Феофан (Прокопович)
Феофа́н (Прокопо́вич) (Теофан; справжнє ім’я — Єлеазар (Єлизар, Елеазар), справжнє прізвище — ймовірно, Церейський; 18.06.1677 або 1681, м. Київ, тепер Україна — 19.09.1736, м. Санкт-Петербург, тепер Російська Федерація; похований у Софійському соборі в Новгороді, тепер РФ) — богослов, філософ, учений, релігійний, освітній і державний діяч, ректор Києво-Могилянської академії (1711–1716), письменник, полеміст, поет. Писав російською, польською та латинською мовами.
|
Феофан (Прокопович) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Єлеазар (Єлизар, Елеазар) |
| Справжнє прізвище | ймовірно, Церейський |
| Народження | 18.06.1677 |
| Місце народження | Київ |
| Смерть | 19.09.1736 |
| Місце смерті | Санкт-Петербург |
| Місце поховання | Софійський собор у Новгороді |
| Alma mater | Києво-Могилянський колегіум |
| Напрями діяльності | богослов'я, філософія, релігійна, політична, освітня діяльність |
Зміст
Життєпис
Народився у родині крамаря в м. Києві. Після смерті матері його опікуном став дядько з материнського боку — Феофан (Теофан) Прокопович, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму, намісник Києво-Братського Богоявленського монастиря. Ім’я дядька Єлеазар згодом візьме при постригу в православні ченці.
Закінчив початкову школу при монастирі, отримав освіту в Києво-Могилянському колегіумі (1698). Після смерті дядька мав підтримку від митрополита Варлаама (Ясинського). Продовжив навчання у Володимир-Волинському уніатському колегіумі. Там у василіанському монастирі прийняв унію і постриг під іменем Єлисія (за іншою версією — Самійла). Пізніше був переведений до Папської грецької колегії Св. Афанасія в Римі, де готували теологів для місіонерської і прозелітичної діяльності. Видатними здібностями у навчанні привернув увагу папи Климента ХІ, однак повного курсу академії не закінчив. 1701 вирушив у подорож Європою та повернувся на батьківщину.
1702 прибув до м. Почаєва. 1704 зрікся уніатства, вступив до православного Київського братства, після відбуття єпитимії вдруге постригся у ченці під іменем Феофана.
Від 1705 (до 1716) викладав риторику, поетику, логіку, філософію у Києво-Могилянській академії (пізніше ще й фізику, математику, інші дисципліни). Писав і виголошував богословсько-філософські проповіді, що зажили успіху. Привернув увагу київського генерал-губернатора Д. М. Голіцина та фаворита Петра І генерал-фельдмаршала О. Д. Меншикова. 1706 уперше зустрівся з Петром І під час його приїзду в м. Київ. 1707 став префектом Києво-Могилянської академії.
1711 у складі почту Петра I брав участь у Прутському поході, під час якого в м. Яссах (тепер Румунія) виголосив проповідь з нагоди річниці Полтавської битви 1709, яка, за оцінками сучасників, уплинула на царя. По поверненні до м. Києва, був призначений ректором Києво-Могилянської академії, набув статусу професора богослов’я та одночасно ігумена Братського Богоявленського монастиря.
1716 за наказом Петра І переїхав до м. Санкт-Петербурга.
У червні 1718 висвячений на єпископа Псковського, Нарвського та Ізборського, став наближеною до царського двору особою, радником і сподвижником самодержця, ідеологом і провідником його соціальних реформ.
1721 призначений віце-президентом Духовної колегії [невдовзі перейменована на Святійший урядувальний синод; головував — Стефан (Яворський) ]. Заснував у м. Санкт-Петербурзі школу, до навчання в якій приймали дітей з усіх станів. Узяв безпосередню участь у створенні Петербурзької академії наук (заснована 1724, тепер Російська академія наук), був організатором «Ученої дружини» — спілки діячів культури, які підтримували розвиток науки, мистецтва, ремесел, торгівлі, запроваджували гуманістичну парадигму в освітянську діяльність.
Після смерті Петра І зазнав переслідувань з боку противників петровських реформ, був звинувачений у боговідступництві. Підтримав зазіхання Катерини І на престол. З червня 1725 — архієпископ Новгородський і Великолуцький, з липня цього ж року — віце-президент і фактичний очільник Синоду Російської православної церкви. Зміцнив свої позиції за імператриці Анни Іоаннівни. Вдавався до дипломатії та інтриг, щоб уберегти високе становище у церковній ієрархії та не припиняти суспільно-значущої діяльності. В історичній літературі та біографістиці цей період життя Прокоповича, зокрема його особистісні риси, отримали суперечливі оцінки.
В останнє десятиліття життя практично не займався науковою діяльністю.
Діяльність і погляди
Життєпис Феофана Прокоповича умовно поділяють на два періоди: київський, коли він здебільшого діяв як учений, філософ, педагог, письменник, та петербурзький, де він виявив свій церковний та політичний таланти.
За роки викладання в Києво-Могилянській академії розробив перший у Російській імперії курс математики, висловлював прогресивні погляди в царині астрономії, космології. Був добре обізнаний з працями тогочасних європейських мислителів, ідеями гуманізму та Реформації; висвітлював у лекційних курсах учення Р. Декарта, Дж. Лока, Ф. Бекона, М. Коперника, Т. Браге та Г. Галілея. Виступав проти схоластики, закликав застосовувати історичні й раціональні методи пізнання, віднаходити та захищати істину, критично мислити. У дослідженнях використовував експериментальний підхід, а також прогресивні на той час інструменти: мікроскоп, телескоп, армілярну сферу.
У суспільно-політичних поглядах сповідував ідеал освіченого абсолютизму. Поділяв засади теорії суспільного договору. На відміну від західних мислителів додавав до аргументації авторитет Біблії (позаяк адресував праці широкому колу читачів, свідомість яких залишалася релігійною). Виступав апологетом вищості світської влади над церковною, чим докорінно різнився у поглядах з католицькими теологами. Практично відкинув значення церковних соборів, Святого Переказу як непомильного джерела віри; пропонував реформістський варіант православ’я, згідно з яким вірянин не потребує посередництва церкви для спілкування з Богом. Не сприймав безбожництва, але до атеїстів ставився толерантно. Не поділяв панівної у Росії конфесійної нетерпимості.
Міркував над натурфілософськими і богословськими проблемами, зокрема різними аспектами вчення про матерію, рух, простір і час, теорії пізнання. Серед апостеріорних доказів буття Бога надавав перевагу фізико-телеологічному: від констатації гармонії, доцільності, закономірності природи — до твердження про наявність Розуму, який влаштував і зберігає створений світ. Підпорядковував теологію науці, вважав, що Бог не може порушувати закони природи та закони мислення. Розвинув деїстичну (див. Деїзм) концепцію руху, за якою роль Бога обмежено функціями першорушія та першопричини; прагнув пояснити природу із закономірного зв’язку явищ. Місце Бога практично заступили незмінні закони природи, що служать засобом Його елімінації. Поділяв думку про множинність світів, скінченність, замкненість та обмеженість світу.
Критикував антропоморфізм у розумінні Бога, вважаючи це рештками первісних вірувань стародавніх народів. Відійшов від традиційно-християнського персоналізму в розумінні Бога. Людину розумів вершиною всього сущого, «мікрокосмом», досконалим і рівним природі творінням, яка вільна у вчинках щодо Бога, але узалежнена від природи. Порушував питання про міру й можливості свободи людини у межах природної необхідності.
У вченні про матерію визнавав первинність буття Божого та вторинність природи, проте матерія після акту створення вже розвивається на підставі власних законів. У поглядах на проблему руху, простору й часу вказував на взаємозв’язок руху і часу, руху і субстанції, тіла і часу й простору. Час не відокремлював від природних тіл, вважаючи його мірилом останніх, ознакою руху. Наблизився, по суті, до фундаментальної філософської тези про пов’язаність часу, руху, простору і матерії, що згодом стала засадничим принципом теорії відносності.
У теоретико-пізнавальній концепції Прокопович вказував на два головних способи пізнання: сенсуалістичний та раціоналістичний. Істину розумів як процес набуття і прирощування людством нового знання. Намагався ввести критерій розуму в царину віри: вважав, що Святе Письмо не може бути перешкодою для наукового обґрунтування істинності вчення. У разі розбіжності між новими науковими даними та біблійними текстами — останні слід витлумачувати алегорично. Водночас, суголосно до теорії «двоїстої істини», не вбачав суперечностей між Об’явленням, законами природи та розумом людини.
У творах та життєдіяльності втілював ідеї раннього етапу Просвітництва, як-от: відхід від схоластики та догматизму у науці та спекулятивного методу вивчення природи; вивільнення філософії з-під влади теології; посилений інтерес до природознавства; популяризація знань і освіти серед широкого загалу; боротьба за світський характер суспільного життя; критичний перегляд Біблії; толерантність; інтерес до внутрішнього життя людини; введення національних мов у науку (замість латини).
Докладав зусиль до реорганізації державного та церковного управління. На замовлення Петра І уклав «Духовний регламент» 1721, що став новим церковним статутом за умов скасування патріаршества. Автор трактату «Правди волі монаршої» (1722), де обґрунтував право царя самому визначати свого наступника.
Залишив по собі багату літературну спадщину, зокрема віршовану п’єсу «Володимир» (1705), присвячену гетьману Івану Мазепі (згодом кардинально змінив своє ставлення до гетьмана), богословські трактати, латиномовні курси лекцій, підручники (зокрема «Первоє ученіє отроком»; 1721), публіцистичні статті, педагогічні праці, переклади, історичні довідки (зокрема «Розыск исторический»; 1721), вірші, листування тощо.
Визнання
1979 у м. Києві видано в трьох томах переклад лекцій Феофана (Прокоповича) з риторики, логіки, фізики, математики, етики, читаних у Києво-Могилянській академії. За книгою «Первоє ученіє отроком» навчалися практично у всіх світських школах Східної Європи. Твори Феофана Прокоповича перекладалися німецькою, французькою, англійською, шведською тощо мовами.
На честь Феофана (Прокоповича) названо астероїд головного поясу, відкритий 06.09.1972 — 6681 Прокопо́вич (6681 Prokopovich).
Додатково
- У 1701–1704 на шляху від м. Рима до м. Києва пройшов пішки майже всю Західну Європу (Швейцарія, Франція, Німеччина).
- Зібрав бібліотеку, яка налічувала понад 30 тис. примірників (що значно перебільшувало імператорську та монастирські бібліотеки в тодішній Росії) та колекцію картин у понад 170 полотен.
- Біографи М. Ломоносова часто посилаються на факт, що саме Прокопович надав покровительство талановитому студенту, коли того збиралися виключити зі Слов’яно-греко-латинської академії.
Праці
- Філософські твори : в 3 т. / Пер. з лат. Київ : Наукова думка, 1979–1981. URL: http://litopys.org.ua/procop/proc.htm
- Філософські праці. Вибране. Київ : Дніпро, 2012. 616 с.
Література
- Ничик В. М. Феофан Прокопович. Москва : «Мысль», 1977. 192 с.
- Нічик В. М. Думки Ф. Прокоповича про Бога й природу, матерію і рух. Суспільно-політичні погляди Ф. Прокоповича // Філософські твори : в 3 т. / Пер. з лат. Київ : Наукова думка, 1979–1981. Т. 1. С.17–35, 77–100.
- Бухаркин П. Е. Феофан Прокопович и духовно-интеллектуальные движения петровской эпохи // Христианское чтение. 2009. № 9–10. С. 100–121.
- Литвинов В. Життєві перипетії небуденного таланту // Теофан Прокопович. Філософські праці. Вибране. Київ : Дніпро, 2012. С. 7–32.
- Мірошніченко Д. Постать Ф. Прокоповича в історії Києво-Могилянської академії // Історія педагогіки в особах. 2012. № 1. С. 49–52.
- Махінько А. І. До історичного портрету Феофана Прокоповича // Сторінки історії. 2016. Вип. 42. С. 21–30.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Кулагіна-Стадніченко Г. М. Феофан (Прокопович) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Феофан (Прокопович) (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.08.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
