Африка

А́фрика — другий (після Євразії) за площею континент на Землі.

Африка
Площа (кв. км)	14000
Чисельність населення (млн. осіб)	1200
Густота населення (осіб/кв. км)	36,4
Океани, що омивають	Атлантичний океан, Індійський океан
Довжина берегової лінії (км)	30 500
Середня висота над рівнем моря (м)	650
Найвища точка (м)	5895

Африка. Озеро Вікторія

Географічне положення

Розташована між 37°20′28″ пн. ш. і 34°49′43″ пд. ш. та 17°31′48″ зх. д. і 51°24′00″ сх. д.

Крайні точки Африки:

• північна — мис Рас-Енгела (Аль-Гіран, Бен-Секка, Бланко, Эль-Аб’яд), Туніс (37°20′28″ пн. ш. 9°44′48″ сх. д.);
• південна — Голковий мис (Агульяс), Південно-Африканська Республіка (ПАР, 34°49′43″ пд. ш. 20°00′09″ сх. д.);
• західна — мис Альмаді, півострів Зелений мис, Сенегал (14°44′27″ пн. ш. 17°31′48″ зх. д.);
• східна — мис Рас-Хафун, Сомалі (10°27′00″ пн. ш. 51°24′00″ сх. д.).

Африка займає близько 29,2 млн км², з островами (площа — 620 тис. км²) — 30,3 млн км², що становить 5,9 % площі земної поверхні та 20,3 % площі суходолу.

Територія Африки видовжена з півночі на південь. Материк розташований по обидва боки від екватора, який перетинає Африку майже посередині, поділяючи її на 2 асиметричні частини — широку північну і значно вужчу південну. Відстань між крайніми північною і південною точками — близько 8 тис. км. Максимальна ширина континенту з заходу на схід фіксується в північній частині і становить близько 7,5 тис. км. У південній частині не перевищує 3,1 тис. км.

Континент омивають води двох океанів та їх моря: із заходу і півночі — Атлантичний океан, зі сходу і півдня — Індійський океан, з півночі — Середземне море, з північного сходу — Червоне море.

Африка наближена до Азії, з якою пов’язана вузьким (120 км) Суецьким перешийком. Умовною межею між Африкою та Азійським Синайським півостровом є Суецький канал, введений в експлуатацію 1869.

Від Європи Африку відокремлюють Середземне море і Гібралтарська протока, що має найменшу ширину 13 км.

Берегова лінія Африки порівняно слабо розчленована бухтами і затоками. Її довжина — 30,5 тис. км, що менше за довжину берегової лінії Європи. Найкрупнішими є Гвінейська затока і затока Сидра (Великий Сирт). Найбільший півострів — Сомалі на північному сході Африки. Понад 1/5 території Африки віддалено від океанів і морів на 1000–1500 км.

Уздовж узбережжя Африки — низка островів. Найбільшим є острів Мадагаскар, розташований в Індійському океані, на південний схід від Африки. Уздовж східного узбережжя розташовані також Сейшельські острови, Коморські острови, Амірантські острови, Сокотра, Пемба, Мафія, Занзібар, Маврикій, Реюньйон та інші. Уздовж західного узбережжя Африки розміщені острови Мадейра, Канарські острови, Кабо-Верде, Аннобон, Біджагос, Біоко, Сан-Томе, Принсіпі, а також віддалені острови Вознесіння, Єлени Святої острів і Тристан-да-Кунья.

Історична довідка

Африку вважають «колискою» виникнення людства. Протягом тривалої історії в межах континенту виникала і зникала значна кількість цивілізацій, протодержав і державних утворень. У межах Північної Африки в цьому переліку — Стародавній Єгипет, Карфаген. У північній частині сучасної Ефіопії існувало державне утворення з центром у м. Аксум (руїни якого 1980 оголошено об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО). Північна частина континенту в різні часи була провінцією Римської імперії, входила до складу Візантійської імперії, Арабського халіфату, Османської імперії.

В Африці на південь від Сахари до приходу європейців існували цивілізації та протодержави з власною самобутньою культурою (Гана, Канем, Малі, Бенін, Великий Зімбабве та інші). Надзвичайно сильний вплив на північні регіони та східне узбережжя Африки мало просування арабів та ісламської цивілізації.

З приходом європейців із кінця 16 ст. державні утворення народів Африки пережили період занепаду.

До кінця 18 ст. Африка викликала інтерес у європейців лише як джерело постачання невільників, золота, а також різноманітних специфічних товарів — слонових і носорогових бивнів, страусового пір’я, екзотичних тварин та їхніх шкур тощо. За часів Великих географічних відкриттів на атлантичному узбережжі Західної Африки почали виникати укріплені торговельні факторії європейців. Спочатку серед них домінували португальці, яким понтифік Миколай V спеціальними буллами «дарував» усі права на колонізацію Африки.

Іспанія визнала Африку зоною португальських інтересів в обмін на ексклюзивне право грабувати й колонізувати Америку (Тордесільяська угода 1494). Інші західноєвропейські держави не погодилися з колоніальним «монополізмом» португальців, і невдовзі сюди прийшли голландці, англійці, французи, датчани, а згодом іспанці, бельгійці, італійці, німці. Так, утворився трансатлантичний «трикутник»: рабів везли до плантацій і рудників Америки, звідти на виручені кошти закуповували й доставляли до Європи золото, срібло, бавовник, тютюн, цукор, каучук натуральний, каву, прянощі та інші «колоніальні товари»; з Європи до Африки везли алкоголь, зброю, порох, кулі, одяг, текстиль, посуд, скляні й металеві вироби; натомість знову купували рабів — і цикл повторювався. На карті тогочасного західноафриканського узбережжя Атлантики з’явилися такі регіони, як-от «Невільницький берег» між гирлами річок Вольти і Нігеру, «Берег слонової кості» — Кот-д’Івуар, «Золотий берег» між ними — Гана тощо.

Для Африки наслідки «трикутника смерті» виявилися трагічними. Масштаби експортної трансатлантичної работоргівлі постійно зростали. Якщо протягом 17 ст. до Америки (лише «легальними» каналами) доставили 2,8 млн темношкірих невільників, то у 18 ст. — близько 7 млн. Збільшувався і зворотний європейський експорт: якщо на початку 18 ст. до Західної Африки щороку завозили до 180 тис. одиниць вогнепальної зброї, то наприкінці 18 ст. — 400 тис. одиниць на рік. Окрім масштабних людських втрат, господарського й демографічного занепаду цілих регіонів, виснажливої мілітаризації та перманентних воєн це спричинило переорієнтацію основних торговельних артерій регіону замість транссахарських шляхів у напрямку атлантичного узбережжя, хронічну дестабілізацію соціально-політичного життя, моральну деградацію місцевої верхівки і знецінення самого людського життя. У внутрішні райони континенту тогочасні європейці не наважувалися проникати, натомість невільників одержували через посередництво місцевих вождів.

Від кінця 18 ст., коли розпочалося бурхливе зростання західної промисловості, Африку почали розглядати як можливе джерело дешевої сировини та ринок збуту товарів спочатку мануфактурної, а потім і машинної індустрії. Работоргівля, що руйнувала традиційні африканські соціально-економічні структури, залишаючи західну промисловість без потенційних споживачів, а місцеві сировинні виробництва — без необхідних робочих рук, почала заважати подальшому господарському розвитку передових європейських країн. Утім, основним напрямом європейської колоніальної експансії в Африці на етапі промислово-капіталістичного розвитку стала боротьба за встановлення прямого воєнно-політичного контролю над Африкою з метою його інтенсивнішого економічного використання як сировинного придатка та ринку збуту.

Таблиця. Колонії окремих європейських країн в Африці, 1900 р.

Країна-метрополія	Площа			Населення
	Млн км2	% до площі Африки	% площі колоніальних володінь у Африці	Млн осіб	% до населення Африки	% до населення колоніальних володінь у Африці
Велика Британія	9,2	30,9	34,1	53,1	37,7	43,1
Німеччина	2,4	8,0	8,9	1,5	8,1	9,3
Іспанія	0,2	0,7	0,7	0,7	0,5	0,5
Італія	0,5	1,7	1,8	0,7	0,5	0,5
Португалія	2,1	7,0	7,8	6,9	4,9	5,6
Франція	10,5	34,2	37,8	31,5	22,4	25,6
Вільна Держава Конго (приватне володіння бельгійського короля)	2,4	8,0	8,9	19,0	13,5	15,4
Усього	27,3	90,5	100	113,4	87,6	100

Початок нового етапу європейської експансії в Африці ознаменувала Берлінська конференція (проходила з 15.11.1884 до 26.02.1885; у роботі взяли участь 14 держав, зокрема Велика Британія, Німеччина, Росія, Франція, США, Бельгія, Португалія), скликана О. фон Бісмарком для розв’язання питання політичного поділу Африки. На час проведення конференції понад 80 % Африки залишалося під традиційним африканським правлінням. Потім усю територію поділено між європейськими країнами-колонізаторами. На початку 20 ст. статус незалежних країн мали лише Ефіопія та Ліберія.

У 20 ст. майже всі країни Африки здобули незалежність, тільки незначні за площею території континенту мають залежний статус. У процесі деколонізації та формування сучасної політичної карти Африки розрізняють 3 послідовні етапи.

На першому в 1950-х здобули незалежність італійська колонія Лівія (1951), розвинутіші країни Північної Африки — Марокко (1956) і Туніс (1956), які були до цього французькими колоніями. Унаслідок антифеодальної і антикапіталістичної революції від англійського контролю остаточно визволився Єгипет. Після цього незалежним став і Судан (1956), який формально вважався співволодінням (кондомініумом) Великої Британії та Єгипту. Деколонізація торкнулася й регіонів на південь від Сахари, де першими здобули незалежність британська колонія Золотий Берег, яка стала Ганою (1957), та колишня французька Гвінея.

Другим етапом став 1960, що отримав назву «Рік Африки», упродовж якого стали незалежними 17 колишніх колоній, переважно французькі — Малі (Французький Судан), Буркіна-Фасо (Верхня Вольта), Мавританія, Нігер (держава), Чад, Бенін (Дагомея), Конго (Республіка Конго), Мадагаскар, Того (був також німецький протекторат), Габон, Камерун, Сенегал, Центрально-Африканська Республіка, Кот-д’Івуар (Берег Слонової Кістки); бельгійська — Конго (Заїр); англійська та італійська — Сомалі.

На третьому етапі після 1960 цей процес фактично завершено. 1962 після війни з Францією здобув незалежність Алжир. Незалежними також стали Руанда й Бурунді (1962), Екваторіальна Гвінея (1968). У 1970-х відбувся крах колоніальної імперії Португалії: після революції 1974 незалежність отримали Гвінея-Бісау (1974), Ангола, Мозамбік (1975). Стали незалежними також Джибуті (1975) Еритрея (1993). Здобули незалежність і Замбія (1964), Малаві (1964), Коморські острови (1975), Зімбабве (1980), Намібія (1990). Наймолодша держава Африки — Південний Судан — здобула статус незалежної 2011.

Таблиця. Колоніальні володіння в Африці на межі 19-20 ст.

Країна-метрополія	Колонії та час заволодіння ними
Бельгія	Конго Бельгійське (1885 — володіння бельгійського короля)
Велика Британія	Англо-Єгипетський Судан (1898–1899) Басутоленд (1884) Бечуаналенд (1885) Британська Східна Африка, Британська Центральна Африка, острів Вознесіння, Гамбія (17 ст. — початок 19 ст.) Єгипет (1882) Занзібар і Пемба (1890) Золотий берег, Капська колонія (1806) Лівійська пустеля (сфера впливу) Маврикій (1810) Наталь (1824) Нігерія (2-га половина 19 ст.) Оранжева Республіка, Родезія (1888–1893) Святої Єлени острів (17 ст.) Сейшельські острови (1794) Сомалі Британське (1884) Сьєрра-Леоне (18 ст.) Трансвааль, острови Трістан-да-Кунья, Уганда (1893)
Німеччина	Німецька Східна Африка (1885–1890) Німецька Південно-Західна Африка (1884–1890) Камерун (1884) Тоголанд (1884)
Іспанія	Гвінея Іспанська (Ріо-Муні, 1884) Канарські острови (15 ст.) Пресидьос, Ріо-де-Оро з Іфні (1860–1885)
Італія	Сомалі Італійське (1889) Еритрея (1890)
Португалія	Азорські острови (15 ст.) Ангола (1885) Гвінея Португальська (1886) Зеленого Мису острови (15 ст.) Острови Мадейра (15 ст.) Мозамбік (захоплення завершене наприкінці 19 ст.) Сан-Томе і Прінсіпі (15 ст.)
Франція	Алжир (1830) Берег Сомалі (2-га половина 19 ст.) Коморські острови (1886) Мадагаскар (1896) Реюньйон (1643) Сахара Західна і Східна (сфера впливу), Туніс (1881) Французька Західна Африка (19 ст.) Французьке Конго (2-га половина 19 ст.)

Природа

Геологічна будова

Більша частина території Африки, за винятком Атлаських гір на північному заході та Капських гір на крайньому півдні, розташована в межах давньої Африкано-Аравійської платформи, що містить також Аравійський півострів і о. Мадагаскар із Сейшельськими островами.

Фундамент платформи не є однорідним, оскільки розділений на блоки (мегаблоки, кратони, террейни), що різняться за віком і особливостями тектонічного розвитку. Найдавнішими структурами кристалічного фундаменту Африкано-Аравійської платформи є архейські (3600–2500 млн років) кратони Каапвааль Зімбабве, Танзанія, Конго, Мен, Регібатський, а також кратон Східної Сахари. У ранньому протерозої (2500–1600 млн років) архейські ядра об’єдналися й утворили 3 мегаблоки фундаменту: Західноафриканський, Центральноафриканський (Конго — Танзанія) і Південноафриканський (Зімбабве — Каапвааль). Окреме положення в структурі Африкано-Аравійської платформи займає Мадагаскарський (Малагасійський) кратон та найменш геологічно вивчений Східносахарський кратон (кратон Нілу).

Формування докембрійського фундаменту Африки завершилося утворенням пізньопротерозойських (1000–542 млн років) Мавритано-Сенегальського, Лівійсько-Нігерійського (Транссахарського), Намібійсько-Угандійського і Аравійсько-Мозамбіцького мобільних складчастих поясів, що розмежовують мегаблоки, та виникненням суперконтиненту Гондвана.

У межах Західноафриканського мегаблоку архейський фундамент виступає в західних частинах Леоно-Ліберійського (Мен) і Регібатського щитів, розділених западиною Таудені. Від більш молодих ранньопротерозойських складчастих поясів архейські кратони відділяються зонами глибинних розломів.

Згідно із сучасними мобілістичними уявленнями, Західноафриканський кратон тривалий час з’єднувався з Амазонським (Південна Америка), що підтверджується спільними рисами геологічної будови.

Архейські породи Регібатського щита представлені мігматитами, ортогнейсами, метавулканітами з залізистими кварцитами, ультрамафітами та амфіболітами (серія Амсанга). Найдавніші породи (гнейси) мають вік 3520–2840 млн років. Вони зазнали кількох етапів тектонічних активізацій і метаморфізму, розбиті гранітними інтрузіями віком 2730–2720 млн років.

Архейські породи Леоно-Ліберійського щита представлені гнейсами (понад 3000 млн років). Вони роздроблені зеленокам’яними поясами, складеними мафітами, ультрамафітами, залізистими кварцитами, філітами, граувакками. Зеленокам’яні товщі прорвані інтрузіями гранітів з аплітами і пегматитами віком 2970–2780 млн років.

Ранньопротерозойський мобільний пояс Західноафриканського кратону (2250–2050 млн років) виник на активних окраїнах Регібатського і Леоно-Ліберійського щитів. Унаслідок ебурнейського діастрофізму тут утворився Бірімійський ороген, протяжністю понад 3 000 км, складений породами бірімійської серії (бірімієм), представленими бімодальними вулканітами, що асоціюють із турбідитами, карбонатами, чорними кременистими сланцями віком 2190–2110 млн р. Породи метаморфізовані та прорвані гранітними інтрузіями віком 2120–2090 млн років. Бірімій відносять до палеопротерозойських зеленокам’яних товщ; перекривається моласами тарквайської серії (тарквієм, 2080–1990 млн років), складеними товщею пісковиків, конгломератів і вулканітів потужністю близько 7 км. Із тарквієм пов’язані розсипи золота в країнах Західної Африки.

У межах Центральноафриканського мегаблоку архейський фундамент представлений породами Конго-Танзанійського кратону, що містить блоки Касаї, Ангола, Конго, Чайлу, Габон, Заїр, Танзанійський. Останній складається з двох теренів — Додома й озера Вікторія. Перший складений високометаморфізованими ортогнейсами, мафіт-ультрамафітами, кварцитами і філітами віком понад 2900 млн років. У будові другого беруть участь зеленокам’яні породи ніанзинської групи (бімодальні вулканіти і фліш), що перекриваються вулканітами, кластичними породами, базальтами і конгломератами групи Рондо тощо. У межах Танзанійського блоку також поширені граніти неоархейського віку.

Блоки Центральноафриканського кратону Чайлу і Габон складені граніто-зеленокам’яними високометаморфізованими породами віком 3190–3120 млн років. Заїрський блок складений амфіболітово-гнейсовим комплексом Бому і зеленокам’яним поясом Гангуан.

На сході — гнейсовий комплекс верхнього Нілу і зеленокам’яні породи кібальської групи віком 3000–2800 млн років, що містять бімодальні вулканіти, кварцити, сланці, джеспіліти, талькові сланці. Вони незгідно залягають на гнейсових комплексах і прориваються гранітами та ультрабазитами віком 2800–2500 млн років. Схожі за віком та складом комплекси складають блоки Ангола та Касаї. Палеопротерозойські складчасті пояси Ґабон, Убендійський та інші утворилися внаслідок ебурнейського орогенезу (2200–1800 млн років). Пояс Габон, імовірно, є продовженням структур Південноамериканської платформи. Він складений гнейсами францевільської групи (2200–2150 млн років) і утворився за колізії еократонів Габон і Сан-Франсиску. Убендійський та інші пояси — результат палеопротерозойської колізії еократонів Конго і Танзанія.

До мезопротерозою Центральноафриканського геоблоку належить Кібаранський пояс, що утворився в інтракратонній зоні внаслідок кібаранського орогенезу (1400–850 млн років). Він складений уламковими породами і бімодальними вулканітами. Породи метаморфізовані та прорвані мафіт-ультрамафітовими і гранітними інтрузіями. На мезопротерозой також припадає активізація мантійних процесів, з якими пов’язують формування анортозитового комплексу Кунін віком приблизно 1370 млн років.

Архейські породи Південноафриканського кратону поширені в межах еократонів Каапвааль і Зімбабве, які є типовими гранітно-зеленокам’яними областями. У межах першого розміщується зеленокам’яний пояс Барбертон, що залягає серед гранітоїдів Давнього гнейсового комплексу — найдавніших порід, відомих в Африці (3640 млн років).

Товща порід, якою складений пояс Барбертон, відома як Свазіленд і має тричленну будову. У нижній частині складена ультрамафітами, мафітами, коматіїтами, а також кислими вулканітами і кременистими породами віком 3490–3460 млн років; у середній — пісковиками, алевролітами, кременями та джеспілітами (3360–3230 млн років); у верхній — базальними конгломератами, що перекриваються кварцовими пісковиками, алевролітами та вулканітами, що сформувалися в мілководному басейні або в межах алювіальної рівнин. Ці пісковики віком 3100 млн років є одними із найдавніших порід такого генезису.

У розрізі зеленокам’яної формації еократону Зімбабве, що формувався у віковому інтервалі 3550–2580 млн років, також виділяють 3 групи порід. Перша складена залізистими кварцитами, мармурами, гранулітами, основними та ультраосновними лавами віком 3390 млн років; друга — конгломератами, базальтами, дацитами, кварцитами, джеспілітами, яшмами віком 2850 млн років; третя — конгломератами, пісковиками, граувакками, філітами, кислими вулканітами віком 2650 млн років.

На межі 2580 млн років сформувалися мафіти та ультрамафіти комплексу Великої Дайки.

Архейські відклади еократону Каапвааль перекриваються породами протоплатформного чохла, що сформувався в неоархеї. Нижня частина розрізу складена толеїтовими лавами (3000–2900 млн років). Вище залягають конгломерати (зокрема урано-золотоносні), кварцити, пісковики віком 3000–2700 млн років та червоноколірні товщі віком 2,7 млн років. У межах палерифтів вони перекриваються строматолітовими доломітами, вулканітами, уламковими породами палеопротерозойських супергруп Трансвааль і Грікваленд потужністю до 12 км (2200–1800 млн років). Супергрупа Трансвааль, яка датується межею між архейською і протерозойською ерами та складається з басейнів Трансвааля на сході, Грікваленда на заході та Каньє на півдні Ботсвани, прорвана Бушвельдським масивом (2060–2050 млн років).

Еократони Каапвааль (одна з найдавніших ділянок земної кори) і Зімбабве (блоки — Токве на півдні та Родездейл на півночі) розділені грануліто-гнейсовим поясом Лімпопо, у центральній частині якого виходять архейські породи (3300 млн років), пронизані тілами основних та ультраосновних інтрузивів. Пояс утворився внаслідок колізії архейських еократонів на межі 2000 млн років, що спричинила утворення протоплатформи Калахарі та двох прогинів на її периферії, розвиток яких завершився у палеопротерозої (2000–1800 млн років). За ебурнейського орогенезу тут сформувалися складчасті пояси Магонді (Зімбабве) та Кейс (Каапвааль; 2000–1700 млн років), складені мілководними уламковими породами та основними вулканітами, інтенсивно дислокованими аж до утворення шар’яжів.

На активній континентальній окраїні, що виникла на заході Південноафриканського кратону в інтервалі 2000–1900 млн років, сформувалася вулканогенно-осадова товща потужністю до 7 км, складена андезитами, метапелітами, метакварцитами і залізистими кварцитами.

У мезопротерозої внаслідок колізії Центральноафриканського й Південноафриканського кратонів (кібаранський орогенез) утворилася система поясів Ірумід — Зімбабве — Луріо. Водночас відбулася активізація мантійного плюма, наслідком якої стало формування магматичної провінції Умкондо (1110–1090 млн років), що супроводжувалося формуванням дайок, лавових потоків та інтрузій толеїтового складу.

На півночі Африкано-Аравійської платформи розташований найменш вивчений Східносахарський кратон, відомий також як кратон Нілу та Увенайт — Чад. Породи, що виходять у межах масиву Увенайт, мають вік 2630 млн років і суттєво перероблені пізнішими процесами.

На о. Мадагаскарі ранньодокембрійські кристалічні породи виходять на поверхню на сході. У нижній частині розрізу переважають паргнейси, мармури, піроксеніти, лептиніти, чарнокіти системи Андрой віком 3190 млн роеів. Вище залягають породи системи Графіт, представлені лептинітами, гнейсами, сланцями, мігматитами з включеннями графіту віком 2430 млн років. Вище залягають зеленокам’яні породи системи Вігіборі — амфіболіти, епідозити, гнейси, кварцити, мармури, сланці (2170 млн років). На метаморфічному фундаменті незгідно залягають мармури, сланці, кварцити системи Ціполіно (1050–1125 млн років), що розтинаються жилами мідно-свинцевих руд.

Результати останніх досліджень доводять, що фундамент о. Мадагаскару складається з трьох різновікових докембрійських террейнів, які остаточно об’єдналися тільки після панафриканського орогенезу (510 млн років).

Неопротерозойські пояси сформувалися внаслідок панафриканського орогенезу (850–500 млн років). У цей період відбувається розпад суперконтиненту Родінії, утворюються рифтові прогини та западини на пасивних окраїнах кратонів. Розвиток рифтових зон завершився процесами колізії з формуванням низки складчастих систем, що об’єднуються в протяжні пояси.

Складчастий пояс, що розділяє Південноафриканський та Центральноафриканський кратони, об’єднує Західні Конголіди й Намібійсько-Угандійську складчасту систему. Вони складені відкладами системи Дамара. Нижня частина розрізу представлена кварцитами, пелітами, базальтами, андезитами і ріолітами; середня — перешаруванням кварцитів і аргілітів із мікститами (тілітами); верхня — строматолітовими карбонатами. Потужність відкладів досягає 10 км. На межі 650–630 млн років відклади зазнали тектонічних деформацій з утворенням складок східної вергентності та передового прогину, заповненого моласою.

Мавритано-Синегальська система (мавританіди) сформувалася вздовж узбережжя Західної Африки на межі 680–640 деформацій. Розвиток системи супроводжувався метаморфізмом, гранітним магматизмом, виникненням офіолітів та насувами східної вергентності.

Дислокований верхній палеозой формувався в межах пасивної окраїни Гондвани (Регібатського масиву). Лівійсько-Нігерійський (Транссахарський) пояс простежується через всю Західну Африку від Антиатласу до узбережжя Гвінейської затоки, продовжуючись на Південноамериканській платформі. Пояс розділяється на 2 гілки (домени) — Фарузьку (західну) і Дагомейську (східну).

Характерною особливістю поясу є перероблені в неопротерозої архейські і палеопротерозойські породи, що об’єднуються в регіональні підрозділи: суггарій, складений гнейсами, амфіболітами, чарнокітами, кварцитами, мігматизованими гранітами, і вагомій, складений кристалічними сланцями, гнейсами, мігматитами та чарнокітами.

Неопротерозойський розріз Туарезького масиву (Ахаггар) представлений відкладами регіональної системи фарузій. У нижній частині розрізу (нижній фарузій) переважають строматолітовові вапняки і пісковики, у верхній (верхній фарузій) — вулканічні й вулканогенно-осадові породи. Потужність відкладів фарузію досягає 16 км. Складчастий фарузій незгідно перекриваються червоноколірними пісковиками, конгломератами і сланцями.

Розріз неопротерозою в Антиатласі складений турбідітами, чорними сланцями, що незгідно перекриваються червоноколірними товщами аналогічними товщам Туарезького масиву.

Унаслідок колізії, що відбулася у віковому інтервалі 720–600 млн років, неопротерозойські вулканогенно-осадові породи були метаморфізовані, деформовані та прорвані мафіт-ультрамафітовими та кабонатно-лужними інтрузивами.

Аравійсько-Мозамбіцький (або Східноафриканський) пояс широкою смугою простягається через всю Східну Африку, західну частину о. Мадагаскар і продовжується на Аравійському півострові, в Індії та Антарктиді. У його структурі виділяють Арабсько-Нубійський (або Аравійсько-Нубійський) щит, який розташований на північному сході Африки та охоплює значну частину Аравійського півострова. Пояс виник на місці Мозамбіцького океану на рубежі 620–590 млн років; складений переробленими в неопротерозої ранньодокембрійськими породами, а також метаморфізованими неопротерозойськими первинно вулканогенними й теригенними породами, що прорвані різновіковими гранітними інтрузіями.

Платформний чохол Африкано-Аравійської платформи розвинений нерівномірно. У межах западин Південно-Східної Африки стратиграфічні розрізи неповні через те, що ці райони в палеозої зазнали тектонічних піднять і були областями розмиву. У Північно-Східній Африці на платформному етапі розвитку сформувався потужний осадовий чохол, що утворює майже суцільний покрив.

Формування осадового чохла розпочалося на півдні Африки в межах Каапваальського кратону в пізньому археї і продовжилося в ранньому протерозої. У пізньому протерозої (1000–542 млн років) осадконакопичення відбувалося в межах западин (синекліз) Таудені, Вольта, Конго та Нама. Найповніші розрізи пізнього протерозою розміщені в западині Таудені. Тут на базальних конгломератах залягають пісковики та алевроліти з прошарками вапняків і доломітів. У середній частині розміщується горизонт тілітів, а верхня складена піщано-глинистими породами. Потужність відкладів пізнього протерозою в западині Таудені досягає 4 км.

У западині Нама до неопротерозою віднесена однойменна група порід осадового чохла потужністю до 2 км. У її підошві розміщуються базальні конгломерати й тіліти, що перекриваються вапняками, пісковиками, аргілітами. Схожа будова осадового чола неопротерозою характерна і для западин Вольта та Конго.

Тектонічний розвиток Африкано-Аравійської платформи в палеозої характеризувався неодноразовою зміною інтенсивності і направленості тектонічних рухів, що відобразилося в чергуванні морських трансгресій і змінах умов осадконагромадження.

З початку палеозою платформний чохол формується на півночі Африки, де утворюються западини Сахарської плити: Мавритано-Сенегальська, Тіндуф, Західно- і Східносахарські, Мурзук, Куфра, Лівійська, Північноаравійська, Руб-ель-Халі. У сучасній структурі Північної Африки западини розділені виступами фундаменту — Ахаггар, Тібесті та Увенайт.

У западині Таудені відклади палеозою представлені пісковиками кембрію, ордовику і силуру, які утворювалися в континентальних, узбережно-морських та морських умовах пасивної окраїни Палеотетісу. Під час максимуму силурійської трансгресії, коли морськими водами були перекриті більша частина Північної Африки та Аравійського півострова, утворилися морські глинисті товщі, чорні граптолітові сланці. Відклади девонського періоду й раннього карбону представлені переважно морськими глинисто-карбонатними товщами. Загальна потужність відкладів кембрію — середнього карбону, що виділяють як ранньогондванський комплекс, сягає 4–5 км.

Формування відкладів пізньогондванського комплексу (верхній карбон — середня юра) передувало розпаду Гондвани. У цей період на півдні Африки північніше орогену Капських гір виникла западина Карру, виповнена однойменною товщею (супергрупою) порід потужністю до 12 км. У її складі виділяють кілька формацій: у нижній частині розрізу залягають льодовикові відклади формації Двайка (верхній карбон), вище — мілководні нижньопермські глинисті породи формації Екка з вугленосними пластами, які перекриваються дельтовими пісковиками формації Бофорт (верхня перм — нижній тріас) і верхньотріасовими еоловими пісковиками формації Стромберг. Завершують розріз нижньоюрські платобазальти формації Дракенсберг.

У пізньому карбоні північ Африки та Аравія звільняються від морського басейну і розвиваються в континентальних умовах. У пермі і тріасі в межах Алжиро-Туніського прогину утворювалися шельфові вапняки, у пізньому тріасі й ранній юрі — евапорити. Потужність відкладів пізньогондванського комплексу в Північній Африці не перевищує 2 км.

Після розпаду Гондвани морські умови збереглися в Північній Африці та Аравії, а також у новоутворених периокеанічних прогинах. Із півночі на територію платформи проникали морські басейни Тетісу. Глобальна пізньокрейдова трансгресія спричинила утворення Транссахарської протоки, яка з’єднала Тетіс і новоутворений Атлантичний океан (грабени Сирт і Бенуе). У цей час утворилися морські глинисто-карбонатні відклади з прошарками пісковиків потужністю до 6 км. На північному сході Африки і в Аравії поширена товща червоноколірних нубійських пісковиків континентального походження, які формувалися з кінця палеозою до крейди включно.

Периокеанічні прогини виповнені морськими і континентальними крейдовими й кайнозойськими відкладами потужністю від 3–4 до 5–6 км. Особливе місце в розрізах прогинів належить дельтовим відкладам великих річок Нілу, Нігеру, Конго.

Після завершення панафриканського орогенезу активні геологічні процеси відбувалися лише на його північній, південній та західній окраїнах, де в палеозої — на початку мезозою виникли складчаста система Магрибу, інтракратонна зона Угарта, Мавританська й Капська складчасті системи.

Складчаста система Капських гір складена ранньо-середньопалеозойськими породами капської супергрупи, які представлені пісковиками, кварцитами, сланцями, діаміктитами потужністю 6–8 км. Седиментація (геологія) відбувалася в узбережно-морських умовах в інтервалі 500–350 млн років (ордовик — низи карбону), що підтверджується палеонтологічними рештками. Унаслідок герцинського орогенезу Капська супергрупа була інтенсивно дислокована з утворенням насувів північної вергентності. Орогенез супроводжувався формуванням передового прогину — синеклізи Карру, заповненої відкладами однойменної супергрупи (верхній карбон — нижня юра).

Мавританська складчаста система розташована на західному узбережжі Африки від Марокко до Гвінеї-Бісау. Герцинські складчасті структури тут перекриваються молодшими відкладами. Дислокований верхній палеозой формувався в інтервалі 350–290 млн років у межах Регібатського масиву — пасивної окраїни Гондвани, що з’єднувалася з западиною Таудені. Складчаста система виникла в результаті колізійних процесів у Апалацькому поясі й Західноєвропейських герцинідах.

Герциніди Магрибу разміщені на південь від альпійських структур Атлаських гір і за геологічною будовою подібні до західноєвропейських і північноамериканських герцинід. Від платформи і докембрійських споруд Антиатласу герциніди Марібу відділені Головним Атлаським або Південноатлаським глибинним розломом. Найдавнішими породами є вендсько-кембрійські вулканіти, вапняки з археоціатами та пісковики. Вище незгідно залягають флішоїдні відклади ордовику — девону та фація Кульма карбону. Породи цього віку складають Марокканську Месету, Високий Атлас, окремі їх виходи відомі в Середньому Атласі та на Високих плато. Породи дислоковані наприкінці раннього карбону в результаті судецької фази складчастості герцинського орогенезу, що супроводжувалася гранітним магматизмом. Загальна товщина дислокованих порід перевищує 10 км. У западинах формуються червоноколірна пермсько-тріасова моласа й евапорити, наприкінці тріасу тут виникли покрови плато-базальтів.

В інтракратонній зоні Угарта, яка з південного сходу примикає до герцинід Магрибу, потужність відкладів палеозою характеризується проміжними значеннями — між герцинідами Магрибу і платформними структурами. Пологі дислокації поступово затухають у південно-східному напрямку. На північ від зони Угарта розміщена западина Бешар, до 7 км завглибшки, виповнена вугленосною товщею середньо-верхнього карбону. Пологі складки перекриваються морськими й лагунними відкладами крейди і палеогену та червоноколірними вапняками неогену.

Після розпаду Гондвани і утворення африканського континенту процесів тектонічної активізації зазнала північна частина Африки. У кайнозої внаслідок субдукції на місці океану Тетіс сформувалася складчаста система Атласу. Тоді ж виникли та почали розвиватися процеси рифтогенезу в Східній Африці.

Утворення Альпійської складчастої системи Атласу розпочалося в середині крейди (90 млн років) із кульмінацією в еоцені (40 млн років) і продовжується дотепер. За геологічною будовою Атлас схожий на Бетські Кордільєри, з якими з’єднувався до утворення Гібралтарської протоки. Виділяється дві складчастих зони (домени) — Тель-Атлас і Ер-Риф.

У геологічній будові складчастих зон виділяються внутрішня зона, складена метаморфічними породами пізнього докембрію — палеозою, вапняковий хребет, складений мілководними карбонатними породами тріасу, юри й еоцену, і зовнішня флішова зона, складена крейдово-палеогеновим флішом. Загалом вони є складчасто-покровними структурами, насунутими на півдні з амплітудою насуву понад 20 км.

Мезокайнозойські рифтові зони представлені Західноафриканською та Східноафриканською системами.

Формування рифтової системи Західної Африки розпочалося з пізньої юри (150 млн років). Розкриття Атлантичного океану, що відбувалося з півдня на північ, супроводжувалося виникненням грабенів і магматизмом. Наприкінці ранньої крейди виник грабен Бенуе, який заповнився морськими, а згодом алювіальними і дельтовими осадами. Ця структура з’єднується з Нижньонігерійським грабеном, грабенами Гао та Сирту, утворюючи рифтову систему Західної Африки. Формування цієї системи супроводжувалося лужним магматизмом, а також формуванням крейдово-кайнозойських седиментаційних басейнів — Чад, Таудені тощо. Розвиток рифтової ситеми продовжується, що підтверджується положенням дельти р. Нігеру і сучасним вулканізмом (Камерун).

Східноафриканська рифтова система простягається майже через усю Східну Африку з півдня на північ, з’єднуючись з рифтами Червоного моря та Аденської затоки. Це одна з найактивніших рифтових систем Землі, що проявляється у вигляді системи розломів переважно північно-західного простягання і підкреслюється розміщенням стратовулканів (Кенія, Кіліманджаро, Меру, Елгон та інші). Рифтинг почався в ранньому міоцені і продовжується дотепер. Східноафриканська рифтова система є частиною більшої системи, що містить рифти Червоного моря та Аденської затоки. Відповідно до циклів геолога Дж. Т. Вілсона (1908–1993; Канада), континентальна частина відповідає ембріональній, морська — ранній стадіям виникнення і розвитку океанів.

Рельєф

Африка. Фізична мапа

Рельєф Африки значною мірою визначається його геолого-тектонічною будовою. Характеризується вирівняністю, незначним вертикальним і горизонтальним розчленуванням поверхні. Середня висота над рівнем моря — близько 650 м. Більша частина території розташована в діапазоні абсолютних висот 400–600 і 800–1000 м. 10 % території розміщено на абсолютних відмітках до 200 м.

Чітко виражена асиметрія абсолютних висот між низькою (північною і західною) і високою (південною і східною) Африкою. Максимальні висоти (понад 2 тис. м) зосереджені на сході в межах гірських систем, що оточують Великий Африканський розлом (Східно-Африканську рифтову зону). Максимальна абсолютна відмітка — 5 895 м (вулкан Кіліманджаро), мінімальна — –155 м (котловина оз. Асаль у тектонічній западині Афар).

Рівнинний рельєф значної частини континенту, сформований у неогені й на початку четвертинного періоду, зумовлений платформною структурою материка, процесами тривалої пенепленізації. Широкий розвиток бронюючих латеритних (утворених в умовах жаркого і змінно-вологого клімату) і сольових (утворених в умовах посушливого пустельного клімату) перешкоджало розчленуванню поверхні.

У морфоструктурній будові материка переважають плоскогір’я і рівнини на цокольній (кристалічній) основі та плато і рівнини на покривних осадових відкладах. Найбільш чітко в сучасному рельєфі виявляються рівні поверхні Африканського пенеплену, створеного денудаційно-акумулятивним циклом, що тривав від кінця крейди до олігоцену.

При формуванні Африканського пенеплену зруйнований попередній, вищий рівень гондванської поверхні, від якої залишилися тільки окремі останці в найбільш піднятих масивах.

Від кінця пліоцену, унаслідок піднять крайових зон материка, активізувався новий ерозійний цикл, зафіксований у крутих річкових профілях.

Кожному денудаційному циклу, що проявлявся в зонах піднять (Гондванському, Африканському), відповідав цикл осадонакопичення на нижчих гіпсометричних рівнях.

У межах крайових прогинів докембрійської платформи сформувалися акумулятивні низовини (Лівійська, Мозамбіцька, узбережжя Гвінейської затоки). Великими западинам внутрішньоплатформних прогинів відповідають акумулятивні та акумулятивно-денудаційні рівнини (Калахарі, р. Конго, оз. Чад, р. Білого Нілу тощо), що характеризуються зростанням абсолютних відміток поверхні в південному напрямку — від 300 м (оз. Чад, р. Білого Нілу) до 900 м (Калахарі).

Денудаційні плато і плоскогір’я з пов’язані з виступами кристалічного фундаменту і схилами западин (Північно-Гвінейська височина, підняття Азанде, плоскогір’я Уньямвезі). На сході і південному сході Африки кристалічний фундамент піднятий у східному напрямку на понад 1 000 м і виходить на поверхню. Рельєф представлений ступінчастими рівнинами, столовими плато, що чергуються з куестовими уступами і хребтами.

На північному заході Африки розміщені складчасто-брилові гори Атлас, сформовані на різновіковому складчастому фундаменті. Вони утворюють складну систему хребтів, максимальна висота яких досягає 4 167 м (г. Тубкаль)

На крайньому півдні Африки розміщені невисокі складчасто-брилові Капські гори із плосковершинними хребтами, розділеними широкими поздовжніми долинами й вузькими поперечними ущелинами.

Більшу частину території Африки займають морфоструктури платформних областей. На південь від Атлаських гір розташовані пластові денудаційно-акумулятивні рівнини і плато Сахари і Судану. Відповідно до складу рельєфоутворювальних відкладів виділяються піщані (ерги), щебнисті (хамади), галечникові (серіри), глинисті (реги), солончакові (себхи) пустелі.

У рельєфі Сахари простежується вплив вологого клімату давніх плювіальних епох, зокрема сухі русла, озерні улоговини, зайняті солончаками. У центрі Сахари, де кристалічний фундамент піднятий на висоту 2000–2500 м, утворилися нагір’я Ахаггар і Тібесті. Їхні вершинні поверхні перекриті лавовими потоками, ускладненими конусами згаслих вулканів.

Нагір’я Ахаггар оточене куестовими пасмами Тассілін-Адджер, які змінюються нижчими плато, що поступово переходять в акумулятивно-денудаційні рівнини внутрішніх западин.

Над рівнинами Судану здіймаються плато і плоскогір’я: Марра (3 071 м), Аїр (2 022 м), Еннеді (1 310 м) та інші. У південній частині Судану плато розчленовані широкими, але слабко врізаними долинами річок, що переносять велику кількість алювію, який під час розливів відкладається в нігерійської западині, навколо оз. Чад і в западині р. Білого Нілу.

З півдня до рівнин Судану примикає Північно-Гвінейська денудаційна височина, сформована на виступі докембрійського кристалічного фундаменту, розчленованого на окремі масиви, найвищими з яких є плато Фута-Джаллон (1 753 м), гори Лома (Бінтімані, 1 945 м), Німба (1 952 м) і плато Джос (1 735 м).

Виступи стародавнього кристалічного фундаменту оточують западину Конго, що відповідає зниженій ділянці фундаменту. На півночі — плато Азанде (до 1 400 м), на заході — гори Адамава (2 740 м) і вулкан Камерун, на півдні — гірський масив Моко (2 610 м), на сході — Східно-Африканське плоскогір’я (середні висоти — близько 1000 м). Максимальними відмітками характеризується рельєф Ефіопського нагір’я і Східно-Африканського плоскогір’я, який зазнав істотних трансформацій під час континентального рифтогенезу. Тут спостерігаються численні виходи докембрійського кристалічного фундаменту, поширені лавові плато і вулканічні конуси.

Ефіопське нагір’я (максимум 4 620 м, за іншими даними 4 550 м) на сході та південному сході круто обривається по лініях скидів меридіонального простягання до западини Афар і Ефіопського грабену, а на заході поступово знижується до рівнин Судану. Західні схили нагір’я прорізані глибокими каньйонами р. Блакитного Нілу та притоків.

Рельєф півострова Сомалі, розміщеного на південний схід від Ефіопського нагір’я в північній частині представлений ступінчастими плато, що в південно-східному напрямку обриваються до акумулятивної прибережної низовини.

На генезис рельєфу Східно-Африканського плоскогір’я визначальний вплив мали диференційовані рухи окремих блоків фундаменту по активних розломах. У межах підвищених ділянок сформувалися підвищені цокольні рівнини, глибокі скидові западини частково зайняті озерами Танганьїка, Ньяса (Малаві), Рудольф (Туркана) та обмежені уступами брилових гір і лавових плато, ускладнених конусами активних вулканів, з якими пов’язані найвищі абсолютні відмітки Африки — Кіліманджаро (5 895 м), Кенія (5 199 м), Карісімбі (4 507 м) та Елгон (висота 4 221 м).

Більшу частину території Південної Африки займає підвищена (близько 1 000 м) рівнина Калахарі, обмежена ступінчастими плато і плоскогір’ями: з заходу — Намакваленд, Дамара (Дамараленд) і Каоко, зі сходу — Матабеле, Велд, столовими Драконовими горами і нагір’ям Лесото. Плоскі вершини нагір’я Лесото, броньовані базальтовими покривами, досягають висоти 3 482 м. З півдня Калахарі обмежує плато Верхнє Кару, що майже вертикально обривається в бік западини Велике Кару. Крутий схил Великого Уступу утворює орографічну й ландшафтну межі на межиріччі Лімпопо і Кунене.

Корисні копалини

Геолого-тектонічна будова Африки визначила формування покладів корисних копалин. Переважання на континенті архейських і протерозойських порід, у яких проходили процеси зруденіння, спричинило багатство його надр рудами різних металів.

Африка посідає провідне місце за запасами металів платинової групи, покладів хромових, марганцевих руд, кобальту, золота; друге місце — за запасами мідних та уранових руд.

Найбагатший у світі золотоносний басейн Вітватерсранд у ПАР належить до типу древніх метаморфізованих конгломератів, оруденіння переважно приурочене до нижнього протерозою. З вулканічними кімберлітовими трубками пов’язані родовища алмазів ПАР і Конго (уперше алмазоносні трубки було відкрито і промислово освоєно на південному сході від р. Вааль у ПАР наприкінці 1860-х).

З архейськими та протерозойськими магматичними інтрузіями пов’язані поклади хрому, платини та магнетитів у ПАР і Зімбабве, олова і вольфраму в Нігерії. Гранітні ранньопротерозойські інтрузії-підняття Лунда-Катанги зумовили формування олов’яних і вольфрамових руд, рідкісних елементів і золота, а пізньопротерозойські — постмагматичних родовищ мідних і кобальтових руд.

У герценському Атласі сформувалися родовища марганцевих і поліметалічних руд, в альпійському — постмагматичні родовища свинцю, цинку та залізних руд.

З вулканічними кімберлітовими трубками пов’язані родовища алмазів ПАР і Заїру.

Родовища бокситів і залізних руд, приурочені до латеритної кори вивітрювання, виявлені в Гвінеї та Камеруні.

У континентальних відкладах виявлені поклади нафти і природного газу (узбережжя Середземного моря та Гвінейської затоки, Сахара), та кам’яного вугілля в ПАР. Значні поклади нафти виявлені в Лівії, Нігерії, Анголі.

Відома також Аравійсько-Африканська фосфоритоносна провінція.

Таблиця. Запаси головних корисних копалин в Африці

Корисні копалини	Загальні запаси	% від загальносвітових запасів
Алмази, млн кар	1918	45
Барит, тис. т	54180	6
Берилієві руди1, тис. т	198	14,2
Боксити, млн т	8739	29,8
Буре вугілля, млн т	348	0,03
Вольфрамові руди2, тис. т	22	0,3
Залізні руди, млн т	45122	9,6
Золоті руди2, т	38140	34,2
Калійні солі1, млн т	213	0,8
Кам’яне вугілля, млн т	109520	3,7
Кобальтові руди2, тис. т	5320	40,94
Марганцеві руди, млн т	9599	62,5
Мідні руди2, тис. т	58885,63	10,3
Металів платинової групи2, т	514983	83,31
Молібденові руди2, тис. т	19	0,1
Нафта і газоконденсат, млн т	15012,93	7,4
Нікелеві руди2, тис. т	17195	10,6
Ніобієві руди1, тис. т	626	7,1
Олов’яні руди2, тис. т	680	4,6
Природний газ, млрд м3	13707,93	7,8
Рідкоземельні метали1, тис. т	391	0,3
Свинцеві руди2, тис. т	16278	8
Срібні руди2, т	53960	5,4
Танталові руди1, тис. т	45,7	15,59
Титанові руди1, млн т	102,7	11,2
Уранові руди2, тис. т	686,5	15,8
Флюорит, млн т	104,53	25,5
Фосфатні руди1, млн т	8342,6	44,2
Хромові руди, млн т	1839,23	76,11
Цинкові руди2, тис. т	31775	6,5
Цирконієві руди1, млн т	14	25,41
1 У перерахуку на оксиди, 2 У перерахунку на метал, 3 Підтверджені запаси

Клімат

Особливості клімату визначають географічне положення, рельєф та розміщення і температурний режим океанічних течій, що омивають материк. Розміщення Африки щодо екватора та рівнинний характер рельєфу визначають порівняно симетричний характер розміщення кліматичних зон. Однак ця симетрія не є абсолютною через значно більшу протяжність із заходу на схід у Північній півкулі.

Вирівняність рельєфу та відсутність протяжних високих гірських хребтів призводить до поступової зміни кліматичних зон. Кліматичні особливості прибережних територій формуються під впливом холодних океанічних течій, що проходять поблизу материка. Для гірських районів характерна вертикальна зональність кліматичних поясів.

Африка — найспекотніший материк на Землі. Кількість сонячної радіації, яка щорічно надходить на поверхню, становить 760–840 МДж/м². Тут зафіксовано максимальну на Землі температуру повітря + 57,8 °C (м. Ель-Азізії, Лівія; встановлення рекорду сумнівне, не визнається Всесвітньою метеорологічною організацією).

Через розміщення по обидва боки від екватора пори року в Північній і Південній півкулях протилежні. У квітні — жовтні максимальні температури повітря фіксуються в Північній півкулі, у листопаді — березні — у Південній. Середньомісячні літні температури в обох півкулях — +25–30 °C (до +38 °C у Сахарі), зимові — +10–25 °C.

У високогірних областях у зимовий період спостерігаються від’ємні добові температури.

Циркуляцію атмосфери Африки визначають Азорський і Південно-Атлантичний та Південно-Індійський антициклони, що формуються над Атлантичним та Індійським океанами. На території, розміщеній між тропіками, режим зволоження визнається сезонним положенням внутрішньотропічної зони конвергенції. На більшій частині території виділяються сухий і вологий сезони, що мають різну тривалість. У січні більше опадів одержує Південна півкуля (за винятком південно-західної частини), навесні й восени опади випадають в області між 10° пн. ш. і 20° пд. ш., у липні — між екватором і 18° пн. ш.

Опади переважно у вигляді дощу. У гірських субтропічних районах узимку до 20 днів встановлюється сніговий покрив. У високогірних районах субекваторіальних поясів, на висотах, що перевищують 5 000 м (масив Кіліманджаро), існують льодовики.

Пояс екваторіального клімату простягається вузькою смугою вздовж узбережжя Гвінейської затоки і далі вглиб материка до східного узбережжя оз. Вікторія, між 5–7° пн. ш. і 2–3° пд. ш. Його межі визначають зимове розміщення тропічних фронтів у кожній півкулі. Пояс характеризується цілорічним пануванням вологого і спекотного екваторіального повітря, великою кількістю (1500–4000 мм) та рівномірністю розподілу опадів, максимальна кількість яких (9 655 мм/рік) зафіксована біля підніжжя вулкана Камерун. В екваторіальному поясі Африки виділяють 2 сезонних максимуми випадання опадів: весняний (квітень — червень) і осінній (жовтень — листопад).

Пояс субекваторіального клімату (клімат екваторіальних мусонів) повністю оконтурює екваторіальний, охоплюючи Судан, Східну Африку і північну частину Південної Африки до берегів р. Замбезі. Розміщене в цьому поясі Абіссінське нагір’я та високі вершини Східної Африки характеризуються вертикальною кліматичною поясністю (аж до зимово-нівального на Абіссінському нагір’ї та постійно нівального на вершинах Кіліманджаро, Кенії, Рувензорі).

Субекваторіальний тип клімату поширений на 1/3 площі Африки. Його північна та південна межі визначаються літнім (для кожного субконтиненту) положенням тропічного фронту. Протягом року тут чергуються літній вологий і зимовий сухий сезони, помітно коливаються температури, пов’язані зі зміною вологого і спекотного екваторіального повітря (влітку) та сухого і дуже спекотного континентального тропічного повітря (взимку). З віддаленням від екватора скорочується тривалість вологого сезону і зменшується загальна кількість опадів від 1500 мм/рік на межі з екваторіальним поясом до 250 мм/рік на межі з тропічними пустелями.

У поясі субекваторіального клімату Північної Африки виділяють підобласть спекотних суданських рівнин з особливо високими температурами під кінець сухого сезону і швидким скороченням сезону дощів із наближенням до Сахари й Ефіопського нагір’я. Особливу підобласть утворює Східноафриканське плоскогір’я, де температури дещо знижені завдяки висотному положенню висотою та мало опадів.

У Південній Африці виділяють підобласть екваторіальних мусонів. Вона вологіша, ніж суданські рівнини, але різко звужується і відхиляється на північ уздовж західного узбережжя під впливом Атлантики.

Тропічний (пасатний) пояс розміщено в обох частинах материка: між зимовим положенням полярного фронту й літнім положенням тропічного фронту. У його межах виділяють область тропічного пустельного клімату, що охоплює 2/5 площі материка. Характерні постійне панування континентального тропічного повітря, значна сухість і високі, особливо літні, температури, значні (до 20 °С) коливання місячних і добових температур. Найбільше ця область охоплює північну частину материка, де лежить пустеля Сахара

На півдні ландшафти пустель обмежені південно-західним районом Калахарі та вузькою смугою узбережжя. Цю смугу разом із приатлантичним районом Сахари часто виділяють як підобласть пасатних приокеанічних пустель із пониженими температурами і високою відносною вологістю, що зумовлено переважанням морського тропічного повітря.

У континентальному секторі Південної Африки (на рівнинах Калахарі) лежить підобласть посушливого і напівпустельного клімату з літніми опадами термічної конвекції. Уздовж східного узбережжя в тропіках простягається область морського клімату, спекотного, з літнім максимумом опадів.

Пояс субтропічного клімату, що займає крайні північ і південь материка, характеризується сезонною зміною повітряних мас (улітку — морське тропічне повітря, взимку — морське повітря помірних широт). Атлаські гори, Середземноморське узбережжя, а також південно-західну окраїну Південної Африки відносять до областей середземноморського типу субтропічного клімату.

У північній півкулі виділяють Атлаську гірську підобласть та лівійсько-єгипетську підобласть жарких і сухих приморських рівнин, що відрізняються за кількістю опадів і термальними режимами.

На півдні Африки виділяють Капську підобласть, яка характеризується пониженими літніми температурами. У центральній частині розміщена область континентального субтропічного клімату, де кількість опадів значно зменшується.

На південно-східній окраїні Південної Африки виокремлюється незначна за площею область морського типу клімату з рівномірним зволоженням, але чітко вираженим літнім максимумом опадів, що дає підстави відносити його до клімату мусонних субтропіків.

Глобальні зміни клімату на Африканському континенті характеризуються збільшенням середньої за десятиліття температури повітря на більшій частині континенту на 0,1–0,3 °C. У тропічних областях Західної Африки з кінця протягом останніх ста років спостерігається зменшення річної кількості опадів, яке за окремі періоди (1931–1960 і 1960–1990) становило 20–40 %. У зоні вологих екваторіальних лісів западини Конго зменшення річної кількості опадів становило 2–4 %, на узбережжі Гвінейської затоки зафіксовано збільшення середньорічної кількості опадів на 10 %.

У Південній Африці фіксується збільшення міжрічної мінливості режиму випадання опадів, зростання повторюваності сильних злив і засух. У Східній Африці спостерігається збільшення річної кількості опадів у північній і зменшення в південній частині.

Ґрунти

Ґрунтовий покрив Африки не відрізняється високою родючістю. Середній вміст гумусу в переважній більшості ґрунтів становить до 1 %.

Для тропічних поясів Африки характерний латеритний тип ґрунтоутворення. Найвологіша частина континенту — басейн р. Конго та узбережжя Гвінейської затоки — характеризуються поширенням малогумусних червоно-жовтих латеритних, або фералітних, ґрунтів, що формуються під вічнозеленими вологими лісами на потужних кислих корах вивітрювання, складених переважно з каоліну та кварцу, що є причиною дуже низької їхньої обмінної здатності й збіднення поживними речовинами (вміст гумусу складає 1,5–2,5 %). Найнижчі ділянки басейну р. Конго займають перезволожені глейові, на заболочених ділянках — заторфовані ґрунти.

Строкатим ґрунтовим покривом характеризуються субекваторіальні пояси. На північ, схід та південь від вологої області у субекваторіальних ландшафтах із коротким сухим сезоном під перемінно-вологими напівлистопадними лісами та високотравними саванами формуються червоні ґрунти. Вони формуються переважно на продуктах вивітрювання алюмосилікатних порід, у районах, де давній латеритний панцир розмитий. Послаблення промивного режиму спричиняє збільшення гумусності, а підтягування розчинів до поверхні в сухий період збагачує їх мінеральними речовинами. Профіль червоних ґрунтів складається з малопотужного (до 15 см) і малогумусного (2‒4 %) гумусового горизонту, елювіального горизонту легкого складу з дрібними залізистими конкреціями та щільного ілювіального горизонту.

Малогумусні червоні альферитні ґрунти, що містять уламки латеритних панцирів, сформувалися під рідколіссями на давніх корах вивітрювання Східної Африки.

У подібних кліматичних умовах (1000‒1300 мм опадів за рік, тривалість сухого сезону — 4–5 місяців) під сухими рідколіссями та чагарниками Південної Африки та Ефіопського нагір’я формуються коричнево-червоні ґрунти, для яких характерним є інтенсивніше утворення залізистих конкрецій та залізистих кірок на поверхні. Потужність гумусового горизонту становить 5‒30 см із вмістом гумусу до 2 %.

Для сухіших районів північного сходу Африки характерні червоно-бурі ґрунти, що сформувалися під типовими саванами, у яких літній дощовий сезон триває 2‒5 місяців, річна сума опадів становить 250‒600 мм. У Північній Африці такі ґрунти поширені в межах зони Сахелі, Ефіопського нагір’я і Східноафриканського плоскогір’я, у Південній Африці на підгірних рівнинах на захід від Драконових гір, посушливих областях Калахарі та Кару. Їхній профіль має слабовиражений гумусовий горизонт червонуватого відтінку потужністю 20–30 см, який поступово переходить у потужний червоно-бурий щільний ілювіальний горизонт із вмістом конкрецій, прошарків оксидів заліза. Гумусованість становить 0,5‒1,0 %.

На вологих західних схилах Ефіопського нагір’я на висотах 1500–1800 м панівними є темно-червоні гумусні ґрунти, сформовані під листопадними рідколіссями на базальтових породах. Вони чергуються з родючими чорними монтморілонітовими (див. Монтморилоніт) ґрунтами. У сухіших районах внутрішніх плато на висотах понад 2500–3600 м під гірськими саванами формуються родючі гірські чорноземоподібні гумусні ґрунти з карбонатним горизонтом, які здавна використовують для землеробства.

У нижніх висотних поясах гірських областей тропічної Африки на базальтових плато Кенії сформувалися темно-червоні фералітні, червоні та червоно-коричневі ґрунти. Вище починають переважати бурі лісові тропічні і субтропічні ґрунти, ще вище — гірсько-лучні.

Біля підніж вулканів Кенія, Кіліманджаро і Меру на вулканічних попелі і туфах поширені андосолі — потужні гумусні водо- і повітропроникні ґрунти, багаті на мінеральні елементи, характеризуються високою родючістю і найбільш інтенсивно використовуються для землеробства.

У нижчих горах Атласу і горах Велду в умовах переважно посушливого клімату сіро-коричневі чи червонувато-бурі пустельні ґрунти змінюються у верхній частині коричневими ґрунтами, в Атласі — бурими лісовими ґрунтами. У вологіших Драконових горах жовтоземи змінюються бурими ґрунтами.

При віддаленні від екватора в північному і південному напрямках через зростання посушливості клімату процес латеритизації ґрунтів послаблюється. Для сухих і опустелених саван притаманні нейтральні (карбонатні) червоно-бурі і червонувато-бурі піщані та супіщані ґрунти з порівняно високим умістом поживних речовин і незначним вмістом гумусу (0,2–0,3 %). Аналогічні за фізико-хімічним складом ґрунти, сформовані на товщі піщаних відкладів четвертинного віку, поширені в Південній Африці на рівнинах Калахарі. Легкий механічний склад ґрунтів та посушливий клімат сприяють процесам дефляції та опустелювання, що підсилюються внаслідок інтенсивного антропогенного використання (випасання худоби).

В умовах жаркого і посушливого клімату в сучасних ґрунтах часто утворюються масивні залізисті водонепроникні горизонти — кіраси, які найбільш поширені в саванах західної частини тропічного поясу — в басейнах річок Сенегал, Гамбія, Нігер.

Великі плоскі депресії у верхів’ях Нігеру, Вольти, Лімпопо, Замбезі, заповнені молодими породами та характеризуються пануванням різних лучних і глейових ґрунтів.

На акумулятивних рівнинах западин оз. Чад і р. Білого Нілу в Ель-Гезірі поширені темноколірні оглеєні і засолені злиті ґрунти (злитоземи). Тут трапляються також осолоділі солонці, солоди і болотні ґрунти. Солончаки і солонці формуються також на засолених, гіпсоносних глинах підніжжя Сахарського Атласу, опустелених рівнинних ландшафтах узбережжя Середземного моря, украйових частинах Великої Рифтової долини, а також займають висохлі болота в безстічних впадинах Калахарі.

Ґрунти тропічних пустель слабо розвинені, порушені процесами дефляції. Їх поділяють на 3 групи: кам’янисті пустельні ґрунти хамадів, перекриті щебенистими або галечниковими відкладами з характерним пустельним загаром на поверхні, піщані і супіщані пустельні ґрунти ергів та перехідні гравійно-галечникові ґрунти регів. У місцях поширення давніх карбонатних і гіпсових кір вивітрювання внаслідок розвіювання ґрунтового покриву на поверхню виходять вапнякові та гіпсові панцирі. Вони широко поширені на заході Сахари, у Лівійській пустелі. У місцях поширення соляних кір вивітрювання утворюються солончаки (себхи, шоти). В єгипетській пустелі поза зоною впливу р. Нілу сформувалися пилувато-суглинкові кори (топсолі), або поверхневі ґрунти, потужністю до 12  см із полігональним рельєфом поверхні, характерним для такирів.

Найродючіші ґрунти Африканського континенту зосереджені в дельті р. Нілу. Вони сформовані за тривалого господарського використання; їх часто виділяють як окремий тип — агроземи.

Для субтропічних районів Північної Африки з середземноморським кліматом, Атлаських гір типовими є коричневі, сіро-коричневі та сірі ґрунти і злитоземи.

Коричневі ґрунти сформувалися під твердолистими лісами й чагарниками із середземноморським типом клімату за річної суми опадів 300‒800 мм. Вони поширені на північно-західній та південно-західній окраїнах материка на підвищених плато, схилах і низькогір’ях. Коричневі ґрунти насичені кальцієм і магнієм і характеризуються потужним гумусовим горизонтом із вмістом гумусу 6‒8 %.

У субтропічних напівпустелях рівнинного Середземноморського узбережжя сформувалися збагачені карбонатами і гіпсом сіро-коричневі ґрунти. Сіроземи займають передгірні території субтропічних напівпустель Північної Африки. Вони сформувалися на лесоподібних суглинках, характеризуються слабодиференційованим профілем та незначним почервонінням у середній частині.

У мусонних субтропіках південно-східного узбережжя Африки сформувався незначний за площею ареал жовтоземів і червоноземів.

Інтенсивне зростання чисельності населення, перелогова система землеробства та відсутність ефективної системи сільськогосподарського господарювання зумовлюють зростання площ орних земель. При цьому ґрунти, більшість яких і в природному стані мають низьку родючість, швидко її, зазнають процесів вітрової і водної ерозії.

Понад 46 % території Африки зазнає процесів опустелювання. Найскладніша ситуація в периферійних областях пустель Середземномор’я, Сахельській зоні, країнах Африканського Рогу та Південної Африки, де проживає близько 25 % населення.

Поверхневі та підземні води

За річним об’ємом річкового стоку (5 390 км², 9 % світових водних ресурсів) Африка посідає третє місце серед материків, поступаючись Євразії та Південній Америці. Водночас середній шар стоку становить 180 мм (нижчим він є тільки в Австралії та Антарктиді).

Річковий стік вкрай нерівномірний. Його розподіл залежить від кліматичних характеристик (кількість опадів, температури) і характеру підстильної поверхні (рельєф, літологія, ґрунти, рослинність). 48 % загального стоку зосереджено в районах Центральної Африки, що характеризуються надлишковим зволоженням.

Максимальні річні значення (1 000–1 500 мм/рік) зафіксовані в районах, складених кристалічними породами та латеритними корами вивітрювання (північно-західне узбережжя Гвінейської затоки, східні схили Мадагаскару).

В улоговині Конго шар стоку становить 500–600 мм, на північ і південь від екватора, в областях змінного й недостатнього зволоження знижується до 50 мм і менше (Сахара, Калахарі), у субтропіках збільшується до 200 мм (західні схили Атласу).

Витрати води в річках, частина з яких пересихає, різко скорочуються в сухий період. У пустельних областях річки з постійною течією відсутні (за винятком великих транзитних річок). Епізодичний стік має близько 40 % території Африки.

У гірських районах щільність річкової мережі зростає за рахунок численних коротких річок і струмків, що стікають в океан і більш довгих, що течуть з підвітряних схилів углиб материка.

Формування сучасної гідромережі Африки почалося на початку четвертинного періоду на тлі неотектонічних піднять окраїн материка та встановлення сучасних кліматичних умов. Для річок характерним є чергування ділянок давніх, пологих, профілів русла з широкими долинами й молодих крутих профілів із вузькими долинами. Чергування ерозійних циклів призвело до перехоплення молодими річками, закладеними на схилах плато, давніх вироблених річок. Сліди перехоплень відображені у вигинах великих річок (Конго, Нігеру), численних порогах (Лівінгстона, Стенлі) і водоспадах (Вікторія). Унаслідок аридизації клімату зменшувалися або щезали прісноводні озера, що розміщувалися в північній частині улоговини Калахарі, в улоговині Конго, Східній Африці, улоговині Ель-Джоф (Сахарське море), Центрально-Суданській улоговині (пра-Чадське озеро).

Континентальний вододіл Африки проходить уздовж її східної і південно-східної підвищеної частин. До басейну Атлантичного океану належить майже 51 % площі Африки (зокрема до Середземного моря — 15 %), Індійського океану — 18 %. Безстічні басейни та області внутрішнього стоку (пустелі Сахара, Данакіль, Наміб, западина Калахарі, басейни озер Чад, Рудольф та інше, деякі плато в горах Атлас тощо) охоплюють близько 30,5 % території материка.

Річки мають переважно дощове живлення, менше — підземне чи ґрунтове. Снігове та льодовикове живлення отримують лише ті річки, які починаються в горах, що піднімаються вище снігової лінії.

За особливостями режиму живлення їх поділяють на 5 типів:

• екваторіальний (амазонський);
• суданський (субекваторіальний, нігерійський);
• сахарський (пустельний);
• середземноморський;
• мусонний.

Річки екваторіального типу (р. Конго) мають дощове живлення, характеризуються стійкими рівномірними витратами з максимумами навесні і восени, у періоди дощів. Річки суданського типу (Нігер, Сенегал, Гамбія, Замбезі, Оранжева та інші) приурочені до субекваторіальних широт Африки. Вони також живляться дощовими водами, характеризуються різко вираженою сезонною динамікою витрат і стоку. Річки сахарського типу (Ваді) більшу частину року мають сухі русла, які заповнюються водою після рідкісних дощів, що трапляються в Сахарі, пустелі Наміб і Калахарі. Річки середземноморського типу (річки Атласу і Капських гір) на 50–80 % мають дощове живлення, з деякою часткою снігового. Максимальні витрати і стік відзначаються взимку, у період дощів; улітку дуже міліють, майже пересихають. Для мусонного типу річок характерний рівномірний розподіл стоку з незначним літнім максимумом. Для великих річок Африки характерний складний (комбінований) гідрологічний режим.

Основний зовнішній стік Африки здійснюють 5 річок — Ніл, Конго, Нігер, Замбезі, Оранжева, басейни яких займають третину площі материка. Найдовша річка Африки — Ніл (6 671 км).

В Африці багато озер різного походження. Розміщені вкрай нерівномірно. Найбільші і найглибші озера розташовані на південному сході за лінією Великих Східно-Африканських розломів (Східно-Африканської рифтової зони), переважно тектонічного походження, видовжені та значні за глибиною. Так, оз. Танганьїка простягнулося на 650 км із півночі на південь, оточене крутими схилами, має максимальну глибину 1 470 м (друге за глибиною озеро у світі після Байкалу).

Найбільше за площею в Африці і третє у світі оз. Вікторія (68 тис. км²) має тектонічно мульдове походження, сформувалося в середній течії двох річок унаслідок підняття східного крила рифту та чергового загального опускання території. Має трапецієподібну форму з дуже порізаними низькими і пологими берегами. Середня глибина становить близько 40 м, максимальна — 80 м.

Озера областей внутрішнього стоку переважно мілководні і солоні (шотти, або себхи). У сухий сезон деякі перетворюються на солончаки. Рівні і площі озер в областях із недостатнім зволоженням сильно змінюються протягом року. Так, площа прісноводного оз. Чад, що належить до реліктового (залишкового) типу, змінюється від 10 до 26 тис. км² при середній глибині 2 м.

До запруднених озер належить розміщене на Ефіопському нагір’ї оз. Тана, підпруджене лавовим потоком.

Африка. Рувензорі

Льодовикові озера поширені в районах давнього (Атлас, Ефіопське нагір’я) та сучасного (Рувензорі) зледенінь, де сформувалися на дні льодовикових долин (моренні), в ерозійних льодовикових формах (карові, трогові, циркові).

Найбільші болота розташовані в тропіках (внутрішня дельта р. Нігеру, навколо оз. Чад та низки озер Східної Африки). Поширені також у середній частині басейну р. Конго та улоговині р. Білого Нілу. Останні сформувалося внаслідок затоплення водами р. Білого Нілу плоских слабонахилених територій із сезонним зволоженням. Площа боліт дуже мінлива — від 30 до 150 тисяч км². Відоме болото в дельті р. Окованго, його площа варіює від 11 до 28 тисяч км².

Скорочується площа льодовиків.

Рослинний світ

Африка. Птерокарпус гребенястий

Флора Африки налічує близько 50 тис. видів рослин, з яких понад 40 тис. — вищі рослини, що представляють майже 4 тис. родів. Близько 900 видів є ендемічними.

За флористичним районуванням територія Африки розташована в межах 3 флористичних царств: Голарктичного (північна окраїна материка), Палеотропічного (на південь від Сахари), Капського (південно-західна частина). Переважає тропічна рослинність, позатропічні види трапляються на північних і південних окраїнах Африки, а також у високогір’ях. Типи рослинності загалом визначають характер зональних типів ландшафтів. Екваторіальні постійно вологі вічнозелені ліси (гілеї) поширені між 7° пн. ш. і 5° пд. ш. Найбільші масиви зосереджені на узбережжі Гвінейської затоки й в улоговині Конго. Тут росте понад 3 000 видів деревних рослин, з них близько 1 000 входять до складу верхнього ярусу заввишки 40‒50 м. З дерев переважають види родів фікус і стеркулія (Sterculia africana). Понад 40 видів мають цінну деревину: хурма ебенова (Diospyros ebenum), санталове дерево, птерокарпус гребенястий (Pterocarpus erinaceus). Для багатьох видів дерев характерні ходульні й дошкоподібні корені. Багато ліан, епіфітів (переважно папоротеподібні, орхідні).

Непорушені вічнозелені екваторіальні ліси збереглися у важкодоступних гірських районах і басейні верхніх приток р. Конго, на значній частині території поширені похідні, або вторинні ліси. Центральну частину басейну р. Конго займають заболочені ліси. У гірських районах тропічної Африки, на рівні вище 1 300 м, поширені гірські формації гілей, що за флористичним складом відрізняються від типових. Для них характерна менша висота дерев і велика кількість епіфітних мохів.

До субекваторіальних поясів належить вузька зона сезонно-вологих (листопадно-вічнозелених) лісів і широка зона рідколісь, чагарників і саван. У Північній Африці переважають савани, у південній частині Східної і в Південній Африці — рідколісся. У південному й північному напрямках вологі екваторіальні ліси заміщуються змінновологими змішаними (частково листопадними) лісами. У літоральній зоні океанів розвинені мангри: рослинні асоціації сформовані різофорою, авіценією морською (Avicennia marina), авіценією блискучою (Avicennia nitida).

На високих плато Південної Африки, де посушливий період триває 5–7 місяців, значні площі займають сухі ліси, рідколісся й чагарникові угруповання. Серед дерев тут переважають види родини бобових, які формують рідкостійні ліси (міомбо) з вічнозеленим чагарниковим підліском і трав’яним злаковим ярусом. Типовим представником міомбо є баобаб.

Савани займають близько 33 % території материка. Відповідно до тривалості вологого сезону їх поділяють на вологі високотравні, типові (сухі низькотравні) та пустельні (колючочагарникові), що закономірно змінюються на північ від екватора. У Південній півкулі високотравні й типові савани заміщені сухими лісами, рідколіссям і чагарниковими угрупованнями.

У Східній Африці поширення саван різних типів залежить від рельєфу місцевості. Вологі високотравні савани поширені в областях із тривалістю сухого сезону до 3–4 місяців. Для них характерний густий покрив із високих (3‒5 м) злаків: видів роду перистощетинник, відомих як слонова трава (Pennisetum purpureum, P. benthami), видів родів андропогон (Andropogon rufus, A. lepidus та ін.) й аристида (Aristida). Серед злакового покриву — поодинокі дерева або їхні групи. Територія, де посушливий сезон триває понад 5 місяців, займають типові (суданські) сухі савани з поодинокими деревами або колючими чагарниками. Трав’яний покрив висотою 1‒1,5 м представлений злаками: видами родів андропогон (Andropogon hirtiflorus, A. ruprechtii), темеда (Themeda triandra). З дерев типовим є баобаб, акації (Senegalia senegal, Acacia erioloba), дум-пальма, лофіра крилата (Lophira alata); у Східній і Південній Африці — різні види молочаїв. Серед трав’яних рослин поширені цибулинні й кореневищні види родин лілійних і амарилісових.

Пустельні (сахельські) савани поширені в районах із тривалістю посушливого сезону 8‒10 місяців. Трав’яний покрив пустельних саван не суцільний, тут зростають геофіти і дернинні злаки. На північ від екватора серед злаків переважають аристиди (Aristida plumosa, A. brachyanthera), з низькорослих дерев — акації (Acacia albida, A. tortilis). У Калахарі трав’яний покрив утворюють злаки: гусятник (Eragrostis lehmaniana), аристида (Aristida uniplumis); з дерев і чагарників поширені акації (Acacia homatixylon, A. uncinata), терміналія (Terminalia sericea). В областях із незначною кількістю та нерегулярним режимом випадання опадів поширені дуже різнорідні за поєднанням рослинних угруповань напівпустелі й пустелі. У пустелях Північної Африки панує ксерофільна рослинність, Південної — сукулентна (див. Сукуленти).

Рослинний покрив пустель залежить від особливостей ґрунту. Кам’янисті пустелі (гамади) Сахари мають розріджений рослинний покрив, утворений деревно-чагарниковими видами з потужною кореневою системою: ретама звичайна (Retama retam), дрік сахарський (Genista saharae). Галечникові пустелі (серіри) і рухливі піщані бархани (ерги) майже позбавлені рослинності. Нерухомі горбисті піски часто вкриті верблюжою колючкою (Alhagi maurorum), ціллою колючою (Zilla spinosa), джузгуном (Calligonum comosum), аристидою (Aristida pungens). У всіх пустелях наявні ефемери. Серед лишайників представлена леканора їстівна (Lecanora esculenta).

У пустелях Південної Африки переважають види родини аїзові. У пустелі Наміб трапляються вельвічія, багато злаків — аристида (Aristida obtusa, A. ciliata), ковила (Stipa namaquesis), просо (Panicum lanipes); чагарники і карликові дерева з родів Penthia, Acacia, Eriocephalus, що є ендемічними.

На субтропічних окраїнах Африки пустелі переходять у злаково-чагарникові напівпустелі: на півночі для них типовими є альфа — злак із роду ковила, на півдні — переважно цибулинні та бульбоцибулинні. Північна Африка в межах Атласу та вузького узбережжя має середземноморську рослинність. Поширені субтропічні жорстколисті вічнозелені ліси, утворені дубом кам’яним і корковим дубом із домішкою сосни алепської (Pinus halepensis) і сосни приморської (Pinus pinaster). Унаслідок опустелювання їх здебільшого заміщують чагарникові й полиново-злакові асоціації (макі), в яких переважають мирт звичайний, ладанник шавлієлистий (Cistus salvifolius), олеандр звичайний. На крайньому півдні Африки рослинність також має середземноморський характер, але жорстколисті вічнозелені чагарники (фінбош) сформовані представниками родин протейних і вересових. У складі субтропічних вічнозелених лісів збереглися ендеміки капської флори: види роду подокарпус (Podocarpus thunbergii, P. elongata, маслина капська (Olea capensis), деревоподібні папороті. Типи рослинності й межі поширення рослинних угруповань Африки визначилися в кінці пліоцену. Унаслідок антропогенної діяльності природний рослинний покрив значно трансформований. Багато рослинних формацій є вторинними. Великі площі екваторіальних і субекваторіальних лісів були заміщені саванами. Натепер природна рослинність збереглася лише на 8 % території.

Тваринний світ

Африка. Худоба племені масаїв у кратері Нгоронгоро (Танзанія)

В Африці мешкають 25 % відомих на Землі видів ссавців і 20 % видів птахів. Представлено також близько 100 тис. відомих видів комах, павукоподібних.

Територія Африки належить до двох фауністичних підобластей царства Арктогея: північна частина із Сахарою — до Середземноморської підобласті Голарктичної зоогеографічної області, решта — до Ефіопської зоогеографічної області. Характерними представниками фауни Голарктичної області є мешканці пустель і напівпустель. До них належать численні гризуни (африканський скельний щур), кілька видів антилоп (бубал, адакс) та хижі (гієнові, фенек, шакал).

Фауна Ефіопської зоогеографічної області вирізняється своєрідністю і багатим видовим різноманіттям, а саму область вважають центром формування ссавців на Землі. Тут зосереджено близько чверті видів із 51 родини світової теріофауни, з яких майже половина — ендеміки. Видовий ендемізм найвищий серед приматів (94 %), парнокопитних (88 %) і гризунів (85 %). У межах області виділяють 4 підобласті: Західно-Африканську (Конголезьку), Східно-Африканську (Суданську), Південно-Африканьску (Капську) і Мадагаскарську. Західно-Африканська підобласть переважно лісова, для неї характерний «багатоярусний» розподіл тварин, зв’язок багатьох із них із деревною рослинністю. Серед наземних поширені свиня китицевуха (Potamochoerus porcus), їжатки, окапі, водяний олень, горила, бегемот карликовий та ін. У кронах і на стовбурах дерев живуть мавпи, деревні дамани, вивірки, багато плазунів і термітів (понад 500 видів). Серед птахів екваторіальних лісів переважають плодоїдні — представники родини туракові. Трапляються також птахи-носороги, папуги. Подібними до американських колібрі є нектарниці.

Східно-Африканська підобласть охоплює Ефіопське нагір’я, савани Судану, Східної і Південної Африки. За кількістю видів великих тварин (насамперед копитних) і щільністю їх розміщення савани й рідколісся Африки є найбагатшими у світі. Тут мешкає близько 80 видів травоїдних тварин, першість серед яких належить парнокопитним (жирафам, буйволам, антилопам, газелям, бегемотам) і непарнокопитним (зебрі, носорогу чорному, африканському слону). З хижих поширені лев, леопард, каракал, гієна, шакал. Лише в цьому регіоні живуть бабуїни, павіани й мандрили. Савани й рідколісся є домівкою для багатьох видів плазунів — ящірок, разом із хамелеонами, гадюк, пітонів. У річках і озерах живуть крокодилові. Орнітофауна представлена страусами, фламінго, нектарницями.

Південно-Африканська підобласть займає переважно пустельний і напівпустельні райони. Ендемічними є златокротові, довгоніг капський, антилопи-стрибуни. З хижаків збереглися гієни та деякі роди родини віверових. Копитні представлені антилопами й газелями. Серед хижаків також лев, гепард, каракал, кіт барханний і кіт лісовий, гієна смугаста і плямиста гієна. Птахів небагато. Найпоширеніші — пустельний жайворонок, жайворонок малий, кам’янка, рябки, дрохва. Різноманітні плазуни: гадюки, ефа піщана, кобра єгипетська, гюрза тощо.

Дуже своєрідна фауна Мадагаскарської підобласті, до якої належить о. Мадагаскар і прилеглі архіпелаги. Фауна дуже давня й унаслідок тривалої ізоляції — високоендемічна. За великої кількості тварин-ендеміків тут відсутні звичайні для континенту види, серед яких мавпи, хижі і отруйні змії. Представниками ендемічних родин ссавців є індрієві, лемурові, тенрекові. З-поміж птахів ендемічними є родини пастушкові куріпки (зокрема, куріпка мадагаскарська), філепітові, вангові (зокрема, блакитна ванга).

Ландшафти

Головні закономірності поширення ландшафтів Африки визначені кліматичною зональністю, а також орографічними, літогенними й антропогенними чинниками. За оцінками фахівців, 65 % ландшафтів території Африки сформовані під впливом кліматичних чинників. Інші 35 % території належать до областей, де формування ландшафтів відбувається під впливом геологічних, геоморфологічних, тектонічних (літогенних), біогенних і антропогенних чинників.

На території Африки виділено 25 зональних типів ландшафтів і 14 спектрів висотної поясності, розміщених у чотирьох географічних поясах: екваторіальному, субекваторіальному, тропічному й субтропічному. У межах екваторіальному поясу виділено 3 зональні типи ландшафтів: надлишково-вологих вічнозелених лісів на жовтих фералітних ґрунтах, вологих вічнозелених лісів на червоно-жовтих фералітних ґрунтах, сезонно-вологих вічнозелених лісів із включенням листопадних видів на жовто-червоних фералітних ґрунтах.

На схилах Камеруну і в горах Рувензорі формується вічнозелено-лучний висотний спектр ландшафтів. Тут гірські вічнозелені ліси, поширені на висотах 1800–2300 м, заміщуються бамбуковими заростями, які на висоті понад 3000 м змінюються деревними видами родини вересових. Найвищі відмітки займає пояс афроальпійської трав’яної рослинності, де переважають хвощі, манжетки, фіалки, цмини й лілійні.

Спектр ландшафтних зон субекваторіального поясу Африки надзвичайно різноманітний. Тут поширені напіввічнозелені і листопадні ліси (останні представлені суто в Південній півкулі). У Сахельській зоні, на півострові Сомалі значні площі займають опустелені савани, рідколісся й чагарники на червонуватих і червоно-бурих ґрунтах. Велика субширотна смуга від Леоно-Ліберійських гір до Ефіопського нагір’я зайнята сезонно-вологими рідколіссями й низькотравними саванами на червоних, червоно-коричневих і червоно-бурих ґрунтах. Ця смуга простягається через Східну Африку в Південну півкулю й оточує зону вічнозелених і напіввічнозелених лісів западини Конго.

У гірських районах, розміщених у добре зволожених областях (Рувензорі, Вірунга, Мітумба, західні схили Ефіопського нагір’я), формуються вічнозелено-лісово-лучний і листопадно-напіввічнозелений-лісово-лучний висотні ландшафтні спектри. На посушливіших східних схилах Ефіопського нагір’я і гір півострова Сомалі — саванно-лісо-лучний висотний спектр.

У тропічному поясі Північної півкулі представлені переважно пустельні ландшафти континентального сектора. Для нагір’їв Ахаггар і Тібесті характерний пустельно-напівпустельний висотний спектр ландшафтів. Лише в західній частині Сахари завдяки високій відносній вологості поширені приокеанічні ефемерно-лучно-сукулентні пустелі.

У Південній півкулі чітко простежуються секторні закономірності диференціації ландшафтів. У південній частині западини Калахарі поширені пустельні савани й рідколісся на червонувато- і червоно-бурих ґрунтах. Схід добре зволожений сектор тропічного поясу зайнятий вічнозеленими рідколіссями й чагарниками Мозамбікської низовини на червоних і червоно-коричневих ґрунтах, східні відроги гір о. Мадагаскар вкриті сезонно- і постійно-вологими вічнозеленими й напіввічнозеленими лісами на червоних і червоно-жовтих фералітних ґрунтах.

Тропічні напівпустелі, огинаючи зі сходу південно-західну частину Калахарі, підіймаються на північ по західних крайових плато майже до 10° пд. ш. і переходять уздовж Атлантичного узбережжя Південної Африки в зону приокеанічних пустель західного сектора материка. На північ поширення літньосухих лісів і чагарників на коричневих ґрунтах обмежується вузькою смугою узбережжя Середземного моря біля підніжжя Атлаських гір та системи Ель-Ахдар.

На південному заході Африки повторюються ландшафтні закономірності, властиві північно-західній околиці материка: навітряні схили Капських гір і вузька берегова смуга, що прилягає до них, зайнята субтропічними літньосухими рідколіссями й чагарниками, а сухі підвітряні схили і внутрішні долини між ними — субтропічними напівпустелями.

На південно-східній околиці материка простягається зона сезонно-вологих змішаних лісів, що переходить на схилах Драконових гір у ландшафти змішано-лісово-лучного спектра. Для западини Калахарі характерні рівнинні класи ландшафтів. Панування тропічного континентального клімату визначило поширення в її межах ксерофільних рідколісь. Високі цокольні рівнини далі на схід зайняті саванними й рідколісними ландшафтами. У Драконових горах виражена висотна поясність, східні схили зайняті лісовими ландшафтами.

Для Капських гір характерні ландшафти середземноморського типу, значно перетворені господарською діяльністю.

Ландшафти о. Мадагаскару подібні до ландшафтів Південної та Східної Африки. У східній частині острова переважають гірські класи постійно вологих лісових ландшафтів, що зволожуються мусонами Індійського океану. У західній низинній частині домінують савани і ксерофільні рідколісся.

Природні африканські ландшафти зазнали радикальних змін унаслідок антропогенного впливу, що призвело до їх істотної деградації. Умовно-корінні ландшафти займають 17,5 % пл. А., вторинно похідні — 71,4 %, антропогенні модифікації — 11,1 %.

Природні зони

Природні зони Африки майже симетричні щодо екватора, яскраво виражена їх широтна зональність. Сформовані природні зони екваторіальних, субекваторіальних, тропічних і субтропічних географічних поясів. У гірських районах виражена висотна поясність. Зона вологих вічнозелених лісів розташована в басейні р. Конго і на узбережжі Гвінейської затоки. Близькість до екватора зумовлює велику кількість сонячного світла й опадів протягом року.

В умовах спекотного в рівномірно вологого клімату на червоно-жовтих фералітних ґрунтах ростуть багатоярусні вічнозелені ліси. На півдні, півночі та сході зона вологих екваторіальних лісів змінюється зоною змінно-вологих листопадних лісів, потім рідколісь і саван. Савани й рідколісся в Північній півкулі поширені до 16–18° пн. ш., на півдні переходять за південний тропік, займають майже 40 % площі материка.

Савани — відкриті трав’яні рівнини, з острівцями лісів, окремими деревами, заростями чагарників, сформовані на червоних і червоно-бурих ґрунтах. Савани й рідколісся, як у Північній, так і в Південній півкулі, поступово переходять у тропічні пустелі й напівпустелі — результат спекотного й сухого клімату. Висока сухість повітря, денна спека й порівняно низькі нічні температури характерні майже для 30 % площі Африки.

У пустелях Північної півкулі подекуди трапляються багаторічні колючі чагарники верблюжої колючки та молочаїв. Для кам’янистої пустелі характерні лишайники, на засолених ділянках ростуть полин, солянка. Більша частина пустель позбавлена ґрунтового покриву, лише місцями формуються сірі пустельні малородючі ґрунти. На північному заході й південному заході материка в областях із субтропічним середземноморським кліматом на коричневих ґрунтах сформувалася зона жорстколистих вічнозелених лісів і чагарників.

Природоохоронні території

В Африці перші території отримали статус природоохоронних у 1920-х, зокрема 1926 Національний парк Крюгер (заснований 1898 як резерват) у ПАР. У колоніальний період також засновані парки, які згодом оголошено об’єктами всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: національні парки Вірунга (від 1979), Серенгеті (від 1981), Гори Рувензорі (від 1994) тощо. Загалом на 2020 налічують понад 40 відповідних об’єктів. У постколоніальний період кількість і площа територій під охороною в Африці стрімко зросли. Станом на 2016 частка природоохоронних територій в Африці на південь від Сахари становила 16,1 % від загальної площі. Станом на липень 2017 в Африці нараховувалося 75 біосферних резерватів. Найвищий ступінь заповідності територій в Африці мають Танзанія — 38,12 %, Замбія — 38,11 %, Намібія — 37,89 %. Відома своїми національними парками також Кенія. Гострою проблемою природоохоронних територій Африки є порушення заповідного режиму. Загалом території під охороною відіграють важливу роль у збереженні флори й фауни Африки, сприяють розвитку рекреації і туризму.

Основні загрози і ризики в сфері природокористування

У межах території Африки існує значна кількість проблем, загроз і ризиків у сфері природокористування. Однією з них є втрата родючості ґрунтів, деградація земель, опустелювання. Найбільш гостро ця проблема проявляється в зоні Сахелю — території, що розташована безпосередньо на південь від пустелі Сахара і тягнеться смугою завширшки 400 км від Атлантичного океану до Ефіопії. Унаслідок росту чисельності населення, збільшення частки орних земель та поголів’я худоби, навантаження на пасовища, використання місцевих бідних ресурсів деревини як палива, в межах Сахелю відбувається стрімкий наступ Сахари на південь, збільшення кількості посушливих років, наростає загроза голоду.

Загалом на початку 21 ст. в Африці обробляють близько 200 млн га земель (32 % території, придатної до розорювання), 900 млн га використовують як постійні пасовища. Проте при цьому у більшості субрегіонів континенту частка оброблюваних земель не досягає в структурі земельного фонду до середньосвітового показника (11 %, 2015). У Північній і Центральній Африці вона становить всього 4–5 %, у Південній — близько 6 %, у Східній — 8,5 % і тільки у Західній — 11 %. Частка пасовищ у структурі земельного фонду більшості субрегіонів перевищує середньосвітовий рівень, при цьому в Південній і Східній Африці вона досягає 40–50 %. Загалом близько половини земельних угідь континенту зазнали деградації.

Іншою проблемою є знеліснення, стрімке скорочення площ лісів, втрата внаслідок цього цінних видів флори і фауни, зменшення біорізноманіття. За період з 1950 до 2000 площа лісів Африки скоротилася на 50 млн га. За середньорічними темпами зменшення площі лісів Африка посідає перше місце в світі. З 1990 до 2015 показники лісистості території зменшилися у таких африканських країнах, як Того — з 12,6 до 3,5 %, Беніну — з 51,1 до 38,2 %, Камеруну — з 51,4 до 39,8 %, Нігерії — з 18,9 до 7,7 %.

Наступною гострою проблемою в Африці є нестача водних ресурсів, відсутність доступу сотень мільйонів жителів континенту до якісної питної води. Гострота проблеми зумовлювала особливу увагу, яку приділяли їй на світових форумах із довкілля і сталого розвитку, зокрема на саміті в Йоганнесбурзі 2002.

Ще однією з проблем є загальна деградація усіх компонентів довкілля та їх забруднення, виснаження природно-ресурсного потенціалу континенту. Ситуація зі станом довкілля в Африці підтверджує один із принципів Декларації Ріо про те, що бідність і сталий розвиток є несумісними.

Населення

За даними ООН, 2015 в Африці проживало 1 194 млн осіб, що становило приблизно 16,2 % населення Землі. Станом на 2016 населення Африки становило уже понад 1,2 млрд (понад 12 % населення світу).

Середня густота населення материка становить 36,4 особи/км² при середньосвітовому значенні 56,8 осіб/км².

Найбільша густота населення спостерігається в долині й дельті р. Нілу, берегах Гвінейської затоки, рівнинах Нігерії, Середземноморському узбережжі Магрибу, у районі Великих Африканських Озер і деяких інших територій. Водночас на континенті є величезні вкрай слабо заселені території пустель, джунглів та високогір’я.

Африка вирізняється надзвичайним мовно-лінгвістичним різноманіттям. Нараховують від кількох сотень до кількох тисяч народів. З огляду на це, для країн Африки, особливо розташованих на південь від Сахари, характерним є багатонаціональний склад населення. Найскладніший етнічний склад населення мають Нігерія, Ефіопія, Демократична Республіка Конго (ДРК), Танзанія, Руанда, Гана, Камерун, Кенія та деякі інші. Поліетнічний склад населення та невідповідність меж розселення окремих народів і державних кордонів часто призводив та призводить до тривалих і гострих конфліктів.

Серед народів Африки тільки близько 120 народів мають чисельність понад 1 млн осіб.

Народи, які говорять мовами афразійської (семіто-хамітської) групи, живуть у Північній і Північно-Східній Африці. Із семітських мов найбільш поширеною є арабська мова. Арабомовне населення Африки утворилося внаслідок переселення з Аравійського півострова в 7–11 ст. арабських племен, які асимілювали значно чисельніших корінних жителів (давніх єгиптян та берберомовне населення). Бербери дотепер збереглися лише в гірських областях Магрибу та оазах Сахари, але значна їх частина (кабіли, рифи, туареги та інші) розмовляють також і арабською мовою.

Великий за чисельністю народ амхара, що входить до семітської групи разом зі спорідненими народами, які проживають у гірських регіонах півночі Ефіопії, утворює ядро ефіопської нації.

До кушитської групи семіто-хамітської сім’ї входять галла (близькі в культурному відношенні до архара), народи сидамо, які живуть на півдні Ефіопії, а також сомалійці.

До чадської групи цієї сім’ї входять народи північної Нігерії, Нігера та сусідніх країн — хауса та близьких до них баде, бура, котоко тощо.

Ареал поширення народів нігеро-кордофанської сім’ї охоплює більшу частину континенту на південь від Сахари. До сім’ї входить декілька груп. У тропічній та Південній Африці розмовляють переважно мовами бенуа-конго. Насамперед йдеться про банту та деякі інші народи. У всіх країнах Східної Африки широко поширена мова незначного за чисельністю народу Танзанії — суахілі.

До складу ніло-сахарської сім’ї входять 3 групи — сонгаі, сахарська і шарі-нільська, а також 3 нечисельні народи, які не входять до жодних груп — маба, фур і кома.

У південно-західній частині Африки (Намібія, Ботсвана, Ангола), крім народів нігеро-кордофанської сім’ї, проживають також народи, які належать до койсанської мовної сім’ї, — бушмени, готтентоти, гірські дамара.

Острів Мадагаскар населяють малагасійці, що докорінним чином відрізняються за мовою, антропологічним типом та культурою від решти народів Африки. Малагасійці розмовляють мовою австронезійської сім’ї.

Населення європейського походження (англійці, африканери, французи, іспанці, італійці, португальці) становлять близько 1 % населення континенту. В останні десятиліття у країнах, що здобули незалежність, чисельність осіб європейського походження стрімко скоротилася.

У ПАР, Кенії, Танзанії, на острові Маврикій багато вихідців з Азії (хіндустанців, тамілів, раджастанців та інших). З перших років 21 ст. у країнах Африки значно збільшилася кількість китайців.

Африка. Собор Св. Трійці, м. Аддіс-Абеба (Ефіопія)

Африка. Мечеть Укба, м. Кайруан (Туніс)

Африка. Вівтар Вуду, м. Абомей (Бенін)

Найпоширенішими релігіями є християнство та іслам. На континенті проживає значна кількість населення, що сповідує традиційні місцеві релігії. В Африці також представлений індуїзм та юдаїзм. Компонентні та території особливості релігійної структури континенту зумовлені історичними чинниками. На північному та східному узбережжях континенту домінує іслам, на півдні від Сахари більше представлені християни, віряни місцевих традиційних вірувань та інших релігій.

Найбільше мусульман у Північній Африці станом на 2010 проживало: у Єгипті — 76 млн осіб, Алжир — 34,7 млн осіб, Марокко — 31,9 млн осіб. Християнська громада представлена в основному коптами Єгипту — 4,1 млн осіб.

На південь від Сахари найбільша кількість християн 2010 проживала в Нігерії — 78,1 млн осіб, ДРК — 63,2 млн осіб, Ефіопії — 52,1 млн осіб, ПАР — 40,7 млн осіб. Найбільша кількість мусульман у цьому регіоні проживає в Нігерії — 71,3 млн осіб, Ефіопії — 28,7 млн осіб, Танзанії — 15,7 млн осіб.

Абсолютна кількість населення та частка Африки в загальній кількості населення світу стрімко зростає. Так, 1950 на континенті проживало 229 млн осіб (9 % від тогочасного населення світу).

Країни Африки вирізняються набагато вищими за середньосвітові показники природного приросту населення. 2015 середньосвітовий приріст населення становив 11,9 ‰, в Африці — 26,4 ‰.

Головна причина — високі показники народжуваності населення. За показником загального коефіцієнта народжуваності країни Африки станом на 2017 посідали перші 10 місць: Ангола й Нігер — 44,2 ‰, Малі — 43,9 ‰, Уганда — 42,9 ‰, Замбія — 41,5 ‰, Бурунді — 41,3 ‰, Буркіна-Фасо — 41,2 ‰, Малаві — 41 ‰, Сомалі — 39,6 ‰, Ліберія — 38,3 ‰.

Африканські країни є лідерами і за показниками середнього коефіцієнта народжуваності, що показує кількість дітей, які в середньому народжує жінка протягом життя. 2017 зазначений показник становив у Анголі 6,16, Малі — 6,01, Бурунді — 5,99, Сомалі — 5,8, Буркіна-Фасо — 5,71, Уганді — 5,71, Замбії — 5,63, Малаві — 5,49.

Більшість країн Африки мають високі показники смертності: Лесото — 15 ‰ (перше місце у світі), Гвінея-Бісау — 13,9 ‰ (шосте місце), Чад — 13,9 ‰ (сьоме місце). Причини високої смертності: низький рівень медичного обслуговування, забруднення довкілля, відсутність у значної частини населення доступу до якісної питної води, голод, високий рівень захворюваності населення тощо. Країни Африки лідирують за показниками захворюваності на ВІЛ/СНІД. 2016 частка ВІЛ-інфікованого населення у вікової групи 15–49 років становила: у Свазіленді — 27,2 %, Лесото — 25 %, Ботсвані — 21,9%, ПАР — 18 %, Зімбабве — 13,5 %, Замбії — 12,4 %, Мозамбіку — 12,3 %. Це найвищі показники серед країн світу.

Унаслідок високого рівня смертності країни Африки мають найнижчі показники середньої очікуваної тривалості життя.

2017 серед 112 країн світу, де цей показник становив менше 53,8 року, 10 були країнами Африки: Нігерія — 53,8; Мозамбік — 53,7; Лесото — 53; Центрально-Африканська Республіка (ЦАР) — 52,8; Сомалі — 52,8; Замбія — 52,7; Свазіленд — 52,1; Габон — 52,1; Гвінея-Бісау — 51; Чад — 50,6.

Африка є найбільш молодим континентом світу. Середній вік африканців становив 2015 19,4 року (середній вік населення Землі — 29,6 року). У статевій структурі населення на 100 жінок у середньому 99,7 чоловіків (у світі — 101,8).

Африка має від’ємне сальдо міграції населення. В останні роки значно збільшилися потоки емігрантів за межі континенту, що переважно формуються в охоплених конфліктами, соціально-економічними кризами державах. Мільйони мігрантів і біженців прямують насамперед до країн Європейського Союзу, що створює значні проблеми для країн, які змушені їх приймати. Значна кількість мігрантів прямує до колишніх країн-метрополій, насамперед Франції та Великої Британії. Відбувається також репатріація населення європейського походження.

Частина мігрантів із країн Північної та Західної Африки прямують до багатих країн Південно-Західної Азії. В останні роки до країн Африки прибуває досить значна кількість китайців, які працюють у різних сферах — промисловості, будівництві доріг тощо.

У межах материка країною-реципієнтом економічних мігрантів є ПАР. Війни і етнічні конфлікти є причиною значної кількості біженців та переміщених осіб у межах окремих країн континенту та між ними.

Рівень урбанізації в Африці найнижчий серед інших материків. Частка міського населення становила 2015 40 %, абсолютна кількість — 471,6 млн осіб (світ — 53,6 % та 3 957 млн осіб осіб).

До країн Африки, які мають частку міського населення понад 60 %, належать Лівія, Джибуті, Алжир, Туніс, Конго, Кабо-Верде, ПАР.

У шести країнах Африки частка міського населення 2015 була меншою за 20 % (Ефіопія, Південний Судан, Нігер, Малаві, Уганда, Бурунді).

Найбільшими містами Африки є Лагос (Нігерія), Каїр (Єгипет), Кіншаса (ДРК) тощо.

Більшість африканських міст не є рушіями економічного зростання та структурних перетворень в економіці. Навпаки, найчастіше їх визнають головними осередками соціально-економічної та екологічної кризи. Міста стають центрами концентрації гострих соціальних суперечностей та контрастів (безробіття, житлова криза, злочинність тощо). Ситуація погіршується тим, що міста продовжують приваблювати найбідніших сільських жителів, які повсякчас збільшують прошарок маргінального населення.

Станом на 2014 кількість мешканців міських нетрищ (у % до всього міського населення) становила у Південному Судані — 96 %, ЦАР — 93 %, Судані — 92 %, Мавританії — 80 %.

Політична карта

Африка. Політична мапа

Загальна кількість країн і залежних територій в Африці — 61, із них на початок 2018 — 54 незалежні держави; із них 3 монархії — Свазіленд, Лесото, Марокко, решта — республіки. Серед країн Африки 10 острівних, 14 внутрішньоконтинентальних і 37 держав із виходом до морів та океанів.

Більшість країн Африки унітарні держави, лише 4 держави на континенті є федераціями — Нігерія, Ефіопія, ПАР, Коморські Острови.

Згідно з районуванням Економічної комісії ООН, країни Африки розподіляють за субрегіонами. Країни Африки умовно поділяють на 4 регіони — Північний, Південний, Західний та Східний (нерідко виділяють також Центральну Африку).

1963 створено Організацію Африканської Єдності (ОАЄ). 09.07.2002 на її основі створено Африканський Союз (АС) — міжнародну міжурядову організацію. АС є правонаступником ОАЄ, що об’єднує 54 держави Африки. До АС не входить Марокко (на знак протесту проти прийняття до організації Західної Сахари, яку Марокко вважає своєю територією). Штаб-квартира організації — у м. Аддис-Абеба.

Бюджет АС формується за рахунок внесків країн-членів та іноземних країн. Серед найбільших контрибуторів до бюджету організації є Алжир, Ангола, Єгипет, Нігерія та ПАР.

Окремі країни та організації, зокрема Велика Британія, Канада, Німеччина, а також ЄС, беруть участь у фінансуванні АС. Щорічний бюджет АС складає близько 500 млн дол. США.

22.06.2016 Україна набула статусу спостерігача в АС.

Таблиця. Країни Африки

№ п/п	Країна	Столиця	Площа, тис. км2	Населення, млн осіб, станом на липень 2020	Густота населення, осіб/км2
Північна Африка
1	Алжир	Алжир	2381,7	43,0	18,1
2	Єгипет	Каїр	1001,5	104,1	103,9
3	Західна Сахара (окупована Марокко)	Ель-Аюн	266,0	0,7	2,6
4	Лівія	Тріполі	1759,5	6,9	3,9
5	Марокко	Рабат	446,6	35,6	79,7
6	Судан	Хартум	1861,5	45,6	24,5
7	Туніс	Туніс	163,6	11,7	71,5
8	Канарські Острови (Іспанія)	Санта-Крус-де-Тенерифе	7,4	2,2	297,3
9	Мадейра (Португалія)	Фуншал	0,8	0,3	375,0
10	Мелілья (Іспанія)		0,012	0,085	7083,3
11	Сеута (Іспанія)		0,019	0,084	4421,1
Західна Африка
1	Бенін	Порто-Ново	112,6	12,9	114,6
2	Буркіна-Фасо	Уагадугу	274,2	20,8	75,9
3	Гамбія	Банжул	11,3	2,2	194,7
4	Гана	Аккра	238,5	29,3	122,9
5	Гвінея	Конакрі	245,9	12,5	50,8
6	Гвінея-Бісау	Бісау	36,1	1,9	52,6
7	Кабо-Верде	Прая	4,0	0,6	150,0
8	Кот-д’Івуар	Ямусукро	322,5	27,5	85,3
9	Ліберія	Монровія	111,4	5,1	45,8
10	Малі	Бамако	1240,2	19,6	15,8
11	Мавританія	Нуакшот	1030,7	4,0	3,9
12	Нігер	Ніамей	1267,0	22,8	18,0
13	Нігерія	Абуджа	923,8	214,0	231,7
14	Сенегал	Дакар	196,7	15,7	79,8
15	Сьєрра-Леоне	Фрітаун	71,7	6,6	92,1
16	Того	Ломе	56,8	8,6	151,4
17	Острови Святої Єлени, Вознесіння і Трістан-да-Кунья (Володіння Великої Британії)	Джеймстаун	0,4	0,008	19,0
Центральна Африка
1	Ангола	Луанда	1246,7	32,5	26,1
2	Габон	Лібревіль	267,7	2,2	8,2
3	Демократична Республіка Конго	Кіншаса	2344,9	101,8	43,4
4	Екваторіальна Гвінея	Малабо	28,1	0,8	28,5
5	Камерун	Яунде	475,4	27,7	58,3
6	Конго	Браззавіль	342,0	5,3	15,5
7	Сан-Томе і Принсіпі	Сан-Томе	1,0	0,2	200,0
8	Центральноафриканська Республіка	Бангі	623,0	6,0	9,6
9	Чад	Нджамена	1284,0	16,9	13,2
Східна Африка
1	Бурунді	Гітега, Бужумбура	27,8	11,9	428,1
2	Джибуті	Джибуті	23,2	0,9	38,8
3	Еритрея	Асмера	117,6	6,1	51,9
4	Ефіопія	Аддис-Абеба	1104,3	108,1	97,9
5	Замбія	Лусака	752,6	17,4	23,1
6	Зімбабве	Хараре	390,8	14,5	37,1
7	Кенія	Найробі	580,4	53,5	92,2
8	Коморські Острови	Мороні	2,2	0,8	363,6
9	Маврикій	Порт-Луї	2,0	1,4	700,0
10	Мадагаскар	Антананаріву	587,0	27,0	46,0
11	Малаві	Лілонгве	118,5	21,2	178,9
12	Мозамбік	Мапуту	799,4	30,1	37,7
13	Південний Судан	Джуба	644,3	10,6	16,5
14	Руанда	Кігалі	26,3	12,7	482,9
15	Сейшельські Острови	Вікторія	0,5	0,1	200,0
16	Сомалі	Могадішо	637,7	11,8	18,5
17	Танзанія	Дар-Ес-Салам, Додома	947,3	58,6	61,9
18	Уганда	Кампала	241,0	43,3	179,7
19	Реюньйон (заморський департамент Франції)	Сен-Дені	2,5	0,9	360,0
20	Майотта (заморський департамент Франції)	Мамудзу	0,4	0,3	750,0
Південна Африка
1	Ботсвана	Габороне	581,7	2,3	4,0
2	Лесото	Масеру	30,4	2,0	65,8
3	Намібія	Віндгук	824,3	2,6	3,2
4	Південно-Африканська Республіка	Преторія, Кейптаун, Блумфонтейн	1219,0	56,5	46,3
5	Есватіні (раніше Свазіленд)	Мбабане	17,4	1,1	63,2

Література

1. Тектоника Африки / Под ред. Ю. Шуберта, А. Фор-Мюре; пер. с фр. и англ. Москва : Мир, 1973. 541 с.
2. Страны и народы : в 20 т. Москва : Мысль, 1978. Т. 1. 350 с.
3. Власова Т. В. Физическая география материков : в 2 ч. 4-е изд., перераб. Москва : Просвещение, 1986. Ч. 2. 269 с.
4. Кагарманов А. Х. Геология Африки и Аравии. Ленинград : Недра, 1987. 150 с.
5. Народы мира: историко-этнографический справочник / Гл. ред. Ю. В. Бромлей. Москва : Советская Энциклопедия, 1988. 634 с.
6. Хаин В. Е. Тектоника континентов и океанов. Москва : Научный мир, 2001. 606 с.
7. Dirks P. H., Blenkinsop T. G., Jelsma H. A. The Geological Evolution of Africa // Encyclopedia of Life Support Systems. 2003. URL: https://www.eolss.net/Sample-Chapters/C01/E6-15-07-02.pdf
8. Schlüter D. Geological Atlas of Africa: With Notes on Stratigraphy, Tectonics, Economic Geology, Geohazards and Geosites of Each Country. Berlin; Heidelberg : Springer, 2006. 307 p.
9. Рубель В. А. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина XIX ст.). Київ : Либідь, 2007. 560 с.
10. Максаковский В. И. Географическая картина мира : в 2 кн. 4-е изд. Москва : Дрофа, 2008. Кн. 2: Региональная характеристика мира. 495c.
11. Алексеева Н. Н., Климанова О. А. Физическая география материков. Общие закономерности. Москва : Географический факультет МГУ, 2012. 152 с.
12. Костів Л. Я. Фізична географія материків і океанів. Африка. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2017. 184 с.
13. Огар В В. Основні риси геології Африки // Регіональна геологія. Київ : [б. в.], 2017. С. 46–57.
14. Africa Population 2020 // World Population Review. 2020. URL: https://worldpopulationreview.com/continents/africa-population
15. Arable land (% of land area) // The World Bank. URL: https://data.worldbank.org/indicator/AG.LND.ARBL.ZS?view=chart
16. Forest area (% of land area) // The World Bank. URL: https://data.worldbank.org/indicator/AG.LND.FRST.ZS?view=chart
17. Middle East-North Africa // Globa lreligious futures. URL: http://www.globalreligiousfutures.org/regions/middle-east-north-africa#/?region_map_religion=Muslims
18. Population living in slums (% of urban population) // The World Bank. URL: https://data.worldbank.org/indicator/EN.POP.SLUM.UR.ZS
19. Sub-Saharan Africa // Global religious futures. URL: http://www.globalreligiousfutures.org/regions/sub-saharan-africa#/?region_map_religion=Muslims
20. Terrestrial protected areas (% of total land area) // The World Bank. URL: https://data.worldbank.org/indicator/ER.LND.PTLD.ZS.

Автори ВУЕ

• С. А. Лісовський
• Р. О. Спиця

Покликання на цю статтю: Лісовський С. А., Спиця Р. О. Африка // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Африка (дата звернення: 27.04.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.05.2021

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів

Офіс Президента України

 Facebook

 Telegram

Верховна Рада України

 Facebook

 Telegram

Кабінет Міністрів України

 Facebook

 Twitter

Служба безпеки України

 Facebook

 Telegram

Міністерство оборони України

 Facebook

 Twitter

Міністерство внутрішніх справ України

 Facebook

 Telegram

Генеральний штаб Збройних сил України

 Facebook

 Twitter

Державна прикордонна служба України

 Facebook

 Twitter

Кіберполіція

 Facebook

Національна поліція України

 Головна сторінка

 Вінницька область

 Волинська область

 Дніпропетровська область

 Донецька область

 Житомирська область

 Запорізька область

 Закарпатська область

 Івано-Франківська область

 Кіровоградська область

 Київська область

 Для звернень громадян

 Для ЗМІ

 м. Київ

 Луганська область

 Львівська область

 Миколаївська область

 Полтавська область

 Одеська область

 Рівненська область

 Сумська область

 Тернопільська область

 Харківська область

 Херсонська область

 Хмельницька область

 Черкаська область

 Чернігівська область

 Чернівецька област

 АР. Крим