Паїсій Величковський
Паї́сій Величко́вський [преподобний Паїсій, Паїсій з Нямця; рум. Paisie de la Neamţ; світське ім’я та по батькові — Петро Iванович; 21.12.1722, м. Полтава, тепер Україна — 15.11.1794, Нямецька лавра, с. Винеторі-Нямц, тепер повіту Нямц, Румунія] — релігійний і культурний діяч, подвижник, богослов, письменник, перекладач творів грецької патристики, православний святий.
|
Паїсій Величковський | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Петро Іванович |
| Народження | 21.12.1722 |
| Місце народження | Полтава |
| Смерть | 15.11.1794 |
| Місце смерті | Нямц |
| Місце поховання | Нямецький монастир |
| Місце діяльності | Україна, Молдова, Афон |
| Напрями діяльності | література, богослов'я, переклад, аскетика |
| Традиція/школа | православ'я |
Життєпис
Походив зі священницького роду (і батько і дід були протоієреями в м. Полтаві), був 11-тою дитиною в сім’ї. Рано втратив батька, важливу роль у вихованні сина відіграла матір (вела родовід з сім’ї охрещених єврейських купців). З дитинства зачитувався Біблією, житіями святих, творами Отців церкви, іншою духовною літературою.
З 13 років навчався у Київському братському училищі (початкові класи Києво-Могилянського колегіуму). 1738, попри значні успіхи, залишив навчання й вирішив вступити до монастиря.
Кілька років мандрував Лівобережною Україною, шукаючи обитель, чернечу громаду і духовного наставника, суголосні його запитам. 1741, перебуваючи у Медведівському монастирі, прийняв постриг у рясофор. Деякий час перебував у Києво-Печерській лаврі, працював у лаврській друкарні.
1742 перебрався до Валахії, мешкав у різних молдавських монастирях (зокрема, Святого Миколая — Трейстени, де вперше ознайомився з Афонським уставом), вів життя аскета, вивчав молдавську і румунську мови. Від валахійських старців дізнався про духовну практику безмовної молитви, ісихазму, замріяв переселитися на Афон.
1746 вирушив на Святу Гору (разом з ієромонахом Трифоном). Прибув на Афон 4 липня цього ж року, оселився у монастирі Пантократор. Упродовж 17 років (1746–1763) вів подвижницьке життя на Афоні. При постригу в мантію (1750) отримав ім’я Паїсій. 1758 висвячений на священника (ієромонаха). Під час перебування на Афоні збирав книги, списки, рукописи грекомовної аскетичної літератури, переклад яких став головною справою його життя. З джерел відомо, що Паїсій упродовж 3-х місяців був ігуменом монастиря Симонопетра (назагал афонський період подвижництва лишається найменш дослідженим).
Зростання кількості насельників спонукало Паїсія обжити закинуту келію св. Іллі. Став засновником Іллінського скита — нового центру слов’янського чернецтва на Афоні. Проте чисельне поповнення братії, а також брак коштів, високі податки та військові конфлікти між Османською й Російською імперіями, змусили старця залишити Афон і шукати іншу обитель.
1763 разом із громадою ченців (близько 60-ти осіб) повернувся до Валахії. За рішенням господаря Молдавського князівства Григоре Каллімакі отримав для перебування братії Свято-Духів монастир у Драгомирні (1764, тепер на території с. Мітоку-Драгомірна, Румунія); запровадив сувору дисципліну, богослужіння церковнослов’янською та румунською мовами. Тут прийняв і велику схиму.
Від 1779 і до кінця життя перебував у Нямецькому монастирі, вів літературну і перекладацьку діяльність. 1790 був піднесений до сану архимандрита архієпископом Катеринославським та Херсонес-Таврійським Амвросієм (Серебрениковим), місцеблюстителем Молдо-Влахійської екзархії.
Похований у Вознесенському храмі Нямецького монастиря.
Основними джерелами життєпису Паїсія Величковського є список з укладеної ним автобіографії (не завершена, охоплює період до переселення на Афон); житіє, складене невдовзі після смерті діяча його сподвижником, учнем і келійником схимонахом Митрофаном (уродженцем м. Переяслава; перебував під духовним наставництвом старця близько 30 р.).
Діяльність
Вів життя аскета-подвижника, подавав приклади старецького благочестя, був послідовником духовно-молитовної практики ісихазму.
Упроваджував на Афоні слов’янську мову та богослужбу, наслідування патристичним взірцям кіновії, чернечого духовного наставництва. Документи з архівів України та Афону підтверджують факт ігуменства Паїсія у монастирі Симонопетра та його спроби відродити на Святій Горі духовний центр слов’янського чернецтва (після того, як давньоруський святогірський Пантелеймонів монастир, т. з. Старий Русик, перейшов до грецьких ченців).
У Нямецькому монастирі зорганізував життя за власним статутом («Статут і чин общежитійного життя», на засновках уставу Василія Великого), упровадив служби за афонським прикладом, богослужіння церковнослов’янською та румунською мовами, став духовним учителем і наставником для багатонаціональної братії (з молдаван, українців, болгар, сербів, румун, македонців тощо).
Урозуміння недосконалості наявних слов’янських перекладів святоотцівських книг (зокрема, Ісихія Єрусалимського, Філофея Синаїта, Феодора Едеського) спонукало книжника до їх виправлення. Щодалі упевнювався в необхідності перекласти важливі для чернецької просвіти твори наново, ретельно звіряючи тексти з оригіналом. Опанував давньогрецьку мову, здійснив низку перекладів праць Отців церкви (Ісаака Сирина, Феодора Студита, Григорія Палами, Івана Ліствичника, Максима Сповідника та ін.) новоцерковнослов’янською мовою, сприяв відновленню давньої традиції слов’янських перекладів патристики назагал. На Афоні та в Нямецькому монастирі зорганізував школу перекладачів та переписувачів. Завдяки її діяльності переклади і списки святоотцівських правць поширювалися всією православною ойкуменою.
Укладав збірки з перекладених творів, найвідомішою з яких вважають «Добротолюбство», куди увійшли праці Антонія Великого, Григорія Синаїта, Ісаї Пустельника, Івана Касіяна, Ніла Постника, Симеона Нового Богослова, Філофея Синаїта та ін.). Збірник (перше видання під назвою «Добротолюбие, или словеса и главизны священнаго трезвения, собранныя от писаний святых и богодухновенных отцев, в немже нравственным по деянию и умозрению любомудрием ум очищается, просвещается и совершен бывает» вийшов 1793, ще за життя старця) став каноном східно-православної аскетики. Від 1840-х у Російській імперії були видані й інші переклади Паїсія Величковського (які до того поширювалися у списках), передусім аскетичні твори щодо укладу, чеснот, духовних настанов чернечого життя.
Паїсія відносять до кола представників візантійської та української християнської містики 18 ст. Богословські погляди значною мірою позначені впливом антіохійської школи. Головний твір — «Главы об Умной молитве» (бл. 1763), незадовго до смерті уклав другу частину праці (бл. 1793) з виписками зі святоотцівських книг. Лишив по собі полемічні праці (зокрема «Про Хресне Знамення» проти старообрядців), низку послань ченцям і старцям різних монастирів, ієрархам про «чеснотне монаше життя» тощо.
Збереглися свідчення про листування Паїсія з Військом Запорозьким, зокрема з кошовим отаманом Петром Калнишевським (натепер відомо 6 листів, написаних у 1768–1772).
За оцінками, залишив по собі понад 300 різних рукописних перекладів та виправлень, аскетичних і богословських творів (натепер досліджено і опубліковано лише частину спадщини).
Визнання
Паїсія Величковського вважають фактичним творцем слов’яномовної аскетичної літератури, що стала першоджерелом і каноном православного чернецтва. Його учні стали засновниками нових обителей і духовними вчителями, які відроджували (зокрема й на теренах України) традиції ісихастичного чернечого життя.
Канонізований Православною церквою Молдови та Російською православною церквою 1988 у чині преподобного.
Пам'ять про колишнього ігумена шанують у монастирі Симонопетра на Афоні; фрески із зображенням прп. Паїсія містяться у головному соборному храмі та трапезній, поряд із образом основоположника давньоруського чернецтва Антонія Печерського. В день пам’яті прп. Паїсія (15 листопада за юліанським календарем, що припадає на 28 листопада за григоріанським) у монастирі відправляють особливу службу.
Православний храм Святого Благочестивого Паїсія Величковського (рум. Sf. Cuvios Paisie Velicicovschi; італ. San Paisiо) діє в м. Ліворно (Італія), при ньому і хор, названий на честь діяча; храм Святого Благочестивого Паїсія з Нямця (рум. Sfântului Cuvios Paisie de la Neamț; англ. Ven. Paisios From Neamt) зведено у м. Ліверпулі (Велика Британія). Обидві церкви — в юрисдикції Румунського патріархату (див. Румунська православна церква).
На честь Паїсія Величковського у м. Полтаві названо вулицю, встановлено меморіальну дошку на стіні Успенського собору, найменовано Духовно-культурний центр при соборі.
Додатково
- Паїсія Величковського поховано у Вознесенському храмі Нямецького монастиря. На надгробку румунською і слов'янською мовами зроблено написи такого змісту: «Тут спочиває блаженніший Отець Ієросхимонах і Архімандрит Старець Паїсій Малоросіянин, який з Афонської гори із 60 учнями прийшов до Молдавії і велику братію зібрав і все життя собою оповив, яке Господу віддав 1794 року листопада 15. В день благочестивого Михайла Суцула воєводи і Преосвященного Митрополита Іакова».
- Більшість праць (рукописів) старця Паїсія залишилися в Нямецькому монастирі, у бібліотеці якого відведено для них окремий відділ. Ретельне наукове дослідження оригіналів дотепер не здійснене.
Праці
«Повість про святий собор» та маловідомі листи / Упоряд. С. В. Шумило. Київ : Видавничий відділ УПЦ, 2016. 207 с.
Література
- Іларіон, митрополит. Старець Паїсій Величковський: Його життя, праця та наука / За ред. С. Ярмуся. Вінніпег : Товариство «Волинь», 1975. 151 с.
- Tachiaos A.-E. N. The Revival of Byzantine Mysticism Among Slavs and Romanians in the XVIIIth Century. Texts Relating to the Life and Activity of Paisy Velichkovsky (1722–1794). Thessaloniki : Aristoteleion Panepistēmion Thessalonikēs, 1986. 296 с.
- Паисий Величковски и неговата книжовна школа / Ред.: Т. Коев, Г. Данчев, Д. Кенанов. Велико Търново : Св. св. Кирил и Методий, 1994. 184 с.
- Старик В. П. Неопубліковані листи Паїсія Величковського до Запорозького війська — важливі свідчення українського духовного життя на Буковині в другій половині ХVІІІ століття // Буковинський журнал. 2002. № 3–4. С. 152–171.
- Шумило С. В. Преподобный Паисий Величковский и Запорожская Сечь. Киев; Серпухов : Международный институт афонского наследия в Украине ; Наследие Православного Востока, 2015. С. 66–92.
- Шумило С. В. Автобіографія та листи прп. Паїсія. Наукова розвідка // Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі листи / Упоряд. С. В. Шумило. Київ : Видавничий відділ УПЦ, 2016. С. 12–64.
- Морозова Д. С. Преподобний Паїсий Величковський на перехресті богослужбових традицій XVIII ст. // Афонское наследие. 2017. № 5–6. C. 286–300.
- Шумило С. В. До історії ігуменства преподобного Паїсія Величковського в монастирі Симонопетра на Афоні за невідомими раніше архівними документами XVIII ст. // Сіверянський літопис. 2017. № 1–2 (33). С. 79–93.
- Бричка А. В. Літературно-перекладацька діяльність Паїсія Величковського // International Academy Journal Web of Scholar. 2019. № 6 (36). С. 55–60.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Паїсій Величковський // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Паїсій Величковський (дата звернення: 30.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 25.11.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
