Сходу і Заходу та створенні світової органічної єдності).
Провладні російські ідеологічні доктрини й надалі транслювали тези слов’янофільства та російського самодержавного шовінізму в нових історичних обставинах. Засади імперської державної ідеології були чітко й лаконічно сформульовані міністром народної просвіти Російської імперії С. Уваровим у посланні до Миколи І від 19.11.1833 р.: «Православ’я. Самодержавство. Народність» (як три основні політико-ідеологічних стовпи російської державності). Ці постулати значуще формували ментальність російського народу.
1914 вийшла книга публіциста І. Кирилова (1891–1974; тепер РФ) «Третій Рим. Нарис історичного розвитку ідеї російського месіанізму» («Третий Рим. Очерк исторического развития идеи русского мессианизма»; 1914), яка завершила трансформацію ідеологічного конструкту «Москва — третій Рим» від неясного чернечого пророцтва до «осьового моменту» російської історії.
Зі слов’янофільством 19 ст. генетично пов’язані інтелектуальні течії 20–21 ст. — євразійство та неоєвразійство. Євразійство зародилося в середовищі групи російських інтелектуалів-емігрантів у 1920-х (серед фундаторів: М. Трубецький, П. Савицький, Г. Флоровський, Л. Карсавін та ін.) і було своєрідною відповіддю на зовнішній виклик перемоги більшовизму та створення СРСР. Адепти євразійства обмірковували ідею Росії як особливого світу (Євразії), виступали за відмову від європейської інтеграції Росії та європейського вектора її розвитку. Альтернативу добачали у зближенні із центральноазійськими країнами й народами (куди часом включали Туреччину, балканські народи, Іран, Монголію). При цьому підставою зближення поставала «спільна історична доля», пов’язана, крім територіального сусідства, зі схожістю умов та способу життя.
Особливого значення для сучасної офіційної російської ідеології та інтерпретації «русского мира» набула історико-етнологічна концепція Л. Гумільова, з її ідеями суперетносу та пасіонарності (обґрунтована в 1960-х).
Від 1990-х лідером неоєвразійського руху став публіцист, філософ і політолог О. Дугін (нар. 1962; РФ). В умовах розчарування в лібералізмі він запропонував власну альтернативну ідеологію, базовану на визнанні Росії особливою самодостатньою цивілізацією. Міркував про необхідність протистояння Заходу; прагнення до пошуку власного унікального шляху розвитку; встановлення ідеократичної форми правління (див. Ідеократія) як найоптимальнішої; визнання православ’я невід’ємною частиною російської ментальності; повернення до православних цінностей та способу життя тощо.
Неоєвразійство, яке сформувалось і розвинулось в умовах розпаду СРСР, на тлі глобалізаційних процесів, намагається репрезентувати себе альтернативою глобалізації (яку тлумачать винятково як політичний та ідеологічний проєкт Заходу, украй негативне явище). Поступово відбулася значна радикалізація доктрини (з-поміж постулатів О. Дугіна: «Якщо Росія не буде великою, її не буде взагалі, але без Росії світова історія немислима. Тоді хай закінчується світ!»), увиразнення експансіоністської стратегії Росії. Неоєвразійці прагнуть до подолання америкоцентризму; вважають за необхідне перетворити Росію на новий і могутній центр тяжіння, беззаперечного регіонального лідера.
Загалом ідеологія «русского мира» сполучила елементи панславізму, російського месіанізму, євразійства/неоєвразійства, імперіалізму, більшовизму, націоналізму тощо. Як і кожна з ідеологій, що століттями плекали імперський експансіонізм Росії, вона уґрунтована на ідеях винятковості й вищості російського народу, боротьби з «ворожим оточенням». Відобразила функціонування архаїчних устійнених імперських концептів, ідеологем, наративів тощо в масовій свідомості російського народу.
«Русский мир» як вектор геополітики
Передумовами реанімації ідей «русского мира» став розпад СРСР, що потягнув за собою руйнацію державної ідеології, посилення дезінтеграційних процесів, смисловий вакуум у зовнішній та внутрішній політиці 1990-х, масштабні соціокультурні трансформації, кризу ідентичностей та глибоку ментальну кризу на пострадянських теренах, усвідомлення необхідності реідентифікації Росії в контексті нових геополітичних і соціокультурних умов. Це об’єктивно вимагало пошуку нового ідеологічного наповнення національної ідеї «нової Росії», подолання кризи ідентичності, випрацювання стратегії геополітичного розвитку на теренах колишнього СРСР.
Перші спроби філософсько-програмного забезпечення нової геополітики пострадянської Росії пов’язують зі створенням під керівництвом Г. Павловського (нар. 1962; тепер Україна) Російського інституту (рос. Русский институт; 1993) та його друкованого органу — «Російського журналу» (рос. «Русский журнал»).
Безпосереднім автором ідеї «русского мира» здебільшого називають філософа й громадського діяча П. Щедровицького (1929–1994; РФ). Основна гіпотеза про існування соціально-культурної реальності «русского мира» визрівала впродовж 1993–1997. Фактом декларативного проголошення цієї концепції стало оприлюднення в грудні 1997 «Маніфесту молодого покоління» П. Щедровицького та Є. Островського. Серед положень документу: месіанізм (особлива роль російського народу); ірраціоналізм (абсолютизація містично-чуттєвих чинників); реваншизм (курс на поновлення «історичної величі» держави). Було сформульовано засадничий для проєкту «русского мира» постулат: Росія як соціокультурна реальність не обмежується кордонами РФ, а охоплює весь ареал проживання етнічних росіян та російськомовного населення. З визнанням проєкту на державному рівні, завдання збереження соціокультурної ідентичності доповнилося експансійними намірами розширення «русского мира».
«Русский мир» як симбіоз певних інституційних структур та комплексу культурологічних і політико-ідеологічних настанов активно апробовувався керівництвом РФ (під виглядом політики «м’якої сили»), як у контексті реалізації геополітичних прагнень російської держави, так і внутрішньої консолідації суспільства (роль культурного та ціннісного фундаменту).
Від середини 2000-х «русский мир» стає усталеним гаслом Кремля і Російської православної церкви та одним із основних векторів зовнішньої політики Росії. До широкого громадсько-політичного дискурсу РФ термін «русский мир» упровадив президент держави В. Путін (вперше — у вітальному слові до учасників Всесвітнього конгресу співвітчизників, 04.11.2006: «Цей день… об’єднує не тільки багатомільйонний народ Росії, а й мільйони наших співвітчизників за кордоном, об’єднує весь так званий русский мир. Ми справді єдині, і жодні кордони й перешкоди не стануть на заваді цій єдності. Ми маємо лише одну спільну мету — зробити цю єдність якомога міцнішою»).
2007 президентським указом № 796 засновано фонд «Русский мир». Станом на 2014 під егідою фонду працювало 100 «Русских центров» у 45 країнах і 145 «Кабинетов Русского мира» у 56 країнах.
Упродовж перших двох десятиліть 21 ст. доктрина «русского мира» з умоглядної конструкції маргінальних філософських напрямів перетворилася не лише на стратегічний вектор зовнішньої політики РФ, а й на широкий інформаційний контекст. Його реалізація була окреслена кремлівською владою у таких стратегічних напрямах:
1) повернення в зону впливу Росії колишніх сателітів (Грузії, України);
2) загострення геополітичної напруги на Близькому Сході (один із вагомих важелів тиску на Захід);
3) системна інформаційно-пропагандистська і політична діяльність, спрямована на зміцнення проросійських сил у Європі й США.
Таким чином, за твердженням авторів аналітичної доповіді «Русский мир на Донбасі та в Криму: історичні витоки, політична технологія, інструмент агресії» (Київ, 2018 р.), концепт «русского мира» подолав дистанцію від метафори до політичної практики. Щочастіше у висловлюваннях ідеологів «русского мира» артикульовано прагнення створити окрему, винятково панслов’янську цивілізацію на теренах Євразії, найперше засобами територіальної (розширення кордонів) та аксіологічної (нав’язування власної системи цінностей) експансії. Провідними ідентитетами «нової історичної Русі» вбачають православ’я, російську культуру і російську мову, спільну колективну пам’ять і спільні погляди на суспільний розвиток. Водночас важливими компонентами концепції «русского мира» є негативна антизахідна (передусім антиамериканська) ідентифікація, ідеологема «великого російського народу», частиною якого нібито є український і білоруський, а також категоричне заперечення незалежності та державності України.
З метою відновлення втраченого з розвалом СРСР колишнього імперського простору і статусу Росії на пострадянських територіях, російська влада прагнула встановити цілковитий контроль над економічним, політичним, інформаційним, мовним, конфесійним, культурним просторами України.
Складником цієї політики було прагнення Російської православної церкви втримати Українську православну церкву в орбіті свого впливу. Від 2006 актуалізовано ідею щодо України як «канонічної території РПЦ», великоімперські й монархічні наративи соціальної концепції РПЦ. Будь-які розмови про державну чи церковну незалежність сприймали як «провокацію ворога», підступи «розкольників-сатаністів», «ворога Церкви», того, «хто не лише прагне загибелі великої Святої Русі, але й небезпечний для існування людства як такого».
У липні 2009 (за чергового візиту в Україну) новообраний очільник РПЦ патріарх Кирило (Гундяєв) у виступі в Нікольському кафедральному соборі м. Горлівки підкреслював «єдність простору Святої Русі» та єдність цінностей, започаткованих київським хрещенням. У листопаді цього ж року у виступі на Третій асамблеї «Русского мира» (щорічні заходи з 2006) патріарх уперше чітко означив церковну концепцію «русского мира»: православ’я, російська культура, спільна пам’ять, виголосив гасло «Росія-Україна-Білорусь — Свята Русь». Від 2010 у публічних виступах і зверненнях до пастви підкреслював, що ядром «русского мира» є Росія, Україна, Білорусь, які становлять «Святу Русь», творячи єдиний культурний та політичний простір; «основа русского мира — російська мова, російська культура, православ’я», «Київ — колиска “русской цивилизации”». Одним із потужних ретрансляторів світоглядних парадигм «русского мира» в український соціум стала Українська православна церква в юрисдикції Московського патріархату.
Назагал «русский мир» як множинна інтелектуальна і політична концепція відобразив і формував настрої значної частини представників російських інтелектуальних кіл та широких верств російського населення.
Сучасні наративи «русского мира»
«Русский мир» — складна ідеологічна конструкція, яка постійно еволюціонує. Натепер релігійно вмотивована ідеологія «русского мира» спирається на кілька тез, що всебічно просуваються в інформаційному просторі:
- «Росія — це оплот правдивого православ’я»;
- «Росія — переможниця у Великій Вітчизняній війні»;
- «Русский мир» — це “духовна цивілізація”», яка виростає понад межами націй і кордонів;
- «Крим — споконовічно російська земля» (від 2014);
- «Росія протистоїть колективному Заходу», «Свята Русь» є уособленням вищого Добра і Правди, яке протистоїть Антихристу, світовому Злу.
Доктрина «русского мира» слугує потужним засобом культурно-політичної експансії, націлена зінтегрувати не тільки російськомовне населення, а й тих, хто визнає Москву своєю духовною і культурною метрополією, а президента В. Путіна та панівну еліту Росії — верховним авторитетом.
Провідним чинником такого об’єднання стало політизоване православ’я, яке швидко набуло фундаменталістських рис (нетерпимість, консерватизм, ексклюзивізм, агресія проти неправославного Заходу та «інославних» всередині РФ, атака на ліберальні цінності, шовінізм, відвертий цезаропапізм). Провідними рисами такого православ’я виступають:
1) стратегія зрощення держави і церкви, тісної взаємодії церковних та державних інститутів (від сфери освіти до Збройних сил), обмеження діяльності інших конфесій;
2) тлумачення Росії як єдиної твердині істинного православ’я, покликаної стати духовним лідером (рятівником) світу;
3) публічне оголошення «ворогів православ’я і Росії» (до яких потрапляли Америка, Захід, Антихрист, інтернет, інтелект, ЛГБТ-спільноти тощо);
4) агресивна войовнича риторика, заклик до війни з ворогами;
5) імплементація теологічної аргументації в суспільну свідомість;
6) великоімперське трактування історії Росії (зокрема й привласнення історії Давньої Русі), санкціонованої Богом місії «відродити історичну Русь», повернути її «споконвічні» території та канонічні території РПЦ (частиною яких нібито є Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Казахстан, а також закордонна діаспора);
7) сакралізація постаті правителя держави: канонізація царя Миколи ІІ та його сім’ї (з 2000 у чині «царствених страстотерпців»), духовне звеличення державницької ролі й особи В. Путіна.
Наприкінці 2000-х — на початку 2010 відбулася поступова прагматизація ідеології «русского мира» та наближення концепції до потреб поточної політичної боротьби. У зв’язку з анонсованим В. Путіним у 2011 проєктом створення Євразійського Союзу (геополітичний проєкт реставрації імперської гегемонії Росії), зросло зацікавлення ідеями неоєвразійства і рашизму О. Дугіна.
Наріжними в публічних виступах перших осіб держави та офіційних документах стратегічного спрямування лишаються ідеї особливої цивілізаційної місії Росії. Зокрема, в президентському посланні до Федеральних Зборів РФ від 12.12.2012 В. Путін зауважив: «У світі XXI століття на тлі нової розстановки економічних, цивілізаційних, військових сил Росія має бути суверенною та впливовою країною. Ми маємо не просто впевнено розвиватися, а й зберегти свою національну та духовну ідентичність, не розгубити себе як нація. Бути і залишатись Росією. Росія має не просто зберегти свою геополітичну затребуваність — вона має її помножити, вона має бути затребувана нашими сусідами та партнерами…». Акцентував, що Росію поважатимуть і зважатимуть на неї лише тоді, коли вона буде сильною і «твердо стоятиме на ногах». Ці меседжі В. Путіна красномовно засвідчили амбітні плани РФ на роль фаворита міжнародних відносин, гаранта миру і стабільності у світі, а відтак і безпеки «русского мира».
За такого підходу Росія заявляє про своє «право» виступати захисником не лише етнічних росіян, а й усіх російськомовних близького зарубіжжя, і під цим приводом втручатися у внутрішні справи інших країн. Політичні наративи про те, що Росія «не може залишатися байдужою», коли «над росіянами десь у світі, а тим більше в сусідній Україні, нависає смертельна небезпека» стали ідейним обґрунтуванням та легітимацією російсько-української війни, тимчасової окупації АР Крим та східних областей України та повномасштабної агресії РФ проти України від 24.02.2022.
Щодалі виразніше у доктрині «русского мира» проступає нехтування нормами міжнародного права, суверенітетом інших держав, волевиявленням народів, правами і свободами громадян. Красномовним прикладом є оприлюднена в 2014 «Декларація російської ідентичності», за якою «росіянин — це людина, що вважає себе росіянином, не має інших етнічних уподобань, розмовляє і думає російською мовою, визнає православне християнство основою національної духовної культури, відчуває солідарність із долею російського народу».
Останніми роками спотерігається особливе педалювання ідей «російського патріотизму», «захисту Отєчєства», оборони «традиційних цінностей», «самодостатності Російської держави», «російської репатріації» тощо; у широкий обіг увійшло символічне позначення нового проєкту квазі-імперської держави «СРСР 2.0».
На хвилі повномасштабної російської агресії закріпився і новий ідентитет — «нація Z», в якому відчитують виразні риси нової модифікації фашизму та курсу на націоналізацію еліт.
Поширення ідей «русского мира» в Україні
Спрощені й модифіковані положення доктрини «русского мира» виявилися зручними для тиражування в російському соціумі, пропагандистської та публічної роботи російської влади з населенням і діаспорою. За її допомогою Кремль створював квазі-ідеологічне підґрунтя для агресивної імперіалістичної політики та зміцнював свої позиції всередині країни. Відтак пропаганда ідей «русского мира» в Україні покликана була коригувати масову свідомість за розробленими в РФ «лекалами», а також слугувати підготовчим плацдармом для військового вторгнення.
Поширення ідей «русского мира» здійснювалося багатоканально та синхронізовано з інтегративними процесами у політичній та економічній сферах (за посередництва ЗМІ, спеціальних структур, створених державними органами РФ, суб’єктів ринку культурної продукції, громадських організацій «співвітчизників», проросійських політичних партій, агентів російського впливу в органах української державної влади тощо).
Ідеологія «русского мира» поглиблювала поляризацію українського суспільства, спекулюючи на мовних, культурних і світоглядних уподобаннях місцевого населення, розбіжних історичних долях різних географічних регіонів сучасної України тощо; перешкоджала формуванню загальноукраїнської ідентичності (пропагування цінностей «східно-православної цивілізації», ідей «непорушної братської єдності двох народів» тощо). Одним із головних провідників поширення ідей «русского мира» стала Українська православна церква.
Завдяки методичному насадженню ідеології «русского мира» й слабкості інформаційної протидії стала можливою швидка окупація Криму та частини східних регіонів. У підсумку збройна агресія Росії стала силовою формою реалізації проєкту «русского мира» на теренах нашої держави.
Головною метою російської військової агресії проти України є знищення державного та національного самовизначення українців, їх асиміляція та інтеграція в соціокультурний простір «русского мира», втілення неоімперського симулякру «СРСР 2.0». Провідними інструментами цієї гібридної війни є пропаганда, маніпуляції, фейки, підміна понять, залякування, репресії. Реальним наслідком став геноцид українського народу, примусова депортація мешканців окупованих територій до регіонів РФ, руйнація та нищення українських міст, культурних пам’яток, критичної інфраструктури, терор цивільного населення.
На тимчасово окупованих територіях упроваджують заборони на вивчення української мови, вилучають навчальні матеріали та скасовують українські освітні програми, знищують книжки з української мови, історії України, української літератури, замінюють навчально-педагогічних працівників на російських тощо. Фактично заборонено використання, вивчення, застосування української нематеріальної культурної спадщини. Висунуто завдання «перевиховання» населення «шляхом впровадження цензури, репресій та придушення проукраїнських державницьких позицій в освіті та культурі», дієвої антиукраїнської пропаганди.
У російській моделі реальності Україна подається як «штучно створена псевдодержава», «тимчасово відірвана частина російської території», історія якої — спільна з російською, а населення — частина російського народу, що мріє про «звільнення», возз’єднання і потерпає від влади «нацистів і бандерівців». Відтак українська державність як тимчасове утворення рано чи пізно має поступитися місцем об’єднанню різних частин «Великої Русі», за потреби — військовою силою.
В умовах російсько-української війни концепт «русского мира» може набувати варіативних тлумачень, але сутнісно залишається незмінним. 06.04.2022 заступник секретаря Ради Безпеки РФ Д. Мєдвєдєв заявив: «Президент Росії Володимир Путін твердо поставив мету демілітаризації та денацифікації України. Ці складні завдання не виконуються одномоментно. І вони вирішуватимуться не лише на полях битв. Змінити криваву та повну брехливих міфів свідомість частини нинішніх українців — найважливіша мета. Ціль в ім’я спокою майбутніх поколінь самих українців та можливості нарешті збудувати відкриту Євразію — від Лісабона до Владивостока». В ході війни рельєфно оприсутнився виплеканий століттями імперський експансіонізм Росії та справжня сутність ставлення до України в оптиці «русского мира»: українофобія, етноцид, наруга, зневага до українства. Це змістовно утілив концепт «денацифікації», строки якої, за визначенням автора, «не можуть бути меншими за одне покоління, яке має народитися, вирости та досягти зрілості в умовах денацифікації»; заборону назви «Україна»; вимога «спокути провини перед Росією за ставлення до неї як до ворога» тощо.
Таким чином, теперішнє розуміння «русского мира» сформувалося на основі кількох базових ідей традиційної російської державницької ідеології та деяких положень, запозичених з інтелектуальних дискусій 1990-х – початку 2000-х. «Русский мир» початку 21 ст. має ті є самі фундаментальні складники, що й російська імперська ідеологія середини 19 ст., уґрунтована на «православ’ї», «самодержавстві» й «народності». Україна будує незалежну демократичну державу, боронить її цінності й право на існування, на противагу Росії, що прагне до імперської державності та геополітичної експансії (ідеологічною основою та інструментом яких є «русский мир»). Відтак йдеться про наявність глибинного онтологічного конфлікту, підвалиною якого є екзистенційне протистояння двох розбіжних світів, несумісних за своїм устроєм, організацією, цінностями, принципами існування моделей реальності. «Русский мир» — це ідеологія війни, яка представляє експансію як звільнення, агресію як миротворчість, агресора як жертву, а жертву як агресора; виправдовує будь-яке насилля сакральною духовно-моральною місією Росії. Реалізація доктрини «русского мира» в Україні націлена на інтеграцію українських територій у політичний і смисловий простір, в якому українська історія та ідентичність практично повністю відсутні, й тим веде до ліквідації української державності. Доктрина є однаково загрозливою для суверенітету та існування всіх країн, які оголошені РФ зоною єдиного простору «русского мира».
Джерела
- Україна та проект «русского мира» : аналітична доповідь / За ред. В. М. Яблонського, С. І. Здіорука. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2014. 80 с.
- Лозовий В. С. «Інтерпретації історії у політиці Російської Федерації як загроза національній безпеці України». Аналітична записка // Національний інститут стратегічних досліджень. 2015. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/gumanitarniy-rozvitok/interpretacii-istorii-u-politici-rosiyskoi-federacii-yak
- Смолій В., Якубова Л. Історичний контекст формування проекту русский мир та практика його реалізації в Криму й на Донбасі. Київ : Інститут історії України, 2018. 144 с.
- Якубова Л., Головко В., Примаченко Я. Русский мир на Донбасі та в Криму: історичні витоки, політична технологія, інструмент агресії. Київ : Інститут історії України, 2018. 227 с.
Література
- Кириллов И. Третий Рим. Очерк исторического развития идеи русского мессианизма. Москва : Товарищество Типо-литографии И. М. Машистова, 1914. 100 с.
- Котигоренко В., Рафальський О. Ідеологічний проект «русского мира» і політичні переваги та уподобання населення українського Донбасу // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2013. № 5 (67). C. 53–76.
- Здіорук С. І., Яблонський В. М., Токман В. В. та ін. Україна та проект «русского мира». Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2014. 80 с. URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2014-07/Russian_world-7bd19.pdf
- «Русский мир» Кирила не для України / За ред. проф. А. Колодного. Київ : УАР, 2014. 343 с.
- Гуржи В. Наслідки реалізації доктрині «Русскій мір» в Україні // Схід. 2015. № 2 (134). С. 34–40.
- Ричко В. Ю. Практика реалізації концепції «русского мира» в Україні (на прикладі Почаївської Свято-Успенської лаври) // Вісник Львівського університету ім. І. Франка. Серія: Філософсько-політологічні студії. 2018. Вип. 20. С. 87–93.
- Якубова Л. «Русский мир» в Україні: на краю прірви. Kиїв : Кліо, 2018. 384 с.
- Бокоч В. «Русский мир» як антиукраїнська релігійно-політична концепція // Вісник Львівського університету. Серія: Філософсько-політологічні студії. 2019. Вип. 24. С. 134–140.
- Панасюк Л. В. Ідеологія «Русского мира» і білінгвізм // Політикус. 2021. Вип. 3. C. 110–115. URL: http://politicus.od.ua/3_2021/17.pdf
- Московський патріархат як механізм деструкції національної єдності в Україні // Національний інститут стратегічних досліджень. 2019. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/gumanitarniy-rozvitok/moskovskiy-patriarkhat-yak-mekhanizm-destrukcii-nacionalnoi
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Киридон А. М. «Русский мир» // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/«Русский мир» (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.12.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
