Вовкулака
Вовкула́ка (вовкун, вовкула, вирод, перевертень) — людина у вовчій подобі. В українській міфології — той, хто володіє надприродною здатністю перетворюватися на вовка (перевтілюватись у вовка).
Зміст
У народних уявленнях
У народній уяві вовкулаки поділялись на вроджених та зачарованих (або обернених). Вважали, що в разі, коли вагітна жінка несподівано побачить вовка або з’їсть м’ясо тварини, яку роздер вовк, — її немовля стане вовкулакою. Вроджені вовкулаки, за повір'ями, з’являлися на світ із лона матері не головою, як належить, а ногами. Удень своє життя проводили в сім’ї, як і всі люди, а вночі, перетворювались на вовків, винищували худобу. Одна з українських легенд мить перетворення людини на вовка описує так: «Як прийшла його пора, вийшов за клуню, устромив ножа в землю, почав розбиратися, геть розібрався, голий зостався. Потім перекинувся через той ніж, та й став вовком».
Зачарованими вовкунами ставали в результаті зловмисного магічного впливу лихих чаклунів чи відьом або внаслідок тяжких провин. Перетворення людини на вовкулаку відбувалося за обставин, коли на неї накидали звірячу шкуру або ж чарівну наузу (спеціальний пасок, мотузку або ошийник). Так, за народними переказами, чаклуни у заздрощах часто обертали на вовкулак молодих після вінчання. Теща могла перетворити свого зятя на вовка за те, що він погано поводився з її донькою. Це могло статися і від рук дівчини, яка кидала зачаровану стрічку на хлопця, що її зрадив. Здебільшого зачаровані вовкулаки були приреченими на тривалі страждання.
За повір’ями, на вовкулаку можна було обернути і старого, й малого. Тільки-но людина оберталася — відразу поростала звіриною шерстю і втікала від люду. Вовкуни мешкали у барлогах, бігали у лісових хащах і водночас зберігали свій людський внутрішній світ. Потрапивши до зграї вовків, добували їм корм, нападали на худобу.
Впізнати вовкулаку начебто можна було за задніми лапами (не вовчої будови, а колінами вперед, як у людини) та мотузкою на шиї. Якщо її розірвати — вовкулака знову перетворювався на людину. Повернути до людської подоби зачарованого вовкулаку також могли чаклуни, відьмаки та вроджені відьми (серед засобів: протягання через ярмо, побиття житнім перевеслом чи трьома різками, допоки вовча шкіра не лусне і не злізе повністю та ін.). Вважали, що шкура на вовкуні трималася завдяки поясу, який із часом рвався. Відтак зачарований вовкулака рано чи пізно повертався до своєї людської подоби.
Відомі й вірування в те, що у вовкулак, на відміну від справжніх вовків, могли виростати крила. Часом ці крилаті істоти злітали у небо й накидалися на світило, через що відбувалося затемнення сонця.
Географія поширення. Етимологія
Уявлення про існування людей, які за певних обставин стають вовкулаками, були поширені в середовищі практично всіх слов’янських народів. Відомі під різними назвами у білорусів (вовкулака, вовкалека), росіян (волкодлак, іноді вурдалак), поляків (вілколак, вілколєк), чехів (влкодлак), словаків (влколак), сербів (вукодлак).
Етимологічно назва походить від слів «вовк», що прямо вказує на тварину, і складнішого для інтерпретації «длак, длака» (в українців Галичини — «кодлак», звідси — кудлатий), тобто вовна, шерсть, буквально — вовча шерсть. Поряд із тим іменник «кодло» у низці слов’янських мов (зокрема, українській, болгарській) вживався і в значенні «рід, плем’я». Тоді термін вовкодлак тлумачать як вовчий рід, або вовче плем’я.
Джерела
Одним із перших про вовкулак згадував давньогрецький історик Геродот, коли описував неврів, — плем’я, яке мешкало у верхів’ях р. Дніпра в 5 ст. до н. е. Із посиланнями на скіфів та еллінів, які жили серед неврів, знали їхній побут і звичаї, Геродот вказував, що у племені з давніх-давен існували вірування у здатність стати вовками на кілька днів, а потім знову набрати людського вигляду.
Рисами вовкулаки був наділений образ полоцького князя Всеслава Брячиславича у «Слові о полку Ігоревім»: «Упав на швидкого коня і скочив з нього сірим вовком» та «Великому Хорсові вовком путь перебігав».
Фігурує згадка про перевертнів і в народній старині про Вольгу Волхва (або Волха Всеславича), герой якої перекидається на хижого звіра, птаха та рибу. Оповіді про вовкулаків побутували в українському та білоруському фольклорі практично до кінця 19 ст.
Витоки уявлень
Витоки вірувань у вовкулак-перевертнів зазвичай пов’язують із добою первісного тотемізму. Виявлялися як у давніх світоглядних уявленнях про тісну кровнородову спорідненість людей і тварин, так і в практиці мисливського маскування та здійснення магічних (див. Магія) обрядів із перевдяганням у шкури тварин. Пережитки таких обрядів зафіксовані етнографією: наприклад, як елементи давньослов’янських свят на честь язичницького бога Велеса, що увійшли в традицію Святок та Масниці.
Історичні та етнографічні розвідки свідчать, що у багатьох давніх народів Європи та Азії юнаки, які проходили ініціацію (випробування перед переведенням до групи дорослих чоловіків — повноправних членів общини), гуртувались у загони «воїнів-вовків», носили бойовий пояс, металеву шийну гривну, пили наркотичну (п’янку) рідину та викрадали дівчат. Ймовірно, відгомоном цієї давньої традиції є звичай називати нареченого «вовком».
Серед припущень: образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними потойбічними силами або ж слугував своєрідним міфологічним способом пояснення незрозумілих людині явищ природи. Не виключають його роль як одного з багатьох «образів-залякувань» у давніх спільнотах, призначений застерігати людину від лихих вчинків та нагадувати про можливе покарання.
У народній мові дотепер жива метафора «вовком дивитися» (про недоброзичливу людину) та приказка «скільки вовка не годуй, все одно в ліс дивиться». Здебільшого це адресовано особам, які не пройшли належної соціалізації, адаптації до загальновизнаних суспільних норм і правил поведінки.
Література
- Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. Київ : Український письменник», 1993. С. 17–18.
- Супруненко В. П. Народини: Витоки нації, символи, вірування, звичаї та побут українців. Запоріжжя : МП «Берегиня» ; СП «ФАЄЗ», 1993. С. 134.
- Войтович В. Українська міфологія. Київ : Либідь, 2002. С. 80.
- Предко О. І. Психологія релігії. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2014. 480 с.
- Філоненко С. О. Вовкулаки починають і програють: мотив перевертня в сучасній українській белетристиці // Наукові записки Бердянського державного педагогічного університету. Серія: Філологічні науки. 2014. Вип. 4. С. 295–301.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Базик Д. В. Вовкулака // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вовкулака (дата звернення: 1.05.2024).
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 03.11.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
