Дзюба, Іван Михайлович
Дзюба, Іван Михайлович, 26.07.1931, с. Миколаївка, тепер Волноваський район Донецької обл., Україна – 22.02.2022, м. Київ, Україна) — літературознавець, громадський і державний діяч, академік НАН України (з 1992), міністр культури України (1992–1994).
|
Дзюба, Іван Михайлович | |
|---|---|
| Народження | 26.07.1931 |
| Місце народження | Миколаївка |
| Смерть | 22.02.2022 |
| Місце смерті | Київ, Україна |
| Alma mater | Донецький національний університет імені Василя Стуса |
| Напрями діяльності | літературознавство |
| Відзнака | Герой України |
Зміст
Життєпис
Народився в с. Миколаївці, походив із селян. Виріс у смт Оленівські Кар’єри (тепер м. Докучаєвськ Кальміуського району Донецької обл.). У 1949–1953 навчався у Сталінському державному педагогічному інституті (тепер Донецький національний університет імені Василя Стуса), здобув фах учителя російської мови й літератури.
1953–1956 навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (тепер НАН України).
Від 1952 публікував літературно-критичні й літературознавчі статті. Помер 22.02.2022 у м. Києві.
Діяльність
Після закінчення аспірантури (1956) працював у видавництві «Дніпро» (редактор, 1957), звідки перейшов до журналу «Вітчизна» (завідувач відділу критики, 1958–1962). Першу книгу видав 1959 («Звичайна людина чи міщанин?»). З 1959 — член Спілки письменників України (тепер — Національна спілка письменників України). Після звільнення з журналу з формулюванням «за ідеологічні помилки» упродовж двох років не мав роботи за фахом. У 1960-х – 1970-х (з перервами, пов’язаними з арештом 1972–1973) працював редактором і коректором у видавництві «Молодь», «Українському біохімічному журналі» і багатотиражній газеті Київського авіаремонтного заводу.
У 1960-х долучився до дисидентського руху (див. Дисидентство). 37.07.1963 був одним із організаторів творчого вечора до 50-річчя від дня смерті Лесі Українки (Першотравневий парк, м. Київ), що відбувся без дозволу влади.
1965–1966 почав відігравати ключову роль в українському правозахисному русі. 04.09.1965 перед початкому прем’єрного показу кінофільму «Тіні забутих предків» за повістю М. Коцюбинського (режисер — С. Параджанов) І. Дзюба піднявся на сцену й виголосив промову з повідомленням про політичні арешти в УРСР. Після цього присутній у залі В. Чорновіл (на той час — кореспондент газети ЛКСМ України «Молода гвардія») вигукнув із зали заклик до глядачів піднятися з місць на знак протесту проти арештів, а В. Стус (на той час — аспірант Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР) словесно підтримав виступ І. Дзюби.
Після акції І. Дзюба був звільнений з посади редактора у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь». 1965 він підготував публіцистичний памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який на початку 1966 надіслав із супровідним листом на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста й голови Ради міністрів УРСР В. Щербицького. 1966 памфлет почав поширюватися в самвидаві, у 1966 або 1967 потрапив за кордон. 1968 вийшло перше видання памфлету за кордоном (Мюнхен: Видавництво «Сучасність»). Упродовж кінця 1960-х і 1970-х памфлет кількаразово перевидавався українською та в перекладах (англійською, італійською, китайською, російською і французькою мовами).
1966 І. Дзюба виголосив відому промову під час несанкціонованого меморіального мітингу в Бабиному Яру, яка відіграла важливу роль у розвитку співпраці між українським і єврейським правозахисним рухом в СРСР.
Під час чергової хвилі репресій проти дисидентів 1972 виключений зі Спілки письменників України і заарештований. 1973 засуджений до позбавлення волі терміном на п’ять ркоів із подальшим засланням на такий самий термін. У зв’язку зі станом здоров’я (відкрита форма туберкульозу) невдовзі після винесення вироку І. Дзюба звернувся з клопотанням про помилування. Після помилування працював коректором, а згодом літературним редактором багатотиражної газети Київського авіаремонтного заводу.
У другій половині 1970-х друкував літературно-критичні статті під псевдонімом. 1976 опублікував збірку літературно-критичних статей «Грані кристала» (друге доповнене видання — 1978), яку окремі представники дисидентського руху сприйняли як вимушений відступ. Прикладом критичної реакції на неї є книга І. Геля «Грані культури» (кінець 1970-х, поширювалася в самвидаві, опублікована в м. Лондоні 1984 під псевдонімом). З кін. 1970-х публікується під власним іменем.
У 1980-х І. Дзюба опублікував численні літературно-критичні статті та кілька книг, присвячених українській літературі, літературам народів СРСР і інших держав. 1982–1989 — на творчій роботі. З 1989 — співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.
1989 був одним із засновників Народного руху України за перебудову (див. Народний рух України) і Міжнародної асоціації україністів. У 1989–1993 — перший президент Республіканської асоціації україністів (тепер Національна асоціація україністів, частина Міжнародної асоціації україністів).
Наприкінці 1980-х зосередився на науковій роботі, однак у перші роки після проголошення незалежності України брав участь у політичному житті. Серед наукових інтересів І. Дзюби у 1990-ті – 2000-ні — літературознавство, зокрема шевченкознавство, історія культури.
1992 обраний дійсним членом АН України (тепер — НАН України). У 1992–1994 — міністр культури України. 1992–2002 — редактор журналу «Сучасність» (після перенесення видання журналу до України). У 1996–2004 — академік-секретар Відділення мови, літературі і мистецтвознавства НАН України. 1999–2005 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Нагороди
Державні нагороди
Звання Героя України з врученням Ордена Держави (2001), Орден Свободи (2009), Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2022).
Премії
Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка (1991), Премія Фундації Антоновичів (1990), Премія Фундації Івана Багряного (1996)
Почесні звання
Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка і Національного університету «Києво-Могилянська академія» (обидва — 2001).
Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2005).
Праці
- Звичайна людина чи міщанин. Київ : Радянський письменник, 1959. 278 с;
- Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен : Сучасність, 1968. 264 с.;
- Грані кристала. Київ : Тов-во «Україна», 1976. 128 с. (2-ге доп. вид.: Київ : Дніпро, 1978. 373 с.);
- Автографи відродження. Київ : Радянський письменник, 1986. 301 с.;
- Садріддін Айні: нарис життя і творчості. Київ : Дніпро, 1987. 289 с.;
- З криниці літ: у 3 томах. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006–2007;
- Тарас Шевченко: життя і творчість. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 720 с.;
- Чорний романтик: Сергій Жадан. Київ : Либідь, 2017. 112 с.;
- Дзюба І. Донецька рана України. Історико-культурологічні есеї. Kиїв : Кліо, 2018. 136 с.
Література
- Рахманний Р. Вогонь і попіл: порив і злам Івана Дзюби. Монтреал [Монреаль] : Вік, 1974. 112 с.
- Іван Дзюба — талант і доля: біобібліографічний нарис / Уклад. Т. М. Заморіна. Київ : Київська правда, 2005. 118 с.;
- Обрії особистості : книга на пошану Івана Дзюби / Упор.: О. Гнатюк, Л. Фінберг. Київ : Дух і Літера, 2011. 473+23 с.;
- Частакова Н. С. Іван Дзюба: дух і творчість : літературний портрет. Київ : Пульсари, 2016. 206 с.;
- Тарнашинська Л. Іван Дзюба: у колі геніїв — Шевченко і світ // Тарнашинська Л. Шевченко – поет сучасний: прочитання крізь призму шістдесятництва / НАН України, Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка. Київ, 2017. С. 211–232.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Редакція ВУЕ Дзюба, Іван Михайлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дзюба, Іван Михайлович (дата звернення: 30.04.2024).
Оприлюднено: 22.02.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
