Володимир (Сабодан)
Володи́мир (Сабода́н) [світське прізвище та ім’я — Сабодан, Віктор Маркіянович; 23.11.1935, с. Марківці, тепер Хмельницького району Хмельницької області, Україна — 05.07.2014, м. Київ, Україна; похований на чернечому цвинтарі Києво-Печерської лаври] — церковний і освітній діяч, богослов, митрополит, предстоятель Української православної церкви (в юрисдикції Московського патріархату, далі — УПЦ) у 1992–2014, Герой України (2011).
|
Володимир (Сабодан) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Віктор Маркіянович |
| Народження | 23.11.1935 |
| Місце народження | Марківці |
| Смерть | 05.07.2014 |
| Місце смерті | Київ |
| Місце поховання | Києво-Печерська лавра |
| Alma mater | Санкт-Петербурзька духовна академія |
| Напрями діяльності | організація освіти, богослов'я, церковне управління |
| Традиція/школа | православ'я |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Герой України з удостоєнням ордена Держави; орден Свободи; повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого |
| Почесні звання | Почесний професор Київської духовної академії |
Зміст
Життєпис
Походив із селянської родини, був наймолодшим із чотирьох синів.
Закінчив Меджибізьку середню школу (1954), Одеську духовну семінарію (1958), Ленінградську (тепер Санкт-Петербурзьку) духовну академію Російської православної церкви (1962, кандидат богослов’я), аспірантуру при Московській духовній академії (1965).
15.06.1962 висвячений на священника; 26.08.1962 прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир.
Від 1962 викладав у Одеській духовній семінарії, 1965 (по закінченні аспірантури) призначений її ректором, піднесений у сан архімандрита.
1966 отримав єпископську хіротонію [таїнство очолив митрополит Пимен (Ізвєков), майбутній Патріарх Московський і всієї Русі]. Посів кафедру єпископа Звенигородського, став вікарієм Московської єпархії. Того ж року призначений заступником керівника Російської православної духовної місії в м. Єрусалимі, представником РПЦ у Всесвітній Раді Церков (1966–1968).
Від 1968 — єпископ Переяслав-Хмельницький, вікарний єпископ Патріаршого екзарха України митрополита Філарета (Денисенка). З 1969 — єпископ Чернігівський і Ніжинський, одночасно призначений тимчасово керуючим Сумською єпархією.
1970–1973 — відповідальний редактор єдиного легального україномовного релігійного журналу «Православний вісник» (видання відновлене з 1968). Упродовж 1973–1982 — архієпископ Дмитрівський, ректор Московської духовної семінарії, з 1978 — професор Московської духовної семінарії та академії. 1979 захистив богословську дисертацію з еклезіології.
1982 поставлений на Ростовську і Новочеркаську кафедру з піднесенням у сан митрополита. За два роки призначений Патріаршим екзархом Західної Європи (1984–1987).
1987–1992 — керуючий справами Московської патріархії, з 1987 — постійний член Священного синоду РПЦ.
27.05.1992 на архієрейському соборі Української православної церкви в м. Харкові (див. Харківський собор 1992) обраний предстоятелем УПЦ з титулом митрополита Київського і всієї України [за даними релігієзнавчої експертизи, собор відбувся з порушеннями статутних засад, без запрошення чинного предстоятеля УПЦ митрополита Філарета та за відсутності митрополита Володимира; став віхою розмежування двох юрисдикцій українського православ’я — Московської (УПЦ) та Київської (УПЦ-КП, див. Українська православна церква Київський патріархат)]. 28.05.1992 московський патріарх Алексій II благословив Володимира на служіння на посаді предстоятеля УПЦ, митрополитові було надано титул «Блаженніший».
1996 обраний почесним Головою міжнародного комітету ООН зі святкування 2000-ліття Різдва Христового.
Внаслідок швидкого погіршення стану здоров’я 2011 був змушений відійти від справ церковного управління та міжнародного комунікування, позбавлений можливості активно впливати на церковне життя. 2012 синод УПЦ призначив керуючим справами Церкви та першим вікарієм архієпископа Антонія (Паканича), 24.02.2014 — обрав на посаду місцеблюстителя Київської кафедри митрополита Онуфрія (Березовського).
Володимир (Сабодан) помер у Київському міському Центрі серця (тепер Інститут серця МОЗ України) після тривалої хвороби.
Діяльність і погляди
Після закінчення Ленінградської духовної академії за власним проханням був направлений в Одеську єпархію. За роки ректорства в Одеській духовній семінарії (єдиного та той час духовного освітнього закладу в Україні) зажив авторитету як богослов, проповідник, активний церковний діяч, скромна та уважна до потреб викладачів і учнів людина.
Був залучений до заходів Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату (МП). Включений до складу Комісії з питань християнської єдності (1976), обраний членом Комісії з підготовки святкування 60-річчя відновлення патріаршества в РПЦ (1978), входив до складу Комісії з підготовки та проведення святкування 1000-ліття Хрещення Русі (1981–1988), тимчасово керував Гаазькою єпархією (Голландія, 1989).
16.09.1988 обраний членом президії та правління Радянського фонду милосердя та здоров'я. Від квітня 1989 очолив Комісію з питань вивчення матеріалів з реабілітації репресованого духовенства й мирян.
1990 Володимир (Сабодан) увійшов до складу Комісії Священного синоду з підготовки помісного собору РПЦ [після смерті патріарха Пимена (Ізвєкова)]. Був одним із трьох кандидатів на патріарший престол (предстоятелем обрано Алексія (Рідігера), див.
Алексій II).
Після обрання митрополитом Київським прибув до м. Києва 20.06.1992. Свою першу проповідь розпочав словами: «Я прибув не у відрядження й не закордон, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні».
За 22 роки митрополичого служіння Володимира на Київській кафедрі УПЦ значно розвинула інституційну мережу та корпус священників: кількість парафій зросла з 5,5 тис. у 1991 до 12,5 тис. у 2014 (44 єпархії); монастирів — з 32 до 200 відповідно, духовних освітніх закладів — з 4 до 21; церковних ЗМІ — до понад 500 друкованих, теле-, радіо-, вебпроєктів. Церква освоювала нові для себе сфери діяльності: місіонерство, соціальне служіння, зовнішні церковні зв’язки, релігійне просвітництво й катехизацію тощо. Разом з тим саме на цей період припало інституціювання конфесійного розділення православного середовища в Україні та розбудова паралельних структур трьох юрисдикцій (УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ, див. Українська автокефальна православна церква).
Митрополит вважав «розділення» православ'я в Україні особливо складною, кризовою проблемою, як за масштабом (третина православних у країні, на його переконання, «перебувала у розколі із Вселенським Православ'ям»), так і за характером (вказував на підтримку державою канонічно не визнаних РПЦ і Вселенським православ’ям структур). Гадав, шо паралельне співіснування кількох православних юрисдикцій, передусім УПЦ і УПЦ КП, на тривалий час закріпить поділ Церкви і суспільства. Разом з тим не підтримував інших способів об’єднання «розділеної Церкви», окрім повернення «розкольників» у лоно «єдино канонічної Церкви» й розкаяння, хоча й наголошував на важливості кроків назустріч («єдність церкви…неможлива без справ любові»).
Був переконаний, що проблема церковного управління була штучно перенесена в площину політичних і цивілізаційних дискусій: з двох канонічних моделей єдності Українського православ’я із Вселенським (автокефалія або перебування у складі Московського патріархату), на його думку, витворено дві протилежні ідеологічні моделі, що розділили український народ. Вбачав ознаки еклезіологічної єресі в обох антагоністичних богословських позиціях: як концепції найшвидшого унезалежнення від Москви та здобуття автокефалії («єресь етнофілетизму», за якою «національна Церква є чи не головним засобом формування українського етносу»), так і противників загальноцерковного обговорення будь-яких якісних змін у канонічному статусі. Принципово утримувався від того, щоби відкрито стати на той чи інший бік, обравши церковні (збереження єдності та соборності у внутрішньому житті Церкви), а не політичні пріоритети. Свою позицію як предстоятеля УПЦ сформулював так: «богословська або канонічна дискусія у Церкві не може відбуватися в умовах штучної політизації, а будь-які рішення щодо канонічного статусу нашої Церкви мають прийматися соборно, на підставі церковних канонів, а не політичних інтересів». Свідомо утримував Церкву від участі в суспільних дискусіях щодо цивілізаційного вибору, вважаючи чільною її «спасенну місію за будь-яких історико-політичних умов». За наполяганням владики архієрейський собор 2007 засудив т. з. політичне православ'я.
2009 був висунутий єпископатом УПЦ кандидатом на Московський патріарший престол, проте відмовився брати участь у виборах.
Діяльність митрополита набула суперечливих оцінок. З одного боку, вказують на його подвижницьке служіння УПЦ, яку він очолив у надзвичайно складний, кризовий для цієї інституції (та Української держави назагал) період. З ім’ям митрополита пов’язують розбудову УПЦ [від часу розділення у публічному дискурсі закріпилася назва УПЦ (МП)] як найбільшої та однієї з найвпливовіших конфесій в Україні; налагодження конструктивного діалогу з державою, діячами освіти й культури, громадськими організаціями; убезпечення напруженої міжконфесійної ситуації від розв’язання релігійної війни; вироблення та реалізацію програм соціального служіння й доброчинства; досягнення консенсусу серед єпископату, прагнення відродити принципи соборності в Церкві; кроки в напрямі «м’якої» українізації та більшого усамостійнення УПЦ від Московського патріархату. За висновком релігієзнавців, особливий самоврядний статус УПЦ значною мірою тримався на авторитеті владики. Неодноразово зазначав, що Церква мусить «враховувати соціокультурні особливості нашої країни», а перед Україною постало «завдання віднайдення власної внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу».
З іншого боку, частина світських і церковних діячів заперечують значимість внеску митрополита для створення національно орієнтованої, україноцентричної, незалежної від російських державних і політичних структур помісної Православної церкви. Його позицію характеризують як таку, що не сприяла порозумінню між православними конфесіями, блокувала спроби отримати автокефалію у середині 2000-х, утримувала значну частину українських вірян в орбіті московського православ’я. Вказують на те, що з більшості принципових церковних питань, у публічних виступах, офіційних документах і статтях владика провадив лінію Московського патріархату. Навіть обіймаючи зважену, помірковану позицію, часто відступав під тиском проросійськи налаштованої частини архієреєв і духовенства, не зміг протидіяти поширенню в лавах УПЦ російського шовінізму та ідей «русского мира». За митрополитування Володимира УПЦ фактично «приватизувала» українські історичні святині (зокрема, лаври), що стали осередками проросійського впливу. Дискусії навколо постаті владики актуалізувалися після загострення російсько-української війни, переростання її у фазу повномасштабного вторгнення РФ.
Предстоятель колекціонував рукописи, стародруки, рідкісні видання, твори мистецтва. Багато раритетів з колекції (зокрема, Євангеліє Івана Федорова 1581) подарував музеям і бібліотекам: Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, музею «Православна Україна», Національній бібліотеці імені В. І. Вернадського, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, регіональним і єпархіальним музеям тощо.
Відомий як проповідник, богослов, духовний письменник. 1997–1998 побачило світ 6-томне видання його праць, продовжене у 1997–2015 (разом 12 томів). Писав ліричні вірші. 2014 посмертно видано збірку поезій «Дорогій людині на згадку» (рос. «Дорогому человеку на память»).
Визнання
Указом президента В. Януковича за видатні особисті заслуги в утвердженні духовності, гуманізму та милосердя в суспільстві, багатолітнє сумлінне служіння Українському народові, з нагоди 45-річчя хіротонії та 20-ї річниці незалежності України митрополиту Володимиру присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави (09.07.2011).
Нагороджений орденом Свободи (23.11.2010). Був першим повним кавалером ордена Князя Ярослава Мудрого (1999–2008). Орден Дружби народів (1988).
Мав державні нагороди Російської Федерації, високі церковні нагороди від всіх помісних Православних автокефальних церков.
Присвоєно звання «Почесний професор Київської духовної академії» (2005), одночасно засновано стипендію «Імені Блаженнішого Митрополита Володимира» для найуспішніших вихованців духовної семінарії та академії.
У липні 2014 засновано ГО «Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира». Метою Фонду декларовано, зокрема, «справи соціального служіння, духовного просвітництва, християнського милосердя», «здійснення духовного заповіту» митроп. Володимира.
Від 2015 при Спасо-Преображенському соборі в Києві діє Меморіальний музей Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана); серед експонатів музею — його особисті речі, архієрейські богослужбові облачення, листи й світлини, в окремій залі відтворена обстановка робочого кабінету владики. 2016 відкрито пам’ятник митрополиту Володимиру (автор — худ. Ю. Левченко) в м. Києві (на території комплексу Спасо-Преображенського собору).
На честь митрополита названо вулиці в містах Києві, Мукачеві, його ім’я присвоєне Сумській духовній семінарії, а також Хмельницькому інституту ПрАТ «ВНЗ “МАУП”» — відокремленому структурному підрозділу Міжрегіональної Академії управління персоналом.
Цитати
«Яким буде майбутнє Православної Церкви в Україні? Чи зможуть православні в Україні об'єднатися? Чи увінчає об'єднавчі зусилля автокефальний статус, чи Українська Православна Церква й надалі реалізуватиме свою помісність у канонічній єдності з Руською Православною Церквою? Приступаючи до свого служіння як Предстоятель Української Православної Церкви, ми вважали, що остаточне вирішення цих питань відбудеться за нашого життя. Проте зараз, коли воно поволі добігає кінця, ми бачимо, що зробити остаточний вибір моделі єдності Православної Церкви в Україні зі Вселенським Православ'ям буде одним з головних завдань Української Православної Церкви за наших найближчих наступників. Якими б не були їхні погляди на ці проблеми, до якої б моделі не схилявся в майбутньому єпископат і церковний народ — важливо, щоб проблема автокефалії розглядалася тверезо, а її розуміння було вільним від політичних впливів».
«З політичної точки зору, Предстоятель Церкви мав би здійснювати своє управління таким чином, щоб підсилювати партію однодумців і знесилювати опонентів. Але якщо Предстоятель стане на чолі тієї або іншої “сторони” (або ідеологічної партії) всередині Церкви, то він перестане бути центром єднання і втратить моральне право на умиротворення внутрішнього церковного життя. Саме тому, маючи власні погляди на майбуття Церкви, ми свідомо намагалися стояти осторонь дискусійних пристрастей і, шануючи свободу й позиції кожного, залишатися отцем для всіх».
«Виконуючи своє служіння в суспільстві, де більшість складають бідні, ієрарх не повинен любити багатство або хизуватися своєю високою посадою. Якщо в Церкві, так само як у світському житті, влада належатиме багатим, вона нічим не відрізнятиметься від світу цього».
«Предстоятель Української Православної Церкви повинен зсередини знати і відчувати культуру і традиції народу, серед якого він живе і виконує архіпастирське служіння. Адже людина, яка не сприймає і не відчуває місцевої культури, нездатна нести повноцінно Благу Звістку народові, серед якого проповідує».Цит. за: Духовний заповіт // Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира. URL: http://mvfund.org/vidannya/9-dukhovnij-zapovit
Додатково
- Дядько (Іван Сабодан) i старший брат Олексiй у роки Другої світової війни були учасниками антифашистського підпілля ОУН.
- Маючи вагомі шанси бути обраним патріархом РПЦ (2009), митрополит Володимир відмовився від участі у виборах. За його словами, він бажав би «з’явитися перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським».
Праці
- Проповеди : в 2 т. Киев : [б. и.], 1997.
- Труди Блаженнішого Митрополита Володимира : в 12 т. Київ : Фонд пам’яті Блаженнішого митрополита Володимира ; Дух і Літера, 1997–2015.
- Апостол Павел и его эпоха. Киев : Пролог, 2004. 182 с.
- В ім’я Отця і Сина і Святого Духа: Послання, проповіді, промови, інтерв’ю. Київ : Видання Київської Митрополії, 2005. 492 с.
- Слово Предстоятеля. Киев : Издательский отдел УПЦ, 2008. 346 с.
- Доповіді, промови, звернення. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2011. 422 с.
- Мысли разных лет. Киев : Фонд памяти Митрополита Владимира ; Laurus, 2015. 416 с.
Джерела
- Колекція Митрополита Володимира (Сабодана): рукописи, стародруки і рідкісні видання. Каталог. Київ : Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, 2017. 514 с.
- Про присвоєння В. Сабодану звання Герой України: Указ Президента України № 745/2011 від 09 липня 2011 р. // Президент України. URL: https://www.president.gov.ua/documents/7452011-13369
Література
- Історія релігії в Україні : в 10 т. / За наук. ред. А. Колодного, П. Яроцького. Київ : Світ знань ; Коло, 1999–2003. Т. 3: Православ’я в Україні. 559 с.; Т. 10: Релігія і церква років незалежності України. 616 с.
- Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні / За заг. ред.: А. Колодного, П. Яроцького, О. Сагана. Київ : Гнозис, 2001. 279 с.
- Драбинко А. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). Киев : Издание Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, 2002. 288 с.
- Серафима, игум. Добрый пастырь Украинской земли. Киев : Мистецтво, 2002. 224 с.
- Єленський В. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ — початку ХХІ століття. Львів : Український католицький університет, 2013. 504 с.
- Нестеренко П. Церква перед вибором // Українська правда. 2014. URL: https://www.pravda.com.ua/articles/2014/08/12/7034668/
- Колодний А. М. Релігійне життя України в особах його діячів і дослідників. Київ : Інтерсервіс, 2017. 740 с.
- Горбик С., прот. Втрачені можливості. Чому українське православ’я не отримало автокефалію в 2008 році // Київське православ’я. 2021. URL: http://kyiv-pravosl.info/2021/04/12/vtracheni-mozhlyvosti-chomu-ukrajinske-pravoslavya-ne-otrymalo-avtokefaliyu-v-2008-rotsi/
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Володимир (Сабодан) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Володимир (Сабодан) (дата звернення: 10.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.04.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
