Сковорода, Григорій Савич
Сковорода́, Григо́рій Са́вич (03.12.1722, містечко Чорнухи, тепер смт Лубенського району Полтавської області, Україна — 09.11.1794, слобода Пан-Іванівка, тепер с. Сковородинівка Богодухівського району Харківської області, Україна; похований у с. Сковородинівка) — філософ, письменник, поет, педагог, ключова постать літератури українського бароко та філософії Просвітництва.
|
Сковорода, Григорій Савич | |
|---|---|
| Народження | 03.12.1722 |
| Місце народження | Чорнухи |
| Смерть | 09.11.1794 |
| Місце смерті | Сковородинівка |
| Місце поховання | Сковородинівка |
| Alma mater | Києво-Могилянська академія |
| Місце діяльності | Україна |
| Напрями діяльності | література, філософія, педагогіка |
| Традиція/школа | українське бароко |
Зміст
Життєпис
Походив із простої козацької сім’ї. З 7 років навчався у місцевій дяківській школі.
Восени 1734 вступив до Києво-Могилянської академії. Послідовно пройшов класи фари (вивчення латинської, польської, слов’янської мов, 1734–1735), інфіми (етимологія, синтаксис латинської мови, арифметика й катехизис), граматики та синтаксими (стилі латинської ораторської прози, латинська поезія, усі — в 1735–1738), поетики (1738–1739, тоді ж розпочав вивчення грецької, німецької та гебрейської мов), риторики (1739–1740). Філософію вивчав у 1740–1741 під орудою префекта академії Михайла Козачинського.
Восени 1742 пройшов випробування у церковному співі в м. Глухові, став співаком (альтистом) придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Відтоді й до кінця серпня 1744 мешкав у містах Санкт-Петербурзі та Москві.
Наприкінці літа 1744 Сковорода у складі почту імператриці Єлизавети прибув до м. Києва. Тут звільнився з капели в чині «придворного уставщика» (регента) і відновив своє навчання в класі філософії Києво-Могилянської академії.
1745 у складі Токайської комісії генерал-майора Ф. Вишневського виїхав до Угорщини. Упродовж наступних п’яти років здійснив поїздки до Австрії, Словаччини, Польщі (можливо, побував також в Італії, Чехії та Німеччині). Перший біограф Сковороди Михайло Ковалинський стверджував, що в містах Будапешті, Відні, Братиславі тощо філософ продовжував своє навчання, приятелював з багатьма освіченими людьми. Світоглядно значущою стала мандрівка до м. Галле (тепер Німеччина) — важливого центру протестантської філософії та богослів’я.
У жовтні 1750 Сковорода повернувся до м. Києва. Наприкінці 1750 або на початку 1751 був запрошений переяславським єпископом Никодимом Срібницьким до місцевого колегіуму (див. Переяславський колегіум) на посаду вчителя поетики. Проте викладання Сковородою поетичного мистецтва посутньо відбігало від засад, узвичаєних у старій українській школі. Після відмови виконати ухвалу консисторського суду «викладати так, як заведено» був звільнений (травень–червень 1751).
Восени 1751 знову повернувся до Києво-Могилянської академії, почав слухати курс богослів’я (не завершив) у префекта академії ієромонаха Георгія Кониського.
Щонайпізніше восени 1753 за рекомендацією Київського митрополита Тимофія Щербацького став вихователем старшого сина (Василя) бунчукового товариша Степана Томари й вирушив до с. Коврай (тепер Золотоніського району Черкаської області). До літа 1759 замешкав у маєтку як вихователь (за винятком кількамісячної вимушеної перерви в 1755, під час якої разом із Володимиром Каліграфом здійснив подорож до м. Москви та Троїце-Сергієвої лаври).
Від серпня 1759 на запрошення білгородського та обоянського єпископа Йоасафа Миткевича викладав поетику в Харківському колегіумі. Після закінчення 1759–1760 навч. року відмовився прийняти чернечий постриг, покинув колегіум і близько двох років мешкав у с. Стариця (тепер Вовчанський район Харківської області).
Навесні 1762 повернувся до м. Харкова. Тут познайомився зі студентом класу богослів’я М. Ковалинським (той став улюбленим учнем, найближчим приятелем і біографом Сковороди). У вересні 1762 — червні 1764 викладав у колегіумі курси синтаксими та грецької мови. Через неприхильне ставлення нового церковного керівництва, а також ректора Йова Базилевича, змушений був залишити заклад. Про життя Сковороди з осені 1764 до липня 1768 відомостей обмаль.
1768–1769 за призначенням харківського генерал-губернатора Євдокима Щербиніна працював викладачем катехизису у «додаткових класах» Харківського колегіуму, проте навесні 1769 був звільнений. Відтоді аж до кінця життя Сковорода перебував у мандрах.
Пішки обійшов Слобідську Україну. Окрім м. Харкова, часто відвідував міста й містечки Бабаї, Валки, Великий Бурлук, Ізюм, Куп'янськ, Острогозьк (тепер РФ), Охтирку, села Гусинку (тепер Куп’янського району Харківської області), Пан-Іванівку, Липці (тепер Харківського району Харківської області), Маначинівку (тепер Миргородський район Полтавської області). Здебільшого зупинявся в маєтках слобідсько-української шляхти (Донців-Захаржевських, Земборських, Каразіних, Квіток, Ковалевських, Мечникових, Сошальських, Тев’яшових) або в келіях монастирів (Курязького, Охтирського, Сумського, Святогірського, Сіннянського та ін).
1770 відвідав м. Київ, провів близько трьох місяців у Китаївській пустині.
1771–1772 на запрошення полковника Степана Тев’яшова мешкав у м. Острогозьку та слободі Таволзькій (тепер РФ).
Свою останню мандрівку (незадовго до смерті) Сковорода здійснив у с. Хотетове — маєток М. Ковалинського. Пробувши там три тижні, філософ попросив друга «відпустити його в любу Україну, де він дотепер жив і хотів померти».
На могилі заповідав написати: «Мір ловил меня, но не поймал».
Творчість
Сковородинські пісні, байки, діалоги, трактати, притчі, листи завершують добу українського бароко, а водночас і барокову літературу всієї Європи.
Переважна більшість творів філософа збереглася в автографах, деякі — в автографах та списках, окремі — лише в списках. Тільки притча «Убогій Жайворонок» невідома ні в автографі, ні в списку.
Корпус текстів
Реєстр своїх творів Сковорода подав у листі до М. Ковалинського від 26.09.1790, де назвав 13 діалогів і трактатів («Наркісс», «Асхань», «Разговор пяти путников…», «Алфавит», «Кольцо», «Разглагол о древнем мірѣ», «Жена Лотова», «Брань архистратига Михаила…», «Silenus Alcibiadis», «Бесѣда 1-я…», «Бесѣда 2-я…», «Бесѣда, нареченная двое», «Потоп зміин»); притчу «Убогій Жайворонок» та 7 перекладів («О старости» Цицерона, «О смерти», «О Божіи правосудіи», «О храненіи от долгов», «О спокойствіи душевном», «О вожделѣніи богатства» Плутарха, «Ода о уединеніи» фламандського поета 17 ст. Сідеруна ван Госе). Поданий реєстр не є вичерпним. Філософ не згадав тут циклів «Сад божественных пѣсней» та «Басни Харьковскія», трактату «Начальная дверь…», діалогу «Пря бѣсу со Варсавою», притчі «Благодарный Еродій», листів (близько 130) та деяких перекладів.
Структура корпусу творів Сковороди така.
Під мовним оглядом виділяють три частини:
1) тексти, писані книжною українською або церковнослов’янською мовою (88,4 %), — усі діалоги, трактати, притчі, прозові байки, майже всі переклади, 69,3 % корпусу поезій, 48,3 % листів;
2) латиномовні тексти (11 %) — понад половина (51,3 %) листів та 30,6 % поезій;
3) грекомовні тексти (0,6 %) — короткий лист до Ковалинського та кілька епіграм.
Оригінальні тексти в складі корпусу творів Сковороди становлять 92,6 %, а переклади — 6,9 % (0,5 % припадає на філологічні нотатки – «Excerpta philologica»).
Під жанровим оглядом корпус оригінальних творів Сковороди постає таким: 55 % припадає на філософські діалоги, 19,7 % — листи, 7,5 % — трактати, 6 % — різноманітні віршовані жанри, здебільшого духовну лірику, 4 % — притчі, 3,2 % — прозові байки, 4,6 % — все інше.
Мова творів Г. Сковороди
Характерною для української барокової традиції була й мова творів Сковороди. Письменник, який у побуті говорив «по-українському», писав свої твори або латиною, або барвистою мовною сумішкою (лат. lingua mixta), котра перегодом не раз викликала закиди на його адресу. Сковородинська lingua mixta дуже відрізняється від російської мови харківських літераторів-українців 18 ст. Поруч з українськими словами Сковорода, наприклад, часто вживає їхні чужомовні відповідники, переважно церковнослов’янські та російські, незрідка у творах Сковороди зринають контаміновані форми («взглянь», «возшумлят», «неколи», «подойшли», «чтось»). Зрештою, сам Сковорода, який знав декілька мов і здобув ґрунтовну філологічну освіту, мав підстави вважати свою «мову з письма» за українську (за підрахунками В. Передрієнка, 84 % словоформ «Саду божественных пѣсней» під оглядом лексики та словотвору співвідносні з утвореною на говірковому ґрунті новою українською літературною мовою). Живомовна стихія виявляється в Сковороди й на рівні лексики, і на рівні фонетики та граматики, і на рівні синтаксису.
Мова сковородинських творів дуже барвиста також з огляду на рясні фразеологізми (ідіоми, приказки та прислів’я, крилаті фрази, сталі порівняння тощо). Сковорода подає їх кількома мовами: книжною українською, церковнослов’янською, латинською та грецькою.
Основними джерелами сковородинської фразеології був український та чужий фольклор, твори стародавніх грецьких та римських авторів, інскрипції в емблематичних енциклопедіях, але щонайперше — церковнослов’янська Біблія.
Поезія
Основну частину корпусу творів Сковороди (94 %) обіймають прозові тексти, одначе свою літературну творчість він розпочинав як поет.
До корпусу його поезій належить цикл «Сад божественных пѣсней, прозябшій из зерн Священнаго Писанія» (збірка з 30-ти «пісень», 1753–1785, автограф не зберігся), ціла низка окремих творів, поезії, що входять до складу листів та діалогів (найрясніше поетичних вкраплень містить «Брань архистратига Михаила со Сатаною»), тощо. Частина поезій «Саду…» покладена на музику, очевидно, самим Сковородою. «Пѣснь 10-я», «Пѣснь 13-я» і «Пѣснь 18-я» уже за життя поета ввійшли до репертуару українських кобзарів та лірників під назвою «Сковородиних псалмів», чи «сковородинських веснянок». Поет створив чи не найліпшу в українській метафізичній ліриці набожну пісню про світове «різнопуття», а власне — про «ліву», погибельну, та «праву», спасенну, дороги людського життя.
Перебуваючи у містах Санкт-Петербурзі та Москві (1742–1744), Сковорода, за твердженням Г. Квітки-Основ’яненка, створив кілька духовних піснеспівів: «придворний» наспів літургійно-канонічної пісні «Іже херувіми», «Христос воскресе» та пасхальний канон «Воскресенія день».
Початок літературної творчості Сковороди припав на «коврайський» період. Зокрема, написав кілька поезій, що перегодом увійшли до циклу «Сад божественных пѣсней»: 1-шу («Боится народ сойти гнить во гроб…»), 2-гу («Оставь, о дух мой, вскорѣ всѣ земляныи мѣста!..»), 19-ту («Ах ты, тоска проклята!..»), 25-ту («Ѣдеш, хощешь нас оставить?..»), 26-ту («Поспѣшай, гостю, поспѣшай…») пісні, а можливо, і 3-тю («Весна люба, ах, пришла!..») та ін.; переклав віршоване послання поета Марка-Антуана де Мюре (1526–1585; Франція) «Ad Petrum Gerardium» (під назвою «O delicati blanda etc.») та гімн «In natali Domini» (під назвою «In natalem Jesu») тощо.
З перебуванням у с. Стариці пов’язують створення поезії «Голова всяка свой имѣет смысл…» [можливо, ще й «Не пойду в город богатый…» та «Ах поля, поля зелены…» (9-та, 12-та і 13-та пісні відповідно)].
У періоди викладання у Харківському колегіумі написав «Carmen», «Басню Есопову», можливо, також «Фабулу» («Ста ричок нѣкій Філарет в пустиннѣ…»), «In natalem bilogrodensis episcopi» та 27-му пісню «Саду…» «Вышних наук саде святый…» (усі — 1759–1760); перегодом — 5-ту («Тайна странна и преславна!..»), 6-ту («Вонми, небо и земля…») та 17-ту («Видя житія сего я горе…») пісні, а також кілька десятків латиномовних листів до М. Ковалинського, що належать до ліпших зразків епістолярного жанру в українській літературі. До «харківського періоду» відносять і низку поезій: «О покою наш небесный!..» (пісня 24-та), можливо, «Кто ли мене разлучит от любви твоей?..» (7-ма) та «Нелзя бездны окіана…» (11-та).
Власне, у цей період поетична творчість Сковороди добігла кінця. Перегодом він буде вдаватися до поезії зрідка, створивши трохи більше десятка віршів.
Загалом, Сковорода-поет звертався переважно до тих мотивів, які були найбільше популярні у метафізичній ліриці українського бароко: море світу, життя — дорога, світ як театр, свобода, людське «різнопуття». Досить часто зринає в нього й мотив плинності світу та марності дочасного людського життя. Серед христологічних мотивів — головують різдвяний та великодній, тісно пов’язаний із мотивом співрозп’яття (слова 7-ї пісні «Саду…»: «Сраспни мое ты тѣло, спригвозди на крест; / Пусть буду звнѣ не цѣлой, дабы внутрь воскрес»). Окрім того, у поезії Сковороди звучать мотиви спокою, щастя, рустикального раю, аскетичного змагання зі світом, плоттю й дияволом, Христової бідності тощо. Один раз (у поезії «De libertate») зринає і мотив «золотої вольності» (лат. aurea libertas) — поет змальовує образ Богдана Хмельницького як «батька вольності», Божого обранця, котрий виводить свій народ із чужинської неволі.
Під жанровим оглядом поезія Сковороди так само доволі барвиста: тут є різдвяні та великодні пісні-канти, епіграми, елегії, панегірики, привітальні вірші, зокрема генетліакони (вірші на уродини), духовні та світські оди, емблематичні поезії, віршовані фабули, байки та діалоги тощо.
Водночас Сковорода був одним із найрадикальніших реформаторів українського вірша за всю його історію: жоден український поет 17–18 ст. не користався так рясно неповними римами; на відміну від класичної української силабічної поезії (що культивувала тільки жіночі рими) часто послуговувався чоловічими римами; не мало паралелей особливе розмаїття строфіки тощо.
Філософсько-богословські твори
У всіх своїх творах (і оригінальних, і перекладних) Сковорода постає передусім філософом та богословом. Мислителя часто й називали «філософом-богословом» (Д. Багалій), «філософом-теософом» (Д. Олянчин), «вільним церковним мислителем» (В. Зеньковський); вказували на те, що «наука Сковороди про мікрокосмос» забарвлена «не натурфілософічно, але етично та релігійно» (Д. Чижевський), а його «інтуїтивна онтологія» має у власному підложжі православну віру (С. Шерер).
На думку Сковороди, «Христова філософія» — це не що інше, як головна мета дочасного людського життя, котра «устрѣмляет весь круг дѣл своих на тот конец, чтоб дать жизнь духу, благородство сердцу, свѣтлость мыслям…». Бути філософом означає, зрештою, «посвятиться Богу», тобто вільно шукати його «в натурѣ и в книгах». Самі слова «философія», «богословіе», «боговѣдѣніе», «богознаніе», «богомысліе» означають для нього одну й ту саму «всезагальну науку» про людське щастя, що є справою «апостолов, пророков, священников, богомудрых проповѣдников и просвѣщенных христіанских учителей…». Оцій «справжній» філософії Сковорода протипокладав «дурномудріе» (грец. μοροσόφια), що перешкоджає «философствовать по Христѣ…».
Окрім того, філософія була для Сковороди ще й певним трибом життя. Про Сковороду здавна говорили, що він жив так, як учив, а вчив так, як жив (за словами А. Товкачевського, якраз життя Сковороди і є його найліпшим філософським твором).
Таке розуміння єства філософії обумовлювало й відповідний стиль думання та письма, зокрема нехіть Сковороди до систематичного викладу онтологічної, епістемологічної, етичної та іншої проблематики (саме це дало Д. Багалієві підставу стверджувати, що узвичаєний поділ творів Сковороди на філософсько-богословські та власне літературні має суто умовний характер). Перегодом на цій особливості творів Сковороди будуть наголошувати й інші дослідники його спадщини. Єдність поезії та філософії у творах Сковороди засвідчує, зокрема, його звернення до жанрів «сократівського» діалогу, візії, солілоквія, езопівської байки або й те, що у своїх поезіях та байках письменник повсякчас розробляє філософські теми, а у філософських жанрах рясно вживає різноманітні образи.
Улітку 1769, мешкаючи в с. Гужвинському (тепер Чугуївський район Харківської області), Сковорода написав свій перший філософський діалог «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе»; перегодом тут-таки уклав діалог «Симфоніа, нареченная Книга Асхань…», а також перші 15 байок циклу «Басни Харьковскія».
На 1770-ті припав найплідніший період його творчості. За короткий час створив відразу шість філософських діалогів: «Бесѣда 1-я, нареченная Observatorium (Сіон)», «Бесѣда 2-я, нареченная Observatorium specula (еврейски – Сіон)», «Діалог, или Разглагол о древнем мірѣ», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Кольцо», «Разговор, называемый Алфавит, или Букварь мира» — рівно четверть усього корпусу своїх творів. Персонажами цих діалогів виступають і сам Сковорода, і його тамтешні приятелі, зокрема Панас Панков та Яків Долганський.
У першій половині 1774 (у с. Бабаях, тепер смт), філософ написав ще 15 езопівських байок та уклав збірку під назвою «Басни Харьковскія». Збірка не має паралелей в українській бароковій літературі. Попри те, що байка була добре знана в письменстві, саме Сковорода став «батьком» української байки, уперше потрактував її як самостійний літературний жанр філософського ґатунку. При цьому покликався на «стародавніх любомудрців», передусім на Сократа (котрий, за переказом, під кінець життя завіршував декілька езопівських творів).
Байки самого Сковороди теж значною мірою засновані на езопівських сюжетах. Так, «Байка про ягня та вовка-флейтиста» є оригінальною переробкою сюжету про Вовка та Ягня; «Жаворонки» мають за основу сюжет Езопового «Орла і Черепахи»; «Навоз и Алмаз» — сюжет байки «Півень та перлина» тощо. На «Баснях…», особливо «бабаївського» циклу, виразно позначився досвід роботи Сковороди над філософськими діалогами, а їх мораль за стилістикою нагадує власне філософський текст. Філософською є також основна тема, якою переймається Сковорода-байкар, — «сродність» (див. «Жаворонки», «Колеса часовіи», «Орел и Сорока», «Голова и Тулуб», «Оселка и Нож», «Орел и Черепаха», «Собака и Кобыла», «Пчела и Шершень» та інші).
Сковородинські притчі «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок» (обидві — 1787) є своєрідним поєднанням байки та філософського діалогу. Присвятив їх передовсім проблемі виховання та «божевільній гонитві за світовою марнотою». У притчі «Убогій Жайворонок» Сковорода мовить не так про окрему людину, як про всю українську людність. Філософ ладен бачити в Україні останній відблиск «золотого віку», коли люди шанували Правду з власної волі, а не з примусу. Недарма персонажі цієї притчі розмовляють про те, як стародавня богиня справедливості Астрая знайшла собі останній прихисток в Україні. В есхатологічному сюжеті про боротьбу Правди з Кривдою Сковорода відводить своїй Вітчизні особливе місце. Назагал, притча «Убогій Жайворонок» — це алегорія про «сродність» українців до добра та їхню «несродність» до зла.
Вагоме місце у творчому доробку Сковороди посідають трактати: «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» (1768, вступ дописано 1780), «Книжечка, называемая Silenus Alcibiadis, сирѣчь Икона Алківіадская» (перша редакція — 1776, друга — 1780), «Книжечка о чтеніи Священного Писанія, нареченна Жена Лотова» (1780–1788). «Икона Алківіадская» та «Жена Лотова» присвячені питанням біблійної герменевтики.
Проте основну частину корпусу творів Сковороди складають: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» (1769), «Бесѣда, нареченная двое…» (1781), «Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим», «Пря бѣсу со Варсавою» (обидва — 1783), «Діалог. Имя ему — Потоп зміин» (1791) та ін. Більшість із них за своєю жанровою природою належить до т. з. сократівських діалогів. У пишних барокових формах Сковорода змальовує тут свої справжні розмови з друзями; філософсько-богословські міркування розгортаються на виразному побутовому, подієвому та психологічному тлі, помережані «інтермедійними» сценками. Письменник рясно вживає різноманітні образи, взяті, зокрема, з Біблії, грецької міфології, емблематики.
Так, діалог «Наркісс», що містить «розмови» про себепізнання («внутрішню людину»), невидиму природу Божого творива, людину як міру всіх речей, добро та зло, воскресіння та його містичну запоруку — Божу «іскру», часом називають першою пам’яткою оригінальної філософії в східних слов’ян (С. Шерер). До найяскравіших праць належить і «Алфавит, или Букварь мира» (1774, недарма на своєму найвідомішому портреті Сковорода тримає в руках книжку «Алфавит мира»). Саме в цьому творі філософ подав науку про «нерівну рівність», змалювавши людину в образі «посудини», наповненої божественним буттям; про «сродність» (до землеробства, вояцтва та богослів’я, які корелюють із трьома станами платонівської ідеальної держави).
Окрім «сократівських», Сковорода створив і два діалоги-солілоквії: «Брань архистратига Михаила со Сатаною» та «Пря бѣсу со Варсавою». В останньому філософ (вперше й востаннє) єдиним героєм твору виводить самого себе, а власну духовну борню пробує змалювати за допомогою образного ряду євангельської історії про спокушання Христа дияволом у пустелі. Пишна барокова містерія-візія постає «принципом індивідуації» тієї напруженої борні, що точилася в душі самого філософа.
Основні ідеї
Прикметне для Сковороди органічне поєднання поезії, філософії, богослів’я й релігійно-містичних розважань, антитетично-символічний спосіб думання спричинилися до того, що його основні ідеї викликали чимало різноманітних, інколи — цілком протилежних, присудів. Їх пробували трактувати і як вияв абсолютного ідеалізму, і як дуалізм, і як пантеїзм, та навіть як матеріалізм. Утім найбільш обґрунтованими та переконливими є спроби розглядати філософсько-богословські ідеї Сковороди в річищі християнського неоплатонізму.
Найперше Сковорода вчить про «дві природи» («натури») — видиму й невидиму, де видима, тобто матерія, — це не що інше, як тінь природи невидимої, істинної («правдивого начала»). Видиме й невидиме поєднане в будь-якій речі так, як людська та Божа природи в Христі; діалектика матерії й форми постає тут перманентним актом «творення з нічого», тобто безконечним процесом з’яви речей. Тим часом платонічний універсалізм Сковороди наскрізь пройнятий духовним досвідом християнства. Попри весь найгостріший дуалізм матерії та духу, метафізика Сковороди не знає чогось схожого на гностичну (див. Гностицизм) негацію природи — їй значно ближче святоотцівська традиція. Сковорода був схильний тлумачити космос як «інше» Бога, точніше, Софії Премудрості Божої — посередниці між Творцем та його розмаїтим творивом. У річищі платонізму Сковорода трактує й питання естетики. На його думку, прекрасне — це ідеї речей, а потворне — наслідок втрати ідеями тотожності собі, тобто наслідок їхнього віддзеркалення в мінливій матерії. Услід за Платоном, Сковорода міркує про містичну єдність правди, добра й краси.
Центральне місце у філософії Сковороди посідає проблема людини; питання онтології, естетики чи гносеології підпорядковані тут антропологічній проблематиці. У рамках самої сковородинської антропології головну роль відіграє поняття «внутрішньої людини», захованої в «зовнішній», як ідея в матерії. «Внутрішня людина» геть не схожа на зовнішню, а її оприявнення — не що інше, як «друге народження», «переображення» чи «воскресіння». «Внутрішня людина» наділена в Сковороди божественними рисами. Зрештою, це є Христос, в якому всі люди цілі й тотожні.
Міркуючи про «внутрішню людину», Сковорода зазвичай послуговується поняттям і водночас образом-символом «серце», що його можна трактувати як «невидиму природу» психічного життя. Слово «серце» зринає в його творах 1146 разів, на ньому заснована уся сковородинська антропологія. Сковорода трактував серце в найрізноманітніших стратегіях: і як неподільне осереддя душі, і як містичну галузку Божої благодаті, тобто «сродність», і як думку, і як бездонну глибину (позасвідоме), і як арену споконвічної боротьби добра та зла. Сковороду зазвичай уважають чільним представником української «філософії серця», що з’явилася ще на початку 17 ст. (Кирило Ставровецький) і розвивалася перегодом у творчості Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла Юркевича та інших.
Побіч ідеї «двох природ», Сковорода часто мовить про «три світи». Наприклад, у діалозі «Потоп зміин»: «Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдѣ все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр мыров и есть великій мыр. Другіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікро-козм, сирѣчь мырик, мирок, или человѣк. Вторый мыр симболичный, сирѣчь Библіа». Сенс цієї думки, що йде ще від Філона й Климента Александрійського, полягає ось у чому: Бог об’явив себе в природі, людині та Святому Письмі, тобто природа, людське серце й Біблія є трьома «книгами-світами», читаючи які, людина годна пізнати єство речей. Великий світ, або макрокосм, Сковорода уявляв безконечним у часі та просторі, але він цікавив філософа не сам по собі, а насамперед як корелят малого світу — мікрокосму (див. Макрокосм і мікрокосм), тобто людини, та Біблії. Звідси випливає й наріжне для Сковороди гасло «Пізнай себе!». Себепізнання трактують як «головний пункт сковородинської науки» (В. Білий), «коріння та стовбур… могутнього дерева, що його Сковорода плекав усе своє життя» (В. Ерн), справжнє «підложжя його мисленнєвих побудов» (Е. фон Ердман). Сковорода продовжував традиції української барокової літератури (Віталія з Дубна, Касіяна Саковича, Антонія Радивиловського, Симеона Полоцького, Димитрія Туптала, Івана Максимовича), де себепізнання зазвичай поставало провідною формою сходження людини до Бога.
Евдемонізм світобачення філософа обумовлював розгортання ідеї «Пізнай себе» найперше в перспективі «сродності», тобто проблеми узгодження людської волі із Божим промислом. «Сродність» є однією з основних тем усієї творчості Сковороди. Мабуть, найрельєфніше філософ окреслив це поняття в діалозі «Разговор, называемый Алфавит…», а також у циклі «Басни Харьковскія». Зокрема в байці «Пчела и Шершень» Бджола уособлює мудрого чоловіка, який пізнав свою «сродність», тобто закарбовану в серці галузку Божого промислу, вроджену Божу волю та його таємний закон, котрому підлягає все твориво. Тож мудрим чоловіком є той, хто збагнув спорідненість між своєю душею та тією справою, до якої вона прагне (тоді це буде «сродна праця»), або між собою та іншою людиною (тоді народжується щира дружба).
На ідеї «сродності» засновуються й уявлення про «нерівну рівність», що спираються на два основні принципи: природовідповідність (кожна людина має йти за своєю природою) та етичний плюралізм (кожна людина обирає власний індивідуальний етичний шлях). Звідси випливає ідея «обоження» (θέωσις), чи «уподібнення до Бога». Суголосно традиціям патристичної містики, Сковорода учить про те, що головним етичним завданням людини є спроба стати рівною Богові, оскільки «внутрішня людина» рівна «предвѣчному своему отцу существом и силою».
Назагал, життя та творчість Сковороди підлягають основній містичній настанові — виходу людини за межі її власного єства й наближення до Абсолюту. Така настанова виразно позначилась і на стилі письменника. Сковорода немовбито цурався панівного в європейській літературі 18 ст. просвітницького стилю, виплеканого на засадах картезіанського ratio, тобто ясності, простоти й прозорості. Для стилю Сковороди характерні образність, яскраві неологізми («амурится», «завертасы», «ласкосердствует», «пустослава», «субботствует», «язіковредіе» тощо), напрочуд багата метафорика, нерозривно пов’язана з його символічною манерою тлумачення буття, гумор у несподіваних контекстах. Приміром, коли Сковорода пробує окреслити єство матерії, він накидає рясне мереживо метафор: абрис, ад, болван, ветошь, вздор, видимость, внѣшность, грязь, земля, идол, крушь, лжа, лом, маска, мечта, плоть, прах, предѣл, пустошь, ров, рухлядь, смѣсь, сон, суета, тварь, темница, тѣнь, тлѣнь, тьма тощо. Розмаїття «імен», віддзеркалюючи різні грані того чи того поняття, перетворює «дефініцію через метафорри» на «царську дорогу» пізнання природи речей.
Сковорода відтак постав як один із найглибших новочасних містиків, фундатор української «філософії серця», мислитель, що вторував питомо східнослов’янську стежину осягнення реальності. Часом його оцінюють навіть як найбільшого після перших Отців церкви християнського філософа.
Тлумачення Біблії та емблематика
Мистецтву тлумачення Святого Письма філософ присвятив низку своїх творів. Крім того, Сковорода повсякчас апелював до авторитету Біблії, напружено роздумував над сенсом старозавітних і новозавітних сюжетів і образів. Назви багатьох сковородинських творів («Асхань», «Лотова дружина», «Потоп зміїний» тощо) пов’язані з Біблією, чи не кожна їхня сторінка рясніє біблійними цитатами й ремінісценціями. В автентичних творах Сковороди виявлено 2870 точних біблійних цитат (тобто 41 %), 1336 неточних цитат (19,2 %), 1164 парафрази (16,6 %), а також 1623 алюзії та ремінісценції (23,2 %). Себе самого Сковорода часто називав не інакше, як «любителем священної Біблії» (недарма філософ охрестив її «коханкою», до якої він прийшов у 30-літньому віці і яка заволоділа ним цілковито, змусивши зректися всіх інших захоплень). В одному з листів Сковорода стверджував, що народився власне задля того, аби тлумачити Біблію.
Філософ прагне сприймати Біблію винятково у символічному ключі, не надаючи значення її буквальному сенсу. Навзаємна неузгодженість окремих біблійних віршів (чи навіть граматичних форм слів), невідповідність сюжетів Святого Письма вічним законам «блаженної натури», моральна уломність багатьох персонажів священної історії є для Сковороди незаперечним свідченням «фігуративної» природи біблійних текстів. Основним джерелом для Сковороди була так звана Єлизаветинська, чи Синодальна, Біблія (виходила друком у 1751 у Москві та 1758 в Києві). Одначе Сковорода послуговувався різними мовними версіями Святого Письма, міг подавати вірші слов’янською, грецькою і латиною (при цьому тільки слов’янська версія збігається з канонічним перекладом, тимчасом як грецька та латинська — відбігають від текстів Септуагінти й Вульгати).
У своїх творах письменник спирається майже на весь корпус біблійних текстів (загалом беручи, покликання на книги Старого Завіту складають 68,5 % від загального числа, а на книги Нового Завіту — 31,5 %). Зі Старого Завіту він не цитує тільки Третьої книги Макавейської та Третьої книги Ездри, а з Нового Завіту — Другого соборного послання св. ап. Івана та Послання св. ап. Павла до Филимона. З-поміж найбільш цитованих книг: Давидові псалми (1273 цитати, 18,2 % усіх покликань на Біблію); Книга пророка Ісаї (601); Книга Буття (483); Євангеліє від Матвія (391); Євангеліє від Луки (370); Євангеліє від Івана (350); Пісня над піснями (230); Соломонові притчі (229) тощо.
Вільність цитування Біблії цілком суголосна вільності сковородинських інтерпретацій тексту Святого Письма, які далеко вибігають за рамки узвичаєних у старому українському богослів’ї моделей біблійної герменевтики. Сковородинську біблійну ноематику (тобто науку про сенси Святого Письма) і гевристику (науку про віднаходження цих сенсів) можна охарактеризувати, як усеосяжну алегорезу тексту Біблії.
Сковорода виокремив Біблію в особливу онтологічну сферу («символічний світ»), мав на думці, що саме цей текст є надійним провідником людського серця на терени Святого Духа. Ба більше — для Сковороди Біблія була справжнім «воплоченим Богом». Під поглядом вчення Сковороди про «три світи» розмисл про мікрокосмос ― етика, про макрокосмос ― фізика, а про «символічний світ» ― розмисл про Бога, теологія. Саме тому філософ і стверджував, що «християнський Бог є Біблія», а «світ є Книга». На думку Сковороди, Сам невидимий Бог, перетворюючись на чуттєві образи книг Святого Письма, давав змогу людині збагнути єство Абсолютного.
Якщо українські письменники 17–18 ст. здебільшого розглядали Святе Письмо на чотирьох семантичних рівнях — буквальному, тропологічному, алегоричному й анагогічному (див. Анагогія) — то Сковорода не визнавав за буквальним та моральним сенсами Святого Письма жодної іншої рації, окрім знакової. Отже, біблійні образи постають тут щонайперше «обіцянками невидимого». Застосовувана Сковородою гевристика передбачала тлумачення тексту Біблії з огляду на його прагматику та зміст, контексти, а також на «словесні» (verbalis) та «речові» (realis) паралелізми.
До сковородинського «символічного світу» входить не лише Святе Письмо, але й численні емблематичні образи. Д. Чижевський, який відносив Сковороду «до найяскравіших представників емблематичного стилю в містичній літературі Нового часу» поділяв сковородинські емблеми та символи на п’ять основних груп:
1) тварини й птахи (віл-молотник, змія, бусел, мавпа, голуб, олень, верблюд);
2) фантастичні істоти (сфінкс, сирени, фенікс);
3) рослинний світ (колос, яблуня, квасоля, зерня);
4) мертва природа (магніт, веселка, сонце, вода, джерело, потік, криниця, скеля);
5) продукти людської праці (лабіринт, перстень, жорна, годинник, якір, колесо, коло, ціп, сітка).
Джерелом цих та численних інших уживаних Сковородою образів були надзвичайно популярні за часів бароко емблематичні збірники й енциклопедії, що справили помітний вплив і на українську літературу 17–18 ст. (передовсім збірка «Symbola et emblemata», Амстердам, 1705). Здебільшого саме з репертуару сталих виражальних засобів ренесансно-барокової емблематики Сковорода брав і свої численні міфологічні образи (Актеон, Амур, Аполлон, Аріадна, Астрая, Атлант, Венера, Геркулес, Діана, Едіп, Іксіон, Мінерва, музи, Нарцис, Одіссей тощо).
Інші твори
Помітне місце у поезії Сковороди посіла епіграма — один із найпопулярніших жанрів української барокової літератури (напр., «Все лице морщиш, печален всегда ты…», «In natalem bilоgrodensis episcopi» та інші). Переважна більшість оригінальних та перекладних епіграм Сковороди написана латиною. У пізніх творах філософа є чимало епіграм, схожих на приказки та прислів’я: «Кому меньше в жизни треба, / Tот ближая всѣх до неба», «Лучше мнѣ сухарь с водою, / Нежели сахар с бѣдою» тощо.
Сковороді приписують також авторство трагедокомедії (за свідченням Г. Данилевського), «лічебника», кількох пісень («Ах ушли мои лѣта…», «Ах счастье, счастье, бѣдное, злое…», «Ах, Еву не вини…», ба навіть уславленої лірницької псальми «Пісня про Правду і Кривду»). З-поміж інших творів називали: «Жизнь труженику в пустынѣ», «Симфонія, о народѣ», «Книжечка о любви до своих, нареченная Ольга Православная», «Мученики во имя Христа», «Исповѣдь и покаяніе», «Путь к вѣчности», «Мрак міра», «О богослуженіи на небѣ», «Небо состоит их двух царств», «Правда вѣри» (увійшов до зібрання творів Сковороди, опублікованого Д. Багалієм у 1894).
Поряд із тим не всі автентичні твори Сковороди дійшли до нашого часу. Принаймні досі не знайдено згадуваного М. Ковалинським «Разсужденія о поезіи…», перекладів чотирьох трактатів Плутарха («О смерти», «О Божіи правосудіи», «О храненіи от долгов», «О вожделѣніи богатства») та кількох листів.
Переклади
Сковорода чітко розрізняв «translatio», тобто достотний переклад, та «interpretatio», тобто вільний переклад, чи переспів. Вочевидь надавав перевагу другому й далеко не завжди прагнув адекватно віддзеркалити всі особливості оригінального тексту. На цих засадах Сковорода створив декілька версифікаційних вправ на теми другої книги Вергілієвої «Енеїди», переклав оди Горація «До Ліцинія Мурени» (ІІ, 10) та «До Помпея Гросфа» (ІІ, 16; причому посутньо модернізував та християнізував оригінал), уривок з першої книги Овідієвих «Фастів» («Похвала астрономіи»), трактат Цицерона «Про старість», п’ять трактатів Плутарха (зберігся тільки «О спокойствіи души») та ін.
Джерела літературної й філософської творчості
Джерелами літературної й філософської творчості Сковороди, крім Біблії й емблематики, стали найперше старі язичницькі та християнські автори.
Серед грецьких філософів, які справили вплив на Сковороду, зазвичай найперше згадують Сократа. Услід за А. Гиждеу («Сократ і Сковорода»; 1833) Сковороду будуть порівнювати з Сократом Г. Данилевський, Ф. Зеленогорський, Д. Багалій, П. Житецький, В. Ерн, О. Лосєв, М. Возняк, І. Мірчук, М. Шлемкевич, В. Олексюк та ін.
З-поміж улюблених грецьких та римських класиків, як свідчив М. Ковалинський, були: Плутарх, Цицерон, Горацій, Лукіан. Багато важили ще й праці Боеція, Вергілія, Гомера, Еврипіда, Езопа, Ксенофонта, Овідія, Платона, Сенеки, Софокла та інших (декого з них Сковорода залюбки цитує, декого перекладає, а декого коментує). Ці ж автори часто правили Сковороді за взірець у його власній творчості.
До найважливіших джерел творчості Сковороди належить також патристика, передовсім східна. Зі спадщиною Отців церкви пов’язані й чільні ідеї Сковороди, зокрема «наслідування Христа», «обоження» (цю науку Сковорода міг знайти в Климента Александрійського, Орігена, Григорія Назіанзина, Григорія Нисського, Василія Кесарійського, Макарія Єгипетського, Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника та ін.), себепізнання, «внутрішньої людини», «анамнезису», людських «разнопутій». Патристика була також одним з головних джерел сковородинських символів. З-поміж східних отців Сковорода особливо цінував каппадокійців. Філософ спирався на них у своїх міркуваннях про єдність світу та часу, «обоження», «внутрішню людину», символічне розуміння Святого Письма, про Божі ймення тощо. Сковороду єднає з каппадокійцями також схильність до антитетики, ціла низка образів. Дуже високо він ставив Максима Сповідника, особливо в ході розгляду навзаєм пов’язаних між собою питань про «дві волі» в людині, «світ-театр», онтологічну незакоріненість зла й теодицею. Та, очевидно, найтісніше творчість Сковороди пов’язана з традиціями александрійської богословської школи. І Філон, і Климент, і Оріген, як свідчив М. Ковалинський, входили до кола найулюбленіших авторів Сковороди, а сковородинська манера тлумачення Біблії на значну міру залежить від александрійської алегорези. Для науки Філона (як і Сковороди) характерний питомо платонівський дуалізм, він же запровадив до богослів’я й прикметну для Сковороди антитетичну модель думання, започаткував науку про об’явлення Бога в «трьох світах», обстоював такі важливі для Сковороди ідеї, як «обоження», людина-мікрокосмос, «небесний Адам», Софія-Премудрість Божа, преекзистенція матерії тощо.
Чималу роль у творчості Сковороди відіграли й традиції середньовічної та новочасної західної літератури, філософії та богослів’я, що їх він опанував у стінах Києво-Могилянської академії, а також під час своєї закордонної мандрівки (коментатори зазвичай покликаються на Аврелія Августина, Альберта Великого, Амвросія Медіоланського, Франца Баадера, Роджера Бекона, Якоба Беме, Бернгарда Шартрського, Боеція, Бонавентуру, Гуго Сен-Вікторського, Дунса Скота, Єроніма Стридонського, Майстра Екгарта, Epiyгену, Іринея Ліонського, Ніколая Кузанського, Мартіна Лютера, Філіппа Меланхтона, Парацельса, Петра Ломбардського, Еммануїла Сведенборга, Тому Аквінського, Франциска Асизького та ін.). Загалом беручи, чимало промовистих зв’язків добачають між Сковородою й т. з. німецькою містикою.
Утім феномен Сковороди можна збагнути тільки на ґрунті української традиції. «Українськість» Сковороди знаходить свій вияв також в емоціоналізмі, кордоцентричності та релігійному підложжі його філософії, у практиці себепізнання тощо. І. Мірчук свого часу стверджував, що в Сковороді були «скристалізовані, може, навіть виідеалізовані всі риси українського народу». Недарма творчість Сковороди так тісно пов’язана з українською народною культурою. Зі свого боку, він любив пересипати власні твори приказками, прислів’ями, легендами, анекдотами, взятими з українського фольклору; послуговувався також сюжетами народних легенд та анекдотів.
Під оглядом мотивів, жанрів та образів, твори Сковороди глибоко закорінені в українській літературній традиції 17–18 ст. Наприклад, свої «божественні пісні» він писав, спираючись на багатющий досвід попередньої української силабічної поезії. Це засвідчує цитування Сковородою поетичних творів Феофана Прокоповича, Варлаама Лящевського, Георгія Кониського, а також загальна висока оцінка філософом доробку поетів «київської школи». Зі скарбниці сталих виражальних засобів українського літературного бароко Сковорода черпав і свої найулюбленіші образи: «море», «берег», «дзеркало», «світ-театр» тощо. Наприклад, сковородинське уявлення про глибинне єство духовного життя людини («Каждый же человѣк состоит из двоих, противостоящих себѣ и борющихся начал, или естеств: из горняго и подлаго, сирѣчь из вѣчности и тлѣнія. Посему в каждом живут два демоны, или ангелы…: ангел благій и злый, хранитель и губитель, мирный и мятежный, свѣтлый и темный…») належно увиразнюється тільки на тлі тих яскравих картин «духовної війни», що їх змальовували у своїх творах Кирило Ставровецький, Іпатій Потій, Віталій з Дубна, Антоній Радивиловський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Симеон Полоцький, Іван Максимович, Стефан Яворський, Йоасаф Горленко чи Паїсій Величковський.
Григорій Сковорода і нова українська література
Творчість Сковороди справила значний вплив на нову українську літературу. Письменниками-«сковородинцями» були вже її зачинателі І. Котляревський та Г. Квітка-Основ’яненко. Сковорода відіграв помітну роль і у творчості українських романтиків: М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Гоголя. Так, Шевченко ще з дитинства знав псалми Сковороди; перегодом він читав і його листи, оприлюднені на сторінках «Украинского вестника». Серед Шевченкових знайомих були П. Лукашевич (син друга Сковороди Я. Лукашевича) та О. Капніст (син перекладача Сковороди В. Капніста).
Від появи багаліївського видання творів Сковороди (1894) рецепція його ідей та образів новою українською літературою набуває ще більшого розмаху. Наприкінці 19 — на початку 20 ст. творчість Сковороди привертала пильну увагу таких знаних тогочасних письменників і публіцистів, як-от І. Франко, М. Коцюбинський, М. Кропивницький, І. Нечуй-Левицький, М. Євшан та ін.
У добу української революції та «червоного Ренесансу» Сковорода поступово перетворився на справжній символ української культури. На ту пору до Сковороди звертаються П. Тичина й М. Івченко, М. Хвильовий і М. Зеров, В. Петров і М. Філянський, Г. Хоткевич і В. Поліщук.
Відтоді й аж дотепер «сковородинство» є однією з визначальних рис нашого новітнього письменства. Назагал, коли мова заходить про традиції Сковороди в українській літературі 19–20 ст., згадують творчість Є. Гребінки, Л. Глібова, І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, В. Винниченка, К. Гриневичевої, С. Пилипенка, М. Драй-Хмари, Леся Курбаса, І. Багряного, Остапа Вишні, Д. Донцова, М. Ореста, Є. Маланюка, М. Бажана, О. Стефановича, Л. Мосендза, Юрія Клена, М. Рильського, В. Барки, В. Мисика, В. Симоненка, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника, М. Вінграновського, І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Стуса, В. Шевчука, І. Калинця, Р. Андріяшика, О. Бердника, Б. Рубчака, В. Вовк, О. Забужко, Ю. Андруховича та багатьох інших.
Визнання
Творчість Григорія Сковороди посіла особливе місце не лише в історії українського письменства та філософії, але й у всій українській духовній традиції, а його вплив виходить далеко поза неї.
Твори філософа перекладено англійською, вірменською, грузинською, італійською, німецькою, польською, португальською, словацькою, фінською, чеською тощо.
Сковорода, зокрема, посутньо вплинув на російський релігійно-філософський Ренесанс поч. 20 ст.: В. Ерн, П. Флоренський розглядали як послідовників Сковороди цілу плеяду («хом’якови, толсті, достоєвські, соловйови, трубецькі, серапіони, мережковські, розанови та інші») російських письменників.
У 2-й пол. 19 ст. публікації про Сковороду з’явилися і в Західній Європі та Америці [зокрема, стаття в енциклопедичному словнику П. Лярусса (фр. «Le Petit Larousse»), т. 14, 1875]. Від кінця 19 ст. інтерес до Сковороди на Заході стрімко зріс, і вже в 1920–1930-х праці про нього доволі рясно з’являються в Італії, Німеччині, Польщі, Франції, Чехії, Румунії.
З 1960-х цей інтерес перетворився на галузку славістичних студій у всьому світі.
Поряд із тим (принаймні від часів романтизму) Сковороду називали «народним філософом», а його образ глибоко закарбувався в пам’яті українського люду. М. Костомаров зазначав, що мало кого народ пам’ятає й шанує так, як Сковороду. Назагал, українця, який сповідує споглядальне життя, заведено називати, услід за М. Шлемкевичем, «сковородинською людиною».
В Україні засновано три меморіальні музеї: Меморіальний музей Григорія Сковороди (у будинку колишнього колегіуму в м. Переяславі; засн. 1972), Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди в с. Сковородинівка (у будинку, де мешкав філософ; засн. 1972, під час російського вторгнення в Україну у ніч проти 07.05.2022 музей знищено прямим влучанням російської ракети); природно-історичний комплекс Г. С. Сковороди — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення в с. Коврай (з 1975).
На честь Г. С. Сковороди названо: Інститут філософії НАН України; університет у Переяславі; Харківський національний педагогічний університет; село Сковородинівка (Богодухівського району Харківської області); вулиці й провулки у містах Києві, Дніпрі, Дрогобичі, Запоріжжі, Конотопі, Кропивницькому, Лубнах, Львові, Мелітополі, Одесі, Переяславі, Полтаві, Чернівцях, Чернігові, Харкові, Хмельницькому та ін. населених пунктах; астероїд 2431 Сковорода.
Пам’ятники Сковороді (скульптури, погруддя), меморіальні дошки, пам’ятні знаки встановлені у містах Києві, Харкові, Переяславі, Лохвиці, Хмельницькому, Яготині, смт Чорнухи (Полтавська обл.), селах Бабаї, Сковородинивці, Ковраї тощо, у містах і місцевостях, де бував поет, на території закладів, названих на його честь.
21.06.1996 Національний банк України випустив срібну ювілейну монету номіналом 1 000 000 крб з посвятою Григорію Сковороді. 15.09.2006 Національний банк України увів у обіг банкноту номіналом 500 грн, на аверсі якої зображено Григорія Сковороду. У дизайні банкноти (на лицьовому та зворотному боках) використані два малюнки авторства Г. Сковороди.
1997 Укрпоштою випущено марку «Григорій Сковорода. 1722–1794». 22.09.2022 Укрпошта випустила поштовий блок до 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди.
Постаті Сковороди присвячено шерег художніх і документальних фільмів: художня стрічка «Григорій Сковорода» (1958, режисер І. Кавалерідзе), документальні «І світ мене не впіймав…» (2004, реж. Ю. Зморович, А. Кучеренко), «Григорій Сковорода» (з циклу «Великі українці», 2008, реж. О. Лябах), «Таємничий Сковорода» (2013, реж. О. Хмирова) та ін.
Ювілейні роковини Г. Сковороди вшановувалися на державному рівні.
Додатково
- Мова творів Сковороди перегодом не раз викликала закиди на його адресу. Ці закиди навряд чи годні витримати критику, адже насправді, за Д. Чижевським, «в мові Сковороди українських елементів сила. Та й від Сковороди не можна було й вимагати, щоб він уживав народної мови в філософічних творах».
- З «коврайським» періодом життя Григорія Сковороди пов’язують і дивний сон (наснився 24 листопада 1758) про гнану Правду та людське «різнопуття», що став для філософа екзистенційним порубіжжям і спонукав відцуратися світової марноти.
- У листі від 19 лютого 1779 р. до Артема Карпова Сковорода писав: «О сем послѣднем, Ангельском Хлѣбѣ (прим.: «Ангельскій хлѣб» ― це Христос), день и нощь печется Сковорода. Он любит сей род Блинов паче всего. Дал бы по одному Блину и всему Израилю, если б был Давидом, как пишется в книгах Царств (прим.: Сковорода мав на думці 2 Царств 6: 19), но и для себе скудно. Вот что он дѣлает во Пустынѣ!» Алегоричне тлумачення власного прізвища зринає і в листі від 07 грудня 1787 до Якова Донця-Захаржевського: «Tuus Servus Gr. Sartago» («Твій слуга Гр. Сковорода»; з лат. sartago ― сковорода).
- Образ Сковороди досить часто зринав у творах українських письменників від початку 19 ст. Першим його спробував був змалювати ще В. Наріжний у романі «Російський Жільблаз» (1814). Перегодом І. Срезневський друкує біографічну повість про Сковороду «Майоре, майоре!» (1836). Улітку 1855, перебуваючи у Новопетровському укріпленні, Т. Шевченко написав повість «Близнята», в якій Сковорода постає втіленням добрих традицій старої України. На поч. 1870-х П. Білецький-Носенко оприлюднив у м. Києві свої «Приказки», у двох з яких зринає образ Сковороди («Мудрець да старшина войсковий», «Сковорода»). Осмислення образу філософа в художній літературі 19 ст. завершує «староруська поема» П. Куліша «Грицько Сковорода», над якою письменник працював упродовж 1890-х. Серед найпомітніших художніх творів 20 ст., в яких змальовано образ Сковороди, — поема-симфонія П. Тичини «Сковорода» (1920–1940), повість М. Івченка «Напоєні дні» (1924), ліроепічна поема В. Поліщука «Григорій Сковорода» (сам автор назвав її «біографічно-ліричним романом з перемінного болісного та веселого життя українського мандрованого філософа», 1929), поема-ораторія М. Рильського «Слово про рідну матір» (1942), епопея Юрія Клена «Попіл імперій» (1943–1947), роман В. Шевчука «Предтеча» (1969), художній життєпис І. Пільгука «Григорій Сковорода» (1972), біографічна повість І. Драча, С. Кримського та М. Поповича «Григорій Сковорода» (1984).
Праці
- Сочинения Григория Саввича Сковороды. Юбилейное издание (1794–1894 год) / Собр. и ред. Д. И. Багалеем. Харьков : Типография Губернского Правления, 1894. 352 с.
- Вибрані твори : в 2 т. / Упоряд. Б. А. Деркач. Київ : Дніпро, 1972.
- Повне зібрання творів : в 2 т. / Зав. ред. С. М. Перевертун. Київ : Наукова Думка, 1973.
- Твори : у 2 т. Київ : АТ «Обереги», 1994.
- Пізнай в собі людину. Львів : Світ, 1995. 526 с.
- Розмова про істинне щастя. Харків : Прапор, 2002. 280 с.
- Сад божественних пісень. Харків : Майдан, 2002. 127 с.
- Світ ловив мене, та не впіймав / Упоряд. В. В. Кравець. Харків : Фоліо, 2006. 608 с.
- Повна академічна збірка творів / За ред. проф. Л. Ушкалова. 2-ге вид., стереотип. Харків : Савчук О. О., 2016. 1400 с.
- Найкраще. Львів : Terra Incognita, 2018. 318 с.
- Життя наше – це подорож / Упоряд. В. Шевчук. Львів : Апріорі, 2021. 269 с.
- Літературні твори / Упоряд. В. Шевчук. 2-ге вид. Львів : Апріорі, 2021. 350 с.
Література
- Пільгук І. Григорій Сковорода. Київ : Дніпро, 1971. 262 с.
- Махновець Л. Є. Григорій Сковорода. Київ : Наукова думка, 1972. 255 с.
- Мишанич О. В. Григорій Сковорода і усна народна творчість. Київ : Наукова думка, 1976. 150 с.
- Поліщук Г. Григорій Сковорода. Життя і творчість. Київ : Дніпро, 1978. 260 с.
- Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В. Григорій Сковорода: Біографічна повість. Київ : Молодь, 1984. 216 с.
- Сковорода Григорій: дослідження, розвідки, матеріали / Упоряд.: В. М. Нічик, Я. М. Стратій. Київ : Наукова думка, 1992. 384 с.
- Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність / Відп. ред. І. П. Стогній. Київ : [б. в.], 2003. 716 с.
- Ушкалов Л. В. Григорій Сковорода: семінарій. Харків : Майдан, 2004. 776 с.
- Чижевський Д. Філософські твори : у 4 т. / За заг. ред. В. С. Лісового. Київ : Смолоскип, 2005. Т. 1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія Сковороди. 400 с.
- Верба Г. М. Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди («Сковорода і Біблія». Путівник). Тернопіль : Астон, 2007. 656 c.
- Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. Київ : Факт, 2007. 552 с.
- Чернега Т. М. Раціональне та містичне у філософії Григорія Сковороди. Одеса : Астропринт, 2007. 440 с.
- Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи. 2-ге вид. Київ : Майстерня Білецьких, 2008. 256 с.
- Шевчук В. О. Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима. Київ : Пульсари, 2008. 525 с.
- натюк Л. П. Мовний феномен Григорія Сковороди в контексті староукраїнської книжної традиції. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2010. 446 c.
- Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. Київ : Київський університет, 2014. 221 с.
- Ушкалов Л. Ловити невловного птаха: життя Григорія Сковороди. Київ : Дух і літера, 2017. 368 с.
- Максюта М. Григорій Сковорода: стійкість пошуку. Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2020. 318 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Ушкалов Л. В. Сковорода, Григорій Савич // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Сковорода, Григорій Савич (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.10.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
