Вінчання
Вінча́ння — у християнстві — таїнство церковного шлюбу, благословення Церквою наречених за їхньою добровільною згодою на подружнє життя. Вважають, що через таїнство шлюбу подружжя отримують благодать Божу, Господь незримо з’єднує їх в одне ціле, де «обоє будуть одним тілом» (Мт. 19:5). Новоженці дають перед Богом обітницю любові, вірності, відданості впродовж усього життя, будують «домашню церкву».
Історична довідка
Витоки обряду вінчання сягають давньогрецької, давньоюдейської традицій (прикрашання молодят вінками з квітів, ритуальне зв’язування рук тощо), церемонія увібрала деякі народні звичаї. Назва чину походить від ритуального покладання шлюбних вінців (корон) на голови наречених.
Таїнство шлюбу в християнстві вважають найдавнішим, уведеним Богом ще до гріхопадіння людей. При цьому богослови посилаються на Старий Завіт: «І створив Бог людину за Своєю подобою, — за Божим образом створив її; Він створив їх чоловіком і жінкою. Бог поблагословив їх і сказав: Плодіться і множтеся, та наповнюйте землю…» (Бут. 1:28); «Тому залишить чоловік свого батька й свою і пристане до своєї жінки — і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:24). Ці ж слова, за свідченням євангеліста Матвія, цитує Ісус Христос, додавши: «що Бог поєднав, людина хай не розлучає» (Мт. 19:5-6). За новозавітним переказом, Ісус освятив шлюб Своєю присутністю на весіллі в Кані Галілейській.
Давня Церква не знала спеціального чину вінчання: церемонія шлюбу полягала у благословенні та короткій молитві єпископа, спільній участі наречених у Євхаристії. Окремий чин вінчання відомий не раніше 9 ст. (у Візантії).
Із початками християнства в Давній Русі чин вінчання спершу не вважали необхідним. Дійшли свідчення, що вінчання в церкві проводили тільки княжі та боярські родини, тоді як простий люд справляв весілля за стародавніми народними звичаями. Від 13 ст. київські митрополити почали запроваджувати вінчання серед селянства, проте позиції звичаєвого права лишалися міцнішими. За Литовськими статутами вінчання стало обов’язковим для визнання законності шлюбу; діти, народжені у невінчаному шлюбі, мали менші права на спадщину.
Як обов’язковий чин введено в Російській імперії Синодом у 17–18 ст. За історичними відомостями, до кінця 19 ст. зберігався часовий розрив (здебільшого у кілька тижнів) між вінчанням і весіллям. У радянську добу вінчання воліли здійснювати таємно.
Разом із відродженням релігійного життя в незалежній Україні, обряд вінчання став поширеною практикою.
Характеристика
За канонічними вимогами, наречені мають сповідувати християнську віру, бути охрещеними, воцерковленими. З часом були вироблені правила, що дозволяли вінчатися вірянам, які належать до різних християнських конфесій (наприклад, православним із католиками). Вимога належності до церкви стосується і свідків. Перед вінчанням наречені мають здійснити таїнства сповіді і причастя.
Церковна відправа таїнства шлюбу складається з двох частин — заручин (обручення; за традицією, проводили окремо, за певний час до весілля) і власне вінчання. Тепер зазвичай проводять одночасно.
Богослужбовий чин вінчання здійснюється в храмі, включає підтвердження подружньої згоди, благословення наречених, молитви, читання Євангелія, покладання священником на голови молодят шлюбних вінців, обмін обручками, обряд спільної чаші, з’єднання рук молодят рушником, потрійний обхід довкола аналоя (тетраподу). Головним атрибутом чину є вінець — символ обітниці, обрання і священного шлюбу.
Проведення чину вінчання залежить від церковного календаря: так, у церквах візантійської традиції не вінчають в дні великих релігійних свят, упродовж всіх чотирьох тривалих постів, Масляного й Великоднього тижнів, у період від Різдва Христового до Хрещення Господнього, напередодні та в дні згадування Відсічення голови Івана Хрестителя й Воздвиження Хреста Господнього, у переддень храмового свята, а також по вівторках, четвергах і суботах.
В Україні обряд вінчання зазвичай проводять після державної реєстрації шлюбу (наявність свідоцтва про реєстрацію шлюбу розглядають водночас і як доказ на відсутність формальних перешкод до шлюбу, пов’язаних із віком, чинним попереднім шлюбом тощо).
Додатково
- В Україні з давнини молодят називали князем і княгинею саме через обряд покладання на голови «золотих» вінців.
- За традицією, батьки молодят на вінчання не йшли, але благословляли їх іконою й передавали той образ дітям.
Див. також Шлюб церковний.
Література
- Онацький Є. Вінчання // Українська мала енциклопедія : у 8 т. Буенос-Айрес : Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині, 1958. Т. 1. Кн. 2. С. 175–176.
- Жайворонок В. В. Вінчання // Знаки української етнокультури: Словник-довідник. Київ : Довіра, 2006. С. 97–98.
- Макаров А. Стиль жизни, нравы и вкусы старого Киева. Киев : Скай Хорс, 2017. С. 357–381.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вінчання // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вінчання (дата звернення: 10.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 25.03.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
