Параджанов, Сергій Йосипович
Параджа́нов, Сергі́й Йо́сипович (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան; груз. სერგეი ფარაჯანოვი ; 09.01.1924, м. Тифліс, тепер м. Тбілісі, Грузія — 20.10.1990, м. Єреван, тепер Вірменія) — кінорежисер, сценарист, художник, один із зачинателів українського поетичного кіно, народний артист Вірменської РСР (з 1990), народний артист УРСР (1990).
|
Параджанов, Сергій Йосипович | |
|---|---|
| Народження | 9.01.1924 |
| Місце народження | Тбілісі |
| Смерть | 20.10.1990 |
| Місце смерті | Єреван |
| Місце поховання | Єреван |
| Напрями діяльності | кіномистецтво |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Премії | Національна премія України імені Тараса Шевченка; Державна премія Вірменської РСР; Премія імені О. Довженка; Ніка |
Життєпис
Народився в родині антиквара. З дитинства атмосфера батьківського дому сприяла розвитку художньо-естетичного смаку.
1932–1942 навчався у Тбіліській середній школі № 42. Виявляв інтерес до музики, літератури, малювання. Після закінчення школи деякий час працював на фабриці з виробництва іграшок. Вступив на будівельний факультет Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту (тепер Грузинський технічний університет, м. Тбілісі), де навчався кілька місяців.
1943 вступив на вокальний факультет музичного училища при Тбіліській державній консерваторії (тепер — Тбіліська державна консерваторія імені Вано Сараджишвілі). Одночасно брав уроки танців у хореографічному училищі при Грузинському театрі опери і балету імені Паліашвілі (м. Тбілісі). Під час Другої світової війни у складі концертних груп виступав перед пораненими у шпиталях.
1945 перевівся до Московської державної консерваторії імені П. І. Чайковського до класу педагога-вокалістки Н. Дорліак (1908–1998, Росія). З 1946 навчався на режисерському факультеті Всесоюзного державного інституту кінематографії (тепер Всеросійський державний інститут кінематографії імені С. А. Герасимова). Учень І. Савченка.
Був заарештований у справі Грузинського товариства культурних зв'язків, членів якого звинувачували в «ідеологічному відступі». 8.10.1948 на закритому судовому засіданні був засуджений на 5 років. За нього заступилися І. Савченко, О. Корнійчук, В. Василевська. Після розгляду касаційної скарги Військовою колегією Верховного суду СРСР у грудні 1948 Параджанова звільнили.
1948 проходив практику на Київській кіностудії (тепер — Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка) на зйомках фільму «Третій удар» (режисер І. Савченко), 1949 брав участь у зйомках фільму «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко).
1950 вперше одружився в м. Москві.
Як дипломну роботу за порадою О. Довженка зняв короткометражний фільм за сюжетом молдавської казки «Андрієш» Є. Букова (1909, тепер Україна — 1984, тепер Молдова). Одержав диплом із відзнакою (1952), отримав направлення на роботу до Київської кіностудії.
1955 одружився з донькою українського дипломата С. Щербатюк (1938–2020). 1958 в цьому шлюбі народився син Сурен (1958–2021). 1962 розлучився.
1966 зарахований до штату кіностудії «Вірменфільм» (тепер — кіностудія «Вірменфільм» імені Амо Бекназаряна).
1969 тяжко хворів на запалення легень, лікувався в м. Києві.
1972 керівництво кіностудії отримало неофіційне розпорядження ЦК КПУ не працювати з Параджановим та змусити його покинути Україну. У листопаді 1973 терміново приїздив до м. Києва (через серйозну хворобу сина). 17.12.1973 за доносом був заарештований та перебував у Лук'янівській в'язниці м. Києва. У квітні 1974 за вироком закритого суду засуджений до п'яти років позбавлення волі з відбуванням терміну в таборах суворого режиму та конфіскацією майна за одностатеві стосунки.
У травні 1974 Спілка кінематографістів України (тепер — Національна спілка кінематографістів України) розглянула персональну справу Параджанова та виключила його зі свого складу.
Після звільнення з ув’язнення переїхав до м. Тбілісі, мешкав у батьківському будинку. Упродовж 1977–1981 працював в образотворчому мистецтві. Пропоновані сценарії не брали в роботу на жодній кіностудії.
У січні 1982 був заарештований у м. Тбілісі. Провів 9 місяців в ув'язненні. У жовтні звільнений із зали суду з умовним терміном. 1984 завдяки сприянню друзів отримав дозвіл Державного Комітету СРСР з кінематографії (з 2004 — Федеральне агентство з культури та кінематографії, Росія; припинило існування 2008) зняти на кіностудії «Грузія-фільм» (м. Тбілісі) поетико-героїчну драму «Легенда про Сурамську фортецю». За умовою керівництва студії у титрах як режисера-постановника зазначено й Д. Абашидзе (1924–1990, Грузія). 1985 відбулася перша виставка образотворчих робіт Параджанова під назвою «Бал у майстерні художника» (у фоє Спілки кінематографістів Грузії). На ній були представлені його ескізи, малюнки, колажі, інсталяції.
1988 відбулися перші покази фільмів за кордоном за участю режисера. У тому ж році в рамках Мюнхенського кінофестивалю проведено персональну виставку робіт у галереї «Гастайг» (м. Мюнхен, Німеччина).
1989 у промові на Стамбульському кінофестивалі наголосив на необхідності відновлення миру і дружби між вірменами та азербайджанцями, виступив проти Нагірно-Карабахського конфлікту.
1989 на кіностудії «Вірменфільм» (тепер — кіностудія «Вірменфільм» імені Амо Бекназаряна) почав знімати фільм-автобіографію «Сповідь» за сценарієм 1969, що залишився незавершеним. Зйомки тривали лише два дні. Через рак легенів, що прогресував, продовжити роботу не зміг. Лікувався в м. Москві, на запрошення президента Франції Ф. Міттерана — у м. Парижі.
Помер у республіканській лікарні м. Єревану. Прощання з митцем відбулося 25.07.1989 у Вірменському театрі опери і балету імені О. А. Спендіарова. Похований у Пантеоні парку імені Комітаса (м. Єреван, Вірменія).
2023 реабілітований за поданням Українського інституту національної пам’яті.
Творчість
Представник українського поетичного кіно.
Режисерським дебютом став повнометражний фільм «Андрієш» (1954). Зняв низку документальних («Думка» (1957), «Наталія Ужвій» (1959), «Золоті руки» (1960)) та художніх («Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962)) фільмів. Проте ці кінострічки, витримані у стилі соцреалізму, не виявили обдарованості молодого режисера й не набули популярності.
1964 на Київській кіностудії ім. О. Довженка (тепер — Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка) зняв свій найвідоміший фільм «Тіні забутих предків» за однойменною повістю М. Коцюбинського. Цей фільм очолює рейтинг 100 найкращих українських фільмів усіх часів.
На прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» 4.09.1965 дисиденти І. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус виступили з протестом проти хвилі арештів представників української національної інтелігенції — «шістдесятників» (див. Шістдесятництво). Ця акція стала одним із перших публічних антирадянських виступів у м. Києві.
1965 написав сценарій фільму «Київські фрески», провів акторські проби, однак майже відразу після запуску у виробництво фільм закрили через «авторське містико-суб’єктивне ставлення до сучасної дійсності».
1966 завершив роботу над сценарієм фільму «Саят-Нова», 1967 розпочав зйомки. Перед виходом після цензури фільм перейменовано на «Колір граната». Після прем'єри у м. Єревані та кількох показів у міських кінотеатрах прокат припинили.
1972 представив на Київській кіностудії ім. О. Довженка (тепер — Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка) режисерську розробку сценарію «Intermezzo» (за творами М. Коцюбинського). Сценарій запустили у виробництво, однак згодом роботу над фільмом зупинили. У цьому ж році написав ще декілька сценаріїв: «Ікар», «Золотий обріз», «Демон» для Київської кіностудії ім. О. Довженка (тепер — Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка), «Ара Прекрасний» для «Вірменфільму» (тепер — кіностудія «Вірменфільм» імені Амо Бекназаряна).
1973 завершив сценарій фільму «Диво в Оденсі» (за мотивами казок Г. К. Андерсена), запропонував його кіностудіям міст Києва, Єревана, Вільнюса, Риги, але від усіх отримав формальні відписки. Постановку фільму в телевізійному варіанті погодилося здійснити Творче об'єднання «Екран» Держтелерадіо СРСР (ліквідоване 1990), а зняли його на виробничій базі кіностудії «Вірменфільм» (тепер — кіностудія «Вірменфільм» імені Амо Бекназаряна).
1986 зняв короткометражний художньо-документальний фільм у стилі мікроновели «Арабески на тему Піросмані», присвячений видатному грузинському художнику-примітивісту.
1987 почав працювати над фільмом «Ашик-Керіб» за мотивами казки М. Лермонтова.
Режисерські роботи: «Тарас Шевченко» (1951; після смерті І. Савченка завершував роботу), короткометражна дипломна робота «Молдавська казка» (1951; втрачений), музичний фільм-казка «Андрієш» (1954), «Думка» (1957), «Перший парубок» (1958), «Наталія Ужвій» (1959), «Золоті руки» (1960), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962), «Тіні забутих предків» (1964; в іноземному прокаті відомий під назвою «Вогняні коні»), «Київські фрески» (1965; незавершений), «Акоп Овнатанян» (1967), «Пристрасті за Саят-Новою» (1967), «Колір граната» (1968; перша назва «Саят-Нова»), «Діти-Комітасу» (1968; втрачений), «Легенда про Сурамську фортецю» (1984), «Арабески на тему Піросмані» (1985), «Ашик-Керіб» (1988), «Сповідь» (1990, незавершений; відзнятий матеріал використано у фільмі «Параджанов: Остання весна», режисер М. Вартанов (1937, тепер Росія — 2009, США).
Автор кіносценаріїв: «Тіні забутих предків» (1964), «Київські фрески» (1965), «Колір граната» (1968), «Акоп Овнатанян» (1968), «Сповідь» (1969–1989), «Ікар» (1970), «Золотий обріз» (1970), «Intermezzo» (1970), «Демон» (1971), «Давид Сасунський» (1972), «Ара Прекрасний» (1972), «Диво в Оденсі» (1973), «Мучеництво Шушаник» (1986), «Скарби гори Арарат» (1986), «Арабески на тему Піросмані» (1986), «Етюди про Врубеля» (1989), «Лебедине озеро. Зона» (1990, у співавторстві з Ю. Іллєнко).
Був художником-постановником та композитором у фільмі «Колір гранату», у фільмі «Ашик-Куріб» — художником по костюмах.
Популяризував техніку колажу в українському образотворчому мистецтві. Творчий доробок митця включає значну кількість колажів, скульптур, інсталяцій, малюнків.
Нагороди та визнання
Народний артист Вірменської РСР (1990). Народний артист Української РСР (1990).
За фільм «Тіні забутих предків» нагороджений спеціальним призом журі та призом критиків Міжнародного кінофестивалю у м. Мар-дель-Плата (Аргентина; 1965), спеціальним призом Міжнародного кінофестивалю в м. Салоніках (Греція; 1965), кубком на Фестивалі фестивалів у м. Римі (Італія, 1965), спеціальною премією журі «за талановитий пошук та новаторство» на Всесоюзному кінофестивалі в м. Києві (Україна; 1966), Державною премією Української РСР імені Т. Г. Шевченка (1991 — посмертно).
За фільм «Легенда про Сурамську фортецю» відзначений спеціальним призом журі Міжнародного кінофестивалю у Трої (Туреччина; 1986), призом за найкращу режисуру на Міжнародному кінофестивалі в м. Сіджасі (Іспанія; 1986), призом журі Міжнародного кінофестивалю в м. Безансоні (Франція; 1986), призом критиків Міжнародного кінофестивалю в м. Сан-Паулу (Бразилія; 1987), призом за найкращий інноваційний фільм Міжнародного кінофестивалю у м. Роттердамі (Нідерланди; 1987).
За фільм «Ашик-Керіб» отримав спеціальний приз журі Міжнародногго кінофестивалю в м. Стамбулі (Туреччина; 1989) та кінопремію «Ніка» (Росія; 1990, посмертно) в номінаціях «Кращий ігровий фільм», «Найкраща режисерська робота», «Найкраща робота художника».
Нагороджений Державною премією Вірменської РСР (1988) за фільми «Колір граната» та «Акоп Овнатанян».
Присуджено Премію імені О. Довженка Спілки кінематографістів та Спілки письменників Української РСР (1990 — посмертно) за сценарій до фільму «Лебедине озеро. Зона».
1992 на фасаді будинку за адресою м. Київ, проспект Перемоги, 1 (тепер Берестейський проспект), де Параджанов мешкав 1962–1974, відкрито меморіальну дошку з бронзовим портретним горельєфом (скульптор М. Рапай, архітектор Л. Бальзак (1936, Україна).
1996 на честь митця названо астероїд 3963.
1999 до 75-річчя з дня народження режисера в Україні та Вірменії випущено поштові марки.
6.11.2004 до 80-річчя з дня народження Параджанова відкрито пам’ятник у м. Тбілісі (Грузія; скульптор В. Мікаберідзе (1967, Грузія). ЮНЕСКО проголосила 2004 роком Параджанова.
Література
- Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність / Упоряд.: Р. М. Корогодський, С. І. Щербатюк. Київ : Спалах, 1994. 278 с.
- Брюховецька О. В. «Поетичне кіно»: фільм «Тіні забутих предків» у контексті візуальної культури 1960-х років // Магістеріум. Культурологія. 2013. Вип. 52. С. 48–54.
- Екранний світ Сергія Параджанова / Упоряд. Ю. Морозов. Київ : Дух і Літера, 2014. 332 с.
- Марченко С. Феномен фільму «Тіні забутих предків» у контексті розгляду мови повісті й кінокартини // Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. 2015. Вип. 17. С. 123–129.
- Сергій Параджанов і Україна / Упоряд. Л. Брюховецька. 2-ге вид. Київ : Києво-Могилянська академія, 2015. 285 с.
- Ямборко О. «Тіні забутих предків»: нехудожні аспекти знаковості (до 50-річчя створення фільму) // Народна творчість та етнологія. 2015. № 2. С. 124–128.
- Демещенко В. Творчість Сергія Параджанова в контексті української культури ХХ століття // Культурологічна думка. 2017. № 11. С. 78–88.
- Загребельний М. Сергій Параджанов. Київ : Укрвидавполіграфія, 2018. 126 с.
- Капелюшний В. П., Конта Р. М., Ховайба Н. Г. Українське поетичне кіно Сергія Параджанова: радянська історіографія // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2019. № 2. С. 300–304.
- Дзюба І., Дзюба М. Сергій Параджанов. Більший за легенду. Київ : Дух і Літера, 2021. 230 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Корнєєва Л. Л. Параджанов, Сергій Йосипович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Параджанов, Сергій Йосипович (дата звернення: 10.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.01.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
