Атлантичний океан
|
Атлантичний океан | |
|---|---|
| Максимальна глибина (м) | 8742 |
| Середня глибина (м) | 3736 |
| Материки, які омиває | Європа (географія), Північна Америка, Південна Америка, Африка, Антарктида |
| Найбільші моря | Балтійське море, Карибське море, Північне море, Середземне моpe, Чорне море |
| Найбільші острови | Гренландія, Велика Британія, Ірландія (острів), Ісландія (острів), Ньюфаундленд, Антильські острови, Азорські острови, Тристан-да-Кунья, Єлени Святої острів |
| Найбільші затоки | Біскайська затока, Гвінейська затока, Мексиканська затока |
| Найбільші течії | Антильська течія, Гольфстрім, Канарська течія, Східно-Гренландська течія, Лабрадорська течія, Бразильська течія, течія Західних Вітрів |
Атланти́чний океа́н ― водний простір, другий за величиною океан на Землі після Тихого океану.
Назва пов’язана з давньогрецьким міфом про Атланта, титана, що тримає на своїх плечах небесну сферу на заході Середземного моря. У різний час окремі частини океану називали «Західний океан», «Північне море», «Зовнішнє море». Із середини 17 ст. «Атлантичний океан» ― єдина назва, що застосовується до всієї акваторії.
Зміст
Географічне положення
Східною межею Атлантичного океану є береги Євразії та Африки, західною ― Північної та Південної Америки, південною ― Антарктиди.
Межа з Індійським океаном пролягає по меридіану Голкового мису (20° сх. д.) до узбережжя (Земля Королеви Мод). Межу з Тихим океаном проводять від крайньої південної точки Америки (мис Горн) до Антарктичного півострова через протоку Дрейка, від о. Осте до мису Штернек. Межа з Північним Льодовитим океаном проходить по східному входу до Гудзонової протоки, далі через Дейвісову протоку та по узбережжю о. Гренландія до мису Брустер, через Данську протоку до мису Рейдинупюр на о. Ісландія, уздовж його узбережжя до мису Герпір, потім до Фарерських островів, далі до Шетландських островів та по 61° пн. ш. до узбережжя Скандинавського півострова.
Розміри та обриси
Згідно з «Атласом океанів» (1980), загальна площа океану ― 91,66 млн км², об’єм ― 329,66 млн км³ (25 % об’єму води Світового океану). Середня глибина ― 3 736 м, найбільша ― 8 742 м (жолоб Пуерто-Ріко). Атлантичний океан є видовженим у меридіональному напрямку у вигляді S-подібної смуги, завширшки в кілька тисяч кілометрів. Протяжність з півночі на південь становить близько 16 тис. км. Максимальна ширина становить близько 13,5 тис. км (від берегів Мексиканської затоки до східного узбережжя Чорного моря), мінімальна ― 2 830 км: від мису Сан-Роке (Бразилія) до західного узбережжя Африки (порт Монровія в Ліберії).
Берегова лінія Атлантичного океану в Північній півкулі дуже порізана. Тут зосереджені його моря: Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Карибське та інші, та океанічні Біскайська, Гвінейська, Мексиканська затоки. У Південній півкулі береги порізані мало: є лише одне відкрите море Уедделла. Внутрішні та окраїнні моря, затоки й протоки займають близько 16 % площі та 8,9 % об’єму океану.
Острови зосереджені переважно в північній частині. Найбільші материкові острови: Велика Британія, Ірландія, Ісландія, Ньюфаундленд, Великі Антильські острови та інші; до вулканічних належать: Азорські острови, Тристан-да-Кунья, Острів Святої Єлени, Малі Антильські острови тощо.
Історична довідка
Першим з античних філософів слово «Атлантичний» вжив Геродот, який писав, що «море, по якому плавають елліни, і те, що за Геркулесовими стовпами, називається Атлантичним». Термін «Атлантичний океан» трапляється в працях Ератосфена Киренського і Плінія Старшого, але в тому, яку саме акваторію вони позначали в давнину, вчені не впевнені дотепер. Можливо, так іменували акваторію між Гібралтарською протокою і Канарськими островами.
Задовго до епохи великих географічних відкриттів простори Атлантики борознили численні судна вікінгів, карфагенян, фінікійців, норманів і басків. У 10–11 ст. нову сторінку у вивчення північної частини Атлантичного океану вписали нормани. На думку більшості дослідників доколумбових відкриттів, тоді скандинавські вікінги першими неодноразово перепливали океан, досягаючи берегів американського континенту (вони називали його Вінландом), що саме вони відкрили Гренландію і півострів Лабрадор. Через кілька століть експедиції Х. Колумба нанесли на карту численні острови Карибського басейну і величезний материк, пізніше названий Америкою. Англійці спорядили до північно-східних берегів Нового Світу кілька експедицій, які зібрали цінні відомості, 1529 іспанські картографи склали карту північної частини Атлантики, що омиває західні береги Європи й Африки, позначили небезпечні мілини й рифи.
Протягом 16 ст., під час освоєння американських колоній, Атлантику регулярно борознили кораблі, що перевозили до Європи золото, срібло, коштовні камені, перець, какао і цукор. В Америку тим же шляхом доставляли зброю, тканини, спиртне, продукти й рабів для плантацій бавовни та цукрової тростини. У 16–17 ст. був розвинений піратський промисел (див. Піратство) і каперство.
Південна межа Атлантичного океану була відкрита 1819–1821 першою російською антарктичною експедицією Ф. Беллінсгаузена і М. Лазарєва.
Перші спроби вивчення морського дна Атлантичного океану реалізовані поблизу берегів Данії (1779). Вимірювання температури на різних глибинах проводили Дж. Кук (1772), О. Б. де Соссюр (1740–1799; Швейцарія; 1780) та інші. Початок докладним дослідженням поклала перша навколосвітня експедиція під керівництвом І. Крузенштерна та Ю. Лисянського. Учасники подальших походів провели заміри температури та питомої ваги води на різних глибинах, дослідили прозорість води і встановили наявність підводних течій. Зібрані матеріали дали змогу скласти карту Гольфстріму (Б. Франклін; 1770), глибин північної частини Атлантичного океану (М.-Ф. Морі; 1854), а також карти вітрів і течій океану (М.-Ф. Морі; 1849–1860).
Протягом 1872–1876 відбулася перша наукова океанічна експедиція на англійському вітрильно-паровому корветі «Челленджер», переобладнаному для спеціалізованих досліджень, що вважається початком сучасної океанології. Були отримані нові дані про склад вод океану, рослинний та тваринний світи, рельєф дна та ґрунти, складена перша карта глибин океану, зібрана перша колекція глибоководних істот. Матеріали досліджень видані у 50 томах. Наступними були експедиції на російському корветі «Витязь» (1886–1889), німецьких суднах «Вальдивія» (1898–1899) та «Гаусс» (1901–1903) та інше.
Протягом першої половини 20 ст. вчені Німеччини, Великої Британії, США та Росії здійснили низку наукових експедицій, зокрема на суднах «Метеор» (1925–1927, 1929–1938), «Діскавері II» (з 1931). Важливий внесок належить ученим СРСР, зокрема завдяки дослідженням, проведеним під час Міжнародного геофізичного року 1957–1958 на кораблях «Обь», «Севастополь», «Михайло Ломоносов» тощо.
Науково-дослідне судно (НДС) «Михайло Ломоносов» Морського гідрофізичного інституту (МГІ) АН УРСР зробило найбільший внесок в океанографічні дослідження Атлантичного океану серед усіх радянських дослідницьких суден того часу в 1950–1960-х. Зокрема, 1963–1964 воно брало участь у міжнародних дослідженнях тропічної Атлантики за програмою «Еквалант».
1968 американське судно «Гломар Челленджер» провело дослідження підводних тріщин у земній корі. Помітним кроком у міжнародному вивченні Північної Атлантики було розгортання під егідою Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) мережі суден погоди, призначеної для поліпшення якості прогнозу погоди та забезпечення трансокеанічних авіаперельотів (1948). Окрім регулярних метеорологічних і аерологічних спостережень, ці 9–13 НДС, рівномірно розподілені по акваторії Північної Атлантики, виконували регулярне глибинне зондування гідрологічної структури вод на закріплених за ними пунктах океану (океанографічних станціях). НДС здійснювали просторові вимірювання (океанографічні розрізи і зйомки), додаючи суттєві обсяги інформації до національних і міжнародних баз даних. Після всесвітньої економічної кризи (1974) програму суден погоди, фінансовану ВМО, було згорнуто.
Більшість радянських суден погоди («Муссон», «Пассат», «Порив», «Шквал», «В. Бугаєв», «Е. Кренкель», «Г. Ушаков») належали Одеській базі науково-дослідного флоту, підтримуючи постійну присутність на станції погоди «С», а після того забезпечуючи участь радянських (насамперед українських) вчених у низці національних і міжнародних наукових програм.
1971–1980 успішно реалізована програма Міжнародної декади океанографічних досліджень. Серед них найвідомішим є радянсько-американський проект ПОЛІМОДЕ (англ. POLYMODE), присвячений вивченню середньомасштабних динамічних утворень (вихорів відкритого океану) у районі Бермудського трикутника. Назва проекту походить від попередньо виконаних національних програм ― ПОЛІГОН (СРСР) та МОДЕ (англ. MODE; США).
Українські вчені брали активну участь у цих дослідженнях на НДС «Михайло Ломоносов», «Академік Вернадський», «Віктор Бугаєв» тощо. Серед інших міжнародних проектів — програма досліджень Карибського моря MOCARIBE, де брали участь вчені МГІ на НДС «Михайло Ломоносов».
Наприкінці 20 ― на початку 21 ст. переважали дослідження впливу океану на кліматичну систему для розробки методів довгострокового прогнозування погоди в межах міжнародних програм РАЗРЕЗЫ (1980–1990), TOGA (1985–1995), WOCE (1990–1997) CLIVAR (1995–2005). Значний внесок у ці дослідження зробили українські вчені на суднах МГІ та Одеської бази наукового флоту.
Характеристика
Геологічна будова. Рельєф дна
Рельєф дна океану складний. З півночі на південь Атлантичний океан перетинає підняття, яке складається з трьох підводних хребтів: Рейк’янеса, Північно-Атлантичного і Південно-Атлантичного. У плані воно теж має S-подібну форму. Типова глибина над хребтами від 900 до 2 700 м. На захід і схід від серединного підняття розташовані глибокі котловини: у східній частині Атлантичного океану ― Північно-Африканська, Гвінейська, Ангольська та Капська, у західній ― Північно-Американська, Бразильська та Аргентинська. Глибина котловин в західній частині океану більша. У межах Північно-Американської котловини лежить найглибша в Атлантичного океану глибоководна западина ― Пуерто-Ріко. На півдні, вздовж 60 паралелі, простягається Африкансько-Антарктична улоговина. Рельєф дна шельфової зони Атлантичного океану є продовженням рельєфу материків. Наприклад, на шельфі Гренландії поширені давні форми рельєфу, створені льодовиком. Численні затоплені річкові долини простежуються також на дні океану.
В Атлантиці мало підводних гір. Особливе місце посідає Серединно-Атлантичний хребет, який перетинає океан із півночі на південь. Майже через увесь серединно-океанічний хребет простягається величезна поздовжня розколина земної кори ― рифт. Його глибина досягає майже 2 км, ширина ― до 30 км. Він розчленований численними поперечними розколинами, найглибша з яких ― близько 8 км. До них тяжіють центри землетрусів та підводних вулканів, які часто височіють над поверхнею океану.
На дні океану є також інші підняття, що разом розділяють ложе Атлантики на окремі улоговини. На відміну від тихоокеанських, вони мають рівнішу поверхню через велику кількість осадових відкладів, накопиченню яких сприяє незначна кількість глибоководних жолобів у перехідній зоні Атлантики.
Клімат
Різноманітність кліматичних умов на поверхні Атлантичного океану визначається його великою меридіональною протяжністю, а також циркуляцією повітряних мас під впливом чотирьох головних атмосферних центрів: Гренландського і Антарктичного максимумів, Ісландського і Антарктичного мінімумів. Крім того, в субтропіках постійно діють Азорський антициклон і Південно-Атлантичний антициклон. Сильний вплив на клімат мають сезонні зимові Канадський антициклон, Азійський антициклон, Південно-Африканський і Південно-Американський антициклони. На температурний режим Атлантичного океану впливає також водообмін із Північним Льодовитим океаном, морями Антарктики й Середземним морем. На обширах Атлантики представлені майже всі кліматичні пояси. Для тропічних широт характерні незначні сезонні коливання температури (середній показник ― +20 °C), рясні опади. На північ і південь від тропіків розташовані субекваторіальні пояси з помітнішими сезонними (від +10 °C взимку до +20 °C влітку) і добовими коливаннями температур, опади переважно влітку.
Часте явище в субекваторіальній зоні ― тропічні урагани, зокрема в Карибському басейні. Далі на північ і південь — зони субтропіків, де в найхолодніші місяці температура знижується до +10 °C, а взимку холодні повітряні маси з полярних областей низького тиску приносять рясні опади. У помірних широтах значні добові коливання температури: середня температура найтеплішого місяця в межах +10–15 °C, найхолоднішого −10 °C. Для помірного поясу характерні досить рівномірно розподілені впродовж року опади (близько 1 000 мм), а також часті шторми, за що південні помірні широти прозвані «ревучими сороковими». Ізотерма 10 °C визначає кордон Північного й Південного приполярних поясів. У Північній півкулі ця межа проходить у широкій смузі між 50° (Лабрадор) і 70° (узбережжя Північної Норвегії) північної широти. У Південній півкулі приполярна зона починається ближче до екватора ― приблизно на 45–50° пд. ш. Найнижча температура (-34 °C) була зареєстрована в морі Уедделла.
Властивості води та океанічні течії
Течії, викликані атмосферною циркуляцією, утворюють складну систему руху поверхневого шару вод Атлантичного океану. Завдяки пасатам виникають Північна та південна, скеровані у західному напрямку. Далі у тропіках і помірних широтах Північної (Південної) півкулі вони утворюють кільця антициклонального (циклонального) круговороту. Складником кільця в Північній півкулі є теплі течії Антильська та Гольфстрім. Відгалуження Гольфстріму утворює холодну Канарську течію. На північному заході в океан вливаються холодні течії Східно-Гренландська та Лабрадорська. Береги Бразилії омиває Бразильська течія. Відхиляючись на схід, вона вливається в течію Західних Вітрів. Біля південно-західних берегів Африки її північне відгалуження утворює холодну Бенгельську течію.
З течіями пов’язаний розподіл температури води. У Північній півкулі завдяки Гольфстріму температури води значно вищі, ніж у Південній, де відчутний вплив Антарктиди. Розподіл температури води на поверхні води загалом аналогічний до розподілу температури повітря. Середня солоність Атлантичного океану становить 35,4 ‰, найвищий показник спостерігається в тропічних та субтропічних широтах обох півкуль, де мало опадів та інтенсивне випаровування. З глибиною температура води знижується, солоність зменшується. У придонному шарі температура води від 0 до +2 °С, солоність — 34,6–34,9 ‰.
У широких межах змінюється амплітуда припливів у Атлантичному океані. У відкритому океані вона не перевищує 1 м. У затоці Фанді відомі припливи до 18 м, що вважаються максимальними для Світового океану. Лід у вигляді берегового припаю відомий лише в Антарктиді. Поширенішою є плавуча крига морського та континентального походження, яка може запливати в середні широти. До Атлантичного океану надходить стік річок: Амазонки, Дніпра, Дону, Дунаю, Конго, Святого Лаврентія, Маккензі, Міссісіпі, Нігеру, Нілу, Оріноко, Парани, Рейну та інших. Разом вони віддають близько 60 % маси материкових вод, що стікають до Світового океану.
Рослинний та тваринний світ
Рослинний і тваринний світ у тропічній зоні вирізняється різноманітністю видів, але обмеженою кількістю особин, у помірній і холодній зонах ― навпаки. Донна рослинність представлена різноманітними водоростями, поширеними у прибережній зоні до глибини 100 м. Фітопланктон у помірних і холодних широтах поширюється до глибини 50 м, у тропіках ― до 50–80 м. У товщі води домінує фітопланктон, що складається з динофлагелят і діатомових водоростей. У розпал сезонного цвітіння води плесо біля берегів півострова Флорида набуває яскраво-червоного забарвлення, у літрі морської води містяться десятки мільйонів одноклітинних рослин. Донна флора представлена бурими (фукуси, ламінарії), зеленими, червоними водоростями й деякими судинними рослинами. У гирлах річок росте зостера морська, у тропіках переважають зелені (каулерпи, валонія) і бурі (саргасум) водорості. Для південної частини океану характерні бурі водорості (фукус, лесонія, електус).
Зоопланктон населяє всю товщу води, але його найвище різноманіття і чисельність спостерігаються у верхніх шарах. Видовий склад фауни змінюється відповідно до широти. Багате видове різноманіття властиве усім поясам, проте його склад відрізняється (зокрема відомо близько 100 біполярних видів, які мешкають виключно в холодних і помірних поясах). До цієї групи належать великі морські ссавці: кити і ластоногі (тюленеві, отарієві, моржеві), океанічні птахи. В Атлантичному океані мешкають африканський ламантин, синій кит, дельфіни.
З риб ― оселедцеподібні, тріскові, камбалові та інші.
У тропічних широтах води океану є оселища морських їжаків, коралових поліпів, медуз, крабів, акул, летючих риб, морських черепах тощо.
Найрозвиненішими є смуги стику холодної й помірної зон, це основні рибопромислові райони: Ньюфаундлендська банка, Ісландські води, Північне море та райони китобійних промислів Південної півкулі. Найбільше промислове значення мають оселедцеві, тріскові та лососеві риби. Понад половину світового улову тріски, оселедця, макрелі, тунця і сардин видобувають у північній частині Атлантичного океану.
У 1970-х унаслідок перелову деяких видів риб обсяги промислу різко скоротилися, але після введення суворих лімітів рибні запаси потроху відновлюються.
Значення
В економічному і політичному відношенні Атлантичному океану відведено велике міжнародне значення. Це вузол важливих економічних і стратегічних морських шляхів сполучення. Найбільше значення мають лінії: північно-атлантична (між Європою, США і Канадою), далекосхідна (між Європою і Азією та Австралією, через Суец), середньо-атлантична (між Європою, Вест-Індією і Південною Америкою).
Природними ресурсами Атлантичного океану користується більшість країн світу. Головні порти Атлантичного океану та морів його басейну: Одеса (Україна), Амстердам, Роттердам (Нідерланди), Лондон, Ліверпуль (Велика Британія), Гамбург (Німеччина), Марсель (Франція), Кейптаун (ПАР), Лагос (Нігерія), Буенос-Айрес (Аргентина), Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Галіфакс (Канада), Бостон, Новий Орлеан, Нью-Йорк, Г'юстон (США), Генуя (Італія), Санкт-Петербург (РФ).
Література
- Атлас океанов. Термины, понятия, справочные таблицы. Москва : Главное управление навигации и океанографии Министерства обороны СССР, 1980. С. 84–85.
- Полонский А. Б. Роль океана в изменениях климата. Киев : Наукова думка, 2008. 184 с.
- Хільчевський В. К., Дубняк С. С. Основи океанології. 2-ге вид. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2008. 255 с.
- Harper J. Modern Oceanography. Cheltenham : Callisto Reference, 2019. 217 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Ільїн Ю. П. Атлантичний океан // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Атлантичний океан (дата звернення: 1.05.2024).
