Курбас, Лесь
Ку́рбас, Лесь (Олександр Степанович; повне ім’я — Олександр-Зенон; 25.02.1887, м. Самбір, тепер Львівська область, Україна — 03.11.1937, урочище Сандармох, поблизу м. Медвеж’єгорська, Республіка Карелія, Російська Федерація) — режисер, актор, театральний діяч, реформатор українського театру, драматург, публіцист, перекладач, народний артист Республіки (з 1925, позбавлено звання 1933, відновлено 1991). Чоловік В. Чистякової.
|
Курбас, Лесь | |
|---|---|
| Народження | 25.02.1887 |
| Місце народження | Самбір |
| Смерть | 03.11.1937 |
| Місце смерті | Сандармох |
| Напрями діяльності | театральний діяч, режисер, актор, сценарист |
Життєпис
Народився в сім’ї акторів театру.
Навчався на філософських факультетах у Віденському (1907–1908, 1911) та Львівському (1908–1910) університетах. 1916 вступив до Театру М. Садовського.
Захоплювався антропософією Р. Штайнера, езотеричними вченнями Сходу, Тибетом, Океанією та Африкою; прийшов до філософії Г. Сковороди.
Співзасновник журналів «Театральні вісті», «Барикади театру», «Радянський театр».
Режисер Київського оперного театру «Музична драма» (з 1919) та Першої державної одеської кінофабрики (з 1924).
Викладав у музично-драматичних інститутах міст Києва (1922–1926) та Харкова (1926–1933).
Заарештований 26.12.1933 у зв’язку зі сфабрикованою справою Української військової організації. 09.04.1934 засуджений за ст. 54-11 (участь у контрреволюційній організації) до 5 років виправно-трудових таборів, засланий на Соловки. 09.10.1937 засуджений до страти. Розстріляний після повторного суду 03.11.1937. Реабілітований посмертно 1957.
Творчість
Організовані ним трупи — «Тернопільські театральні вечори» (Тернопіль, 1914–1916); Молодий театр (м. Київ, 1916–1919); «Кийдрамте» («Київський драматичний театр», м. Біла Церква — м. Умань, 1920–1921), «Березіль» (м. Київ, 1922–1926; м. Харків, 1926–1933, з 1935 — Харківський український драматичний театр імені Т. Шевченка) — віхи творення нового українського модерного театру європейської орієнтації.
Фундатор своєрідної театральної академії — МОБу (Мистецьке об’єднання «Березіль»), що заклала базові засади художньо-гуманітарної інфраструктури України.
У руслі ідей А. Аппіа — Е. Г. Крега (1872–1966; Англія — Франція) радикально модернізував традиційно-побутове сценічне середовище. Запропонував українському театру інноваційний прорив.
Молодий театр — антологія стилів; кожна вистава — естетичне засвоєння епохи — від античності («Цар Едіп» Софокла, 1918), через середньовіччя і Просвітництво («Горе брехунові» Ф. Грільпарцера — лабораторія комедії дель арте; «Вертеп» — українська шкільна драма; обидві — 1918) до епохи романтизму («Гайдамаки» за Т. Шевченком, 1920), натуралізму («Чорна Пантера і Білий Медвідь» В. Винниченка, 1917) і модернізму (символізм «Етюдів» Олександра Олеся, 1917; імпресіонізм у драмі «Іола» В. Жулавського; драма ідей «У пущі» Лесі Українки; обидві — 1918; експресіонізм у виставі за поемою «Іван Гус» Т. Шевченка, роль Гонти, 1919; 1924).
Серед естетичних новацій:
- створення мізансцени як оптичної ілюзії;
- пошук статики / динаміки сцени через варіації ритму як енергії;
- створення сценічного портрета засобами «відсторонення» в іконопис, поетику живопису В. Ван Гога, П. Гогена.
Модернізуючи форми ігрового театру, збагатив їх новітніми дослідженнями у сфері інтуїції та психоаналізу. Створив формулу актора — «розумного Арлекіна» — інтелектуала, здатного до трагікомічної буфонади, парадоксу, ексцентрики, перетворень із залученням усіх видів художніх тропів.
Сценарист і режисер фільмів «Макдональд», «Вендета» (обидва — 1924), «Арсенальці» (1925; усі — кіностудія Всеукраїнського фотокіноуправління).
До школи Курбаса належать А. Бучма, М. Крушельницький, Й. Гірняк, Л. Сердюк, В. Чистякова, Н. Ужвій, режисери Ф. Лопатинський, В. Василько та ін. Учнем Курбаса вважав себе О. Довженко.
Театральні новації Курбаса надали можливість українським театру і культурі синхронізуватися з європейськими процесами.
Театром, що найповніше втілив режисерські та етичні ідеї, став «Березіль», де зосередилися креативні сили молодого українського авангарду: композитори й музиканти К. Стеценко, Л. Ревуцький, Я. Степовий, В. Верховинець, М. Леонтович, О. Кошиць, хореографічні студії М. Мордкіна (1880–1944; Росія — США) та Б. Ніжинської (1891–1972; Білорусь — США), учні Ф. Кричевського і Г. Нарбута.
Актори вивчали твори Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, також медицину і психологію — А. Бергсона, Л. Виготського, З. Фройда та ін.
«Газ» (1923) Г. Кайзера (1878–1945; Німеччина — Швейцарія) — класика театрального експресіонізму; етичну основу вистави активно трансформовано до руссоїстських ідей, проти поневолення людини машиною.
П’єса Курбаса «Джиммі Гіггінс» за Е. Б. Сінклером (1923) стала лабораторією нової мови: вперше в театрі мультифункціонально використано не так фактуру екрана (що переважало у виставах цього часу С. Ейзенштейна і В. Мейєрхольда), як власне поетику кінематографа і монтажний принцип. Синтезував «диктатуру факту» (за Дз. Вертовим) і елементи ігрового кіно. Знято спеціальний фільм із головним персонажем (Джиммі зіграв А. Бучма), який входив у тканину вистави, надаючи їй можливості «крупних планів», нової експресії, варіацій кіно-театрального простору. Новацією стала й одна з перших у театрі спроб знайти адекватну сценічну мову для межових станів свідомості. Уперше на сцені внутрішній світ персонажа матеріалізувався через «потік свідомості». Логіка художнього аналізу Курбаса відтворювала феноменологію спасіння душі. Феномен синхронізувався з авангардною європейською прозою «потоку свідомості» («Улісс» Дж. Джойса, 1922).
Художньою кульмінацією українського модерного театру, його філософською версією стали вистави, створені творчим тріумвіратом: Курбас — М. Куліш — В. Меллер (режисер — драматург — сценограф): «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Маклена Граса» (1933) і вистава «Диктатура» за І. Микитенком (1930). Оформилася на практиці Курбасівська теорія «образного перетворення», яку він не завершив: її реконструкція за виставами засвідчила домінанту в ній нелінійного ігрового ресурсу на базі метафори, символу, асоціації, парадокса. Еволюція перетворення відбувалася від точкового перетворення (окрема метафора мізансцени, жесту, ролі) — до перетворення, яким могла стати вистава загалом, згенерувавши подеколи імпульси політико-соціальних контекстів. Історія Малахія — Дон-Кіхота і «Гамлета з вулиці Міщанської», народного «пророка», який запропонував замість «червоної» або «білої» «голубу реформу» людства і який пройшов через пекло і божевільню, — стала художнім діагнозом суспільству, що розлюднювалося, втрачало людину і прямувало до тоталітаризму. «Народний Малахій» — серед ста кращих вистав 20 ст.
Ексцентрична «драма маргінесу» комедія «Мина Мазайло» (1929) з Й. Гірняком, що у ролі Мини феєрично перетворювався у десятки персонажів різних статусних сходинок, — запропонувала актуальні трансформи «національної» ідеї.
Вистава «Диктатура» І. Микитенка — приклад рішучої, послідовної деструкції як основи режисерської драматургії. Перетворення драми на вокально-речитативне дійство (оперу, 400 сторінок партитури) як на інструмент відчуження смислів — зрушило експресивні смисли вистави, надавши мотивам дій персонажів право на «інакомислення» та «інакомовлення». Принцип деструкцій і диспропорцій діяв по всьому естетичному спектру: від звукоряду вистави, її предметного середовища — до її підтекстів, здобуваючи принципово нові значення подій, непередбачені першоджерелом. Цей неперевершений новаторський експеримент — і досі в українському театрі явище унікальне.
Курбас і М. Куліш у співпраці з В. Меллером та найкращими силами «Березоля» вирішили останній шедевр — «Маклена Граса» — в жанрі своєрідного фантастичного реалізму. Ця вистава про деформацію логіки розвитку світу, в якому вторинні цінності — гроші та кастові («партійні», кланові) інтереси вбивають людську індивідуальність, її свободу і відчужують дух. Вигнання мистецтва на смітник, на маргінеси історії — музикант і філософ Падур із протесту до диктатури живе у собачій буді на краю ойкумени, — стало знаком, передвісником Апокаліпсису. Сутність авангардизму 20 ст. промовляла через Падура свої найважливіші формули. Тут уперше прозвучала тема Голодомору 1933.
Вистава тяжіла до жанру філософської трагікомедії. Курбас досяг довершеності режисерського письма, продемонструвавши вибуховий потік художньо-естетичних новацій: тут була і дияволіада всесвітнього дефілею жебраків та калік у стилі «химерної» естетики українського бароко і моторошних видінь Гойї, і класичні новели Т. Падура (1801–1871; Україна) — А. Крушельницького, що перетворив жебрацтво на «жанр мистецтва», і похмурий гільйотиновий «театр у театрі», де режисером був Зброжек, що репетирував власне — реальне, не вигадане — вбивство; і «розпад свідомості» Маклени, співмірний з розпадом Всесвіту. Фантастичний реалізм Курбаса перегукувався з основами гоголівської поетики та елементами барокового химеричного українського роману.
Філософський театр Курбаса послідовно моделював кризу суспільної свідомості.
У листопаді 1933 знято з керівництва театром. Останньою стала робота з С. Міхоелсом у московському Державному єврейському театрі (рос. Государственный еврейский театр, ГОСЕТ) над роллю Короля Ліра, яку вдалося концептуально завершити; саме ця концепція ролі незмінною увійшла до вистави С. Радлова (1892–1954; Росія — Латвія).
Зіграв ролі:
- Гурман («Украдене щастя» І. Франка),
- Астров («Дядя Ваня» А. Чехова),
- Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя),
- Едіп («Цар Едіп» Софокла),
- Макбет (однойменна п’єса В. Шекспіра; поставив 1924),
- Збігнєв («Мазепа» за Ю. Словацьким).
У Соловецькому таборі особливого призначення керував театром Біломорсько-Балтійського каналу. Поставив «Інтервенцію» (1935) Л. Славіна (1896–1984; Україна — РФ); у Соловецькому театрі — «Учень диявола» Дж. Б. Шоу, «Аристократи» М. Погодіна (1936–1937).
Визнання
Від 1987 за рішенням ЮНЕСКО відзначають ювілеї митця.
1994 засновано Державну премію імені Леся Курбаса.
Створено Меморіальний музей-садибу Курбаса (с. Старий Скалат на Тернопільщині), Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса (Київ). На його честь названо Львівський академічний театр.
2007 НБУ випустив монету, присвячену Курбасу.
Від 2012 проводять Фестиваль молодої української режисури імені Курбаса (м. Біла Церква).
Твори
- Березіль. Із творчої спадщини / Упорядник М. Лабінський. Київ : Дніпро, 1988. 518 с.
- Лесь Курбас: Статьи и воспоминания о Лесе Курбасе. Литературное наследие / Сост. М. Лабинский, Л. Танюк. Москва : Искусство, 1988. 463 с.
- Молодий театр / Упорядник М. Лабінський. Київ : Мистецтво, 1991. 320 с.
- Філософія театру / Упорядник М. Лабінський. Київ : Основи, 2001. 917 с.
Література
- Лесь Курбас. Спогади сучасників. Київ : Мистецтво, 1969. 412 с.
- Гірняк Й. Спомини. Нью-Йорк : Сучасність, 1982. 487 с.
- Ревуцький В. Нескорені березільці. Нью-Йорк : Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1985. 201 с.
- Волицька I. Театральна юність Леся Курбаса. Львів : Інститут народознавства НАН України, 1995. 152 с.
- Ukraine, Theatre: 1920–1990 // The World Encyclopedia of Contemporary Theatre : in 6 vol. London; New York : Routledge, 2001. Vol. 1. 1072 p.
- Корниенко Н. Н. Режиссерское искусство Леся Курбаса. Реконструкция (1887–1937). Киев : Государственный центр театрального искусства им. Леся Курбаса, 2005. 393 с.
- Корнiєнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. Київ : Либідь, 2007. 336 с.
- Курбасівські читання. № 2: (до 120-річчя з дня народження Леся Курбаса). Київ : Національний Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, 2007. 286 с.
- Танюк Л. Мар’ян Крушельницький, або Школа образного перетворення, заповідана від Леся Курбаса. Київ : Либідь, 2007. 360 с.
- Танюк Л. Талан і талант Леся Курбаса. Київ : [б. в.], 2007. 44 с.
- Kornienko N. Les Kurbas and the Spiritual Foundations of the Ukrainian Avant-garde // Modernism in Kyiv. Jubilant Experimentation. Toronto; Buffalo; London : University of Toronto Press, 2010. 666 p.
- Курбасівські читання № 7. Київ : Національний Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, 2012. 286 с.
- Єрмакова Н. Березільська культура: Історія, досвід. Київ : Фенікс, 2012. 512 с.
- Корнієнко Н. Нелінійне театро(мистецтво)знавство: постнекласичний ландшафт. Від Фауста до Протея. Київ : Альтерпрес, 2013. 264 с.
- Osterreichische und Ukrainische Literatur und Kunst. Kontakte und Kontexte in Moderne und Avantgarde. Frankfurt am Main : Peter Lang, 2016. 276 p.
- Коломієць Р. Г. Лесь Курбас. Харків : Факт, 2018. 120 с.
Відео
| Документальна телепередача "Прогулянки містом" (телеканал "Київ") |
|---|
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Корнієнко Н. М. Курбас, Лесь // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Курбас, Лесь (дата звернення: 3.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.10.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
