Бубер, Мартін
Бу́бер, Ма́ртін (Мордехай; нім. Buber, Martin; івр. מארטין בובער ; 08.02.1878, м. Відень, Австрія — 13.06.1965, м. Єрусалим, Ізраїль) — релігійний мислитель, гуманіст, письменник, перекладач, громадський, освітній і культурний діяч, дослідник хасидизму, співзасновник філософії діалогу, перший президент Ізраїльської академії наук (1960–1962). Писав німецькою мовою, івритом.
|
Бубер, Мартін (Buber, Martin) | |
|---|---|
| Народження | 08.02.1878 |
| Місце народження | Відень |
| Смерть | 13.06.1965 |
| Місце смерті | Єрусалим |
| Alma mater | Берлінський університет |
| Місце діяльності | Німеччина, Ізраїль |
| Напрями діяльності | філософія, переклад, література, історія хасидизму, біблієзнавство |
| Традиція/школа | екзистенціалізм релігійний |
Зміст
Життєпис
Походив з єврейської німецькомовної родини.
Дитинство та юність провів у м. Лембергу (тепер м. Львів, Україна), де мешкав його дідусь — Шломо Бубер (1827–1906), банкір, фахівець з середньовічної рабиністичної літератури, видавець мідрашів, шанований член хасидської спільноти. До 10 років отримував домашню освіту. Під наставництвом дідуся опанував іврит, захопився релігійною літературою, Біблією, Талмудом, поезією. Зацікавився побутом, культурними і релігійними традиціями хасидів [цим враженням на схилі літ присвятив книгу «Мій шлях до хасидизму» (нім. «Mein Weg zum Chassidism», 1963)]. Навчався у лемберзькій гімназії Франца-Йосифа (1888–1896). З юнацьких років зазнав упливу філософських ідей Платона, І. Канта (нетривалий час — Ф. Ніцше).
Від 1896 студіював філософію та історію мистецтва у Віденському, з 1897 — у Лейпцизькому університетах. Зацікавився психіатрією, в межах курсу працював у психіатричних клініках В. Вундта, П. Флексіга (1847–1929; Німеччина). Влітку 1899 вступив до Цюріхського університету; 1899–1901 продовжив навчання у Берлінському університеті (серед його вчителів були, зокрема, В. Дільтей, Г. Зіммель, лекції яких спонукали Бубера до випрацювання власної системи філософської антропології). Захопився ідеями містицизму, вченнями християнських і східних містиків. Захистив дисертацію, присвячену поглядам Майстера Екгарта, Я. Беме.
Вільно спілкувався німецькою, івритом, ідишем, польською, англійською, французькою та італійською, мав знання іспанської, латинської, грецької та нідерландської мов.
З кінця 1890-х долучився до сіоністського руху, заснованого Т. Герцлем, брав участь у роботі Першого Сіоністського конгресу (1897, м. Базель), обраний делегатом на Третій Сіоністський конгрес (1899). 1901 став співзасновником та редактором центрального органу сіоністського руху — журналу «Ді вельт» (нім. «Die Welt», «Світ»). Цього ж року на П’ятому сіоністському конгресі увійшов до новозаснованої фракції діячів, які обстоювали переважне значення просвітньо-культурницької діяльності щодо політичної боротьби, залишив посаду редактора. Зорганізував першу всеєврейську художню виставку (1901), став співзасновником видавництва «Юдішер Ферлаг» (нім. «Jüdischer Verlag») у м. Берліні, що друкувало книги з єврейської тематики.
1904 переїхав до Великої Британії, де читав лекції з біохімії у Манчестерському університеті. 1909 повернувся до активної громадської діяльності. Виступав з лекціями і промовами; на початку Першої світової війни заснував у м. Берліні Єврейський національний комітет; був співзасновником і редактором нових періодичних видань: щомісячника «Дер Юде» («Der Jude», «Єврей», 1916–1924), «Ді Креатур» («Die Kreatur», «Творіння», 1926–1929) — першого видання, яке спільно редагували представники єврейської, протестантської та католицької конфесій.
1923–1933 — викладач, професор «Єврейської релігійної філософії та етики» у Франкфуртському університеті. У цей же період розпочав роботу над німецькомовним перекладом Біблії.
Після приходу до влади А. Гітлера (1933) пішов у відставку (на знак протесту проти виключення студентів-євреїв з університетів). Продовжував опікуватися єврейською освітою (попри заборону викладати): керував Франкфуртським центром єврейських досліджень «Freies jüdisches Lehrhaus», Центральним управлінням єврейської освіти дорослих (з 1934).
1938 виїхав до Швейцарії, звідти — до Британської Палестини для викладання в Єврейському університеті в Єрусалимі (прислужився й до створення закладу). Загроза переслідувань на батьківщині змусила Бубера лишитися в еміграції. 1938–1951 (до виходу на пенсію) завідував кафедрою соціології Єврейського університету.
1939 сприяв утвердженню Ліги єврейсько-арабського зближення і співробітництва. Був одним із лідерів асоціації «Іхуд» («Ichud», заснована 1942), що обстоювала ідею бінаціональної арабо-єврейської держави; закликав до компромісного вирішення арабо-ізраїльського конфлікту.
1949–1953 — засновник і керівник Школи освіти вчителів народу (Бет Мідраш л'Морей Ам), шо готувала наставників для роботи з новоприбулими іммігрантами, психологічної допомоги тим, хто пережив Голокост.
Виступав із публічними лекціями і доповідями в різних країнах світу, викладав на запрошення у провідних університетах; зустрічався і вів листування з відомими політичними, культурними, релігійними діячами (зокрема, Р. Тагором, М. Ганді, Д. Гаммаршельдом, А. Швейцером, Р. Нібуром, П. Тілліхом, Л. Шестовим та ін.); організовував зустрічі представників різних конфесій. Підтримував дружні стосунки з Х. Вейцманом, філософом і політичним діячем Г. Ландауером (1870–1919; Німеччина), Ф. Розенцвейгом. Кількаразово приїздив до США (1952, 1957, 1958), зажив відомості як один із духовних лідерів свого покоління.
Доклав зусиль до розбудови Академії наук Ізраїлю, був її першим президентом; брав участь у роботі інших культурних закладів. На поховання Бубера зібралися провідні єврейські діячі та сотні студентів, заняття в Єврейському університеті були скасовані.
Доробок
Філософські праці
Серед основних філософських творів Бубера: «Я і Ти» («Ich und Du», 1923), який вважають його «програмною» працею, «маніфестом» філософії/теології діалогу; «Релігія і філософія» («Religion und Philosophie», 1931); «Проблема людини» («Das Problem des Menschen», 1948); «Образи Добра і Зла» («Bilder von Gut und Böse», 1952); а також збірки есеїв.
Погляди Бубера формувалися через критичне переосмислення ідей Ф. Ніцше, В. Дільтея, С. К’єркеґора, Е. Гуссерля, Ж.-П. Сартра, М. Шелера, М. Гайдеґґера, З. Фройда, К. Юнґа та ін. Філософську позицію мислителя найчастіше маркують як релігійний екзистенціалізм, діалогічний персоналізм, часом як «синтез екзистенціалізму й хасидизму», містицизм, інтуїтивізм. Попри різні підходи, дослідники спільні в оцінках Бубера як одного із фундаторів філософії діалогу 20 ст.
Сам діяч називав себе «філософським антропологом», прагнув дати відповідь на засадниче питання Канта «Що таке людина?» і визнавав вагомий уплив філософа у своїх автобіографічних працях. Уґрунтував антропологію на розумінні людини як цілісної конкретної особистості, що постійно перебуває й самовизначається в сутнісних зв’язках з іншими. Звертався до живого, реального безпосереднього досвіду, що втілює водночас як особисте, унікальне, афективне, тілесне, так і архетипове для історії та соціальності.
На переконання Бубера, діалогічне відношення «Я — Ти» (на противагу монологічному «Я — Воно») є умовою цілісності людського «Я», визначає весь спектр його стосунків з іншими людьми та світом назагал. Екзистенційним відносинам «Я — Ти» притаманні взаємність, рівність, відкритість, зверненість до Іншого, постійна присутність, натомість «Я — Воно» (переважно ставлення до речей, неживої природи) геть позбавлене цих властивостей. Міркує про діалог як зустріч сингулярностей, сприйняття і розуміння Іншого, інакшого; вказує на наслідки проєкції відносин «Я – Воно» на людей.
Бубер увиразнює три сфери розгортання діалогу «Я — Ти» (і, відповідно, три типи інакшості): між людиною і людиною (тут парадигмальною фігурою постає Сократ), між людиною і природою (Й. Гете) та між людиною і духом, або «вічним Ти» (Ісус). Часом описує діалог з духом як зустріч з творчим образом у миті художнього натхнення, чи тим образом Себе, яким відчуваєш покликання стати, назагал як те, що спонукає вийти поза межі теперішнього буття через творчу дію. Розрізняв діалог справжній (пройнятий живим взаєморозумінням), технічний та замаскований. Проєкцією філософсько-діалогічних принципів стало тлумачення етичних проблем, сутнісно-комунікативне розуміння Добра.
Оригінальну філософію діалогу Бубера нерідко виводять із його зацікавленості хасидизмом, духовною спадщиною та життям хасидської громади.
Помітна частина антропології відведена проблемі несвідомого. Заперечував намагання З. Фройда, К. Юнга звести усе багатство психічних явищ до несвідомого й витлумачити останнє як суто психологічний феномен. Вказував на нерозривний зв'язок психологічного й фізіологічного. Доводив важливість взаємодії, міжлюдських відносин як чинника психічних проблем і зцілення від них. Пояснював нездатність осягнути інакшість як перцептивну неадекватність, шо формується як захисний механізм задля відмови від відповідальності перед Іншим і собою. Діалогічний підхід Бубера вплинув на погляди когорти психологів та психоаналітиків, зокрема основоположника екзистенціальної психології Л. Бінсвангера.
Міркував про відмінність філософії та релігії. Автор низки історико-філософських праць, присвячених, зокрема, концепції інтуїції А. Бергсона, гуманізму Й. Гете. Видав огляд історії містичних учень від часів Стародавнього Сходу до популярних західноєвропейських течій кінця 19 ст. [«Екстатичні конфесії» (нім. «Ekstatische Konfessionen», 1909)].
Діалектико-екзистенційна філософія й теологія Бубера посприяла антропологічному повороту у філософії, системному дослідженню проблем спілкування, комунікації.
Дослідження хасидизму
Значною мірою саме завдяки діяльності і перекладам Бубера у європейський дискурс увійшли життєва мудрість єврейства і духовна спадщина хасидів. Зібрав, переклав, літературно опрацював чисельні хасидські перекази, оповідки, легенди, анекдоти. Уклав збірки: «Казки рабина Нахмана» («Die Geschichten des Rabbi Nachman», 1906), «Легенда про Баал Шема» («Die Legende des Baalschem», 1908), «Сто хасидських історій» («Hundert chassidische Geschichten», 1933), «Оповіді хасидів» («Die Erzählungen der Hasidim», 1949) тощо. Залишив розвідки з історії, етики, ґенези, релігійно-філософського змісту юдаїзму й хасидизму: «Про дух юдаїзму» («Vom Geist des Judentums – Reden und Geleitworte», 1916), «Промови про юдаїзм» («Reden über das Judentum», 1923), «Хасидські книги» («Die chassidischen Bücher», 1928), «Шлях людини за хасидським вченням» («Der Weg des Menschen nach der chassidischen Lehre», 1947) тощо. Міркував про глибинну розбіжність хасидського і християнського розуміння віри, спокути, спілкування з Богом; особливості хасидських уявлень про стан «кавана», переживання єднання з Богом (відмінне від ірраціонального містичного екстазу), життєву діяльність людини як присвяту Богові, сакральність повсякденного. Серед провідних ідей — втілення в хасидизмі метапринципу діалогічної відкритості, підхід до міфології й містики як творчого стрижню юдаїзму, умови його життєвості й безперервності (на відміну від галахи і рабинської вченості).
Автор історичного роману «Гог і Магог» («Gog und Magog», 1943; також опублікований під назвою «Заради неба: хасидська хроніка-роман»). Праці Бубера вплинули на літературну творчість Р. Рільке, Ф. Кафки, Г. Гессе та ін.
Біблійні студії
Тривалий час працював (у 1925–1929 спільно з Францом Розенцвейгом) над новим перекладом ТаНаХа німецькою мовою, прагнув максимально наблизити текст до давньоєврейського оригіналу. Після смерті Розенцвейга (1929) роками продовжував роботу над текстом, яку завершив 1961.
1942 опублікував першу книгу івритом «Торат ха-невіім» («Вчення пророків»). Залишив низку біблієзнавчих розвідок (зокрема, «Мойсей», нім. «Moseh», 1946). Стверджував, що Бог, який є цілковито й трансцендентно Іншим, водночас — ближчий до людини за її власне «Я». Вважав, що Бога можна пізнати тільки в Його відношенні до людини, відтак трактував релігійні тексти (і Біблію зокрема) як історію «ставлення Бога до людини з погляду людини», спосіб фіксації діалогу між людиною і Богом, еволюцію людського досвіду теофанії. Доводив, що саме в юдаїзмі ця діалогічна ситуація увиразнена найчіткіше й затребувала від єврейського народу чимало духовних сил.
У «Двох способах віри» («Zwei Glaubensweisen», 1950) розрізнив дві форми віри, на позначення яких використав єврейський термін «емуна» і грецький «пістіс»: віру Ісуса (як довіру і відкритість, цілковиту відданість і довіреність Богові, певність у Його постійній присутності в людському житті) та віру апостолів Павла й Івана (заклики вірити в образ, у розп’ятого Спасителя, в те, що Бог існує в Ісусі). Поряд із тим міркував про важливість діалогу між юдаїзмом і християнством.
Інші праці
Застосовував діалогічну парадигму до розуміння численних соціальних, політичних, етичних, естетичних, педагогічних тощо проблем, практичних політичних і громадських питань.
Залишив дослідження, близькі за тематикою до політичної філософії; розвідки з утопічного соціалізму, ідейних основ релігії й соціалізму, лідерства, обмірковував соціальні принципи служіння уряду. Під впливом ідей анархізму визначав політизацію як найбільше зло, що постало перед людиною. Виступав проти тоталітаризму і фашизму, з їх нівелюванням ідеї індивідуального, унікального, одиничного буття людини, та одночасно і брутальним спотворенням колективізму.
Розвинув власне бачення сіонізму — передусім як духовного, а не політичного проєкту («духовний сіонізм»), єврейського культурного Ренесансу, вказував на чільне значення релігійно-культурних підвалин відродження єврейської держави, діалогу юдеїв, мусульман і християн. Розвивав ідеї бінаціональної держави, національно-політичного паритету арабів і євреїв. Лейтмотивом міркувань Бубера була відмова розуміти міжнаціональний конфлікт як неподоланний, трагічний, прагнення актуалізувати його етичні виміри. Вважав, що сіоністський рух мусить дійти морально справедливих розв’язків, взаємного примирення й узгодження спірних вимог двох народів. Критика Бубером ізраїльської політики спричинила публічні дебати з її політичними лідерами (зокрема, першим прем'єр-міністром Ізраїлю Д. Бен Гуріоном).
Опублікував нариси з філософії освіти, де міркував про методи виховання дітей, засновані на вільному розвитку природних схильностей, ненасильстві, діалогічних відносинах учителя й учня.
Вів перекладацьку діяльність (зокрема, уклав новий німецький переклад епосу Калевали, переклав оповідки й притчі Чжуан-цзи).
Визнання
Віднесений до когорти провідних мислителів і гуманістів 20 ст., духовних лідерів європейського єврейства.
Нагороджений премією Гете (1951) від Гамбурзького університету. Премія миру німецьких книгарів (1953), медаль Гете від Франкфурта-на-Майні (1958). Державна премія Ізраїлю (1958). Щорічна ізраїльська Літературна премія імені Бялика (1961). Премія Еразма (1963) за внесок у духовну єдність європейських країн. Орден «За свободу Єрусалима» (1965).
Багаторазово номінований на Нобелівську премію миру (10 разів) та Нобелівську премію з літератури (7 разів).
Почесний член Американської академії мистецтв і наук (1961); почесний доктор Мюнстерського, Гейдельберзького університетів. Почесний громадянин м. Єрусалима.
Від 1968 Координаційна рада товариств християнсько-єврейського співробітництва щорічно вручає медаль Бубера—Розенцвейга діячам, які прислужилися християнсько-єврейському діалогу.
З квітня 1979 будинок у м. Геппенгаймі (тепер земля Гессен, Німеччина), де 1916–1938 мешкала родина Буберів, є резиденцією Міжнародної ради християн та євреїв (англ. International Council of Christians and Jews, ICCJ).
2000 засновано Товариство Мартіна Бубера (нім. Martin-Buber-Gesellschaft), заявлена мета якого — «сприяти дослідженню і презентації його роботи, його особистості та його часу».
В лютому 2021 при Університеті Йоганна Вольфганга Гете у Франкфурті-на-Майні (Johann Wolfgang Goethe-Universität Frankfurt am Main) засновано Інститут Бубера—Розенцвейга для розвідок з юдаїки.
Додатково
- Був одружений на Паулі Вінклер (1877–1958), яку знав зі студентських років (з часу навчання у Цюріху), виховував сина й доньку, двох онучок. Католичка Паула навернулася в юдаїзм; як і чоловік, зацікавилася містичними ідеями хасидів. Писала під псевдонімом Георг Мунк. Чимало своїх книг та поему «День спогадів» Бубер присвятив дружині, з якою прожив у шлюбі майже 60 років. У 1961 опубліковано зібрані в один том три книги Паули Бубер під назвою «Духи і люди»; передмову до книги написав М. Бубер.
- Бубера часто називали цадиком, з огляду на його мудрість, аскетичний спосіб життя, душевну рівновагу, самопожертву, відданість своїй справі.
- Серед будинків у м. Львові, що належали родині Буберів, була кам'яниця на розі вулиць Карної, 2 (тепер Данилишина) та Казмєжовської, 22 (тепер початок Городоцької). Мультикультурний Львів та традиції євреїв Східної Галичини стали тим життєдайним ґрунтом, на якому формувався світогляд юного Мартіна. Тривалий час зв'язок Бубера зі Львовом та Галичиною не переривався. Як редактор журналу «Світ» він замовив у Івана Франка статтю про українсько-єврейські стосунки (не була опублікована, позаяк на момент її надходження у видавництво Бубер вже залишив посаду редактора часопису). У 1930-х кількаразово приїжджав до Львова на похорони рідних.
Афоризми
- З кожною людиною у світ приходить щось нове, чого ще не було, щось справжнє й неповторне
- Любов – це відповідальність Я за Ти: у цьому полягає рівність усіх залюблених
- Усе дійсне життя є зустріччю
- Самотність – це місце очищення
- Ти потребуєш Бога, щоби бути, а Бог потребує тебе саме для того, що становить сенс твого життя
- Голос Бога дуже легко заглушити. Доки він залишається непочутим, життя людини не перетвориться на Шлях
- Призначення пророка – протистояти царям, ба навіть більше: історії
- Справжня боротьба точиться не між Сходом і Заходом чи капіталізмом і комунізмом, а між освітою та пропагандою
Праці
- Martin Buber Werkausgabe : 21 bd. Gütersloh : Gütersloher Verlagshaus, 2001–2019.
- А н г л. п е р е к л. — Pointing the Way. Collected Essays. New York : Harper & Brothers, 1957. 239 p.
- The Letters of Martin Buber: A Life of Dialogue. Syracuse : Syracuse University Press, 1996. 722 p.
- Israel and the World: Essays in a Time of Crisis. Syracuse : Syracuse University Press, 1997. 266 р.
- The Knowledge of Man: Selected Essays. Amherst : Humanity Books, 1998. 174 р.
- I and Thou. Mansfield Centre : Martino Publishing, 2020. 119 р.
- У к р. п е р е к л. — Ґоґ і Маґоґ / Пер. з англ. Я. Куценко. Київ : Дух і Літера, 2008. 304 c.
- Я і Ти. Шлях людини за хасидським вченням / Пер. з нім. В. Терлецький, Н. Спринчан. Київ : Дух і Літера, 2012. 272 с.
Література
- Diamond L. M. Martin Buber: Jewish Existentialist. New York : Oxford University Press, 1960. 240 p.
- Simon Ch. M. Martin Buber: Wisdom in our Time. The Story of an Outstanding Jewish Thinker and Humanist. New York : E.P. Dutton & Co, 1969. 191 р.
- Friedman M. S. Martin Buber’s Life and Work : in 3 vol. Detroit : Wayne State University Press, 1988.
- Avnon D. Martin Buber: The Hidden Dialogue. Lanham : Rowman and Littlefield, 1998. 277 p.
- Shapira A. Hope for Our Time: Key Trends in the Thought of Martin Buber / Trans. from jew. J. M. Green. Albany : State University of New York Press, 1999. 263 p.
- Лопушанський В., Дашко Н. Мартін Бубер: життєвий і творчий шлях. Дрогобич : Відродження, 2007. 110 с.
- Салій А. В. Пізнання вірою. Мартін Бубер і Лев Шестов. Полтава : Шевченко Р. В., 2012. 182 с.
- Лютий Т. Інший і Чужий у структурі людського Я (М. Бубер, Е. Левінас, Ю. Кристева) // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Серія: Філософія та релігієзнавство. 2018. № 1. С. 20–28.
- Mendes-Flohr P. Martin Buber: A Life of Faith and Dissent. New Haven : Yale University Press, 2019. 405 p.
- Печеранський І. Філософська антропологія Мартіна Бубера як ревізія кантівської філософії // Людинознавчі студії. Серія: «Філософія». 2020. Вип. 41. С. 280–297.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Бубер, Мартін // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бубер, Мартін (дата звернення: 1.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.01.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
