Фортеця
Форте́ця (італ. fortézza — сила, міць, від fòrte — сильний, міцний, з лат. fortis — твердий, могутній) — система стаціонарних укріплень, підпорядкованих єдиній концепції фортифікації.
Захищає певну територію і призначена для кругової оборони в умовах тривалої облоги.
Зміст
Історична довідка
Із розвитком військової науки з’явилися дещо відмінні визначення фортеці, які доповнюють одне одного:
- укріплена постійна позиція, що дозволяє обороняти найменшими силами будь-який стратегічний пункт від противника, сили якого значно переважають, забезпечена ще у мирний час усім необхідним для тривалої і цілком самостійної оборони;
- структуроване і постійно боєготове поєднання військ, керування, озброєння, запасів та постійних укріплень, пристосоване для самостійної оборони певного пункту, що має військове значення, малими силами проти переважних сил супротивника, тривалий час, аж до остаточного завершення війни;
- стратегічний пункт, укріплений засобами довготривалої фортифікації, що має постійну залогу (гарнізон), озброєння, керування, запаси боєприпасів і амуніції.
Фортеці (як складник загальних заходів щодо захисту територій і кордонів країн) відомі з глибокої давнини у всіх розвинених культурах Азії, Африки, Європи. Від 3 тисячоліття до н. е. у Стародавньому Єгипті, Давній Месопотамії, Стародавньому Китаї, потім у Давній Греції, Стародавньому Римі фортеці споруджували уздовж кордонів та довкола великих міст. Фортеці мали високі мури з баштами, іноді в кілька рядів (відповідно до тогочасного рівня військового мистецтва). Мури споруджувались із каменю, глини, випаленої та сирцевої цегли, були заввишки 10–30 м, завширшки 7,5–17 м, периметром 12–18 км, увінчувалися зубцями. Перед мурами часто влаштовували заповнений водою рів і земляний оборонний вал (для протидії стінобитним машинам). У Трої в 3 тисячолітті до н. е. винайдено спосіб надійного захисту фортечної брами у вигляді барбакану (у 2 тисячолітті до н. е. запозичили хетти); вони ж придумали розділяти міські фортеці на кілька самостійних секторів оборони. Цей досвід поширено в Середземномор’ї. На територію сучасної України його принесли античні греки при створенні міських фортець в Ольвії, Пантікапеї, Херсонесі та інших містах Північного Причорномор'я (див. Античні держави Північного Причорномор’я).
Муровані з каменю, цегли й бетону баштово-стінові фортеці, що захищали міста, набули найбільшого розвитку в Римській імперії, від якої принципи їхнього будівництва успадкувала Візантійська імперія. Ці правила створення фортець на Близькому Сході запозичили хрестоносці, перенісши у 12–13 ст. у Західну Європу. Наприкінці 15 ст. муровані баштово-стінові фортеці застаріли (внаслідок появи й розвитку артилерії, яка легко розбивала фортечні мури й башти). Від початку 16 ст. у фортецях Європи зникли високі стіни й башти — замість них звели широкі земляні оборонні вали; їх прикривали низенькі мури; на кутах були спершу артилерійські бастеї, потім — бастіони. Усе це разом утворювало замкнутий полігон (багатокутник), оточений суцільною оборонною огорожею. Це відповідало як чисельності армій 17–18 ст., так і тогочасному військовому мистецтву.
Поява масових армій на поч. 19 ст. показала невідповідність бастіонних фортець новим принципам військового мистецтва. Армії при наступі залишали фортеці у себе в тилу, виділяючи для їхньої облоги невеликі загони. Наприкінці 18 ст. М. Монталамбер винайшов і теоретично обґрунтував нову форму фортеці — фортову. Вона складається з ядра (цитаделі) і смуги окремих укріплень (фортів), винесених вперед на кілька кілометрів (Брестська фортеця). Збільшення далекобійності та руйнівності дії артилерії у другій пол. 19 ст. змусило розширити розміри фортець, зводити другу смугу укріплень та додатково захищати проміжки між фортами.
Фортеці втратили своє функціональне значення після Першої світової війни, коли систему оборони почали формувати укріпленими районами та лініями (Маннергейма лінія).
Характеристика
Градація
Великі фортеці у 19 ст. за розмірами поділяли на:
- нормального розташування, радіусом 5–6 км;
- тісного розташування, радіусом до 5 км;
- широкого розташування, радіусом понад 6 км, які мали дві смуги зовнішніх укріплень — внутрішню з фортів і зовнішню з фортових груп.
Основні елементи
- Фортечний полігон — багатокутник, уздовж сторін якого влаштовано укріплення; сторони багатокутника називаються лінією полігону; кути між ними — кутами полігону; уявні прямі, які поділяють кути навпіл, — капіталями кутів полігону.
- Фортечний фронт — поєднання фасів фортеці, що мають самостійну фланкову оборону ровів; фронти (залежно від характеру фланкування) поділяють на бастіонний, тенальний, полігональний (або капонірний, див. Капонір) та кремальєрний.
- Фортечний вал — земляний вал, яким до появи типу фортової фортеці оточували всю фортецю, а згодом — тільки її ядро (цитадель); разом із ровом вал був перепоною для нападників, давав перевагу фортечній артилерії щодо обстрілу довкілля, захищав усе, що містилося всередині фортеці. Вал складався з брустверу, валгангу, додаткових споруд; називався головним фортечним валом у випадку, якщо були ще додаткові вали, на кшталт фоссебрею — пониженого валу, розташованого попереду.
Фортеці в Україні
У Давній Русі більшість фортець були дерев'яно-земляними, з ровами, валами, дерев’яними стінами й невеликою кількістю башт. Будівництво перших мурованих укріплень зафіксовано на теренах Галицько-Волинського князівства у другій пол. 13 ст. Протягом 14–17 ст. у Криму та на західноукраїнських землях (багатих на родовища природного каменю) зведено багато мурованих фортець (Судацька фортеця, фортеці Перекопа і Перекопський вал на Перекопському перешийку, фортеця Єні-Кале у м. Керчі тощо). У той же час у Наддніпрянщині фортеці продовжували зводити з дерева та землі. З кінця 16 ст. з’явилися фортеці, що мали виключно військову функцію, а розвиток штурмової артилерії призвів протягом 17–18 ст. до занепаду дерев'яних і мурованих фортець баштово-стінового типу і розвитку бастіонної системи. Застосовувались бастеї, бастіони, равеліни та інші елементи Італійської та Голландської систем фортифікації (Кодацька фортеця). Для оборони України з півдня упродовж 18 ст. споруджували фортечні лінії. 1731–1741 на південному сході Полтавщини вздовж річок Орелі, Берестової і Береки споруджено Українську лінію завдовжки 400 км. Вона складалася з 16 земляних фортець, збудованих на берегах річок за типовими проєктами. Вони квадратні або п'ятикутні в плані з чотирма-п'ятьма наріжними бастіонами і брамою в земляному валу. На фортечному дворі містилися пороховий погріб, криниця, цейгауз і казарми. До складу Української лінії входили ще 15 редутів. Усі фортеці й редути поєднано земляним валом, ровом і дерев'яним палісадом.
Під час російсько-турецької війни 1768–1774 (див. Російсько-турецькі війни) споруджено Дніпровську лінію з семи земляних фортець бастіонного типу. Вони стали форпостами не тільки в обороні краю, а й у містобудівному його освоєнні: Олександрівська фортеця, заснована 1770 навпроти острова Хортиця на правому березі р. Дніпра, започаткувала місто Олександрівськ (тепер м. Запоріжжя); Петрівська фортеця на річці Берді — м. Бердянськ. На півдні України зводили й окремі фортеці як центри колонізації краю (фортеця Святої Єлизавети 1754, тепер м. Кропивницький).
Значення
Протягом усієї історії цивілізації фортеці забезпечували оборону людських спільнот (міст, країн) від різноманітних нападників і передусім захист давніх міст як стаціонарних осередків розвитку ремесел, землеробства, торгівлі, науки й культури від войовничих кочівників.
Фортеці відіграли важливу роль у заселенні й обороні території України протягом останнього тисячоліття. Вони визначили розпланування й композицію міст Києва, Лубен, Новгорода-Сіверського, Переяслава, Полтави, Путивля, Сум, Харкова, Чернігова тощо. Зниклі у 19 ст. фортеці неявно присутні тепер у довкіллі: це городища, лінії валів, рови, головні вулиці історичних центрів міст, прокладені колись уздовж валів та поміж фортечними брамами тощо. Міста з розвиненими великими фортецями, що формувалася понад пів тисячоліття, — Білгород-Дністровський, Київ, Кам'янець-Подільський, Львів, Судак, Хотин — тепер є історико-фортифікаційними музеями просто неба.
Література
- Пламеницька О. Фортеця // Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 143.
- Вечерський В. Фортеці й замки України. Київ : Деснянська правда, 2011. С. 9–15; 20–30.
- Вечерський В. Замки та фортеці України. Київ : Балтія-Друк, 2015. С. 4–10.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Фортеця // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Фортеця (дата звернення: 30.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.04.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
