Бандура
Банду́ра (від пізньолат. pandura, з грец. πανδοῦρα — триструнна лютня) — український народний струнно-щипковий інструмент.
Зміст
Історична довідка
Первинні кобзу та бандуру вважають різновидами одного інструмента, хоч друга пізніша й досконаліша. Перша згадка про бандуру (1498) пов’язана з бандуристом Чурилом. Широко почали використовувати з 16 ст. Відтоді кобза-бандура стала загальновживаним інструментом в Україні (це засвідчує пісенний та історичний матеріал). Кобзу часто згадують у народних думах, побутових і ліричних піснях. Пізніше в піснях трапляється нова назва інструмента — бандура. Аналогічні інструменти були і в інших країнах. Це засвідчують їхні назви: англ. «бандоре», ісп. «бандурріа», груз. «пандурі».
Музикантів, які грають на бандурі, називають бандуристами чи кобзарями. На бандурі грали гетьмани (К. Розумовський, І. Мазепа, І. Самойлович). За царювання Катерини ІІ народних виконавців на бандурі переслідували.
Практика гри на бандурі до 20 ст. розвивалася в межах кобзарського мистецтва й аматорства.
Найбільша з колекцій бандур зберігається у Національному музеї народної архітектури та побуту України у м. Києві.
Загальна характеристика
У бандури грушеподібна, несиметрична форма: права її сторона ширша й округліша за ліву. Завдяки цьому на бандурі розташовують найдовші струни, що забезпечує найбільшу гучність звука. Довжину струн поступово зменшують до краю інструмента, тому вони дають рівномірне звучання в усьому діапазоні.
Бандура складається з корпусу, грифа (ручки). Основою корпуса є спідняк (нижня дека), який найчастіше роблять з цілого шматка дерева твердої породи (груші, клена). До спідняка зверху приклеюють деку з тонкошарової ялини.
Струни, розташовані на грифі бандури, називають басами; на корпусі, — приструнками.
Гриф (вузька верхня частина інструмента) закінчується головкою з поріжком і кілочками для кріплення басових струн, що йдуть уздовж грифа. Басові струни найдовші, обвиті мідним дротом — канителлю. Праворуч над декою — приструнки, закріплені угорі на кілочках шемстка (верхня частина деки). Знизу всі струни кріплять на спеціальних штифтах.
Зовнішній вигляд бандури змінювали і вдосконалювали. Із часом кількість струн збільшували. У бандури О. Вересая було 6 басів і 6 приструнків, у бандури Г. Бондаренка — 5 басів і 5 приструнків, у бандури Г. Хоткевича — 4 баси і 19 приструнків. У сучасної бандури — 10–14 басових струн і 40–50 приструнків. Діапазон: до великої октави — соль або ля 3-ї октави.
Інструменти, зроблені різними майстрами, відрізняються розмірами і формою, що зумовлює необхідність добирати струни до кожної бандури відповідно до її звукових якостей. Спочатку використовували кишкові струни, які поступово замінили стійкими металевими.
Виконавські прийоми та способи гри на бандурі
Звук видобувають щипком пучки з нігтем (природним або штучним, плектром). Інструмент передбачає виконавські прийоми та штрихи:
- щипок, удар, тремоло, флажолет, стаккато, гліссандо;
- гамоподібні ходи (одноголосі, паралельними терціями, секстами, октавами);
- гра три- й чотиризвучними акордами.
Історично усталилися 3 способи гри на бандурі:
- чернігівський (бандуру тримають між колінами, лівою рукою беруть лише бунти, а правою, вказівним та середнім пальцями — приструнки);
- полтавський (трохи розгорнуту назовні бандуру тримають між колінами, лівою рукою беруть бунти й іноді переходять на приструнки);
- харківський (започаткував сучасний спосіб гри, коли лівою рукою беруть і бунти, і приструнки).
Чернігівський спосіб гри не був властивий виконавству кобзарів стародавніх часів: він є пізнішим i походить від зрячих аматорiв-бандуристів. Цей спосіб також пов’язаний із хроматизацiєю бандури (конструкторські експерименти в цьому напрямку почалися на зламі 19–20 ст.), яка зробила неможливою гру на приструнках лівою рукою. Після хроматизації бандура перетворилася з побутового інструменту на суто концертний. Бандура має виконавські можливості подібні до фортепіано: можна грати десятьма пальцями й видавати акорди. Бандуру тримають вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всіх струнах обома руками. Цей спосіб гри називають харківським, на відміну від звичного сьогодні чернігівського (бандуру розвернено ліворуч, ліва рука грає тільки на басах, а права — тільки на приструнках).
Майстри-винахідники бандури
Майстри-винахідники Т. Нечипоренко, І. Скляр (1906–1970), В. Тузиченко (1906–1975), О. Корнієвський, Г. Паліївець (?–1938), С. Снєгірьов (?–1955), В. Герасименко значну увагу приділяли хроматизації звукоряду, стабілізації форми бандури.
І. Скляр створив київську бандуру з хроматичним перестроюванням і розробив нову конструкцію бандури, в якій поєднав київський і харківський способи гри.
1954 розпочалося серійне виробництво бандур із перемикачами на Чернігівській музичній фабриці.
У м. Львові В. Герасименко створив бандуру «Львів’янка» (з 1964 виготовляють на Львівській фабриці музичних інструментів).
Репертуар
Основа репертуару виконавців на бандурі — пісні народні українські, думи, твори професійних композиторів. Серед українських авторів концертних творів для бандури — композитори Г. Хоткевич (героїчна поема «Байда», думи «Буря на Чорному морі», «Невільницький ринок у Кафі»), А. Коломієць («Українська соната» для бандури та фортепіано, 1968; соната для двох бандур, 1982), М. Дремлюга (концерт для бандури з симфонічним оркестром, поема-рапсодія, 1981; 3 сонати, 3 сюїти), К. Мясков (1921–2000); 4 фантазії та концерт для бандури з оркестром народних інструментів, п’єси для бандури соло), В. Кирейко, М. Сільванський (1916–1985), В. Зубицький, В. Губа.
Виконавці
Серед кобзарів-бандуристів: Ф. Гриценко-Холодний (1814–1889), В. Кабачок (1892–1958), І. Кучугура-Кучеренко (1878–1937), Ф. Кушнерик, Є. Мовчан, В. Перепелюк (1910–2000), М. Полотай (1897–1993), виконавець, педагог і композитор Г. Хоткевич.
У 1950-х відроджено сольне концертне виконання на бандурі. Зросла плеяда бандуристів — концертних виконавців, деякі з них поєднують гру зі співом: народні артисти УРСР А. Бобир, Г. Нещотний, Г. Менкуш, С. Баштан.
Лауреати міжнародних і державних конкурсів — Н. Писаренко, A. Омельченко (1926–1981), Л. Коханська (нар. 1958), К. Новицький (нар. 1948), Р. Гриньків, Л. Посікіра (нар. 1952) та інші. Серед українських бандуристів на еміграції — В. Ємець, Г. Китастий, П. Потапенко (1914–1998; Україна — США).
Бандури почали широко використовувати не тільки для акомпанементу, а також як сольний та ансамблево-оркестровий інструмент. Бандура входить до складу оркестрів та ансамблів українських народних інструментів. Утворили капели й ансамблі:
- Українську капелу бандуристів імені Тараса Шевченка (м. Київ, 1918; з 1949 діє у м. Детройт, штат Мічиган, США);
- Національну заслужену капелу бандуристів України імені Г. Майбороди (м. Київ, 1918);
- тріо бандуристок «Українка» (з 1968);
- Канадську капелу бандуристів (заснував 1991 В. Мішалов).
Навчання гри на бандурі
Один із перших класів гри на бандурі відкрито 1908 у Київській музично-драматичній школі М. Лисенка (тепер Київський державний музичний ліцей імені М. В. Лисенка).
Співаків-бандуристів, майстрів кобзарського мистецтва та викладачів музики готує Стрітівський педагогічний фаховий коледж кобзарського мистецтва (від 1989, Київська область).
Відомі педагоги-бандуристи: Г. Хоткевич, В. Кабачок, А. Бобир, B. Герасименко, А. Омельченко, С. Баштан (1927–2007) та ін.
Видано посібники гри на бандурі Г. Хоткевича (1909), В. Шевченка (1914), В. Овчинникова (1913–1914), М. Домонтовича (1913), В. Кабачка та С. Юцевича, М. Опришка (1967), А. Омельченка (1973), С. Баштана та А. Омельченка (1984).
Видання, конкурси та організації
1981 засновано літературно-музичний квартальник «Бандура» (видання Школи кобзарського мистецтва у м. Нью-Йорку, США).
Проводять Міжнародний конкурс бандуристів імені Г. Хоткевича (від 1993), Всеукраїнський конкурс бандуристів і кобзарів імені В. Кабачка, Всеукраїнський фестиваль-конкурс бандурного мистецтва «Кобзарському роду нема переводу!» (м. Кам’янець-Подільський Хмельницької області), Всеукраїнський конкурс бандуристів «Кубок Києва» тощо.
1995 у м. Києві засновано Всеукраїнську спілку кобзарів, від 2002 — Національна спілка кобзарів України.
Література
- Кабачок В., Юцевич Є. Школа гри на бандурі. Київ : Державне видавництво образотворчого мистецтва та музичної літератури УРСР, 1958. 229 с.
- Гуменюк А. І. Українські народні музичні інструменти. Київ : Наукова думка, 1967. 240 с.
- Скляр І. М. Київсько-харківська бандура. Київ : Музична Україна, 1971. 116 с.
- Баштан С. В., Омельченко А. Ф. Школа гри на бандурі. Київ : Музична Україна, 1984. 138 с.
- Немирович І. О. Взяв би я бандуру. Київ : Товариство «України», 1986. 94 с.
- Хоткевич Г. М. Музичні інструменти українського народу. 2-га ред. Харків : Савчук О. О., 2018. 512 с.
- Бандури // Naoni. URL: https://noni.org.ua/dovidnyk/bandura
- Українська капела бандуристів ім. Т. Шевченка (Детройт, США) // Ukrmusic.Online. URL: https://ukrmusic.online/encyclopedia/ukrainska-kapela-bandurystiv-im-t-shevchenka/
- Bandura Space. URL: https://banduraspace.com/
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Чорна М. В. Бандура // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бандура (дата звернення: 12.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
