Україна: етнографічна мозаїка
Зміст
Історико-етнографічне районування
Україна — держава з розмаїтим і складним культурним ландшафтом, що формувався в різних географічних, історичних, культурних, політичних умовах розвитку окремих регіонів.
Етнографічний регіон — частина території розселення етносу, що вирізняється з-поміж сусідніх частин притаманним їй комплексом ознак (явищ) матеріальної (народна архітектура, костюм, харчування тощо) та духовної (діалект, обряди, фольклор) культури. Єдиної класифікаційної схеми етнографічного районування України не вироблено: поділ на етнографічні регіони залежить від обраних критеріїв, підходів, добору ознак для картографування тощо.
Так, дослідниця Т. Косміна (нар. 1963; Україна) виділяє 4 макрорегіони, що поділяються на 24 етнографічні регіони (деякі з них складаються з субрегіонів):
1) Полісся — охоплює північну смугу українських теренів. У Поліському макрорегіоні виділяють п’ять регіонів: три правобережних (Волинське, Житомирське, Київське Полісся) і два лівобережних (Чернігівське й Новгород-Сіверське).
2) Лісостеп охоплює сім регіонів: Волинський, Галицький, Опільський, Подільський (Західний і Східний), Полтавський, Середньоподніпровський, Слобожанський.
3) Степ — утворився пізніше за інші внаслідок колонізації, масове заселення відбулось у 18 ст. Етнографічні регіони Степу: Буджак (південна частина Бессарабії), Одещина, Нижнє Подніпров’я (з поділом на західне і східне), Приазов’я, Таврія, Крим.
4) Карпати — включає регіони: Бойківщина, Буковина, Гуцульщина, Закарпаття, Лемківщина, Покуття.
Знаний етнограф, проф. С. Макарчук (1930-2014; Україна) пропонує таку класифікацію:
1) Центрально-південно-східний регіон — охоплює Київську область (без її північної поліської частини), Кіровоградську, Полтавську, Харківську, Черкаську, південні частини Чернігівської та Сумської областей; південні області — Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Луганську, Миколаївську, Одеську, Херсонську; південно-східні райони Житомирської та східні райони Вінницької областей; Крим. У межах регіону виокремлюють етнографічні райони другого порядку: Середнє Подніпров’я — Історична Україна; Слобожанщина — Слобідська Україна (Харківська область, південь Сумської та північні райони Луганської й Донецької областей тощо).
2) Північний, або Поліський регіон — охоплює північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Виділяють субрайони: Східнополіський; Середньополіський; Західнополіський.
3) Південно-західний регіон — охоплює південно-західну частину Вінницької, південні райони Волинської та Рівненської областей, Хмельницьку, Тернопільську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області. В його межах виділяють субрайони:
- Волинь — південно-західна частина Житомирської, північно-східна частина Хмельницької, південна частина Волинської та Рівненської, північна частина Тернопільської й Львівської областей;
- Поділля — західна частина Вінницької, південно-східна частина Хмельницької, Тернопільської (без Кременецького району за новим районуванням), низинна частина Чернівецької областей;
- Опілля — західну межу окреслюють по р. Верещиці (північна притока р. Дністра), південну — по р. Дністер, на півночі межує з етнографічною Волинню;
- Покуття — у межиріччі Дністра і Прута. Найбільші міста — Коломия, Городенка, Тлумач, Снятин та інші;
- Надсяння (Сяноччина) — на крайньому заході Львівської області, (північно-західні частини Самбірського та Яворівського районів).
Гірську частину Карпат населяють три етнографічні групи українського народу: бойки, гуцули, лемки (райони їхнього розселення, відповідно, — Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина). Власну етнографічну специфіку в царині матеріальної та духовної культури, зокрема й мовного діалекту, має низинне Закарпаття.
Кожен з етнографічних регіонів увиразнюється особливостями традиційних занять, будівництва житла, народного одягу, обрядів і звичаїв, страв, використанням різноманітних технік народного мистецтва тощо.
Народні звичаї та обряди
Дослідження звичаєво-обрядової культури українців
Найдавнішою формою духовної культури є звичаї та обряди. Звичаї — це повсякденні, усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення тих самих дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Обряди — це символічні дійства, приурочені до відзначення найважливіших подій у житті людських спільнот, родин, окремих гуртів.
Про звичаї та обряди слов’ян, які мешкали на теренах сучасної України, повідомляли грецькі, арабські, візантійські історики, мандрівники, письменники, хронографи (4–13 ст.), давньоруські літописи, богословська література. Вивчення календарної звичаєво-обрядової культури українців тісно пов’язане з розвитком етнографії в Україні.
Перші свідчення про українців, як окремий народ з’явились в творах іноземців (17 ст.) — А. Контаріні, З. Герберштайна, П. Алеппського, Г. де Боплана та ін. У 17–18 ст. з’являються праці: т. з. Синопсис Київський («Синопсис или краткое собрание от различных летописцев о начале славенороссийского народа и первоначальных князьях богоспасаемаго града Києва», 1674), Літопис Григорія Граб’янки («Дѣйствія презѣльной и отъ начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана запорожского, съ поляки … Року 1710»), «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» Я. Марковича (1798) та ін.
З кінця 18 ст. розпочався етап становлення етнографії як окремої науки. Першою тематичною працею з української етнографії є «Описание свадебных украинских простонародных обрядов, в Малой России и в Слободской Украинской губернии, також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых…» Г. Калиновського (1777). Розпочинається експедиційне збирання етнографічних матеріалів (Й. Гюльденштедт, Ф. Туманський). У 18 ст. з’явились перші анкети для збирання відомостей про традиційну культуру українців, топографічні описи Чернігівщини, Слобожанщини. Середина 19 — початок 20 ст. — доба значного національного піднесення в Україні, період формування народознавства як науки. Вагомий внесок в цьому напрямі належить дослідженням Я. Головацького, М. Костомарова, О. Потебні, І. Нечуя-Левицького, П. Чубинського, Б. Грінченка та ін.
У кінці 1840-х років уперше зібрано значні відомості щодо звичаєво-обрядової календарної культури завдяки діяльності Російського географічного товариства (Відділу етнографії). Розлогий матеріал було систематизовано та опубліковано в «Календарі народних звичаїв та обрядів із відповідними піснями» (1872). 1873–1876 діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який провадив численні наукові розвідки, друкувалися матеріали Ф. Вовка (Ф. Волкова), М. Сумцова, В. Антоновича та ін.
У 1880–1900-х започатковано системне вивчення української обрядовості, народний календар публікувався у різних збірниках. Досліджували обряди регіонів Слобожанщини (П. Іванов), Львівщини (М. Цар), Закарпаття (І. Панькевич) тощо. У складі Наукового товариства імені Т. Шевченка активно діяла Етнографічна комісія (1898).
У 1920-х зібрано значний матеріал Етнографічною комісією при ВУАН (1921–1933), частина рукописного фонду тепер зберігається в Архівних наукових фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України. Розвиток гуманітарної науки був призупинений у 1930-х, із початком радянської репресивної (див. Репресії) політики. Дослідження продовжували в діаспорі О. Воропай, С. Килимник.
Основними науковими центрами були Інститут українського фольклору АН УРСР (заснований 1936, від 1999 — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені М. Т. Рильського НАН України, м. Київ) та Музей етнографії та художнього промислу АН УРСР (1951, від 1993 — Інститут народознавства НАН України, м. Львів).
З проголошенням незалежності України постало завдання осмислення та збереження національної культури, відродження народних свят і традицій. Активізовано науково-дослідницьку роботу в галузі українознавства, поглибився інтерес до регіональних особливостей традиційно-побутової культури, залучення польових матеріалів.
Календарно-побутова обрядовість українців
Календарні свята та обряди українців увібрали основні риси соціального буття. Вони виконують різні функції, залежно від мети, потреб, ідеалів, релігійних уявлень українства, втілюють успадковані народні культурні традиції. В символічному змісті календарного обряду можуть легко сполучатися міфологічна (див. Міфологія) й релігійна картини світу, елементи язичницького (див. Язичництво) і християнського (див. Християнство) світогляду. Обрядовість українців поділяють на два види: родинну (сімейну) і календарно-побутову.
Календарні обряди та дохристиянські святкування були детерміновані річними циклами й становили значну частину традиційно-побутової духовної культури. Вони визначали повсякдення упродовж року, фіксували його ритмічність і циклічність за природними, зовнішніми ознаками. В аграрному календарі не було виразного розмежування між весняними, літніми, осінніми, зимовими сезонами. Кожен із них перетікав у наступний, відтворюючи замкнене коло вічного оновлення природи, чергування періодів праці та відпочинку. В основі народного календаря — вегетаційний рік (період активного життя рослинного світу), що пов’язано з основним заняттям — землеробством. З огляду на це, народний календар помітно відрізнявся від релігійно-канонічного, хоча й був інкорпорований у християнську традицію.
Свято — формотворче явище української культури, його завдання оберігати та пропагувати духовні цінності, навколо яких люди організовують своє життя. Релігійні свята — це основний стрижень календарної обрядовості. Найшанованіші християнські свята називають «дванадесятими» (12 свят), вони пов’язані з подіями церковної історії. Розрізняють:
- неперехідні свята (тобто з фіксованою датою святкування) — Різдво Христове (7 січня) [прим. — тут і далі подано дати, що відзначаються суголосно до юліанського календаря], Хрещення Господнє (19 січня), Стрітення Господнє (15 лютого), Благовіщення (7 квітня), Преображення Господнє (19 серпня), Успіння Богородиці (28 серпня), Різдво Пресвятої Богородиці (21 вересня), Воздвиження Христа Господнього (27 вересня), Уведення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня);
- перехідні, дата яких щороку змінюється і пов’язана зі святкуванням Великодня: Вхід Господній у Єрусалим — за тиждень до Великодня, Вознесіння Господнє — 40-й день після Великодня, П’ятидесятниці (День Святої Трійці) — 50-й день після Великодня.
Зимовий цикл
Зі святом Уведення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня) пов’язували початок спочинку землі. В різних регіонах України в цей день починали розучувати колядки, захищали худобу від нечистої сили. Багато звичаїв присвячено ворожінню дівчат на щасливе заміжжя: від Уведення й далі до дня пам’яті великомучениці Катерини (7 грудня) та апостола Андрія Первозваного (13 грудня). В Україні св. Андрія вважали покровителем молоді. Свято супроводжувалося великими вечорницями, забавами, іграми та обрядовими дійствами навколо ритуального коржа — «калити».
Різними обрядовими діями відзначали в народі й церковні свята пророка Наума (14 грудня), мучениці Варвари (17 грудня), преподобного Сави (18 грудня), Миколи Чудотворця (19 грудня), Святої Анни (22 грудня).
Святий Миколай був особливо шанованим серед українців. В українській традиції міцно закріпився звичай робити дітям «смачні» даруночки, які кладуть під подушку вночі. Випікали святкове печиво — «миколайчики» (зокрема, на Тернопільщині).
До Різдва Христового готувалися заздалегідь, прибирали в хатах та упорядковували господарство. Залежно від місцевих традицій і достатку родини, господиня намагалась приготувати від 7 до 14 страв, обов’язковими були кутя та узвар. До хати заносили необмолочений житній або пшеничний сніп («дід», «дідух», «коляда», «колядник»), значно пізніше святковим атрибутом стала ялинка, прикрашена іграшками. Гуцули мали звичай на Святвечір обдаровувати обрядовими стравами сусідів. Різні регіони мали свої особливості, пов’язані з родинною вечерею, поминанням померлих родичів.
Різдво тісно пов’язане з обрядами колядування та рядження. Колядки умовно поділяють на народні та церковні. Обряд колядування від різняється різноманітними мотивами, але найперше несе радісну звістку про всілякі блага тим, кого відвідували. На Покутті розпочинали колядувати на Святий вечір, на Гуцульщині — в перший день Різдва. Колядування супроводжувалось театральним дійством — водінням кози (символ родючості, добробуту). Окремим традиційний учином був вертеп — народний театр із перевдяганням, що демонстрував вистави (вертепні драми, інтермедії) за біблійним переказом про народження Ісуса Христа. В Україні з 1991 день Різдва Христового, 7 січня, визнано святковим неробочим днем календаря. Від 2017 державним святом оголошене і 25 грудня (за григоріанським та новоюліанським календарями).
Різні регіони України мають свої особливості святкування Різдва. У гірських районах випікають святковий калач («корочун», «крочун»), у низинних районах Закарпаття не варять куті, а роблять «бобальки» (запечені кульки з тіста, з маком та горіхами). На Львівщині часом плетуть солом’яних павуків для прикрашання будівлі, а на Буковині сідають за святковий стіл дуже рано, щоб діти могли піти колядувати ввечері.
Вечір під Новий рік (13 січня) називали «другою колядою», «Щедрим вечором», «Маланкою» (в церковному календарі день преподобної Меланії). У багатьох регіонах молодь ходила щедрувати (див. Щедрівка), чи «маланкувати», що також супроводжувалось театралізованим дійством. Маланка посідає особливе місце у різдвяно-новорічних святах переважно у південно-західних областях України, зокрема на Буковині. В цьому регіоні можна зустріти традиції української, бессарабської, гуцульської, молдавської, румунської маланок. З 2011 у м. Чернівцях започаткований фестиваль Маланок з метою відродження та збереження новорічно-різдвяних обрядів, зимового фольклору регіону. У фестивалі беруть участь колективи, які представляють автентичну маланку, вік якої понад сто років, а також сучасні колективи.
Ранком на Новий рік (день Василія Великого) ходили по хатах хлопці-засівальники віком від 7–14 р. та «засівали» будинок зерном, вітали зі святом господарів.
Вечір перед Водохрещем у східних регіонах називали «голодною кутею», в Галичині — «другим Святим вечором», «Щедрим вечором». З появою першої зорі родина сідала вечеряти пісними стравами, серед них — кутя і узвар.
З водою пов’язані обряди, що приурочені до дня Богоявлення, Йордану, Водохреща (19 січня). Після ранкового богослужіння люди набирали воду з ополонки, бо вважали, що вона має цілющу силу, пізніше з’явилася традиція занурюватися в неї (від 1990-х років знову поширилася серед багатьох українців).
Весняний цикл
Своєрідний перехід від зимових до весняних свят припадав на Стрітення (15 лютого). В цей день освячували свічки, воду. За народним календарем весна розпочиналася від дня преподобної мучениці Євдокії (14 березня), або Явдохи. З цим днем пов’язано багато прикмет на майбутній достаток. Від дня Сорока святих мучеників (див. Севастійські мученики, 22 березня) в обрядовості переважали весняні мотиви, починали співати веснянки. Важливим обрядовим дійством була зустріч птахів, які поверталися з вирію, у цей день пекли 40 коржиків — «жайворонків», «коциків».
У весняному циклі є обрядові дії, які не мають визначеної дати за сучасним календарем. Так, М’ясопусна неділя (Всеїдний, М’ясний тиждень) передувала Масляній. Дозволялося споживати всі продукти без обмежень. Масляна (Масниця, Запусти, Сиропусний чи Сирний тиждень) — тиждень перед Великим постом. Цікавим обрядом була т. з. колодка: неодруженим юнакам і дівчатам прив’язували полінця (колодки) до руки чи ноги, чим нагадували про необхідність одруження. У західних областях України влаштовували гостини та розваги. Страви, які переважали в ці дні: вареники, сир, масло, яйця, млинці.
Великий піст тривав сім тижнів і сприймався вірянами як засіб духовного очищення перед Воскресінням Ісуса. Перший тиждень називали Федоровицею (гуцули), Прощеною; сьомий — Чистим, Білим, Страсним. Під час посту відмовлялися від розваг, танців, пісень. Серед найголовніших днів Великого посту, які пов’язані з народними звичаями та обрядами: Поховальна (Поклінна) субота п’ятого тижня посту, коли обов’язково поминали померлих в церкві (поминальні страви: коливо, хлібні вироби — книші); Вербна, або Квітна неділя — припадала на шостий тиждень Великого посту, в церквах святили гілочки верби (у гуцулів регіональна назва верби — бечка), використовували як оберіг; Чистий четвер — на останньому, Страсному тижні, коли очищали себе, хату, господарство, під час вечері поминали покійних родичів. На Гуцульщині зберігся звичай запалювати вогні в Чистий четвер; цього дня зазвичай спалюють все сміття, що назбиралося за період зими та чистки саду. Страсна п’ятниця та субота минали в спокої, у великодню суботу пекли паски, фарбували яйця, готували м’ясні страви. Дотримання церковних постів поширене в усіх регіонах, але саме на Гуцульщині «тримати піст» залишається важливою практикою духовного життя. Під час посту гуцули йдуть до церкви на сповідь та до причастя (ще зветься «іти до закону»).
Великдень — найбільше християнське свято календарного року, встановлене для уславлення воскресіння Ісуса Христа. Урочисто вбрані люди йшли до церкви та освячували продукти. Склад великоднього кошика має відмінності в різних регіонах України. На Закарпатті та в Галичині пекли паски та прикрашали їх жайворонками, на Полтавщині та Чернігівщині готували сирні паски. В гуцулів існували два поняття: «бабка» (здобна) та «паска» (несолодка). Якщо в Центральній Україні до кошика клали цілі яйця, то в Галичині — без шкаралупи.
Під час великодніх свят обов’язковими були обрядові пісні — веснянки (виконували протягом весняного циклу), гаївки (приурочували до Великодня). Протягом тижня люди віталися словами «Христос Воскрес!», відповідали — «Воістину Воскрес!». Понеділок після Великодня на Бойківщині, Гуцульщині, Поділлі називався «обливаним» (поливаним): хлопці та дівчата нишком обливали один одного водою, що символізувало очищення та оздоровлення. Тиждень після Великодня на Гуцульщині вважається священним, цього тижня намагаються нічого не майструвати (різати, колоти, шити).
Провідна неділя (Гробки, Проводи) — це перша неділя після Великодня, коли родичі поминають померлих та відбувають заупокійні служби. Поминальну трапезу розпочинали з колива (каша з пшеничної чи ячної крупи), знову пекли паски та розмальовували крашанки. В українському суспільстві утвердився звичай поминати померлих родичів на могилах.
Свято Благовіщення (7 квітня) в християнській традиції пов’язане з «благою вістю», яку архангел Гавриїл повідомив Діви Марії — про народження в неї Спасителя. Українці вірили, що після цього свята земля готова для оброблення, існував звичай освячувати насіння. В церквах освячували проскури. У центральних та східних регіонах України після богослужіння починали весняні хороводи. На Поліссі та Поділлі випікали прісне печиво, подібне до лелечих лап, і роздавали дітям. У цей день застерігали йти до лісу, бо вірили, що перед Благовіщенням пробуджується живе (змії, жаби).
День св. Юрія (6 травня) — свято, яке відкривало весняні польові роботи, в цей день добре годували худобу та виганяли на найкраще пасовище. Росу цього дня вважали цілющою, тому намагались викачатися в ній. Вознесіння Господнє (Ушестя, Знесіння) припадало на сороковий день після Великодня, знаменувало вознесіння Ісуса Христа на небо. Змісту свята відповідало обрядове печиво «драбинки», що символізувало сходи. Вознесіння завершувало весняний обрядовий цикл.
Літній цикл
Літній цикл сповнений хліборобськими мотивами і розпочинався в останні дні травня. Серед знакових свят циклу — П’ятидесятниця (День Святої Трійці) — сьома неділя після Великодня. У Зелені свята (дні до і після Трійці) вшановували пращурів та закликали врожаї. Важливу роль у троїцькій обрядовості відігравали рослини. Поширеною практикою було прикрашати хати «клечанням» (гілками ясена, липи, клена, осики) та квітами (чебрецем, м’ятою, любистком) як оберегами. З цим святом пов’язаний давній обряд «Водіння Куста», традиції якого збереглися у с. Сварицевичі в Сарненському р-ні Рівненської обл., майже без змін. 2018 обряд внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Під час свята Трійці гурти дівчат водять селом «Куста» — юначку, прикрашену гілками, травою, квітами, вінками. Куст уособлював душі пращурів, яких намагалися задобрити, обдарувати, що гарантувало родинне і господарське благополуччя на рік. Зелень із вбрання дівчини відносили на ниву, щоб рясно вродило. На Зелені свята дівчата плели вінки з квітів, які вважали не лише прикрасою, а й оберегами.
Русальний (Троїцький, Русалії) тиждень, що наставав після Зеленої неділі, вважався поминальним. Українці вірили в русалок (мавок, нявок, лоскотарок). Існувала заборона протягом тижня ходити до водоймищ, аби убезпечитися від русалок, які могли «залоскотати до смерті». В ці дні можна було поминати самогубців, утоплеників, нехрещених немовлят.
Свято Івана (Іоанна) Хрестителя (7 липня), пов’язане з відзначенням Різдва Пророка та Предтечі Господнього, було поширенішим під язичницькою назвою Івана Купала. Основні обряди відбувалися в ніч напередодні. Вірили, що природа в цей день наповнюється життєдайною енергією, охочі шукали таємну квітку папороті, що начебто відкриває шлях до успіху та багатства. Дівчата пускали річкою вінки із запаленими свічками та ворожили на свою майбутню долю. Відома традиція виготовлення дівчатами купайлиці (Марени) — обрядового прикраше-ного деревця (з вишні чи верби). Найважливішим компонентом свята було розпалення вогнища, через яке старалися перескочити, що знаменувало очищення. Літні жінки та дівчата заготовляли в ці дні лікарські трави. Утім, не всі обряди цього дійства збереглися дотепер.
Найважливішим серед завершальних свят літнього циклу було церковне свято Петра і Павла (12 липня), до нього починали зажинати жито. Згодом відбувались обряди зажинок та обжинків. Під час жнив виконували обрядові пісні, в яких звеличували процес збирання врожаю.
Осінній цикл
Основною ідеєю осіннього обрядового циклу було забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. В християнській інтерпретації цей цикл триває від дня пророка Іллі (2 серпня) до дня св. Пилипа (27 листопада), після якого розпочинається Пилипівський піст (до Різдва).
Серед важливих свят є день пам’яті мучеників Маккавеїв, у народі — Маковія, Медовий Спас, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Цього дня готували обрядові печені коржики, облиті медом та розтертим маком («шулики», «ломанці»). Від цього дня розпочинався піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).
Шанованим святом був день Преображення Господнього (19 серпня), в народі — Другий (яблучний) Спас. Святили яблука, груші, колосся жита і пшениці. На святковий обід випікали пироги з яблуками. Готували поминальну вечерю, роздавали милостиню.
Успіння Пресвятої Богородиці українці називали Першою Пречистою (Центральна Україна), Першою Маткою (Галичина). Святили різне зілля, обжинкові вінки з жита, пшениці, льону, конопель. Починали період сватання та весіль. Завершували польові робити обжинками. Дожинаючи поле, наприкінці лишали жмуток колосків, обв’язували стрічкою («спасова борода»). З недожатого клаптика ниви нажинали останній сніп, який стояв до Різдвяних свят.
Церковне свято Усікновення глави Пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Івана (11 вересня) називали в народі — «Івана Головосіки». На це свято не різали ножом, не рубали сокирою, не їли нічого круглого, що нагадує голову (яблука, капусту, помідори тощо). Були заборонені розваги та пісні.
Важливим був і день преподобного Симеона Стовпника, або Семена (14 вересня), який вважали присвятковим. Цього дня вшановували вогонь, запалювали «каганець», «посвіт», «лучник». Починалися вечорниці. На «Михайлове чудо» — день чуда архангела Михаїла (19 вересня) — уникали важких робіт, сварок, прокльонів.
Великим святом був день Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня), народні назви — Друга Пречиста, Друга Матка. Цього дня весело святкували, влаштовували гостини, готували м’ясні страви, рибу, млинці, пироги та їздили до родичів.
У день Воздвиження Чесного Хреста (також Здвиження, 27 вересня) дотримувалися посту, на Бойківщині варили пісну юшку — «сапорок». У народі постували й застерігали починати нову справу (вважали її приреченою на невдачу).
Покрова Пресвятої Богородиці, або Покрова (14 жовтня) — одне з найбільших осінніх свят. На Покрову намагалися ввійти в нову хату, не поратися по господарству. З цього часу починалась пора осінніх весіль. Завершується осіннє обрядове коло передріздвяним постом Пилипівкою (28 листопада — 7 січня).
Календарно-побутова обрядовість — одна з найдавніших форм духовної культури українців, яка зберігалася через століття, адаптуючись до нових історичних умов. У добу незалежності чимало обрядово-календарних звичаїв відновлені, реконструйовані, як данина традиції та спосіб збереження історичної пам’яті. Багато з них зажили новим життям: так, широко практикуються театралізовані масові обряди та свята всіх річних циклів — «Різдвяні вертепи», «Новорічні колядування», «Закликання весни», «Великодні дзвони» тощо; в багатьох регіонах України відроджені традиційні народні свята «Купала».
Народні символи
Народна символіка оприсутнена в колективній свідомості певної етнокультурної (див. Етнокультура) групи, відображає та фіксує її світогляд, ментальність, психологію, історичний досвід, ставлення до сакрального тощо. Народні символи є носієм закодованого архетипово-позитивного змісту — пошанування природи, родючості, материнства, побажання добра, злагоди, родинного добробуту, безпеки, захисту від злих сил, зв’язку з пращурами тощо. Українська народна символіка синтезувала язичницькі та християнські елементи. Вона втілена в особливостях світосприйняття, традиціях, звичаях, фольклорі, облаштуванні середовища, декоративно-ужитковому мистецтві, народній творчості.
Однією з перших праць, присвячених символіці слов’ян, стало дослідження І. Вагилевича «Слов’янська символіка і демонологія» (1830–1840-ві, рукопис зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника). До вивчення слов’янської міфології звертався М. Костомаров: виокремлював символи місцевості, царства рослинного, царства тваринного, небесних тіл і стихій та їх феноменів; досліджував символіку рослинного і тваринного світів («Славянская мифология», 1847; «Историческое значение южно-русского народного песенного творчества», 1872 тощо). Власну концепцію ґенези, становлення, розвитку свідомості й мови з формуванням світоглядних уявлень народу запропонував О. Потебня («Про деякі символи в слов’янській народній поезії», 1860; «Про зв’язок деяких уявлень у мові», 1864; «Про міфічне значення деяких обрядів та повір’їв», 1865; «Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення», 1867 та ін.). Системний огляд слов’янської міфології виклав І. Нечуй-Левицький в етнографічно-фольклористичному дослідженні «Світогляд українського народу» (1876). М. Сумцов у монографії «Про весільні обряди…» (1881) увиразнив низку питань, пов’язаних із символікою («Весільні символи сонця, грому і дощу», «Весільні жертвоприношення» тощо). У розвідці «Релігійноміфічне значення українського весілля» (1885) приділено увагу культу сонця, короваю та ін. Питання символіки простежується серед зацікавлень Б. Грінченка, А. Кримського, М. Грушевського, П. Чубинського, О. Воропая, Г. Танцюри та ін.; залишається в предметному полі розвідок етнографів, істориків, антропологів, філологів, філософів сьогодення.
Виділяють кілька груп символів, що живили культуротворення в Україні.
Алфавіт (абетка слов’янська), книга, мова та мовлення. Слово було важливим символом для слов’ян, носієм і засобом вербальної магії. Значення національної святині для українців має «Пересопницьке Євангеліє» (сер. 16 ст.). Книга уособлює мудрість, історичні корені української духовності й мови.
Антропоніми, що несли символіку власних імен, прізвиськ, прізвищ людей. В українській традиції імена були родовими (на честь предків) або календарними (із прийняттям християнства давали імена мучеників, святих, пророків, залежно від дня народження). Джерелом формування власних назв із символічним значенням є міфологічні та релігійні вірування, біблійні (див. Біблія) сюжети; літературні твори та їхні герої; історичні, політичні та культурні діячі та ін.
Астральна, солярна символіка. Серед солярних символів (див. Солярний культ) важливе місце посідає, найперше, сварга — символ Сонця, щастя, раю, що ним здавна прикрашали весільні короваї, скрині, рушники, вишиванки, писанки. Серед символіки, що стала сакральним кодом українства, — зґарди, сонячне колесо, берегиня, тризуб, громовик, восьмикутна зірка тощо. Символіку Сонця уособлює коло в різних його виявах, наприклад, ритуалізовані дії (весняні хороводи), предмети, речі, елементи одягу (кругова вишивка, вінок, пояс), які вважалися оберегами від злих сил тощо. Хліб та посуд (миски) традиційно мали саме круглу форму. Також серед поширених в Україні — культ Місяця і Зорі. Ці символи репрезентативні у фольклорі, святкових обрядодіях (наприклад, за Різдвяних свят).
Атмосферні явища. В українському фольклорі та поетиці широко представлені різні стихії (блискавка, вітер, вогонь, вода тощо). Вітер — символ шкоди, руйнації і водночас оновлення. У народному фольклорі часто ототожнюється зі звісткою. Вогонь — символ духовної енергії; перетворення і переродження; щастя, сімейного добробуту; сонця; зв’язку з небесним світом; роду («родинне вогнище»). В Україні магічну й очищувальну силу мав купальський вогонь. Вода — символ чистоти і здоров’я; чесності й правдивості; кохання; сили. Вода використовується в різних обрядах, ще з часів давніх слов’ян (свято Івана Купала). Широко представлена в християнських традиціях як символ очищення від гріхів (в обряді хрещення) тощо. Особливо цілющою вважалася «жива вода» (свята, свячена, «стрітенська»).
Географічні, геологічні та символи землезнавства. Серед поширених:
- гора — часто трапляється у фольклорі як символ місця входу до потойбіччя, або орієнтир для пошуку джерела з живою та мертвою водою, у Біблії — пов’язували з Ісусом;
- земля — символ матері-годувальниці, щедрості, родючості, (прислів’я «Земля наша мати, всіх годує»), ототожнюється з поняттям «батьківщина», хоча є символом вигнання людини з небес у християнстві;
- камінь — символ єдності і сили або душевного болю та відчаю (в фольклорі та літературі);
- річка — вічний плин часу; перешкода, небезпека. Серед символів України — річка Дніпро (Славутич).
Символи побуту і звичаєвості, основних галузей господарства та народних промислів. При веденні господарства українці поєднували побутові справи з ритуальними (обрядовими) діями, в які вкладали важливий зміст (вишивання, ткацтво, писанкарство, випікання хліба тощо). Наприклад, хлібороби ставились до своєї справи з повагою, зберігаючи традиції — заорювання, завершення польових робіт, ін. Косовицю сіна проводили в липні від зорі до зорі; завершуючи справу, косарі залишали жмут нескошеної трави (трав’яний дід). Поміж тим, косити сіно у народі означало вмирати й народжуватись; сіно стелили на покутті, клали в колиску народженій дитині (див. Календарно-побутова обрядовість українців).
Поселення та житло українців. Житло — це символ неперервності роду, етнічної свідомості та духовності українців; атрибут багатьох обрядодій (народження, весілля, смерті). Традиційна українська хата — оригінальний витвір народу, зразок будівельних, етичних та естетичних, мистецьких конструкцій. Хата і весь цикл господарських будівель (вітряк, комора, клуня, криниця, кузня, хлів) були не лише місцем поселення, а й носіями символічних знаків, маркерами соціального стану, світоглядних позицій та складу сім’ї. Внутрішня площа хати поділялась на робочу (піч, мисник), обрядову (стіл на покутті), побутову (колиска, лава, ліжко, ослон, скриня). Піч — вогнище, було символом сім’ї («родинне вогнище»).
З житлом, побутом нерозривно пов’язана група числових та геометричних символів. Так, число «три» характеризувало поділ житлового простору на три яруси, у житловій кімнаті, зазвичай було три вікна. Кожна геометрична фігура несла своє значення: квадрат (стабільність, визначеність), коло, круг (сонце, нескінченність), трикутник (Трійця, вогонь). Геометрична символіка використовувалась у побуті, під час виготовлення декоративно-ужиткових творів (вишивка, різьблення, ткацтво тощо).
Вагоме значення має символіка кольорів в Україні (залежала від означуваних предметів, регіональних особливостей, традицій тощо). Особливе значення надавали кольоровій гамі в українській вишивці (див. Декоративно-ужиткове мистецтво). Серед найпоширеніших кольорів:
- білий — символ світла, вічності, святості, чистоти; сакральний для українців колір божественності, житла, одягу, рушників;
- зелений — символ природи, весни, молодості, плодючості полів;
- жовтий — символ світла, сонця, золота, тепла, меду і пшениці, достатку;
- червоний — багатозначний: може символізувати повноту життя, свободу, енергію життя й радості або ж агресію, війну, кров; залежно від місця нанесення чи використання може нести різне змістовне навантаження: на іконах — символізує Премудрість Божу, у вбранні (особливо весільному) — ознака святковості, часто — кохання;
- синій — символ неба і води, душевного спокою, захисту від недуг, оберегу від небезпеки.
Символіка народного одягу. Традиційний одяг розкриває специфіку етносу, особливості його матеріальної та духовної культури, регіональні уподобання, статусність особи, характер часу тощо. Костюм як знакова система містить у собі символіку:
- етнічну — вказує на належність до української нації;
- регіональну — простежується у декоративно-художніх елементах кожного регіону;
- статеву — чоловічий (сорочка, штани або шаровари); жіночий (різноманітніший), основу якого становила сорочка (довша за чоловічу), плахта (дерга, запаска, спідниця) тощо;
- вікову — простежується у кольоровій гамі верхнього вбрання (жінки похилого віку носили одяг майже без прикрас; у чоловічому одязі з роками стишували яскравість кольорів); верхній одяг відрізнявся від натільного та нагрудного значною різноманітністю (свити, жупан, кожух тощо);
- сімейну — наприклад, головні убори у заміжніх жінок, звичай ховати незаміжніх у весільному вбранні;
- соціальну — відрізнявся яскравістю тканин, оздобленням («Убрався в жупан і дума, що пан»); розрізняли повсякденний і святковий одяг.
Обрядова функція одягу виявлялась у специфічних способах його використання (наприклад, під час пологів).
Значущими в українській культурі є символи народної ботаніки, квітникарства. Використання рослинної атрибутики є відображенням навколишнього середовища, занять (зокрема, землеробства), духовного змісту народної екосвідомості. Зазвичай Україну ототожнюють з такими рослинними символами: деревами (верба, вишня, тополя тощо), квітами (барвінок, чорнобривці, волошка, мак, соняшник), кущами (калина), травами (полин, материнка). Зображення рослинних символів є елементами оздоблення творів народних майстрів. Українці вшановували та наділяли кожну рослину багатою семантикою, відповідно від обрядового дійства чи життєвого циклу людини.
Калина — символ неперервності роду українців, єдності нації («Без верби і калини — нема України»); вогню та сонця; вічної любові, кохання, дівочої краси та чистоти; українського козацтва. Калина — один із найвідоміших символів України в народній уяві та фольклорі. Її ґрона використовували в інтер’єрі української хати, клали між шибками, біля покуття. Ґроно калини, що висіла під стріхою, означало, що в хаті є дівчина на виданні, нею ж прикрашали весільне гільце та коровай. Калину висаджували на кожному подвір’ї, зрубати калину символізувало заручини чи одруження. Використовували рослину і в поховальній обрядовості. Калина часто згадувана в українських народних піснях (так, «Ой у лузі червона калина» — народна пісня, гімн Українських січових стрільців).
Верба — символ України, батьківщини; прадерево життя; символ надзвичайної працездатності; родючої сили, пробудження; самотньої чи зажуреної жінки. Верба першою зацвітала на початку весни, чому присвячували багато молодіжних розваг. Верба пов’язана з водою, саме біля неї українці копали криниці, висаджували її на подвір’ї, край городу чи біля ставу. З верби робили музичні інструменти (кобзи, бандури) та предмети побуту (дитячі колиски, ложки, човни, кошики). Гілочки дерева святили під час богослужіння на Вербну неділю. У фольклорі верба пов’язується з тугою матері, вдовиці, безталанної дівчини. У літературі — часто символізує тяжкий шлях українського народу.
Вишня — символ рідної землі, України; матері; дівчини-нареченої; світового дерева. Українці часто ототожнюють вишню з домівкою, оселею («Садок вишневий коло хати», Т. Шевченко). За давньою традицією, гілки вишні заносили до хати і прикрашали під час Різдва Христового. Вишня символізувала світове дерево життя, що траплялося в розписі стін житла чи елементах вишивки. В українській літературі цей символ часто використовували М. Старицький, І. Франко, Л. Костенко та ін.
Тополя — символ України; дерева життя; добра і зла; сумної дівчини, матері; краси, весни. В народній творчості ототожнюється з нещасливою долею матері чи дівчини, яка не дочекалася коханого (поема «Тополя» Т. Шевченка).
Дуб — древній символ слов’янських язичницьких богів (Перуна); сили, довговічності, здоров’я. Це дерево цінували за міцну сировину, яку використовували при будівництві. Часто при народженні хлопчика батьки висаджували дуб. Зберігся образ козака в українському фольклорі, силу та міць якого порівнювали з дубом.
Серед іншої «деревної» символіки: явір — символ козака, молодості; ясен — символ скромності, пісенної душі; яблуня — символ дівочої краси, кохання, доброти; бузина — символ нечистого, що має негативну магічну силу; липа — дерево, що, за повір’ями, відвертало прокляття; терен — образ незнищенної квітки життя.
Українці наділяли трави і квіти магічними властивостями, надавали їм обрядово-ритуальне значення; використовували їх як обереги, в інтер’єрі та розписі хати й хатнього начиння, як елементи вишивки. Добираючи рослини для квітника, враховували їхнє значення в народній символіці.
Барвінок — символ радісної життєвої сили; невмирущої пам’яті про покійних; дівоцтва, цнотливості; молодого козака. Барвінок використовували при народженні дитини, ним прикрашали весільний коровай. Рослина наділена символікою особистого щастя. В українському фольклорі барвінок здебільшого має прикметник «хрещатий» (пояснюють тим, що його чотири листочки схожі на хрест, а також здатністю рослини стелитися в усі боки, навхрест). В народі саджання барвінку порівнюється з любов’ю, зів’ялий барвінок — з недолею в шлюбі. В українській традиції зберігся звичай висаджувати барвінок на цвинтарі.
Волошки — символ чистоти, чемності, хлоп’ячої краси. Квіти мали широке ритуальне застосування, ними прикрашали ікони та хрести, додавали до святкових кошиків на Маковія (14 серпня) та Спаса (19 серпня). Волошки використовували в обрядовості при народженні дитини, інколи ними освячували молодих на весіллі. Також ці квіти клали в труну.
Мак — символ безмежності зоряного світу; сну і смерті; плодючості, заспокоєння. В усній народній творчості — символ красивої дівчини («Гарна дівка, як маківка»). Польовий мак (мак-видюк) — головний оберіг від лиходійства нечистої сили, ним обсипали навколо хати і хліва. У літературі часто символізує козака, який героїчно загинув за Україну. Зображення макового цвіту наносили на стіни українських хат.
Соняшник — символ поклоніння; Сонця; рідної землі, батьківської садиби. У фольклорі соняшник повертає пелюстки до сонця, так і людина звернена до Батьківщини. Образ соняшника часто використовувався в орнаментальних зображеннях українців.
Поширеним народними символами є також конвалія, рожа (у народі нею називали і троянду і мальву), чорнобривці тощо.
Євшан-зілля (полин) — степова рослина, що символізує пам’ять про рідну землю, Батьківщину. В українському фольклорі — надійний оберіг від русалок та нечисті, часто виступає символом безталанного кохання. У літературі символічне озвучення слова «євшан» будується на ознаці «запах».
Материнка — символ рідного краю, материнської любові, пристрасного кохання. Виряджаючи сина в далеку дорогу, мати давала з собою пучечок висушеної материнки, що часто описувалось в літературі. Під час Зелених Свят материнкою, чебрецем, полином прикрашали оселю.
Україна — це хліборобська країна, особливе місце серед шанованих рослин посідають злакові культури. Так, жито — символ життя, плодючості та достатку; етнічної свідомості українців, неперервності роду. Воно супроводжувало українців в усіх проявах сімейної обрядовості (від народження дитини, при весіллі, інколи клали в домовину) та святкового циклу. Житом засівали посівальника й молодят, житній сніп заносили на Різдво Христове до хати. Інколи жнива ототожнювали із кривавою битвою в фольклорі та літературі. Житній колос без зерна символізував порожню людину. Пшениця — багатозначний обрядовий атрибут, символ добробуту та гостинності. Хліб або пшеницю використовували в різних ритуалах, наприклад, при будівництві житла. Хліб і млинці випікали круглої форми — алегорія Сонця, саме його енергію вбирав пшеничний колос.
Квіти та трави тісно пов’язані з іще одним важливим символом — українським вінком. Виготовлення вінка має відбуватись з урахуванням колористики, видової характеристики зілля та трав (наприклад, не можна вплітати до вінка «нечисте» зілля — папороть, дурман тощо), часу плетіння тощо.
Народна зоологія (зооморфні символи). В українській фольклористиці виділяють чотири основні групи зооморфних символів — звірі, «гади» (з підгрупою комахи), птахи й риби (за класифікацією Н. Пастух). Процес доместикації тварин привніс до образно-символічної системи ще один класифікатор — дикий/домашній, який, своєю чергою, подвоює і додатково семантизує класи «звіриної» і «пташиної» символіки.
Традиційні образи звірів репрезентують типові уявлення українців про представників фауни та є виразниками узагальнених моральних рис (що знайшло відображення у літературі та фольклорі). Особливого значення набули символи птахів, які в міфології часто пов’язувалися з переходом між світами живих та мертвих (культ предків).
Горлиця — символ коханої дівчини, вірності, ніжності; матері й материнської журби, вічної пам’яті. У свідомості українців горлиця асоціювалась із лагідною коханою дівчиною, а сива горлиця — з матір’ю. Таку назву має, зокрема, Народний ансамбль народного танцю «Горлиця», багато українських фольклорних ансамблів та музичних колективів.
Ластівка — символ весни; добра і зла; матері, коханої дівчини. Ластівок вважали посередниками між життям і смертю, чужими краями і батьківщиною. У фольклорі та літературі птах символізує лагідну мову, ніжну матір.
Лелека (бусол, бузько, гайстер, чорногуз) — символ поваги до батьків; мандрівників; символ щастя і народження дітей; любові до рідної землі, України. До цих птахів ставились як до священних, гніздо лелеки заборонялося чіпати. Той двір, в якому птахи звили гніздо, вважався щасливим. За повір’ям, вони приносили немовлят до оселі (символ продовження роду). У літературі лелека символізувала й тугу за Батьківщиною. Лелеку зображували на історичних гербах українських територіальних одиниць: Біловодська з 781 (тепер смт Біловодськ Луганської обл.), Ананьєва з 1847 (сьогодні м. Ананьїв Одеської обл.), м. Буська Львівської обл.
Журавель — символ відданості рідному краю; туги, журби; вісник безсмертя, весни; вісник богів. В Україні журавлів кликали «веселиками». Пристрій для витягування води з криниць називали журавлем. Журавлів зображували на рушниках, які виконували функцію оберега. Їхній образ зустрічається в народних піснях, поезії. Журавель зображений на гербі м. Дунаївців Хмельницької обл. (затверджений 2003).
Соловей, cоловейко — символ співучої душі українця, милозвучності української мови. У фольклорі та літературі образ солов’я невіддільний від символу України-калини.
Символічним змістом у національній свідомості наділені й представники місцевої фауни: вовк, ведмідь, лисиця, кінь, кіт, віл, цап, собака. Кінь — символ сонця і водночас потойбічного світу. У фольклорі кінь завжди зображується поряд із козаком, як його побратим. Коза — символ воскресіння, предка народу; водночас алегоричний образ чорта. В українському вертепі образ кози був одним із провідних. Корова — символ добробуту, годувальниці селянської сім’ї (народне прислів’я «Корова у дворі — харч на столі»).
Більшість згаданих символів використовується в усній народній творчості. Йдеться про символіку в образних уявленнях природи; єднання людини з Космосом; засобах убезпечення від злих сил тощо. Віра в силу слова породила різні форми: заповіт, заклинання, закляття (прокляття), замовляння, клятви. Так, під час замовлянь (ворожінь) дії знахарів, мольфарів, [Чаклун[|чаклунів]] були пов’язані з використанням зілля під час обрядових дій.
Символіка людського тіла: голова символізувала розум; око — «зурочення» («зглаз»); рука — мірило сили людини, символ праці, молитви, підтримки.
Символіка української міфології та демонології пов’язана зі спільнослов’янськими, християнськими та власне українськими міфічними образами. До найдавніших із них за сучасними реконструкціями належать Велес (символ достатку, захисник домашніх тварин), Дерево життя, Див (демонічний персонаж, символ ворожнечі), Добро і Зло, Желя (богиня печалі), Білобог і Чорнобог (символи вічної боротьби добра і зла), Берегиня (оберіг родини), Коляда (матір Сонця, символ оновлення світу, одночасно зимове свято в давніх слов’ян), Купало (бог родючості, врожайного літа, лікарських рослин), Мара (богиня потойбіччя), Перун (бог грози) тощо.
З утвердженням християнства поширились образи Діви Марії (Богородиця), Іллі-пророка, Святої Трійці, святого Юрія та ін.
Серед символів української демонології — вовкулака (людина-перевертень), водяник (символізує зло, яке підстерігає людину у воді), домовик (божество, що живе в одній хаті), лісовик (символізував небезпеку в лісі) тощо. Відьма — один із найяскравіших персонажів української демонології (цей образ може бути символом недоброї та сварливої жінки). Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними; різновид русалок. Русалки — божества водойм, символ спокуси та небезпеки, що чатує на людину у воді. Чорт в українській міфології є зооморфною і антропоморфною істотою. Чорти й похідні від них образи (Чорнобог) є символами зла. Упир — символ зла, біди, смерті, епідемій та стихійного лиха.
Україна багата на символи — національні, регіональні, приватні, які з роками трансформувалися. Репрезентованим є символізм історичних постатей та подій. Так, Роксолана — символ трагічної долі бранки-полонянки та величі духу українки; Г. Сковорода — символ української мудрості і духовності; Т. Шевченко (Великий Кобзар) — символ України; перемоги українського народу над фізичним і духовним кріпацтвом; нездоланності України тощо. Серед символіки сучасної України — «Небесна сотня», яка уособлює героїзм, самопожертву заради захисту правди, гідності й свободи.
Символізм пам’ятних місць. Запорозька Січ — символ свободи та боротьби за волю України. Майдан — символ національної свідомості, згуртованості, боротьби за справедливість, людську гідність. За локацією, сучасний Майдан — територія площі Незалежності, розташованої в центрі м. Києва: саме тут відбулись Революція на граніті (1990), Помаранчева революція (2004), Революція гідності (2014), які стали символом незламної сили, прагнення до волі, гуртування нації.
Багато зі згаданих народних символів стали візитівкою незалежної України, атрибутом культурних подій і державних свят, повернулися в етнокультурний простір після десятиліть забуття і нищення. Символи несуть у собі глибокі духовні сенси, що транслюються через покоління.
Література
- Бойко О. Внесок Миколи Костомарова у дослідження фольклорної символіки квітів // Міфологія і фольклор. 2015. № 1–2 (18). С. 28–34.
- Борисенко В. К. Сімейна обрядовість українців ХХ — початку ХХІ століття. Київ : Інститут Мистецтвознавства Фольклористики та Етнології ім. М. Т. Рильського, 2016. 256 с.
- Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу: на матеріалах святково-обрядової культури українців. Київ : Унісерв, 2000. 190 с.
- Васіна З., Косміна Т. Українське весільне вбрання: етнографічні реконструкції. Київ : Мистецтво, 1989. 38 с.
- Войтович В. Українська міфологія. Київ : Либідь, 2002. 662 с.
- Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис : в 2 т. Мюнхен : Українське видавництво, 1958.
- Гнидка К. О. Етнофольклорна культура Буковини в умовах поліетнічних та глобалізаційних впливів // Культура і сучасність. 2014. № 2. С. 35–42.
- Гоцалюк А. А. Календарно-обрядове свято як духовний феномен української культури // Культура і сучасність. 2015. № 1. С. 28–33.
- Дмитренко М. Символ. Символіка. Фольклор // Україна в етнокультурному вимірі століть. 2015. Вип. 5. С. 21–33.
- Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. 5-те вид., допов. і випр. Корсунь-Шевченківський : В. М. Гавришенко, 2015. 912 с.
- Євсєєва Г. П., Ткач О. В. Фіто- і зоосимволіка в українському традиційному хатобудуванні // Строительство. Материаловедение. Машиностроение. Серия: Создание высокотехнологических экокомплексов в Украине на основе концепции сбалансированного (устойчивого) развития. 2016. Вып. 87. С. 61–68. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/smmcvtek_2016_87_9
- Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури. Київ : Довіра, 2006. 703 с.
- Ігнатенко І. В. Етнологія для народу: свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети, вірування українців. Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2016. 320 с.
- Іовхімчук Н. Символіка номінацій земля і вода в українській народній пісні // Науковий вісник Чернівецького національного університету. Слов’янська філологія. 2010. Вип. 506–508. С. 137–142. URL: http://nbuv. gov.ua/UJRN/Nvchnusf_2010_506-508_21
- Кайндль Р. Ф. «Гуцули»: їх життя, звичаї та народні перекази. Чернівці : Молодий буковинець, 2000. 208 с.
- Кожолянко Г. Етнографія Буковини : в 3 т. Чернівці : Золоті литаври, 2001. Т. 2. 424 с.
- Кожолянко О. Календарні свята та обряди українців Буковини: семантика і символіка. Чернівці : Друк Арт, 2014. 608 с.
- Кожолянко Г. Магічність буковинської Маланки: традиції та сучасність // Народна творчість та етнографія. 2008. № 1. С. 98–106.
- Косміна О. Ю. Україна, держава: одяг // Енциклопедія історії України. Україна — Українці : в 2 кн. Київ : Наукова думка, 2018. Кн. 1. 608 с.
- Куриленко Д. В. Зооморфні образи-символи як маркери генетично-архаїчного трафарету образного коду української химерної прози (архітектоніка зооморфного образу-символа коня) // Актуальні питання гуманітарних наук. 2020. № 30. Т. 2. С. 261–268. URL: http://www.aphn-journal.in.ua/archive/30_2020/ part_2/42.pdf
- Курочкін О. В. Святковий рік українців (від давнини до сучасності). Біла Церква : Пшонківський О. В., 2014. 392 с.
- Курочкін О. В. Українці в сім’ї європейській. Звичаї, обряди, свята. Київ : Бібліотека українця, 2004. 248 с.
- Макарчук С. А. Історико-етнографічні райони України. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2012. 352 с.
- Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін. Культура і побут населення України. 2-ге вид., допов. та перероб. Київ : Либідь, 1993. 284 с.
- Ніколаєва Т. О. Історія українського костюма. Київ : Либідь, 1996. 171 с.
- Павлюк С. П., Горинь Г. Й., Кирчів Р. Т. та ін. Українське народознавство. 3-тє вид., випр. Київ : Знання, 2006. 568 с.
- Пономарьов А. П., Артюх Л. Ф., Косміна Т. В. Українська минувшина. Київ : Либідь, 1994. 256 c.
- Самойлович В. П. Українське народне житло (кінець ХІХ — початок ХХ століть). Київ : Наукова думка, 1972. 51 с.
- Скуратівський В. Т. Місяцелік. Український народний календар. Київ : Мистецтво, 1993. 208 с.
- Стішова Н. С. Українські календарні свята осіннього циклу. Київ : Інститут Мистецтвознавства Фольклористики та Етнології ім. М. Т. Рильського, 2017. 240 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Українці : у 2 кн. Опішне : Українське Народознавство, 1999.
- Чебанюк О. Ю. Україна, держава: Календарні обряди // Енциклопедія історії України. Україна — Українці : в 2 кн. Київ : Наукова думка, 2018. Кн. 1. 608 с.
- Шкода М. Н. Традиції і свята українського народу. Донецьк : БАО, 2007. 384 с.
- Шуляк С. А. Міфосвіт рослинних символів у текстах українських замовлянь // Філологічні студії. Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету. 2013. Вип. 9. С. 643–649. URL: http:// nbuv.gov.ua/UJRN/PhSt_2013_9_95
- Янковська Ж. Солярна символіка в українській культурній традиції: символ вінка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. Соціальні комунікації. 2011. Вип. 26. С. 164–169. URL: http:// nbuv.gov.ua/UJRN/Nvuufilol_2011_26_34
Див. також
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Декоративно-ужиткове мистецтво України
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Гаврилишина Н. А. Україна: етнографічна мозаїка // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Україна: етнографічна мозаїка (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
