Відьма
Ві́дьма (походить від праслов’янського вѣдь — знання, букв. та, що відає, знає; пор. біл. ведзьма, чеськ. vedma, пол. wiedźma) — образ нижчої міфології, вроджена або навчена чаклунка, яка є носійкою знань та володіє надприродними здібностями, магією.
Зміст
Історична довідка
Витоково феномен жінки-відьми сягає корінням у царину міфологічних уявлень. Зазвичай міфологію поділяють на вищу (міфи про богів та героїв) та нижчу, в якій відображені прадавні уявлення про різних духів природи, істот, що не мали божественного статусу (вампіри, перевертні, відьми, гноми, русалки, феї тощо). Образ відьми як посередниці між сакральним і профанним світами є доволі давнім і особливим архетиповим конструктом у міфологічному світосприйнятті та світорозумінні.
Приміром, у Біблії згадано про Ен-Дорську ворожку (1 Цар. 28: 7–24), яка викликала на прохання царя Саула напередодні вирішальної битви дух покійного пророка Самуїла.
До періоду 8–7 ст. до н. е. відносять діяльність давньогрецьких віщунок-сивіл (дійшли згадки про еретрійську, кумську, фригійську та ін.).
Згодом у античності сформувався синкретичний образ — т. з. фессалійські відьми. Про фессалійських чарівниць згадував Платон, Аристофан. Назву співвідносять з жінками-астрономами, зокрема Аглаонікою з Фессалії, яка вміла передбачувати фази Місяця й місячні затемнення та лукаво приписувала собі дар «змусити Місяць зникнути з небосхилу». Пізніше на Фессалійську відьму посилався Плутарх.
У подальшому смислові акценти образу фессалійської чаклунки зміщуються: від мудрої освіченої жінки, знавчині астрономії, математики, механічних і оптичних інструментів, до зловісної знахарки, що займається «негідним» жіночим цілительством, готує отруйне зілля, аби нашкодити людям.
Із утвердженням і поширенням християнства ставлення до відьом зазнало істотної трансформації по всій Європі — їх пошанування як охоронниць знань і носійок язичницьких традицій заступили ворожість та марновірний страх. Християнство оголосило відьом посередницями між людьми і демонами, приписало здатність насилати засухи, знищувати врожаї, викликати голод, епідемії, стихійні лиха тощо.
Такий образ відьми відстежено в епоху середньовіччя та Відродження, зберігся він і дотепер у масовій свідомості. Упродовж століть набув суперечливих і лиховісних рис [стереотипні уявлення про зовнішність відьми яскравою демонструють гравюри А. Дюрера: з одного боку, молода і зваблива («Чотири відьми», 1497), з іншого — стара та огидна («Відьма верхи на козлі», 1500)].
Назагал відьма, як у зовнішніх, так і внутрішніх проявах, вирізнялася функціональною амбівалентністю у координатах «добро — зло», «безпека — небезпека», «краса — потворність» тощо; постала деяким межовим персонажем.
Характеристика
Традиційно сформувався образ жінки-відьми (рідше чоловіка-відьмака), яка має родинні або договірні зв’язки з нечистою силою, демонами. Відьму зазвичай наділяли такими можливостями:
- розуміння мови тварин і птахів;
- володіння особливою вербальною магією (замовляння, закляття);
- травництво, знання властивостей (цілющих і згубних) рослин, рецептів готування магічного зілля;
- ворожіння, володіння даром яснобачення і пророцтва;
- вміння літати повітрям (за допомогою спеціальної мазі, мітли, верхи на тваринах, людях тощо);
- вміння обертатися на різних тварин (кішку, собаку, сороку, змію, жабу та ін.);
- здатність управляти іншими людьми, підкоряти їх своїй волі; вміння впливати на природні явища;
- унікальну здібність орієнтуватися у незнайомій місцевості;
- здатність зурочувати людей, свійську худобу (відбирати кров і молоко), шкодити врожаю і приплоду тощо.
За повір’ями відьми після смерті мстяться тим, хто їх образив за життя.
Місцями зібрань відьом вважали гори (приміром, Лису гору в Києві), перехрестя, де ті влаштовували шабаші.
Упродовж багатьох століть демонізації жінок сформувалися ті «критерії», завдяки яким можна було ідентифікувати відьму. Найбільша небезпека звинувачень та переслідувань, особливо у часи діяльності інквізиції, загрожувала неординарним особистостям, тим, хто вирізнявся особливо яскравою (напр., руде волосся) чи потворною зовнішністю, володів незвичайними здібностями. Вважали, що відьма гіпнотично впливала на інших, пронизуючи їх поглядом; мала на тілі особливі мітки (зокрема родимки, певні плями дивної форми, хвіст тощо) та ін. Своєрідною інструкцією з розпізнавання відьом та боротьби з ними стала книга «Malleus Maleficarum» («Молот відьом», 1486).
Український контекст
Загалом феномен «відьми» в українській традиції розглядають як демонологічний образ, носій одночасно позитивних і негативних характеристик і функцій, що оприявнюються на порубіжжі профанного та сакрального світів.
Г. Квітка-Основ'яненко на прикладі «Конотопської відьми» вперше в українській демонології показав цілий спектр «відьомських метаморфоз», розкрив, яким чином народні вірування, закріплюючись у масовій свідомості, стають забобонами.
Проте в українській традиції ставлення до відьом було помітно лояльнішим, ніж у Західній Європі. На українських теренах переслідування і суди над відьмами не набули такого масштабу й жорстокості, як у Європі (відьму зазвичай карали за спричинену шкоду окремій людині чи громаді, господарству, наприклад, зникнення молока в корови, викрадення сала в свиней, курячих яєць тощо).
У переважній більшості українських вірувань, казок віддзеркалено амбівалентну «діяльність» відьми, яка могла нашкодити, але й допомогти, зцілити, принести користь. Поширеними були уявлення про здатність чарівниці «збирати зорі з неба», літати, набувати подобу різних тварин, знахарство. Існували стійкі уявлення про засоби захисту від відьом, обереги, дієві символічні перешкоди (наприклад, розсипаний мак-видюк, окреслене крейдою чи косою коло, закладена в дверні щілини кропива, листя осики, клена, берези тощо). Поряд із тим закріпився образ відьми як хранительки знань, таємниць (зокрема, перекази про важку смерть відьми, яка не може померти, доки не позбудеться своєї демонічної сили і не передасть свої знання й силу наступниці).
Архетип відьми, підкріплений численним фольклорним та етнографічним матеріалом, широко репрезентований і в українській художній літературі (М. Гоголь, В. Шевчук, Г. Хоткевич, М. Коцюбинський, О. Забужко, та ін.).
Цитата
М. Гоголь у творі «Вій» художньо описав зустріч Хоми Брута («філософа» із київської бурси) з відьмою:
«Жили йому затремтіли: перед ним лежала красуня, якої ще й світ не бачив. Здавалось, ніколи ще риси лиця не творили такої гострої і водночас гармонійної краси. Вона лежала мов жива; чарівне чоло, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося замисленим; брови — ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над закритими очима; а вії стрілами впали на лиця і пашіли огнем таємних жадань; уста — рубіни, ладні розквітнути усміхом щастя, повінню радості... Та в них же, в тих самих обрисах, вбачав він щось моторошно-пронизливе. Він почував, що душа йому починала якось болісно щеміти, неначе серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ. Рубіни тих уст, здавалося, кров'ю прикипали аж до серця. Враз щось моторошно знане з'явилося в її лиці.
— Відьма! — скрикнув він не своїм голосом, одвів од неї очі, побілів увесь і почав читати своїх молитов»Гоголь М. Вій // УкрЛіб. Бібліотека української літератури. URL: https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=14&page=4
Література
- Іларіон, митроп. Дохристиянські вірування українського народу. Київ : Обереги, 1992. 424 c.
- Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. 2-е вид., допов. Львів : Літопис, 2001. С. 142–172.
- Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору.2-ге вид., допов. й перероб. Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2005. 310 с.
- Мітусова С. Амбівалентна природа образу відьми (на матеріалі фольклорних і літературних творів). Харків : Майдан, 2006. 108 с.
- Кметь В. С. Архетипний образ відьми у творчій інтерпретації Валерія Шевчука // Питання літературознавства. 2011. Вип. 82.
С. 274–281. - Кметь В. Образ відьми у народно-демонологічних оповідях Східного Поділля: спроба реконструкції на матеріалах польових досліджень // Міфологія і фольклор. 2012. № 4 (12). С. 48–54.
- Данилюк-Терещук Т. Я. Образ відьми: літературна версія Г. Ф. Квітки-Основ’яненка // Прикарпатський вісник НТШ. Слово. 2019.
№ 2 (54). C. 244–254. - Предко О. І. Арсен Річинський про українську релігійну свідомість: особливості та сьогоденні рецепції // Матеріали ХІ Річинських читань «Арсен Річинський – життя в ім'я людей та України», присвячених 130-й річниці від дня народження Арсена Річинського / За ред. О. Сагана П. Мазура, В. Кучерука. Ізяслав, 2022. C. 58–63.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Предко О. І. Відьма // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Відьма (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.10.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
