Багряний, Іван Павлович
Багря́ний, Іва́н Па́влович [справжнє — Лозов’яга (Лозов’ягін) Іван Павлович; інші псевдоніми — Іван Полярний, Сорок сорок; 02.10.1906, м. Охтирка Харківської губернії, Російська імперія, тепер Сумської області, Україна — 25.08.1963, м. Новий Ульм, земля Баварія, Німеччина] — поет, прозаїк, драматург, публіцист, політичний діяч, художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно).
|
Багряний, Іван Павлович | |
|---|---|
| Псевдоніми | Іван Полярний, Сорок сорок |
| Справжнє прізвище | Лозов'яга |
| Народження | 02.10.1906 |
| Місце народження | Охтирка |
| Смерть | 25.08.1963 |
| Місце смерті | Новий Ульм |
| Alma mater | Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури |
| Напрями діяльності | література, художня творчість, політика |
| Відзнака | Національна премія України імені Тараса Шевченка |
Зміст
Життєпис
Народився в сім’ї муляра Павла Петровича Лозов’яги (Лозов’ягіна) та Євдокії Іванівни Кривуші із заможного селянського роду. З 1912 навчався в церковнопарафіяльній школі в м. Охтирці, від 1921 — у Краснопільській художньо-керамічній школі. 1925 подорожував Україною. Побував у Криму, на Кубані, Донбасі.
Жив у м. Кам’янці-Подільському (тепер Хмельницька область). У місцевій газеті «Червоний кордон» працював репортером-ілюстратором і публікував свої вірші.
1926–1928 здобував освіту в Київському художньому інституті (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури); диплом не отримав (як автор «ідеологічно невитриманих» творів).
16.04.1932 Багряного безпідставно заарештовано у м. Харкові (неподалік від Будинку письменників «Cлово»). Його відправлено на заслання з проживанням у спецпоселенні. Повернувся із заслання, відбувши термін. 16.06.1938 — повторний арешт. 02.04.1940 звільнений у зв’язку з хворобою легенів та недостатністю матеріалів для засудження.
1940–1942 проживав у м. Охтирці. Під час німецької окупації редагував газету «Голос Охтирщини». 1942 заарештований німцями, звільнився. Вирушив у Західну Україну, емігрував до Німеччини. Узимку 1945 у таборах переміщених осіб брав участь у створенні МУРу.
Член Спілки українських письменників у Львові (1943–1944).
У другій половині 1940-х став одним із засновників Української революційно-демократичної партії. Редагував газету «Українські вісті». Обирали головою Української національної ради, віце-президентом Української Народної Республіки у вигнанні. Учасник-засновник Об’єднання українських письменників «Слово».
Помер у санаторії «Сант-Блазієн» (гірський масив Шварцвальд, земля Баден-Вюртемберг, Німеччина).
Творчість
Писав вірші, новели, повісті, поеми, романи, п’єси. Автор політичних статей, у яких пропонував основні стратегічні напрямки боротьби за незалежну Українську Державу. Брошура Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?», за словами Ю. Лавріненка, є «першою політичною декларацією прав і гідності людини і нації…».
Літературну діяльність розпочав як прозаїк: під псевдонімом Іван Полярний надрукував збірку новел «Чорні силуети» (1925) з власними ілюстраціями. Ці відомості вперше подав О. Шугай у книзі «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду» (раніше вважали, що Багряний дебютував як поет).
У 1920-х його вірші публікували в журналах «Всесвіт», «Гарт», «Глобус», «Життя й революція», «Плужанин», «Червоний шлях». 1929 за власні кошти видав поетичну збірку «До меж заказаних» та поему «Ave Maria». 1930 у Харківському видавництві «Книгоспілка» надруковано історичний роман у віршах «Скелька», який засудила пролетарська критика.
Письменник належав до літературної організації «МАРС» (сюди входили Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський та інші). У Західній Україні друкував твори на сторінках газети «Наші дні». У березні 1944 виступав із читанням своїх творів на засіданнях Літературно-мистецького клубу. У містечку Турка (нині Львівська область) познайомився з композитором і керівником капели бандуристів Г. Китастим, який написав музику до його патріотичних пісень та маршів: «Вперед, сини народу», «Ми об’їхали землю навколо», «Вставай, народе!», «Марш Україна», «Пісня про Тютюнника», «Марш поляглих», «Нема тої сили», «Колискова».
На еміграції Багряний видав поетичну збірку «Золотий бумеранг» (1946); п’єсу «Генерал» (1948); повісті «Морітурі» (1947), «Розгром» (1948), «Огненне коло» (1953); романи «Тигролови» (1944; 1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Людина біжить над прірвою» (1965). Публікував статті в еміграційній періодиці («Українські вісті», «Літературний зошит», альманасі «МУР», «Наші позиції», «Звено», «Нові дні»). У своїх творах змалював образ гордої людини із сильним почуттям власної гідності та незламною волею до життя (Григорій Многогрішний «Тигролови», Андрій Чумак «Сад Гетсиманський», Максим Колот «Людина біжить над прірвою»). Гуманістичну прозу Багряного перекладено багатьма мовами.
Багряний обстоював ідею української незалежної держави, яку мають виборювати як українські емігранти, так і політичні сили в материковій Україні. Важливу роль відводив молодим партійним та комсомольським кадрам. За ці погляди його критикували деякі еміграційні діячі. У статтях, памфлетах, доповідях, інтерв’ю, промовах і виступах вів мову про об’єднання українських політичних сил, національне виховання молоді.
Автор ілюстрацій до власних книжок «Антон Біда — герой труда», «Казка про лелек та Павлика-мандрівника», «Телефон», «Тигролови»; повістей та романів «Юність Василя Шеремети» У. Самчука, «Старший боярин» Т. Осьмачки, «Еней і життя інших» Ю. Косача, «Колгосп тварин» Дж. Орвелла, збірок оповідань «Щастя» П. Маляра, «І сміх, і горе» О. Шпильки; а також портретів Д. Гуменної, Г. Китастого, А. Кривецької та інших.
Визнання
1963 еміграційні організації підготували лист-звернення до Шведської академії в м. Стокгольмі про висунення творів Багряного на здобуття Нобелівської премії (після смерті письменника ці заходи припинено).
1975 засновано Фундацію імені Івана Багряного (штат Пенсильванія, США), яка від 1996 присуджує щорічну міжнародну премію за літературні твори українською мовою, наукові дослідження за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства. 2007 Національний банк України у серії «Видатні особистості України» випустив ювілейну монету «Іван Багряний» (номіналом 2 гривні). 2017 у м. Охтирці відкрито погруддя письменника (ініціатор ідеї — О. Шугай, архітектор — І. Чапенко, скульптор — С. Куций) на кошти Фундації імені Івана Багряного.
На честь письменника названо вулиці у містах Києві, Львові, Стриї (Львівська область), Борисполі (Київська область).
Цитати
«Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу» (Із листа письменника).
«Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ» (поема «Ave Maria»; 1929).
«Сміливі завжди мають щастя» (Тигролови // Багряний І. Сад Гетсиманський. Тигролови. Київ : Україна, 2015. С. 858).
«Ми є. Були. І будем МИ! / Й Вітчизна наша з нами!» (Золотий бумеранг. Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного: збірка поезій. 19261946. Вид-во «Прометей», 1946. С. 170).
Додатково
- Іван Багряний — яскрава й неординарна постать в історії української культури, навколо існують міфи та домисли. Незважаючи на значну кількість літературознавчих досліджень, у життєписі та творчій біографії письменника є ще «білі плями» та «суперечливі» місця. Наприклад, рік народження в критичних джерелах можна зустріти різний. Так, низка дослідників (зокрема Д. Нитченко, Б. Романенчук) наголошували на тому, що письменник народився 1907. Літературознавці М. Жулинський, О. Шугай (нар. 1940; Україна) та інші слушно називають 1906. О. Гаврильченко та А. Коваленко — автори передмови до роману «Сад Гетсиманський» (1992) «Штрихи до літературного портрета Івана Багряного» — аргументуючи свою версію, посилаються на метричну книгу охтирського Покровського собору за 1906, у якій зроблено запис № 104 про народження Лозов’ягіна Івана Павловича. Цей рік зазначив і сам письменник у студентській анкеті Київського художнього інституту.
- У романі-дослідженні О. Шугая «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду» також наголошено, що рік народження письменника — 1906. Для підтвердження О. Шугай вмістив спогад його сестри, Єлизавети Павлівни: «А було нас, дітей, аж восьмеро… Тільки що ж, четверо померло маленькими. І виросло четверо. Федір — найстарший, з 1905. За ним — Іван, 1906. В біографії написано: 1907. Але то не так. Він з 1906. Між ним та Федором — різниця всього лише один рік. Це я добре знаю».
- Син письменника, Нестор Багряний, повідомив, що у своїх документах батько зазначав 1907: у посвідченні члена Спілки українських письменників у Львові, квитку члена Об’єднання українських письменників МУР, квитку члена УРДП, німецькому посвідченні особи.
Романи «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» видавали в Німеччині, США, Великій Британії, Італії, Франції, Нідерландах. Твором «Тигролови» зацікавилися в Голлівуді.
Твори
- Чорні силуети. Охтирка : [б. в.], 1925. 22 с.
- До меж заказаних. Київ : Маса, 1929. 72 с.
- Ave Maria. Охтирка : САМ, 1929. 114 с.
- Скелька. Харків : Книгоспілка, 1930. 156 с.
- Золотий бумеранг. Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного. 19261946. [Б. м.] : Прометей, 1946. 176 с.
- Розгром. [Б. м.] : Прометей, 1948. 125 с.
- Сад Гетсиманський. Новий Ульм : Україна, 1950. 560 с.
- Огненне коло. Новий Ульм : Україна, 1953. 204 с.
- Антон Біда — герой труда. Мюнхен : Україна, 1956. 269 с.
- Буйний вітер: роман. Мюнхен : Україна, 1957. 423 с.
- Казка про Лелек та Павлика-мандрівника. Новий Ульм : Україна, 1958. 46 с.
- Людина біжить над прірвою. Новий Ульм; Нью-Йорк : Україна, 1965. 330 с.
- Листування 1946–1963 : в 2 т. / Упоряд. О. Коновал. Київ : Смолоскип, 2002.
- Публіцистика. 2-ге вид. Київ : Смолоскип, 2006. 854 с.
- Тигролови. Морітурі. Київ : Наукова думка, 2007. 363 c.
Література
- Лавріненко Ю. Іван Багряний // Листи до приятелів. 1963. Кн. 910. Ч. 127–128. С. 16.
- Войчишин Ю. Іван Багряний. Вінніпеґ; Оттава : Гомін України, 1968. 87 с.
- Костюк Г. Іван Багряний // У світі ідей і образів. Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми 1930–1980. Нью-Йорк : Сучасність, 1983. С. 256–293.
- Жулинський М. Іван Багряний // Слово і Час. 1991. № 10. С. 713.
- Шугай О. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. Київ : Рада, 1996. 480 с.
- Ковальчук О. Новітній українець у Саду Страждань // Дивослово. 1997. № 7. C. 38–42.
- Клочек Г. Романи Івана Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський». Кіровоград : Степова Еллада, 1998. 77 с.
- Шугай О. В. Іван Багряний : нове й маловідоме : в 2 кн. Київ : Смолоскип, 2013.
- Лущій С. Романи Івана Багряного «Тигролови» та «Сад Гетсиманський» у світлі літературознавчих та читацьких рецепцій // Багряний І. Сад Гетсиманський. Тигролови. Київ : Україна, 2015. С. 722.
- Від «Скельки» до «Буйного вітру»: творча планета Івана Багряного / Упоряд. С. Козак. Київ : Літературна Україна ; Українська видавнича спілка ім. І. Багряного, 2016. 372 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Лущій С. І. Багряний, Іван Павлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Багряний, Іван Павлович (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 25.12.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
