Атлаські гори
А́тла́ські го́ри, Атлас (від грец. Ἄτλας — Атлант) — гірська система на північному заході Африки.
|
Атлаські гори | |
|---|---|
| Тип | гірська система |
| Країни | Марокко, Алжир, Туніс |
| Регіон | Магриб |
| Найвища точка | Тубкаль (4167 м) |
Зміст
Географічне положення
Простягаються на понад 2 000 км на північний схід від атлантичного узбережжя Марокко через північну частину Алжиру до мису Ет-Тіб у Тунісі.
На заході обмежені узбережжям Атлантичного океану. На півночі та сході межують із вузькими прибережними середземноморськими рівнинами, на півдні — із пустелею Сахара. Найвищою точкою є г. Тубкаль (4 167 м), розташована на південному заході.
Характеристика
Рельєф, геологічна будова
Рельєф Атлаських характеризується значним розчленуванням. Гірські хребти з крутими схилами й гострими вершинами відокремлені глибокими долинами. Внутрішні плато почленовані руслами тимчасових водотоків. Відбуваються процеси фізичного вивітрювання.
В орографічному (див. Орографія) відношенні Атлас складається із серії кулісоподібно розміщених розгалужених хребтів переважно субширотного напрямку. На заході уздовж узбережжя Середземного моря простягається дугоподібно вигнутий хребет Ер-Риф, на південь від якого — хребти Середній Атлас, Високий Атлас (включає пік Атлаських гір) і масив Антиатлас із прилеглим на сході хребтами Сагро.
Центральна частина Атласу представлена хребтами Тель-Атлас на півночі та Сахарського Атласу на півдні, розділеними Високим плато. На сході вони зближуються, утворюючи розгалужену систему гірських хребтів і масивів (Орес, Тебесса, Меджерда, Туніський хребет). Від Сахари Атлас відокремлений горами Бані.
Різні частини Атлаських гір відрізняються віком, геолого-тектонічною будовою та історією геологічного розвитку. Найдавнішими геологічними утвореннями є Антиатлас із прилеглими до нього хребтом Сагро на сході й гірським масивом Бані на півдні. Це крайові підняття докембрійської Африканської платформи, що сформувалися внаслідок панафриканського орогенезу (850–500 млн років тому). Складені зім’ятими в складки архей-неопротерозойськими пісковиками, гранітами й вулканічними утвореннями. Хребти Ер-Риф і Тель-Атлас належать до зони альпійської складчастості і є частиною Альпійсько-Гімалайського поясу. Альпійські споруди Атласу утворено на місці океану Тетіс унаслідок субдукції Африканської і Євразійської літосферних плит. Процес їх утворення розпочався в середині крейдового періоду (приблизно 90 млн років тому) і триває дотепер, про що свідчить висока сейсмічна активність території.
У геологічній будові альпійських споруд із півночі на південь виділяють внутрішню зону, складену домезозойськими породами гірськими метаморфічними; вапняковий хребет, складений породами карбонатними тріасу (див. Тріасовий період і тріасова система) — еоцену; флішову зону, складену крейдово-палеогеновим флішем. Із півдня альпійські структури Атлаських гір обмежуються передгірними прогинами, заповненими морськими міоценовими моласами.
Інтенсивних вертикальних і горизонтальних неотектонічних рухів, що супроводжувалися процесами вулканізму, гірська система Атласу зазнала наприкінці неогену (див. Неогеновий період і неогенова система). Це спричинило відокремлення Атлаських гір від гірських масивів на півдні Європи й подальше «омолодження» герцинських і докембрійських масивів, визначило сучасну морфологічну будову.
Відмінні за геологічною і тектонічною будовою частини Атлаських гір відрізняються і геоморфологічно (див. Геоморфологія). Хребти Ер-Риф і Тель-Атлас — молоді складчасті гори 2000–2500 м заввишки, що простягаються вздовж середземноморського узбережжя і круто обриваються до моря. Легкорозчинні карбонатні породи, якими складені хребти, сприятливі для розвитку карстових процесів (див. Карст). Південні хребти Атлаських гір мають складчасто-брилову будову. Високий і Середній Атлас із максимальними висотами понад 4 000 м утворює Марокканське високогір’я. Середній Атлас у західній частині представлений серією вапнякових, сильно закарстованих плато, розбитих скидовими порушеннями, уздовж осьових ліній яких збереглися невисокі конуси згаслих вулканів.
На сході Середнього Атласу переважають субпаралельні антиклінальні хребти, розділені широкими синклінальними долинами. Хребти Високого Атласу, складені докембрійськими кристалічними породами, почленовані низкою долин. Гори мають гострі зубчасті вершини. У рельєфі переважає льодовикова морфоскульптура. Збереглися екзараційні (див. Екзарація) і акумулятивні (див. Акумуляція) льодовикові форми: цирки, кари, троги, моренні (див. Морена) гряди, що опускаються до рівня 2 100 м. Біля підніж сформовано педимент. Рельєф південних гірських масивів сформувався під впливом пустельного вивітрювання. Схили стрімкі, складені пісковиками й вапняками, з гострими вершинами. Підніжжя поховані під товщею колювіальних (осипних) відкладів. Хребти розділені вузькими безводними ущелинами.
Корисні копалини
Поширення різних за генезисом і віком кристалічних, метаморфічних, осадових гірських порід зумовило багатство Атлаських гір на корисні копалини. З докембрійськими породами Антиатласу пов’язані родовища жильного золота, марганцевих руд, кобальтових руд, нікелевих руд, мідних руд, з інтрузивними породами Високого Атласу — родовища кольорових руд і рідкоземельних металів.
Осадові й метаморфізовані відклади палеозою (див. Палеозойська ера) багаті на залізні руди, мезозою — на марганцеві руди. У морських палеоген-неогенових відкладах західної частини Атласу утворилися родовища фосфоритів, що мають світове значення (див. Аравійсько-Африканська фосфоритоносна провінція). У передгірних прогинах сформувалися родовища нафти й вугілля кам’яного.
У гірських районах розвідано багато родовищ цінних нерудних корисних копалин — флюориту, азбесту, графіту, мінеральних солей, будівельних матеріалів.
Клімат
Кліматичні умови різних частин Атлаських гір істотно відрізняються. Північне узбережжя і прилеглі хребти розташовані в зоні субтропічного середземноморського клімату із сухим спекотним літом і м’якою вологою зимою. Західні вітри з Атлантики приносять багато атмосферних опадів, що випадають у листопаді — травні у вигляді злив. Максимальну річну кількість опадів (понад 1 000 мм) отримують навітряні схили Ер-Рифу. Далі на схід річна кількість опадів зменшується до 200–300 мм.
Середньомісячні температури січня варіюють від +10–15 °С на рівнинах до +4–8 °С у горах. Характерні щорічні короткочасні похолодання з випаданням снігу. Сніговий покрив на висоті до 1 500 м тримається декілька тижнів, вище — до 2–3 місяців. Середньомісячні температури липня збільшуються у східному напрямку від +24 °С до +27 °С. Періодично із Сахари прориваються гарячі сухі вітри, через що температура підвищується до +35–40 °С.
Внутрішні райони Атласу характеризуються різко континентальним посушливим кліматом зі значними сезонними коливаннями температур. Узимку середня температура біля підніжжя становить +5–8 °С, з висотою зменшується до -10 °С. У горах утворюється постійний сніговий покрив потужністю до 2 м, на вершинах Середнього й Високого Атласу він тримається понад 5 місяців. Літо спекотне, сухе. Денні температури становлять +26–28 °С, за південного вітру можуть підвищуватися до +50 °С. Кількість опадів (загалом до 400 мм на рік) залежить від особливостей рельєфу, висоти й експозиції схилів, найбільше їх випадає в зимовий період.
Хребти Антиатласу й Сахарського Атласу розташовані в зоні тропічного пустельного клімату. Температура влітку становить понад +30 °С, узимку знижується до +10–12 °С. За вторгнення холодних континентальних повітряних мас температура може сягнути від’ємних значень. Річна кількість опадів не перевищує 100 мм, на підвітряних південних схилах гір — до 50 мм.
Рослинний і тваринний світ
Ґрунтово-рослинний покрив залежить від рельєфу і клімату. На морських узбережжях і схилах Ер-Рифу й Тель-Атласу, на висоті до 400–500 м, на родючих коричневих ґрунтах поширені вічнозелені чагарники (маквіс) з дроку, чисту, мирту, олеандра, зіноваті, суничних і маслинових дерев. На вилугуваних коричневих ґрунтах, на висоті до 1 300 м, зростають ліси з вічнозеленого дуба коркового з підліском, характерним для маквісу. До 1 800 м мішані ліси утворюють вічнозелений дуб кам’яний, листопадний дуб лузитанський та хвойні (кедр атласький). Хвойні ліси, що домінують вище, утворені кедром атлаським і тисом. Підлісок мішаних і хвойних лісів становлять клени, каштани, груші, падуби й барбариси.
Підвітряні схили Тель-Атласу вкриті лісами із сосни алепської й рідколіссям із дуба кам’яного, підлісок — із сандаракового дерева, ялівцю. Верхня межа лісу розташована на рівні близько 3 000 м. Вище поширені кам’янисті розсипи з окремими фрагментами альпійських луків, які поступаються європейській рослинності за видовим різноманіттям.
Внутрішні плато й долини Атлаських гір із бідними на гумус сірими й часто засоленими ґрунтами (солончаками) вкриті сухостеповою і напівпустельною рослинністю. Тут наявні ксерофітні (див. Ксерофіти) дернинні злаки, поодинокі чагарники, дерева. У найсухіших центральних і південних районах у рослинному покриві переважають злаки. Серед головних рослин — ковила (зокрема, її вид альфа або ковила тягуча), полин, дрік, зізіфус справжній. Навколо засолених улоговин (шоттів) ростуть галофіти. На територіях з кращими умовами зволоження утворилися ґрунти тера росса, сприятливі для зростання густих чагарників і низькорослих дерев.
Ґрунтово-рослинний покрив Марокканського високогір’я, Високого й Середнього Атласу строкатий. Для вологих низькогірних схилів характерні дубові ліси з переважанням дуба кам’яного. На вапнякових схилах зростає сосна алепська. Вологі схили середньогірного ярусу вкриті лісами з кедра атласького. На сухих схилах на висоті від 1 800 до 3 100 м сформувалася смуга рідколісь із ялівцю ладанного. На високогір’ях поширені трагакантники (нагірні ксерофітні рослинні угруповання утворені видами роду астраканта родини бобових). Подекуди трапляються альпійські луки.
Рослинність Антиатласу й Сахарського Атласу представлена напівпустельними й пустельними видами. Ближче до вершин з’являються фрагменти лісистого середньогір’я із сандаракового дерева, дуба кам’яного, сосни алепської, на вологішому північному схилі Антиатласу — арганії колючої.
Тваринний світ Атлаських гір порівняно бідний, поєднує європейські й африканські види. Серед хижаків — шакали, цівети, коти дикі африканські, гієни. У лісах трапляються свині дикі тощо. На півночі збереглися популяції безхвостих макак маготів. Різноманітний видовий склад гризунів. Багато ящірок, змій і комах.
Природоохоронні об'єкти
Природні ландшафти Атлаських гір зазнали значних антропогенних перетворень. Великі площі лісових і степових ландшафтів розорані та використовуються для вирощування цитрусових, винограду, зернових культур тощо. Інтенсивне антропогенне освоєння призвело до активізації ерозійних процесів, унаслідок чого було втрачено цінні сільськогосподарські угіддя. Знищення природних ландшафтів також спричинило суттєве збіднення видового складу фауни Атласу.
Для збереження рослин і тварин створено низку природоохоронних об’єктів. Зокрема, в Алжирі функціонують національні парки Тенієт-ель-Хад (площа — 34,2 км2), Джурджура (обидва засновано 1983; площа — 185 км2; біосферний резерват ЮНЕСКО з 1997), Гурайя (засновано 1984; площа — 20,8 км2; резерват ЮНЕСКО з 2004), Шреа (засн. 1985; пл. 260 км2; резерват ЮНЕСКО з 2002); у Марокко — Тубкаль (засновано 1942; площа — 380 км2).
Література
- Тектоника Африки / Под ред. Ю. Шуберта, А. Фор-Мюре. Москва, 1973.
- Гвоздецкий Н. А., Голубчиков Ю. Н. Горы. Москва, 1987.
- Кагарманов А. Х. Геология Африки и Аравии. Ленинград, 1987.
- Галай И. П., Жучкевич В. А., Рылюк Г. Я. Физическая география материков и океанов : в 2 ч. Минск, 1988. Ч. 2.
- The Atlas System of Morocco: Studies on its Geodynamic Evolution / Ed. by V. H. Jacobshagen. Berlin, 1988.
- Панасенко Б. Д. Фізична географія материків та океанів : в 2 ч. Вінниця, 2001.
- Schlüter D. Geological Atlas of Africa: With Notes on Stratigraphy, Tectonics, Economic Geology, Geohazards and Geosites of Each Country. Berlin; Heidelberg, 2006.
- Dallmeyer R. D., Lecorche J. P. The West African Orogens and Circum-Atlantic Correlatives. Berlin, 2012.
- Костів Л. Я. Фізична географія материків і океанів. Африка. Львів, 2017.
- Огар В. В. Основні риси геології Африки // Регіональна геологія. Київ, 2017.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Спиця Р. О. Атлаські гори // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Атлаські гори (дата звернення: 30.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.07.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
