Війна
Війна́ — багатозначний термін: 1) Соціально-політичне явище, крайня форма розв’язання соціально-політичних, ідеологічних, економічних, територіальних, етнонаціональних, релігійних чи інших суперечностей між державами, народами, націями, урядами, спільнотами або воєнізованими групами, що відбувається за допомогою організованої збройної боротьби.
2) Переносно — стан ворожнечі та відкритого протистояння між ким-небудь, крайнє загострення конфлікту в певній суспільній сфері (наприклад, війна інформаційна, торгівельна війна, війна пам’ятей).
Зміст
Характеристика
Поняття війни
Поняття війни не обов’язково включає ведення воєнних дій. Стан війни може існувати, якщо держава після оголошення війни захоплює за правом війни на своїй суверенній території майно супротивника, здійснює допустимі за міжнародним гуманітарним правом дії щодо його громадян та інші акти, не ведучи при цьому воєнних дій. Наприклад, під час Першої та Другої світових воєн держави Центральної Америки перебували у стані війни з Німеччиною, хоча не вели проти неї жодних воєнних дій.
Відповідно до загального міжнародного права війна могла починатися її оголошенням або фактичним відкриттям воєнних дій. Третя Гаазька конвенція про відкриття воєнних дій 1907) зобов’язувала її учасників не розпочинати війни «без попереднього та недвозначного повідомлення, яке має бути висловлене у формі мотивованого оголошення війни або ультиматуму з умовою оголошення війни». Держава, яка вступала у війну з недотриманням зазначених норм, визнавалася винною у порушенні міжнародного права.
У минулому широко практикувалися такі дії, як примусова анексія іноземної території, домагання політичних поступок, репресалії, т. з. мирні блокади, воєнне вторгнення, колективна інтервенція, офіційна війна тощо. Легально утворювалися і діяли «оборонні та наступальні союзи» держав.
У міжнародній практиці війна розглядалася як процес, позбавлений стандартів справедливості та несправедливості. Встановлення відмінностей між справедливими та несправедливими війнами, так само як і протизаконність агресивної війни, спершу було справою лише філософів, теологів та юристів. Але визначені ними відмінності не відповідали жодній ознаці позитивного права націй і належали, особливо в 16–17 ст., до сфери природного права. У ті часи війна була засобом здійснення права на війну (лат. jus ad bellum) і навіть виконувала функцію насильницького насадження нового порядку, як це сталося у ході Тридцятилітньої війни 1618–1648, що завершилася Вестфальським миром 1648. А з кінця 18 ст. і до Першої світової війни (1914–1918) війна, за міжнародним правом, вважалася допустимим засобом розв’язання спорів.
Теорії походження
Існують такі теорії походження воєн:
- біологічна — вбачає причини воєн у біологічних умовах існування людини, подібно до боротьби тварин за виживання на обмеженій території (К. Лоренц);
- антропологічна — вбачає схильність до агресії віддзеркаленням культурного досвіду, релігійних та ідеологічних установок у певному соціальному середовищі;
- демографічна — війна як результат порушення балансу між чисельністю населення і кількістю засобів існування (Т. Р. Мальтус);
- космополітична — війна як результат протистояння національних та загальнолюдських інтересів (Дж. Дьюї, Р. Н. Енджелл);
- етико-соціальна — розглядає війни з прогресивної сторони, як механізм виховання сильних вольових особистостей;
- психологічна — визначає причиною воєн людську психіку, схильність людей до агресії та конфліктів, масові психоневротичні стани;
- інформаційна — війна як результат нестачі інформації, коли сторони протистояння не можуть достовірно прорахувати достовірність досягнення перемоги;
- політична — війна як продовження політки іншими засобами (К. фон Клаузевіц)
- геополітична — війна як боротьба за «життєвий простір» (К. Гаусхофер, Л. фон Ранке);
- цивілізаційна — війна як результат протистояння цивілізацій (С. Ф. Гантінгтон);
- економічна — вбачає причини війн у загостренні економічної конкуренції (В. Вільсон);
- міфологічна (сучасна езотерична) — війна як результат втручання вищих сил.
Класифікація
Війни класифікують:
- за цілями — визвольна (вітчизняна) і загарбницька;
- за вектором розгортання — оборонна і наступальна;
- за способами ведення воєнних дій — маневрена, позиційна та дистанційна війна;
- за етичною складовою — справедлива (національно-визвольна, антиколоніальна боротьба, індивідуальна чи колективна самооборона) і несправедлива (загарбницька);
- за рівнем розвитку сторін протистояння — симетрична, асиметрична війна (коли сторони протистояння мають різний рівень розвитку та військового потенціалу);
- за наявністю прямого військового протистояння — «холодна» та «гаряча»;
- за ландшафтом ведення бойових дій — сухопутна, морська, повітряна й змішана;
- за масштабами — громадянська війна, локальна, регіональна, світова війна;
- за тривалістю — швидкоплинна й затяжна;
- за складом воюючих сторін — двостороння, блокова, війна коаліційна;
- за засобами ведення — звичайна, надруйнівна (з використанням зброї масового ураження);
- за ступенем залучення ресурсів та методів боротьби — обмежена війна і війна тотальна.
Нормативне регулювання
Норми арбітражних договорів
Першим обмеженням свободи суверенних держав вдаватися до воєнних дій було укладення арбітражних договорів відповідно до позитивного міжнародного права. Ці договори забороняли починати воєнні дії без попереднього розгляду спорів сторін в арбітражі, а пізніше — без дотримання процедури примирення. Подальше обмеження було встановлено 2-ю Гаазькою конвенцією 1907, яка заборонила застосовувати збройну силу для стягнення боргів за договірними зобов’язаннями, якщо держава-боржник не перешкоджатиме мирному вирішенню спору через арбітраж. Юрист, професор Лейденського університету К. ван Волленховен (1874–1933; Нідерланди) 1913 висунув пропозицію створення «міжнародних збройних сил» задля приборкання агресивних воєн.
Норми Ліги Націй
Усвідомлення катастрофічних наслідків для людства Першої світової війни спонукало держави до широкого міжнародного співробітництва і пошуку надійних засад збереження миру. Першою такою спробою стала Ліга Націй, Статут якої (ст. 10, 11, 15–17) створив процедурний механізм для запобігання майбутнім війнам та застосування колективних дій з метою припинення війн у разі виникнення.
Нові норми, однак, не заборонили всіх воєн: попередня ідея відмінності між різними видами війн (зокрема, між справедливими і несправедливими війнами) знову взяла гору і була перенесена у нову відмінність між законною (офіційною) та незаконною війною і поглинута нею. Характеристика війни як законної чи незаконної не пов’язувалась більше з мотивами справедливості; встановлювався основний принцип, за яким до розгляду спору у Лізі Націй війна як протидія неправомірному акту забороняється за будь-яких обставин (ст. 12). Членам Ліги Націй заборонялося також вступати у війну з іншим членом Ліги, який виконує третейське рішення або підкоряється одностайній постанові Ради Ліги. До неї прирівнювалася доповідь Асамблеї Ліги, прийнята голосами всіх членів Ради Ліги та більшістю голосів ін. членів організації, за винятком сторін, що спорять. За Статутом Ліги Націй (ст. 10) не допускалася війна з метою відторгнення території члена Ліги (загарбницька війна) чи зведення його до становища залежної держави.
Норми заборони війн, встановлені Статутом Ліги Націй, були розвинені у Бріана — Келюга пакті 1928, який заборонив вдаватися до війни «як знаряддя національної політики». Проте, заборонялася не будь-яка війна, а лише війна як знаряддя національної політики. Під дію пакту не підпадали колективні заходи Ліги Націй, оскільки вони були знаряддям не національної, а міжнародної політики. Окрім того, у пакті нічого не було сказано про право на самооборону, що зберігалося як само собою зрозуміле, але не як наступальний вид самозахисту, а лише як стан крайньої необхідності. Унаслідок недосконалості принципів діяльності Ліги Націй, зокрема процедури прийняття рішень її Радою та Асамблеєю, і невизначеності поняття агресії війна залишалася практично можливою.
Норми Статуту ООН
Враховуючи недоліки Ліги Націй та нечіткість норм міжнародного права про заборону війн, Статут ООН заборонив членам Організації застосовувати силу при вирішенні спірних питань, надавши це право виключно Раді Безпеки ООН, яка уповноважена здійснювати необхідні заходи для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки (ст. 42).
Статут ООН зберіг право членів Організації на індивідуальну і колективну самооборону, але тільки в єдиному випадку: «якщо станеться збройний напад на члена Організації, доти, доки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримання міжнародного миру і безпеки».
1974 Генеральна Асамблея ООН прийняла «визначення агресії», в якому за основу ідентифікації агресора взято критерій першості (або ініціативи) у здійсненні акту агресії. Отже, за Статутом ООН оголошення і ведення війн, незалежно від будь-яких обставин і причин, є незаконним актом, що визнається агресією і тягне відповідальність держави, винної у таких незаконних діях. Ці положення стосуються і фактичного відкриття воєнних дій, але ідентифікація у таких випадках агресора є складною (насамперед щодо встановлення фактичних обставин агресії).
У контексті Статуту ООН слід розглядати і право народу на самовизначення у стадії його реалізації, тобто коли існує чітко виражена воля народу здійснити це право і коли ця воля наштовхується на опір держави, що призводить до загрози миру і безпеці. Право на самовизначення є найсуперечливішим принципом сучасного міжнародного права. Юридичний зміст його практично невизначений. Складна практика застосування сучасних норм міжнародного права про заборону війн аж ніяк не стосується зобов’язань воюючих сторін неухильно дотримувати у збройних конфліктах гуманітарних норм міжнародного права незалежно від того, чи такі конфлікти є міжнародними чи внутрішніми типу громадянської війни. Принципи Нюрнберзького процесу 1945 щодо покарання воєнних злочинців, підтверджені та розвинені наступними міжнародно-правовими нормами, передбачають кримінальну відповідальність осіб за скоєння злочинів проти миру і людства, воєнних злочинів і злочинів проти людяності.
«Холодна війна», що тривала після Другої світової війни в умовах біполярного світу, не сприяла ефективному застосуванню положень Статуту ООН щодо заборони війн. Певний час ядерна зброя була стримуючим фактором для запобігання черговій світовій війні. Але протистояння держав призвело до численних локальних воєн, і в жодній з них міжнародне співтовариство не змогло ідентифікувати агресора та покарати винних. Це пояснюється, зокрема, тим, що відтепер ніхто не оголошує війн, оскільки така дія автоматично підпадає під визначення агресії. Воєнні дії розпочинаються як факт разом із взаємними звинуваченнями сторін у першості їх відкриття. Тому в усіх офіційних міжнародних документах замість терміна «війна» вживається термін «збройний конфлікт», що більше відповідає реаліям ведення воєнних дій.
Існують істотні розбіжності щодо оцінок застосування права на самооборону як звичаєвої норми міжнародного права. Статут ООН підняв на вищий щабель правову заборону війни, позбавивши її будь-якої законності. Тому поділ на законні та незаконні війни, що існував ще за Ліги Націй, остаточно втратив своє юридичне значення.
Сучасні війни не вичерпуються збройним протистоянням. Не менш важливими стають дипломатична, економічна, розвідувально-диверсійна, інформаційно-пропагандистська, кібернетична та інші способи боротьби. При цьому ландшафт протистояння простягається за межі географічних кордонів воюючих сторін, натомість — може охоплювати широкий геополітичний простір.
Див. також
Література
- Fenwick Ch. G. International Law. 4th ed. New York : Appleton-Century-Crofts, 1965. 840 p.
- Verzijl J. H. International Law in Historical Perspective : in 2 vol. Leiden : A. W. Sijthoff, 1968–1969.
- Schwarzenberger G., Brown E. A Manual of International Law. 6th ed. Milton : Professional Books, 1976. 612 p.
- Creveld M. Van. The Transformation of War: The Most Radical Reinterpretation of Armed Conflict Since Clausewitz. New York : Free Press, 1991. 272 p.
- Townshend Ch. The Oxford History of Modern War. New York : Oxford University Press, 2005. 414 p.
- Howard M. War in European History. New York : Oxford University Press, 2009. 171 p.
- Войтович Л., Овсінський Ю. Історія війн і військового мистецтва : в 3 т. Харків : Фоліо, 2017–2020.
- Війна під час миру. Збройні конфлікти в Європі після Першої світової війни 1917–1923 / Ред.: Р. Герварт, Дж. Хорнекер. Київ : Laurus, 2020. 292 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Денисов В. Н. Війна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Війна (дата звернення: 9.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 04.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
