Антитетика
Антитéтика (від грец. ἀντιϑετιϰός — той, що суперечить, протилежний) — звід суперечливих суджень (тез і антитез), жодному з яких не можна надати перевагу, або метод зближення суперечливих тверджень (див. Теза й антитеза).
Зміст
Історична довідка
Ідея антитетики формувалася в античній філософії. Її появу стимулювало розуміння того, що кожне явище породжує принаймні дві протилежні думки (Протагор). У софістів (див. Софістика), Сократа і сократиків розвинувся діалектичний підхід у комунікації, вміння будувати діалог так, щоб не суперечити самому собі, знаходити контраргументи у дискусії. Це сприяло формуванню діалектики Платона та логіки Аристотеля. Виникло поняття «апорії» (найвідоміші сформульовані Зеноном Елейським, див. Зенона парадокси). Згодом помітну роль відіграли полемічні методи схоластів, які культивували абстрактно-догматичний спосіб мислення, формально-логічну правильність розумування. Притаманні схоластам дух дискусії, традиції богословських диспутів сприяли подальшому розвитку антитетичної свідомості. Метою схоластики було довести за допомогою розуму істини віри, Святого Письма, аксіологія якого будувалася насамперед на «серці» та «совісті», що вимагало застосування антитетичної структури умовиводу. Завдяки софістично-схоластичній спадщині вдосконалювалися способи та моделі мислення, комунікації.
Характеристика
Антитетика у філософії І. Канта
Термін активно використовувався у філософії І. Канта у вченні про антиномії «чистого розуму» як протилежні судження, кожне з яких можна обґрунтувати. Виникнення антиномій, за Кантом, обумовлено тим, що розум не може вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати «річ-у-собі». Подібні спроби призводять до протиріч, коли можна однаковою мірою обґрунтувати як тезу, так і її протилежність — антитезу. Кантівські антиномії співвіднесені з «ідеями розуму». На відміну від категорій розсудку, «ідеї розуму» — поняття про універсальні цілісності, які не можуть бути підтверджені чуттєвим досвідом (власне спроби їх тлумачити і зумовлюють появу антиномій у мисленні). Не всі протилежні судження є антиноміями, а лише ті, які неможливо перевірити досвідом.
У праці «Критика чистого розуму» («Kritik der reinen Vernunft»; 1781) Кант наводив чотири антиномії:
- «Світ має начало у часі і обмежений у просторі» / «Світ не має начала у часі й меж у просторі; він нескінченний і в часі, і в просторі»
- «Будь-яка складна субстанція у світі складається з простих частин, і взагалі існує лише просте, або те, що складається з простого» / «Жодна складна річ у світі не складається з простих частин, і взагалі у світі немає нічого простого»
- «Причиновість за законами природи не єдина, з якої можна вивести всі явища у світі. Для пояснення явищ необхідно припустити й вільну причиновість» / «Немає жодної свободи, все відбувається у світі лише за законами природи»;
- «До світу належить — або як його частина, або як його причина — безумовно необхідна сутність» / «Ніде немає жодної абсолютно необхідної сутності — ні в світі, ні поза світом — як його причини».
На основі доведення від протилежного філософ встановив хибність тези й антитези у перших двох антиноміях та істинність тези й антитези — у третій і четвертій. Хоча Кант не зміг вирішити проблему антиномій, його антитетика як вчення про суперечності людського розуму в пізнанні відіграла важливу роль в історії діалектики.
Антитетика у філософії Й. Фіхте
Й. Фіхте вперше у філософській традиції пов’язав поняття «антитеза» і «синтез», виділивши три типи суджень:
- тетичні — судження, в яких об’єкт думки тотожний сам собі безвідносно до інших об’єктів (наприклад, «Я існую»);
- антитетичні — судження, в яких фіксується протилежність властивостей деяких об’єктів («Я протиставляє собі не-Я»);
- синтетичні — судження, в яких мислення знаходить тотожні властивості у протилежностях (наприклад, «Я протиставляю діленому Я ділене не-Я»).
У синтетичних судженнях протилежності об’єднуються, і кожен наступний синтез може стати вихідною точкою для подальшого руху думки.
Антитетика у філософії Г. В. Ф. Гегеля
Антитетичні форми мислення використав Гегель у діалектичному вченні про безперервний рух мислення через співвідношення «розуміння — діалектичне судження — спекулятивне судження». Гегель доводив, що виділення Кантом лише 4-х суперечностей недостатнє, бо антиномії є в кожному понятті. Якщо сутність суперечностей визначається через зіткнення протилежних визначень, то їхнє вирішення засноване, за Гегелем, на вищій єдності. У такому розумінні антитетичний спосіб мислення втілюється у двох запереченнях (антитеза — перше заперечення тези, синтез — друге). Діалектичне заперечення дозволяє сформулювати синтетичне судження. Тріада разом зі зняттям протиріччя (і як наслідок — переходом до нової тріади) постає завершеним логічним розмірковуванням у діалектичній логіці. Тріада «розуміння — діалектичне судження — спекулятивне судження» вперше отримала назву «теза — антитеза — синтез» у праці філософа-неогегельянця Генріха Моріца Халібеуса (1796–1862; Німеччина) «Історичний розвиток спекулятивної філософії від Канта до Гегеля» («Historische Entwicklung der speculativen Philosophie von Kant bis Hegel»; 1837).
Антитетика у філософії Г. Сковороди
Г. Сковорода формувався як філософ на межі двох антагоністичних парадигм — східно-православної та західної секулярно-просвітницької, що зумовило антитетичність його мислення. Вважав, що антитези становлять основу світу, але остаточно утворюють єдність: «утворюють єдине: їжу — голод та несить, зима й літо — плоди. Тьма й світло — день. Смерть і життя — всяк створіння». Своє філософське вчення трактував як поєднання мудрості, символіки та антитетики. Сковорода висунув концепцію «двох натур», побудовану на антитетичності: «Весь світ складається з двох натур: одна — видима, друга — невидима. Видима натура зветься твар, а невидима — Бог». Світ видимий та невидимий існують нерозривно (як, напр., яблуня та її тінь, причому видимий світ — це тінь, а невидимий — яблуня). Невидиме домінує навіть у речах матеріального світу і в самій людині. За Сковородою, протиріччя, антитетичність — фундаментальна ознака світобудови та свідомості.
Література
- Гегель Г. В. Ф. Наука логики : в 3 т. / Пер. с нем. Москва : Мысль, 1970. Т. 1. С. 108.
- Фихте И. Г. Сочинения : в 2 т. / Пер. с нем. Санкт-Петербург : Мифрил, 1993.
- Пригодій С. Кільце, аналогії, антитетика у Г. Сковороди й Р. Емерсона // Слово і час. 1999. № 12. С. 20–25.
- Кант І. Критика чистого розуму / Пер. з нім. та прим. І. Бурковського. Київ : Юніверс, 2000. 502 с.
- Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. Харків : Акта, 2003. 430 с.
- Скомаровський В. О. Історія європейської філософії: Античність, Середньовіччя, Відродження. 2-ге вид., випр. і допов. Умань : Сочінський М. М., 2018. 581 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Ковтун Н. М. Антитетика // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антитетика (дата звернення: 3.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.травень.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
