Ревуцький, Лев Миколайович
Реву́цький, Лев Микола́йович (20.02.1889, с. Іржавець, тепер Прилуцького району Чернігівської області, Україна — 30.03.1977, м. Київ, Україна) — композитор, піаніст, педагог, доктор мистецтвознавства (1941), музично-громадський діяч. Брат Д. Ревуцького, академік АН УРСР (з 1957), депутат ІІ–V скликань Верховної Ради УРСР.
|
Ревуцький, Лев Миколайович | |
|---|---|
| Народження | 20.02.1889 |
| Місце народження | Іржавець |
| Смерть | 30.03.1977 |
| Місце смерті | Київ |
| Місце поховання | Байкове кладовище |
| Напрями діяльності | Музичне мистецтво |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Премії | Державна (Сталінська) премії СРСР, Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка |
Життєпис
Народився в родині, що походить із козацької старшини 17 ст. Внучатий племінник українського письменника О. Стороженка.
Першу музичну освіту отримав удома від матері. Від 1899 навчався у Прилуцькій гімназії (тепер Прилуцька гімназія № 1 ім. Георгія Вороного Прилуцької міської ради Чернігівської області), з 1903 — у Київській гімназії Г. Валькера (існувала до 1909; тепер у приміщенні гімназії спеціалізована школа № 135) і водночас у музичній школі М. Тутковського м. Києва (діяла до 1931) по класу фортепіано М. Лисенка; з 1904 — Музично-драматичній школі М. Лисенка (1918 на базі школи утворено Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка, 1934 поділений на Київську консерваторію [з 1940 ім. П. І. Чайковського] та Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого). Із 1908 навчався в музичному училищі, а з 1913 — у консерваторії по класу фортепіано С. Короткевича (1871–1948, тепер Україна) й Г. Ходоровського. 1916 закінчив Київську консерваторію (тепер Національна музична академія України імені П. І. Чайковського) по класу композиції Р. Глієра та юридичний факультет Київського університету (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
1917–1918 перебував в армії на фронтах Першої Світової війни (Ризький фронт). 1919 повернувся в с. Іржавець, працював повітовим інструктором з освіти в м. Ічні (тепер Прилуцького району, Чернігівської області). 06.1919 був заарештований і засуджений до розстрілу; із в’язниці визволив брат.
1921–1924 працював діловодом на Південній залізничній станції у м. Прилуках, водночас як концертмейстер працював із Прилуцькою хоровою капелою [хормейстер О. Фарба (1884–1937, Україна)]; виступав із концертами як піаніст-соліст, став одним з очільників Прилуцької філії Музичного товариства ім. Леонтовича (існувало до 1928). У серпні 1924 переїхав до м. Києва.
З 15.09.1924 — викладач теоретичних дисциплін диригентського відділу Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка в м. Києві (з 1934 — Київської консерваторії), 1925 — голова предметної комісії спеціального теоретичного циклу, 1930 — викладач із композиції, з 12.1935 — професор, завідувач кафедри спеціальної теорії та композиції. Водночас із 1924 — член Проводу Музичного товариства ім. Леонтовича, 1929–1931 — член правління Київського обласного комітету Робмису (профспілка Робітників мистецтва).
Член Музичного товариства ім. Леонтовича (1923–1928). Член Спілки радянських композиторів України (1932–1939, голова 1932–1936), член оргкомітету Спілки композиторів СРСР (1939–1948; голова правління Спілки композиторів України упродовж 1944–1948, до 1977 — член секретаріату його правління.
Під час Другої світової війни перебував в евакуації. 1941–1944 — завідувач кафедри композиції, теорії та історії музики Ташкентської консерваторії (тепер Державна консерваторія Узбекистану, м. Ташкент), після повернення в Україну 1944–1960 — Київської консерваторії. Викладав композицію та поліфонію для студентів-композиторів. 1957–1977 — член Вченої ради Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського АН УРСР (тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України). 1958–1968 — член головної редколегії Української радянської енциклопедії (голова М. Бажан).
Похований на центральній алеї Байкового кладовища в м. Києві (пам’ятник роботи О. Ковальова, архітектор С. Миргородський (1935, Україна).
Л. Ревуцький – учень музучилища. 1910 р.
Л. Ревуцький – студент університету та консерваторії. 1914 р.
Професори Київської консерваторії Б. М. Лятошинський і Л. М. Ревуцький. 1939 р.
Ювілейний концерт композитора (Колонний зал Київської філармонії). С. П. Людкевич і Л. Н. Ревуцький. 1969 р.
Портрет Л. М. Ревуцького у день 60-річчя. 1949 р.
Автограф композитора Л. Ревуцького
Б. Лятошинський, В. Барвінський, Л. Ревуцький. 1939 р.
Л. Ревуцький з учнями В. Кирейком (стоїть) та А. Коломійцем. 1948 р.
М. Бажан, Л. Ревуцький, І. Козловський. 1969 р.
У правлінні Спілки композиторів України: А. Штогаренко, Л. Ревуцький, П. Козицький, Б. Лятошинський. 1958 р.
Ювілейний концерт композитора (Колонний зал Київської філармонії). С. П. Людкевич і Л. Н. Ревуцький. 1969 р.
М. Бажан, Л. Ревуцький, І. Козловський. 1969 р.
Творчість
Творчий стиль Ревуцького позначений синтезом європейської музики доби модерну з інтонаційно-гармонічним національним мисленням. Симфонічні, інструментальні, вокально-хорові твори композитора, в основі яких свідомо закладено логіку самобутньо-етнічної константи, розвивали естетичні традиції й інновації загальноєвропейської художньої культури на національному ґрунті. Сам Ревуцький визначав це як синтезування «доби європеїзації» з «добою українізації». Увійшов до когорти українських митців першого двадцятиліття 20 ст. усвідомлено орієнтованих на повномасштабне відродження національних мистецьких традицій та творення нових зразків культури України. У Ревуцького від природи особливо вишуканим було відчуття гармонії. Звукова архітектоніка творів ґрунтувалася на сполученні збагаченого народно-ладового та поліладового мислення, викладеного по вертикалі акордами або ж оздобленого детально виписаними фактурними фігураціями.
Започаткував нові напрями розвитку української фортепіанної музики, новаторський підхід до вільної обробки народної пісні для голосу з супроводом фортепіано: цикли «Козацькі пісні», «Сонечко», «Галицькі пісні» (останні переконливо стверджували ідею соборності України) тощо, вияскравив національний мелос у масштабній формі — Симфонія № 2 (визнана однією із кращих свого часу; 1927). Кожен його твір пронизувала національна ідея. Особливо показова в цьому плані кантата «Хустина» за поемою Т. Шевченка, що продовжила в симфонічно-хоровій творчості традиції М. Лисенка. Для музики Ревуцького характерні стильові риси переважно романтичного напряму в широкому аспекті — від осмислено обраного фольклоризму до новітніх на 1920–1930-і перших спроб імпресіонізму («Пісня» для фортепіано, 1929; прелюди для фортепіано ор. 7 (1916–1921), ор. 11, 1924). Ревуцький відомий як музичний редактор творчості М. Лисенка: разом із братом 1929 започаткував «Повне видання» творів композитора класика. У зв’язку з процесами над СВУ його було припинено: 1931 опубліковано 14 випусків Т. 4 «Народні пісня для хору», проте 1932 — тільки 4 випуски з 13-и «Музика М. Лисенка до „Кобзаря” Т. Шевченка». Лише 1950–1959 здійснено повне видання в 20-и томах (група музичних редакторів на чолі з П. Козицьким). Окремим доробком Ревуцького і як музичного редактора, і як композитора стало опрацювання опери «Тарас Бульба» М. Лисенка (літературний редактор — М. Рильський, оркестрування Б. Лятошинського). 1936–1955 створено три її редакції: написання Увертюри — знакового твору для української культури ХХ ст. (1936–1937), сцени в гетьмана Остряниці, думи кобзаря, уведення народної пісні «Засвіт встали козаченьки») тощо.
Від 1926 разом із Г. Беклемішевим, В. Золотарьовим (1872–1964, Росія) і В. Косенком розробляв Український педагогічний репертуар для музичних шкіл на основі національних музичних джерел. Ревуцький скомпонував перекладення для фортепіано вокального циклу «Сонечко», канон, два етюди, три п’єси за мелодіями зі збірки К. Квітки, «Інтермецо» для скрипки й фортепіано, «Баладу» для віолончелі й фортепіано (авторська рефлексія на трагічні події Голодомору 1932–1933).
У 1928–1932 — художній керівник утвореного при Музичному товаристві ім. Леонтовича вокального квартету ім. Л. Ревуцького, у репертуарі якого були камерні твори українських, російських, західноєвропейських авторів, обробки М. Лисенка, Я. Степового, К. Стеценка тощо (усі твори українською мовою). 1920–1930 визнано найбільш плідним і зрілим періодом творчості Ревуцького, у цей час написані його найкращі твори, які отримали світове визнання. У ці роки зміцніла його співпраця і дружба з композиторами Б. Лятошинським, В. Косенком, В. Золотарьовим, В. Барвінським, поетами П. Тичиною, М. Бажаном, особливо М. Рильським.
Після утвердження більшовицької ідеології від 1921 для тогочасних митців стало обов’язковим творення зразків так званого пролетарського мистецтва, а потім масових пісень. Їх у доробку Ревуцького лише приблизно 20. Вони не вирізнялися художньою вартістю, на відміну від обробок народних пісень. Винятком стала «Із-за гір та з-за високих» на слова М. Рильського (1935), відома під назвою «Пісня про Сталіна». Написання її пов’язано з критичним моментом у житті М. Рильського. Ревуцький підтримав друга-поета: завдяки алегоріям, вербальному маскуванню, зокрема використанню цитат, удалося створити твір, орієнтований на кращі зразки козацьких пісень, а не типових тоді здравиць і маршів. Твір написано за зразком давньої козацької «Ой з-за гір, з-за гір вилітав сокіл…» у стилі народного багатоголосся.
1941 після вбивства брата натхнення Ревуцького до творчості згасло. Винятком стало написання «Оди пісні» на слова М. Рильського (1956, на честь 35-річчя Музичного товариства ім. Леонтовича та 75-річчя Д. Ревуцького).
У повоєнний час здійснив оркестрування раніше написаних творів («Хустина», 1944), реконструкцію втрачених партитур (Симфонія № 1, 1957; Концерт для фортепіано з оркестром Фа-мажор, 1963). У 1960-і Ревуцький творчо зблизився зі співаком Б. Гмирею, який виконав і здійснив грамзапис низки творів композитора. З диригентом В. Тольбою плідно експериментував над пошуком нових темброво-звукових ефектів симфонічної партитури. Наслідком цієї співпраці стала 3-я редакція Симфонії № 2 (1960). На той час В. Тольба був головним диригентом Київського театру опери та балету ім. Т. Шевченка (тепер Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка), планував здійснити балетну постановку на музику цієї симфонії. Він же провів ювілейні симфонічно-хорові концерти Ревуцького (1964, 1969), що мали широкий громадський резонанс.
Документи органів НКВС свідчать, що Ревуцький разом із братом були під постійним наглядом до 1941, вони проходили в кількох справах низки репресованих діячів української культури як «буржуазні націоналісти». Востаннє під пильне око вже СБУ композитор потрапив наприкінці 1960-х (див. Шістдесятництво), коли разом із визнаними майстрами — скульптором І. Кавалерідзе, літературознавцем Т. Франком (1889–1971, Україна), художником К. Трохименком, письменниками Є. Кротевичем і Б. Антоненком-Давидовичем підписав листа до уряду СРСР із закликом припинити русифікацію України в усіх сферах її духовно-інтелектуального життя.
За майже півстолітню педагогічну діяльність виплекав потужну композиторську школу, що отримала світове визнання як національне мистецьке явище. Серед учнів Ревуцького композитори — О. Андреєва, В. Гомоляка, Л. Грабовський, М. Дремлюга, С. Жданов, Г. Жуковський (1913–1976, Україна), О. Зноско-Боровський (1908–1983, Україна), М. Їжакевич (1909–1975, Україна), В. Кирейко, А. Коломієць, Н. Лапинський (1900–1960, Україна), Я. Лапинський (1928–2020, Україна — Німеччина), Л. Левітова (1926–1991, Україна), О. Левич (1907–1994, Україна), Я. Левін (1912–1942, Україна), Г. Майборода і П. Майборода, І. Паїн (1912–1999, Україна — США), В. Рождественський, А. Свєчніков, К. Скороход (1921–1991, Україна), Ю. Фіала (1922–2017, Україна — Канада), А. Філіпенко, І. Хуторянський (1924, Україна), Я. Цегляр, М. Чайкін (1915–2000, Україна — Росія), К. Шипович (1907–1942, Україна), Є. Юцевич (1901–1988, Україна) та інші, музикознавці — Ф. Аерова, М. Бялик (1929–2022, Україна — Німеччина), Н. Герасимова-Персидська (1927–2020, Україна), Б. Фільц. У роки евакуації до м. Ташкента (1942–1944) навчав узбецьких композиторів І. Акбарова (1921—2011, Узбекистан) та І. Хамраєва (1916–1999, Узбекистан).
Нагороди
Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941), народний артист СРСР (1944), Герой Соціалістичної праці (1969). Лауреат Державної (Сталінської) премії СРСР (1941), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1966).
Вшанування
Установлено пам’ятну дошку-горельєф (скульптор О. Ковальов) на будинку, де жив митець (м. Київ, вул. Софіївська, 16 / 16), на Прилуцькій гімназії — меморіальну дошку (1997).
До 100-річчя Ревуцького Національна спілка композиторів України (далі НСКУ) та Міністерство культури України заснували щорічну премію ім. М. Ревуцького для молодих талановитих музикантів (до 35-и років). До ювілею композитора видавництво «Музична Україна» за участі його учнів як музичних редакторів здійснило повне 11-томне видання творів Ревуцького.
Український фонд культури до 100-річчя від дня народження митця відкрив Меморіальний музей-садибу Л. Ревуцького у відновленому батьківському будинку в с. Іржавці; там же побудовано середню школу (тепер Іржавецький ліцей Ічнянської міської ради).
Іменем композитора названо академічну чоловічу хорову капелу та струнний квартет НСКУ (2018), Чернігівський фаховий музичний коледж; у м. Києві — вулицю та музичну школу № 5, школу мистецтв у м. Бучі (Бучанського району, Київської області) та м. Прилуках, теплохід. Ім’я Ревуцького внесено до реєстру «100 найвідоміших українців» (2002).
Про композитора знято документальні фільми: «Л. Ревуцький» (1969, Українська студія документальних фільмів), телефільм «Ревуцькі» у 2-х частинах (1998, Національне телебачення України [далі НТУ], режисер Б. Бойко (1950–2003, Україна)), «Симфонія № 3. На лезі ножа» (2011, НТУ, режисер Т. Міленіна), «Музика і музиканти. Л. Ревуцький» (у 4-х частинах, 2014, НТУ, режисер В. Муржа).
Література
- Уманець В. Деякі художні принципи обробок народних пісень Л. М. Ревуцького // Народна творчість та етнографія. 1965. № 4. С. 25–31.
- Бялик М. Л. Ревуцький. Риси творчості. Київ : Музична Україна, 1973. 199 с.
- Поставна А. Становлення творчого методу Л. Ревуцького. Київ : Музична Україна, 1978. 105 с.
- Шевчук О. Фольклор у творах Л. Ревуцького // Музика. 1980. № 6. С. 10–11.
- Кузик В. Лев Миколайович Ревуцький. Київ : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України ; Ніжин : Лисенко М. М., 2011. 84 с.
- Бугаєва О. Hадійне сховище для рукописів Ревуцького // Музика. 2012. № 4. C. 50–53.
- Родина Ревуцьких // Нашому роду нема переводу. Славні династії та родини України : в 2 т. Київ : Імідж-Україна, 2013. Т. 2. 158 с.
- Герасимова-Персидська Н. Спогади про Льва Миколайовича Ревуцького // Музика. 2014. № 1. С. 24–25.
- Коломієць А. Пам’ятні записки. Розмови з Вчителем / Ред.-упоряд. В. Кузик. Київ : Сталь, 2015. 152 с.
- Кузик В. Логіка «мудрої музики» Левка Ревуцького // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. 2015. Вип. 15. С. 8–21.
- Кушнірук О. Левко Ревуцький та імпресіонізм // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. 2015. Вип. 15. С. 106–115.
- Ревуцький Т. Левко Ревуцький в образотворчому мистецтві // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. 2015. Вип. 15. С. 91–96.
- Фільц Б. Левко Ревуцький і митці Галичини // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. 2015. Вип. 15. С. 49–58.
- Шеремета І. Становлення ревуцькознавства на сторінках журналу «Музика» 1920-х років // Українське мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. 2015. Вип. 15. С. 184–190.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Кузик В. В. Ревуцький, Лев Миколайович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ревуцький, Лев Миколайович (дата звернення: 1.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.02.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
