Дух (філософія)
Дух — багатозначний термін:
1) філософське означення не-матеріального первня буття;
2) вища здатність людини бути носієм моральних, культурних, релігійних цінностей, сенсобуттєвих рефлексій, смислотворення та сенсопокладання;
3) переносно — внутрішня сутність чогось, сукупність загальних ідей, умонастроїв, притаманних певному періоду, спільноті (дух епохи, корпоративний дух тощо).
Зміст
Потрактуваня поняття «дух»
у Стародавньому світі
Поняття зародилося ще в архаїчних суспільствах. Так, індіанці Північної Америки вшановують Маніту́, тубільці Полінезії мають схожі уявлення про мана. Ці терміни близькі до означення «духу», «душі» або «сили».
У релігійно-філософській думці Стародавнього Сходу до такого смислу тяжіють категорії: брахман, пуруша, нірвана, прана, дао, ці.
Біблія переповідає, що Дух Божий творить матерію «з нічого», причому в гебрейській мові слово «дух» жіночого роду: רות (руáх; див. Душа), що дає ключ до інтерпретації християнської формули Святої Трійці як алгоритму буття взагалі («отець — душа — дитя»).
Античні мислителі не змогли осягнути нематеріальності, спіритуалізму духу: як вища іманентна сила він тлумачиться винятково у співвідношенні з Космосом, душею, тілом, пізнанням. Так, натурфілософи (Геракліт Ефеський, Анаксагор) розуміли дух як газоподібну вітальну силу, що породжує матеріальний космос. Поняття «дух» отримує концептуальне оформлення в античній філософії через категорії «нус» (грец. νοῦς — Ум, Розум) та «логос» (грец. λόγος — Слово), але обмежене сферою чуттєво-матеріального буття. Поширений термін «пневма» також вживався на позначення винятково життєвої сили (піфагореїзм, стоїцизм, неоплатонізм).
Лише Платон та неоплатоніки, поряд зі згаданими термінами, вживають поняття «Єдине» у сенсі первинного духовного буття, «світового розуму», трансцендентного світу ідей. Особлива роль належить Плотіну (котрий опосередковано, через Філона Александрійського зазнав впливу біблійної концепції). У Плотіна «світова душа» — відлуння, тінь Духа.
Паралельно у неоплатоніків, гностиків, у пізньому юдаїзмі (грекомовна «Книга Премудрості Соломонової») і в ученні ранніх християн складалася софіологія. Її змістом стає осмислення взаємин Бога та природи за наявності Божої інтенції щодо власного Творіння — Софії (грец. Σοφία — мудрість). Особливої повноти поняття логосу набуває завдяки Івану Богослову: Логос ототожнюється з Передвічно народженим Ісусом Христом — «Словом Божим», яке творило матеріальний світ. У східному християнстві розвивається вчення про Святий Дух, що походить від Отця через Сина; в західному — нарівно від Отця й Сина.
у Середньовіччі та Ренесансі
В Отців церкви євангельське вчення про Святого Духа стало основою для розуміння Духа як однієї з іпостасей Трійці, джерела божественної любові та життєдайної сили: «Господь же — то Дух, а де Дух Господній, — там свобода» (2 Кор. 3:17). У середньовічному християнському розумінні Дух, як позамежова щодо створеного світу сутність, посідає центральне місце; це не-матеріальна сила, яка діяльно присутня в світі та здатна його перетворювати. Дух — божественне начало в людині поряд зі сотвореними чуттєвою душею і плотським тілом.
У добу Ренесансу, при збереженні пієтету до християнського спіритуалізму, дух часто «прив’язується» до матерії, розглядається як розчинена у Всесвіті життєва сила («spiritus vitales»), що локалізується в тілі, надає йому вітальної енергії. Це торувало шлях до різних форм пантеїзму.
у Новий та Новітній часи
У 17‒18 ст. становлення наукової картини світу приводить до заміни екзистенціальної тріади «дух — душа — тіло» на гносеологічні пари «матеріальне — ідеальне», «тілесне — духовне». Проблема духу пов’язується зі структурою пізнавальних здібностей. Свідомість тлумачилась як своєрідна іпостась духу, вияв феномена духовного, що вело до гносеологізації духу. Дух як субстанція виконував роль онтологічної основи універсуму та виражав зв’язок свідомості з предметно-практичною діяльністю людини — такий, що вивищує, вдосконалює («одухотворяє») тілесну діяльність.
В умовах бурхливого розвитку науки зароджується матеріалістично-атеїстична свідомість, уґрунтована на ідеї самодостатності матерії, що наділяється традиційними атрибутами Бога-Духа — нествореності, одвічності, всеосяжності тощо.
Поширений висновок про те, що поняття духу як протилежності натурі (природі) сформувалося лише в епоху романтизму та остаточно оформилося в системі Г. В. Ф. Гегеля, насправді базується на європоцентризмі (див. Основне питання філософії). Вже в лоні біблійного світовідчуття склалися європейські означники духу: лат. spiritus — букв.: подув, подих, запах; нім. Geist; франц. esprit; англ. mind, spirit. У новочасній секуляризованій свідомості вони означували не Божественне Першоначало (ідеальна, правляча світом сила, сутність Бога: «Бог є дух»), а суто філософські концепти: 1) вищу здатність людини, що дозволяє їй стати джерелом смислотворення, сенсопокладання та самоздійснення; 2) тотожний ідеальному (на відміну від матеріального) первень (природа, життя, матерія); 3) об’єктивовані форми, спресовані духовним досвідом людства, та існуючі як надлюдські утворення (мова, мораль, мистецтво, знання, право, вірування). Поняття «дух» співвіднесене з поняттями «ідеальне», «розум», «свідомість», «душа», «тіло». У романтиків і в німецькому ідеалізмі почасти відроджується космічно-натуралістичне розуміння духу, хоч він і протиставлений природі, матерії. Гегель у «Філософії духу» витлумачує дух як ідею, що досягла для-себе-буття; концепт, що діалектично сполучає об’єктивний, суб’єктивний і абсолютний дух. Розуміння філософом духу як становлення, його ідеї про життя духу в саморозгортанні й саморозвитку, свободу як субстанцію духу тощо надали поштовх для подальшої розробки проблем духовності.
19-те і почасти 20 ст. відоме спробами вилучити поняття «дух» із наукового й філософського обігу. Вульгарний матеріалізм звів «ідеальне» до тілесної функції, позитивізм сперся виключно на дані точних наук, відкинув метафізичні роздуми як позбавлені сенсу.
У 20 ст. інтерес філософії й гуманітаристики до сфери духу відроджується. П. Теяр де Шарден, міркуючи про універсально-космічну сутність людини, підкреслював роль духу не тільки в її життєдіяльності, але й у бутті Всесвіту — саме завдяки людській духовності Всесвіт в особі людини вивищується до рівня самоусвідомлення. У філософії культури західні дослідники (В. Дільтей, О. Шпенглер) прагнули розкрити функціональність концепту духу в аналізі культурних процесів, цивілізаційних моделей розвитку людства. Численні західноєвропейські мислителі (Е. Гуссерль, М. Бубер, К. Ясперс та ін.) й українські філософи (В. Вернадський, С. Кримський, С. Пролєєв та ін.) зверталися до поняття духу як співвіднесеного з людиною, її особистісними цінностями, здатністю до трансцендування та творчості, проблемою діалогу, ставлення до Іншого. Неотомізм (Е. Жільсон, Ж. Марітен, Ю. Бохенський), російська релігійна філософія (В. Соловйов, П. Флоренський, Л. Карсавін та ін.) та італійський неоспіритуалізм (Б. Кроче, Дж. Джентіле) реанімували класичні уявлення про дух в оптиці «некласичного» досвіду сучасності.
У переносному значенні поняття «дух» означає внутрішню сутність реального чи уявлюваного об’єкта («дух землі», «світовий дух»), сукупність ідей, домінуючих на тому чи тому етапі розвитку («дух епохи»), глибинні онтологічні підстави спільнотної єдності («національний дух»), усвідомлення ціннісно-інтегруючого взаємозв’язку людини з соціальною групою («корпоративний дух») тощо.
Література
- Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук : в 3 т. Москва : Мысль, 1977. Т. 3: Философия духа. 470 с.
- Гуссерль Е. Криза європейського людства і філософія // Сучасна зарубіжна філософія: Течії і напрями / Упоряд.: В. В. Лях, В. С. Пазенок. Київ : Ваклер, 1996. С. 62–94.
- Дильтей В. Собрание сочинений : в 6 т. / Пер. с нем. Москва : Три квадрата, 2000. Т. 3: Построение исторического мира в науках о духе. С. 123–207.
- Лосев А. Ф. История античной эстетики : в 8 т. Москва : АСТ ; Харьков : Фолио, 2000. Т. 4: Аристотель и поздняя, классика С. 28–87; Т. 8: Итоги тысячелетнего развития. Кн. 1. С. 623–637; Кн. 2. С. 283–300.
- Бердяев Н. А. Дух и реальность. Основы богочеловеческой духовности. Москва : АСТ ; Харьков : Фолио, 2003. С. 229–377.
- Кримський С. Б. Запити філософських смислів. Київ : Парапан, 2003. 240 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Наконечна О. П. Дух (філософія) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дух (філософія) (дата звернення: 1.05.2024).
Оприлюднено: 15.09.2019
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
