Декоративно-ужиткове мистецтво України

У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, м. Київ

Народне мистецтво — складне та багатогранне, охоплює різні види народної творчості: танці, музику, пісні, фольклор, будівництво, прикладне мистецтво. Народні майстри постійно вдосконалювали і збагачували свої вміння; виготовляючи речі, робили їх не тільки побутовозручними і практичними, але й не забували прикрасити. Наші предки обожнювали природу та її складові, що знайшло відображення в мотивах народного декорування.

Народне мистецтво сполучило в собі духовну й матеріальну діяльність, досвід і творчість майстрів, утілені в художніх творах. Народне мистецтво існує у двох формах: перша — приватна творчість народних майстрів (для себе і родини); друга — народні художні промисли — ручне виготовлення художніх виробів окремими майстрами або організованими підприємствами для збуту.

Декоративно-ужиткове мистецтво — галузь творчості, мистецтво створення та художнього оформлення виробів, переважного побутового призначення. До таких предметів належать: меблі, посуд, одяг, різне начиння, прикраси, знаряддя праці та інше. Матеріалом для творчості слугують текстиль, дерево, кераміка, метал, скло, фаянс, фарфор тощо. Техніки виконання — багаті й різноманітні: різьблення, розпис, вишивка, вибійка, художнє литво, карбування, плетіння тощо. Декоративно-ужиткове мистецтво задовольняє водночас практичні й художні потреби суспільства, є частиною культурної спадщини, втілює досвід естетичної організації предметного середовища. Воно тісно пов’язане зі способом життя, побутом, звичаями, традиціями, етнонаціональними особливостями, світоглядними уявленнями, смаками.

Зміст

1 Історична довідка
2 Вишивка
3 Гаптування
4 Килимарство
5 Гончарство
6 Іграшка народна
7 Гутництво
8 Декоративний розпис
9 Деревообробництво
10 Художня обробка металу
11 Писанкарство
12 Витинанки
13 Державна підтримка народного мистецтва
14 Народний художній промисел
15 Література
16 Див. також
17 Автори ВУЕ
18 Важливо!

Історична довідка

Декоративно-ужиткове мистецтво виникло ще на ранній стадії розвитку суспільства; художній рівень оздоблення побутових речей сприяв розвитку цивілізації та відображав загальний рівень культури народу. Кожна історична епоха позначалася на видах, формах, художніх стилях, тенденціях розвитку. Поряд із тим декоративно-ужиткове мистецтво зберігало ключові, архетипові образи і сюжети. Центральним образом українського декоративного мистецтва постало «дерево життя» — міфологема, що, на думку етнографів, відображала традиційні уявлення про будову Всесвіту.

У добу промислової революції ручне виробництво маргіналізувалося. Окремі митці критично ставились до механізації промисловості. Задля збереження народних ремесел, ними почали опікуватися діячі культури, меценати. Так, українське народне мистецтво підтримували І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський.

З кінця 19 — початку 20 ст. взірці й візерунки народної вишивки почали збирати відомі українки. Варвара Капніст (1840/1841–1922) організувала колекції шитва в родинному маєтку (с. Михайлівка Лебединського повіту, тепер Сумського р-ну Сумської обл.); Катерина Скаржинська (1852–1932) організувала перший приватний музей українських старожитностей. Дослідницею української вишивки стала Олена Пчілка (1849–1930; «Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки», 1876). Орнаменти Чернігівщини досліджувала Пелагея Литвинова (1833–1904). Кустарні артілі в своїх маєтках зорганізували Юлія Гудим-Левкович (1852 — після 1919), Наталія Яшвіль (1861–1939), Наталія Давидова (Гудим-Левкович; 1875–1933), Анастасія Семиградова (1879–1932). В. Ханенко на початку 20 ст. заснувала ткацьку школу та майстерню в с. Оленівці на Київщині (тут працював художник В. Кричевський).

Декоративне мистецтво зазнавало нових історичних впливів, несло відбиток складних процесів українського державотворення, набувало нових художніх і локальних характеристик. У період 1930-х — початку 1950-х проліг чіткий поділ між офіційним декоративним мистецтвом (напрям соцреалізму) і народним мистецтвом. У 1960–1980-х декоративне мистецтво розвивалося у сфері традиційного народного мистецтва, системи художніх промислів. У 1990-ті — відбулося чітке розмежування специфіки народного та професійного мистецтва.

Професійне декоративне мистецтво 1990-х — багатогранне явище української національної культури, що розвивалося у річищі загальноєвропейського і ширше — світового художнього процесу, де категорія прекрасного залишалася визначальною. Завдяки мистецтву українці зберегли свою духовність, самобутність, національну своєрідність. В Україні протягом багатьох століть формувалися центри народного мистецтва. Кожен з них набув свого локального художнього стилю, що втілювався в різних техніках та прийомах, кольоровій гамі.

Народне декоративно-прикладне мистецтво включає багато видів і жанрів (типологічних груп), які виділяють залежно від матеріалу, техніки виготовлення виробів та їхнього функціонального призначення. У процесі історичного та культурного розвитку в кожному регіоні витворились характерні орнаментальні мотиви і композиції, улюблені колірні гами, специфічні техніки виконання (які могли різнитися навіть у сусідніх селах), що оприявнило строкатість і багатогранність народного мистецтва.

Вишивка

Вишивка. Хустка, 19 ст. Національний музей українського народного декоративного мистецтва

Вишиті рушники в експозиції Національного музею українського народного декоративного мистецтва

Фрагмент вишивки,18 ст. Національний музей українського народного декоративного мистецтва

Експозиція Музею українського рушника Національного історикоетнографічного заповідника «Переяслав»

Вишивка — один з давніх і найпоширеніших видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Існувало як традиційне домашнє виготовлення вишиваних виробів, так і виробництво в цехах, майстернях. Погляд на українську народну вишивку як на витвір мистецтва утвердився в 1880–1890-х. Фундаментальні дослідження української народної вишивки здійснила Т. Кара-Васильєва («Творці дивосвіту», 1984; «Полтавська народна вишивка», 1993; «Українська вишивка», 1993; «Історія Української вишивки», 2008 тощо).

Основна функція вишивки — оздоблення одягу, рушників, килимів, ін. тканин побутового призначення. Кожен український регіон протягом багатьох століть виробив свої техніки, орнаменти тощо. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори (очіпки, хустки), чоловічі шапки, плечовий одяг (сорочки), верхній одяг (кожухи, юбки) тощо. Серед компонентів вбрання найбільшу увагу приділяли оздобленню сорочок, основна частина декору припадала на рукава. Серед інтер’єрних тканин — вишиванню рушників, скатертин, наволочок. В Україні рушник — обов’язковий атрибут народних обрядів і ритуалів, пов’язаних з народженням дитини, заручинами, святкуванням, похованням.

Матеріалом-основою для вишивки здавна слугувала домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина, згодом її замінили фабричні тканини. Нитки фарбували природними барвниками — корою дерев, плодами рослин, квітами, листям.

Характерною особливістю народної вишивки є велика різноманітність технік та їх поєднання (до 10–15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання (вирізування, виколювання), типу виробу, який вишивається («рушниковий шов»), назви місцевості («старокиївський шов») або від зовнішнього вигляду шва («солов’їні вічка», «гречечка», «зірочка», тощо). За способами нанесення стібків вишивальними нитками розрізняють двосторонню («перебір», «поза голкою», «соснівка», «двобічна гладь», «мережання» тощо) та односторонню вишивки («занизування», «поверхниця», «хрестик», «плетінка» тощо).

Так, для Київщини (Середнє Подніпров’я) найбільше характерні геометричні орнаменти. Основний колір — червоний, що доповнюється чорним, рідше — жовтим. Серед найвідоміших вишивальниць регіону — заслужені майстри народної творчості УРСР Гликерія Цибульова (1896–1990), Марія Царенко (1921–2005), Наталія Гречановська (нар. 1926) та інші.

На Чернігівщині переважають геометричні візерунки, вишиті червоно-білими або червоносиніми кольорами на білому тлі. Особливими декоративними якостями вирізняються рушники з геометризовано-рослинними мотивами (розетами — квітами, букетами, вазонами). Найулюбленіший мотив — «човник». Поціновано мистецтво заслужених майстринь народної творчості Віри Зайченко (1938–2014), Наталії Черняк (нар. 1940), Ганни Григоренко (1944–2006) та інших.

Полтавщина славиться вишуканими за конфігурацією геометричними та стилізованими рослинними мотивами. Характерною є ніжна колірна гама, переважання відтінків блакитного, вохристого, коричневого, зеленуватого, сірого кольорів. Тут барви переважно м’які, приглушені, окрім червоного, синього в рушниках. Класичною технікою Полтавщини є лиштва, або лічильна гладь. Відомою є решетилівська вишивка «білим по білому» («біллю»), в якій використовують одночасно п’ять-сім технік (вирізування, рубцювання, лиштва або пряма чи навскісна гладь, зерновий вивід, клітка, солов’їні вічка та інші). В орнаментах вишиванок обов’язково є мережка. Серед митців полтавської землі вирізняються своїми творами народна художниця Лариса Пілюгіна (нар. 1949), заслужені майстрині Олександра Великодна (1914–2002), Надія Вакуленко (нар. 1962), Ніна Іпатій (нар. 1957), Герой України Віра Роїк (1911–2010) та інші.

У Слобідському регіоні діяли заслужені майстрині народної творчості України: вишивальниці Раїса Кушнаренко (нар. 1925), Ідея Найдьонова (1927–2006), зокрема займалися відродженням вишивки «білим по білому».

Поліські орнаменти майже не використовують кілька технік одночасно, а в кольоровій гамі переважає червоний колір. Житомирщина — вишивка червоного з синім або чорним кольорами, що суцільно вкриває рукава сорочки. Особливе місце відведено мотивам «осьмирожка», розеткам. Заслужені майстри народної творчості: Ніна Бондар (нар. 1965), Генефа Гусева (нар. 1957) та інші.

На Волині поширені геометричні (ромбо- й хрестоподібні, розетко-зірчасті) візерунки, укладені в стрічкові композиції, часом поєднуються з рослинними мотивами. Основний колір — червоний, доповнений вкрапленнями чорного, синього, зеленого.

Подільська вишивка — одна з найскладніших в Україні. Класична техніка — низь чорного і червоного кольорів, що лягають густими насиченими лініями. Характерним в орнаменті низі є мотив «рожі» у різних варіантах. У вишивці Східного Поділля переважають геометричні мотиви складних сполучень (села Городівка, Клембівка, Стіна, Яланець). Знаним центром вишивки на Поділлі є с. Стіна, де улюбленим кольором вишивки став чорний. Сорочки Західного Поділля вишивають чорними з невеликою домішкою темно-червоного або жовтого кольорів. Серед подільських майстринь відомі Параска Березовська (1900–1986), Марія Коржух (20 ст.).

Клембівській художній вишивці (с. Клембівка Вінницької обл.) притаманна автентична орнаментика. Жіночі й чоловічі сорочки вишивали технікою «низь», також складно комбінованою технікою (об’єднує до 7 технік). Якщо вишивку низзю творили кольорами (червоним, синім, блакитним, зеленим, чорним, жовтим), то вишивку комбінованою технікою виконували винятково білим по білому. Орнаменти низзю мають чіткий графічний характер, білим по білому — виразний фактурний характер поверхні. Крій клембівських сорочок теж є регіональною особливістю, що відрізняється від інших. Головним елементом сорочки є вишита по центру «ґестки» квітка — геометричний орнамент, складений зі стародавніх символів: хрест, сварга, берегиня, безкінечник, «засіяний ромб» тощо.

На Поділлі, Буковині, Покутті переважають геометричні мотиви (ромби, трикутники, розетки). Найбагатше оздоблювались уставки сорочок. Оригінальною рисою є композиція «дерево життя», якою прикрашали рукави жіночих сорочок. Поширена вишивка білим по білому, суцільним червоним, вишневим або червоним кольором. Відомою є творчість майстринь художньої вишивки Михайлини Сабадаш (1912–1996), Олени Гасюк (1921–2017).

Для Львівщини властиві рослинні мотиви (плавно окресленні квіти, листки, галузки), укладені в стрічки та вільно розкидані на площині, або вибудувані в шаховому порядку. Колорит утворений сполученням червоної, синьої, білої, зеленої, жовтої барв. Поціновано доробок заслужених майстрів народної творчості Ольги Возниці (1925–2015) та Григорія Мазурака (нар. 1978).

На Тернопільщині зажила відомості борщівська вишивка, для якої характерне вишивання білими або чорними вовняними нитками. Головною оздобою сорочки була вишивка рукавів. Важливим засобом виразності декору давніх борщівських сорочок був чорний колір. Серед відомих митців — заслужені майстри народної творчості Ірина Герман (нар. 1937), Іван Кузишин (нар. 1962) та інші.

Вишивка Закарпаття характеризується різноманітністю технік виконання та багатою кольоровою гамою (до 10–15 кольорів). Тут використовують бісер, стеклярус, лелітки. Вишивка на рукавах жіночих сорочок — густа, без пробілів. Відомими є роботи заслуженої майстрині народної творчості, художньої вишивки і килимарства Марія Гарило-Барзул (1920–2002).

Для Гуцульщини (гірські місцевості ІваноФранківської, Чернівецької областей, Рахівський р-н Закарпатської обл.) характерне розмаїття композиційного вирішення (геометричних, геометризовано-рослинних мотивів) та багатство колориту. Переважають з’єднані між собою видовжені ромби, їх доповнюють дрібні розети, хрестоподібні фігури, трикутники. Кольорова гама — чорна, червона, вишнева, помаранчева, жовта, синя, блакитна, фіолетова, зелена. Гуцульські вишивки лишають враження коштовної інкрустації. В селі Космачі сорочки вишивають лише хрестиком, їм притаманна осіння гама кольорів (червоний, жовтогарячий, жовтий). На Лемківщині переважають рослинні мотиви (галузки з листків, пуп’янків, квітів). Кольорова гама — стримана, основна червона барва поєднана з незначною кількістю темно-синьої або чорної. Традиційними для Бойківщини є стрічкові композиції, утворені провідним мотивом — ромбом, квадратами, ламаними лініями, трикутниками, зубцями, розетками тощо.

Гаптування

Покрівець 18 ст., гаптування «у прикріп». Національний музей українського народного декоративного мистецтва

Гаптування (золотне шитво) — різновид вишивки. Це шиття шовковими й металевими (переважно золотими та срібними) нитками різного ґатунку. Значного поширення гаптування набуло в оздобленні предметів церковного вжитку (покрови, плащаниці, антимінси, фелони тощо). При Вознесенському, Києво-Печерському, Флорівському монастирях діяли знані осередки золотного гаптування. У 19 — на початку 20 ст. цей вид мистецтва поступово занепадає. Відроджене за доби незалежності, гаптування набуло специфічних особливостей: вишивають «по картону», «по настилу», «по мотузочку», «у прикріп» та іншими техніками, часто використовують у дизайні одягу та аксесуарів.

Килимарство

Килим 1825 р. із Західної України. Експедиція Дмитра Щербаківського 1912 р. Національний музей українського народного декоративного мистецтва

Килим 1831 р. із с. Гельмязова Черкаської області. Експедиція Миколи Біляшівського 1908 р. Національний музей українського народного декоративного мистецтва

Килим «Весняний» Надії Бабенко, 2005 р.

Килимарство — виготовлення килимів та килимових виробів. Основною сировиною килимарства була вовна, допоміжними — бавовна, лляні волокна. В Україні побутували різні види килимових виробів: килими, коци, ліжники, залавники, запаски, скорці, верети, бегаси тощо. Найстаріша назва — «ковер», у 17 ст. переважно використовували назву «килим». Застосовують ручний (вертикальні й горизонтальні верстати) або машинний способи (килимарські верстати і жакардові машини) виробництва. Техніка ткання зумовлює вигляд, розмір, художні особливості килимів. Розрізняють лічильну техніку (застосовували на горизонтальних верстатах для виготовлення килимів з геометричним орнаментом) і гребінцеву (на вертикальних, для створення рослинних орнаментів). Традиційний килимовий малюнок композиційно членований на центральну частину та кайму (бордюр), але є килими й без спільного орнаментального поля і кайми (напр., смугасті килими, характерні для Західної України). Художні властивості килимів визначаються характером матеріалу та барвників (натуральні, з другої половини 19 ст. — хімічні).

Різним етнографічним областям України притаманні власні художні стилі, домінуючі барви та орнаментальні мотиви в килимарстві. Так, на Полтавщині поширеним є рослинний орнамент з пишними букетами; оздоблення — найчастіше звивиста гілка з великою кількістю квітів, пуп’янків, листочків, пагінців. Часто трапляються зображення птахів. Поєднуються ясно-блакитні, світло-сірі, золотаво-вохристі, рожеві, сині, білі кольори з ніжно-зеленим. Полтавські килими вирізняють як визначне явище українського народного мистецтва. Київські та чернігівські килими мають дрібні, стриманіші форми орнаментів. Невеликі галузки розміщуються вертикальними рядками або в шаховому порядку; тло — здебільшого чорного, коричневого, темно-вишневого кольору. Для Поділля, Волині, Тернопільщини, Буковини характерні килими т. з. вазонного типу. Особливо поширений горизонтально орієнтований тип килима з вазонами на темному тлі. Ця група килимів найближча до декоративного розпису. Часто траплялися фантастичні квіти або квіти місцевої флори — барвінок, гвоздика, тюльпан. На Поділлі розвинувся і геометричний орнамент.

Килими з геометричним орнаментом найбільше поширені в західних областях України. Для гуцульських килимів характерне членування основного поля на три, п’ять або сім частин і поперечносмугастий уклад основних геометричних фігур. Кольорова гама — поєднання жовтогарячих тонів з білим, чорним та зеленим. Гуцульщина славиться народним ліжникарством (села Косівського району Івано-Франківської області).

Ліжник — це домоткана ковдра з овечої вовни. Прості технології та знаряддя залишилися майже незмінними від 19 ст., але змінився дизайн, розширилася сфера застосування (зокрема, виготовлення елементів одягу).

Вагомий внесок у розвиток ліжникарства доклали нащадки родин Шкрібляків та Корпанюків: Василь Корпанюк (1890–1945), Параска Шкрібляк-Хім’як (1932–1987), Василь Шкрібляк (1924–2000), Василина Калинич (нар. 1931) та інші. Сформувалися провідні осередки-школи ліжникарства, зокрема, в селах Яворів, Верхній Ясенів, Космач (усі — Івано-Франківська область) тощо. Оригінальні композиції ліжників розробили художник Людмила Жоголь (1930– 2015), майстрині Ганна Вінтоняк (нар. 1941), Гафія Візичканич (1912–1993) та інші. З 2011 у с. Яворові діє центр народного мистецтва «Гуцульська ґражда», працівники якого організовують щорічну виставку гуцульських ліжників «Барвограй». «Карпатське ліжникарство» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Основними осередками килимарства в 20 ст. були смт Решетилівка на Полтавщині (заслужений майстер народної творчості України Петро Шевчук, нар. 1959), с. Дігтярі на Чернігівщині (заслужені майстри народної творчості Ольга Балун, 1899–1982; Параска Сисуненко, 1915–?); міста Глиняни на Львівщині, Косів і Коломия на Івано-Франківщині, Хотин на Буковині, с. Ганичі на Закарпатті.

У 1986 лауреатами Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка стали килимарниці Домна Єфремова (нар. 1936), Ганна Бондарець (нар. 1941), художники Леонід Товстуха (1930–2010), Надія Бабенко (1926–2009). Відомі роботи майстринь художнього ткацтва — Раїси Коляки (1958–2009), Наталії Дмитренко (нар. 1972, усі — Полтавська обл.) та інших.

Килимарство і гобелен мають однакову техніку ткання, лише за композиційним та образним розв’язанням сюжетів існують певні відмінності. У сучасному розумінні гобелен — тематичний килим, що на асоціативному рівні викликає у глядача певні почуття і переживання. Гобелен тчуть на вертикальних верстатах — «кроснах».

В Україні виробництво тематичних килимів набуло значного розвитку у 18–19 ст. На нього великий вплив здійснили європейські мистецькі стилі. Такі твори виготовляли на замовлення знатних вельмож для оздоблення панських палаців («панський килим»). Основна його функція — прикрасити внутрішнє архітектурне середовище. Мистецтво гобелена відновлене у 1920–1930-х; українські художники долучалися до створення сюжетних композицій (М. Дерегус, гобелен «Повернення з поля»; В. Касіян, Д. Шавикін «Парад червоного козацтва» та інші). При київському Державному музеї українського образотворчого мистецтва (тепер Національний художній музей України) були створені спеціальні ткацькі майстерні.

Килим «Дерево життя», виконаний заслуженою майстринею народної творчості УРСР Надією Бабенко, подаровано від України для штаб-квартири Генеральної асамблеї ООН в м. Нью-Йорку (1969). 2005 килим Леоніда Товстухи «Народжені рідною землею» був виставлений у залі Ради Європи в м. Страсбурзі.

Прикладом участі текстильного мистецтва у формуванні художньо-естетичного середовища є монументальний гобелен «Світ Котляревського» у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського (виконаний 2010). Автор твору — заслужений майстер народної творчості Олександр Бабенко (нар. 1959).

На зламі 20–21 ст. набуває поширення міні-гобелен. Попри те, що в умовах глобалізації й технологізації багато традицій українського килимарства втрачається, українські майстри продовжують дивувати своєю творчістю. У 2007 інтер’єри Посольства України у Грецькій Республіці були оздоблені гобеленами. Гобеленову залу Українського центру культури та бізнесу в м. Афінах прикрашають 12 великих гобеленових творів.

Гончарство

Куманець кін. 19 – поч. 20 ст. Київщина (з колекції О. О. Бобринського)

Керамічні твори заслуженого майстра народної творчості України П. Й. Цвілика у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва

Опішнянський свищик

Художнє скло в експозиції Національного музею українського народного декоративного мистецтва

Гончарство — виготовлення різноманітних виробів з обпаленої гончарної глини. Види виробів: посуд, іграшки, сакральні предмети (хрести, ікони, свічники тощо), начиння для обладнання житла (кахлі, вази, декоративна скульптура тощо). У гончарстві народні майстри користувалися такими техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення. Вироби розписували ангобами та емалями. Характерними були рослинні й квіткові орнаменти, фігурні зображення.

У використанні матеріалів гончарі дотримувались давньої, спільної для більшості осередків, традиції. Застосування нових для гончарства матеріалів торкнулося головно гончарів інноваційного напряму в с. Опішному на Полтавщині. Гончарі змішували кілька видів глини, так звану «пісну» і «масну». Для обливання та розпису виробів застосовували різнокольорові глини — білу («побіл», «побілка»), червоно-вохристу («червінь»), темно-брунатну («описка», «рудка»). Для глазурування виробів використовували свинцеву безколірну, а також жовту, зелену і брунатну поливи. Майже всі вироби виточували на гончарному крузі.

У 17–18 ст. українське гончарство набуло найвищого рівня розвитку. На початку 20 ст. народна кераміка нічим не відрізнялась від взірців минулого століття. Після тимчасового занепаду інтерес до гончарства зріс у повоєнний період, коли гостро відчувалася нестача ужиткового посуду. У 1970–1980-х народне ремесло поволі занепадало.

Різновидом традиційної народної кераміки, яка відігравала ритуальні функції (посуд для святкових напоїв), були зооморфні й антропоморфні посудини та скульптура. Наприкінці 19 — на початку 20 ст. цей тип виробів отримав ознаки декоративної скульптури. Переважали зображення лева чи баранця, рідше птаха (півень, курка) і вершника. У сер. 20 ст. виробництво такої кераміки відроджене в смт Опішня Полтавського р-ну Полтавської обл. Серед гончарних осередків, які зберігають народні ремісничі традиції, — полтавські (смт Опішні, міста Зіньків, Миргород, Ромни тощо), подніпровські (с. Дибинці Обухівського р-ну Київської обл., м. Канів, с. Сунки Черкаського р-ну Черкаської обл. тощо), подільські (м. Бар, м. Гайсин, с. Бубнівка Гайсинського р-ну Вінницької області, тощо).

Іграшка народна

Іграшка народна — галузь українського народного мистецтва, вироби якої функціонально призначені для дитячої гри, забавки. Об’єднує різні типи виробів з виховними, розвивальними, розважальними властивостями. За матеріалом розрізняють іграшки з кераміки, дерева, тканини, лози, соломи, паперу, тіста тощо. Розквіт кустарного іграшкового промислу припав на середину 19 ст. Найбільші регіони: Подніпров’я, Поділля, Прикарпаття. Виготовлення іграшок ставало найчастіше побічним, допоміжним промислом у системі виробництва — гончарства, художньої деревообробки, плетіння, ткацтва.

Глиняні іграшки — один з найархаїчніших різновидів народної пластики. Традиційними для українського художнього ліплення є глиняні свистунці у формі птахів, тварин, вершника. 2020 «Валківський свищик» (від назви м. Валків Харківської обл.) включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Це — виріб із глини, що належить до малих керамічних форм, ручного ліплення. Така глиняна забавка, майже монохромного охристого оздоблення, має два основних та один або два (рідше три) додаткові отвори для видобування звуків. Може бути частково вкрита поливою. Найчастіше вживані форми: птах, півник (курочка), коник, козлик (коза), веприк. Заслужений майстер народної творчості УРСР Федір Гнідий (1893–1980) найвідомішу свою колекцію свищиків створив у 1950-ті. Серед відомих майстрів — Олександр Ковальов (нар. 1944), Борис Цибульник (1952–2015), Ольга Тимошенко.

В Україні збереглася характерна для Середньої Наддніпрянщини традиція виготовлення вузлової ляльки з тканини — «княгині» (народна назва — лялька-мотанка). Їх часто називають оберегами та створюють безликими або з хрестом на обличчі (давній солярний символ). Мотанки виготовляли різними способами: скручуванням, скочуванням, змотуванням тощо. Кожна деталь ляльки мала своє значення. Майстрині, що створюють сучасні авторські ляльки — Ніна Балла, Людмила Тесленко-Пономаренко, Тетяна Федорова, ін.

Гутництво

Гутництво — скляне виробництво. Цей промисел зародився в 16–17 ст. у Правобережній Україні. Кустарні склоробні заводи будували в лісових місцевостях з піщаними ґрунтами. Основним сировинним матеріалом був пісок, зокрема кварцовий; важливим склоплавильним матеріалом — поташ. Для забарвлення використовували соду, крейду, вапно, оксиди заліза, міді тощо. Скляні вироби цінували за зручність і декоративність. Вони були окрасою святкового і весільного столу, оселі.

Українські майстри виготовляли унікальну типологічну групу скляних виробів — фігурний посуд для зберігання рідини (18–19 ст.) у формі тварин і птахів. У першій половині 19 ст. склоробні художні промисли занепали, згодом їх витіснило промислове виробництво. На початку 20 ст. скляний посуд та інші предмети масово виготовляли на заводах (найбільші — в містах Києві, Костянтинівці, Лисичанську, Бахмуті, Львові та ін.), але художня якість продукції була низькою.

Відродження промислу припало на 1940-ві — 1960-ті. Видатні майстри, що працювали у м. Львові (Йосип Гуляпський, Мечислав Павловський, Петро Семенко), започаткували у сучасному склоробстві фольклорний напрям. Званням народного художника УРСР удостоєно Івана Зарицького (1929–2009), художника декоративного скла. Натепер в Україні художнє скло виготовляють близько 20 підприємств, їхні вироби вирізняються розмаїттям композицій, технік і технологій виробництва. Одним із засновників міжнародного руху студійного скла є заслужений діяч мистецтв Андрій Бокотей (нар. 1938), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2000).

Декоративний розпис

Декоративний розпис, панно заслуженої майстрині народної творчості України Галини Павленко-Черниченко, 1958 р.

Декоративний розпис — спосіб декорування інтер’єрів та екстер’єрів споруд, творів декоративно-ужиткового мистецтва. З давніх часів розмальовували хати, що приурочували до весняних (Великдень) та осінніх (Покрова) свят. Протягом століть в Україні формувалися регіональні особливості декоративного розпису зі своєрідною образною стилістикою. Розписи широко використовували для орнаментації житла, керамічних і дерев’яних виробів, у текстильній та порцеляно-фаянсовій промисловості, поліграфії. В 19 ст. майстрині починають малювати на паперових аркушах — «мальовках». У 20 ст. відбулись кардинальні зміни, зародилося станкове малювання («станкова графіка», «станковий народний живопис»). Такі декоративні композиції були призначені для подальшого використання в килимарстві, вишивці, оздобленні одягу та інтер’єру. Найвідомішим центром декоративного розпису є с. Петриківка Дніпровського р-ну Дніпропетровської обл.

Збереглася традиція декоративного розпису села Самчики Хмельницького р-ну Хмельницької обл. Самчиківський розпис (самчиківка) зародився наприкінці 19 ст. і передбачав розпис стін будинків квітковими орнаментами, що вважався оберегом. Після тимчасового занепаду цей розпис було відроджено після Другої світової війни за сприяння етнографа Олександра Пажимського (нар. 1937), який з іншими художниками заснував народну студію «Факел» (пізніше — «Просвіт»). В основі самчиківського розпису лежать композиції «вазон», «райське дерево», «дерево життя» тощо. Майстри використовують базові кольори — жовтий, зелений, синій, червоний з доповненнями. 2019 «Традицію декоративного розпису села Самчики» внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Декоративний розпис у народному мистецтві здобув слави завдяки творчості талановитих вітчизняних майстринь: Ганні Собачко-Шостак (1883– 1965), Надії Білокінь (1893–1981), Катерині Білокур (1900–1961), Марії Примаченко (1908–1997) та інших.

Деревообробництво

Деревообробництво. «Архангел Михаїл»,18 ст., с. Сотники Черкаської області

Деревообробництво — виготовлення оригінальних виробів з дерева для побутового вжитку, церковного начиння, знарядь господарської діяльності тощо. За способами обробки деревини ремесло поділяли на такі галузі: теслярство, столярство, бондарство, токарство, різьблення. Провідними регіонами у 19 ст. були Подніпров’я, Полісся, Поділля, Карпати.

У Чернівецькій області центром різьблення та випалювання виробів з дерева є м. Вижниця. 1905–1918 тут діяла Краєва школа різьбярства та металевої орнаментики, в якій викладали майстри Марко Мегеденюк (1842–1912), Василь Шкрібляк (1856–1928), Василь Девдюк (1873–1951). У 1921 на базі школи було створено «Нижчу школу мистецтва і ремесла». Цей виробничо-творчий, а в подальшому — навчальний заклад, став справжнім центром збереження та розвитку традиційного народного мистецтва краю. У 1944 відновлено роботу закладу під назвою «Вижницьке державне художньопромислове училище» (тепер Вижницький фаховий коледж мистецтв та дизайну ім. В. Шкрібляка). Відомі майстри — Олена Гасюк (1921–2017), Едуард Жуковський (1935–2000), Валерій Жаворонков (нар. 1940) та інші, які в різні роки в складних умовах української історії оберігали, розвивали і передавали учням традиції народного мистецтва України.

Серед найвідоміших прикарпатських майстрів художньої обробки дерева — імена Марка і Петра Мегединюків, М. Медвідчука, Василя й Лукина Якіб’юків (кін. 19 — перша пол. 20 ст.), Бориса Якіб’юка (перша пол. 20 ст.), Якова Тонюка (1903–1957), братів Кіщуків тощо.

Художня обробка металу

Художня обробка металу — один з видів народного мистецтва, виготовлення виробів уручну з чистих металів та їх сплавів. Серед поширених художніх виробів народного ковальства: обладнання будівель (хрести, дверні ручки, петлі тощо), окуття скринь, які були обов’язковим предметом в українській хаті.

Окремий різновид традиційного мистецтва — вироблення ювелірних прикрас. Дійшли відомості про майстра Івана Равича (1677–1762) — одного з найпопулярніших українських золотарів, що виконували замовлення гетьманів. Розвивалося народне ювелірство (Подніпров’я, Слобожанщина) — прикраси, хрести, дукачі, намисто, сережки. Народні ювеліри виготовляли продукцію з дорогоцінних металів низької якості, замість коштовного каміння вироби часто прикрашали скельцями. Використовували ливарництво, золочення, штампування та інші техніки.

На Гуцульщині художня обробка металу — мосяжництво (від гуцульської назви латуні — мосєж) було допоміжним промислом для незаможної селянської родини. Відомими центрами художньої обробки металів у другій пол. 19 — поч. 20 ст. були села Брустурів, Космач, Красноїлів, Криворівня, Старий Косів, Яворів (ІваноФранківська обл. — найбільший центр обробки кольорових металів), Дихтинець, Путила, Яблуниця (Чернівецька обл.), Ділове, Ясиня (Закарпатська обл.) та інші. Значну художню спадщину залишили майстри мосяжного мистецтва Прикарпаття: родина Дутчаків, Василь Самокіщук (19 ст. — поч. 20 ст.) з Яворова тощо. Орнаментація гуцульських виробів нараховує порівняно невелику кількість декоративних візерунків. Нескладний геометричний орнамент із простих однакових елементів у різних комбінаціях утворює широкий спектр орнаментальних мотивів.

1993 при Львівській національній академії мистецтв було створено кафедру художнього металу, її першими викладачами були С. Мороз (у 1989–2001, завідувач кафедри, доцент), В. Шоломій (у 1989–2007), Є. Бохонок (у 1991–1995) та інші.

Писанкарство

Фрагмент із книги «Описание коллекции народных писанок: с альбомом из 33 хромолитографированных и 12 черных таблиц (всего 2219 рисунков)» (упорядник С. К. Кульжинський), виданої під егідою Лубенського музею К. М. Скаржинської у 1899 р.

Писанкарство — розпис, декоративне оздоблення шкаралупи ритуально-святкових (великодніх) яєць. Писанки з різних куточків України відрізняються розмаїттям візерунків та кольорів. Ймовірно, спочатку з’явилися «крашанки» — яйця, пофарбовані в один колір, потім «крапанки» — яйця з орнаментом із кульок одного або кількох кольорів, що виконувався краплинами гарячого воску, з поступовим зануренням у фарбу. Подібний метод застосовували і при виготовленні «писанки», орнамент наносили писачком — тоненькою металевою трубочкою, закріпленою на патичку (держальці). Для декорування використовували рослинні барвники, від початку 20 ст. — анілінові фарби. У писанкових малюнках виділяють геометричний, солярний, рослинний, тваринний, релігійний орнамент, при цьому кожен регіон сформував свої особливості. Українській писанці невластива реалістична чи натуралістична передача навколишнього світу, її розпис — цілком умовний. Всі сюжети трактуються площинно-декоративно. Українська меценатка Катерина Скаржинська у 1888–1905 зібрала колекцію великодніх яєць та виставляла в своєму музеї в м. Лубнах.

Традиція гуцульської писанки включена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (Наказ Міністерства культури України №995 від 2018). Головним осередком поширення писанкарства є с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл., де мешкає найбільше династій писанкарів і окремих майстрів. Серед тих, хто зберігав, передавав і продовжує майстерність писанкарства: Віра Манько (нар. 1956), Тарас Городецький (1964–2006), заслужена майстриня народної творчості Оксана Білоус (нар. 1965), Юлія Бурко (1968–2020), Олег Кіращук (нар. 1972) та інші.

У 20 ст. відбулося відродження української писанки, що набула рис національного символу. Пам’ятні знаки українській писанці встановлені у селах Доброгостові та Братківцях на Львівщині, на о. Хортиця. Єдиний у світі музей писанки діє з 1987 у м. Коломиї. В музеї експонується понад 6 тис. писанок (з 2009 отримав назву Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського). У вересні 2000 для збереження і експонування творів писанкового розпису було збудовано архітектурну споруду у формі писанкового яйця (висота 14 м), яка стала «візитівкою» міста. Щороку в українських містах відбуваються фестивалі писанок, де майстри діляться досвідом та проводять майстер-класи.

Витинанки

Витинанка «Коляда», автор В. Л. Корчинський

Витинанки — один з видів українського народного мистецтва, сюжетні та орнаментальні прикраси оселі, ажурно або силуетно витяті ножицями, вирізані ножом з білого й кольорового паперу. Витинанки з’явилися в середині 19 ст. Орнамент — здебільшого геометричний і рослинний світ. До середини 20 ст. в с. Клембівці витинанки вирізувала майстриня Г. Марфіна (1924–2004). Сучасний майстер пластики малих форм Микола Теліженко захопився витинанкою, перетворивши її на своєрідний вид графічного мистецтва (серії робіт «Велесові перевесла», 2005; «Чумацькі вітрила», 2006 та інші).

В Україні широко представлені й інші художні промисли, освоєні народними майстрами — художня обробка шкіри, кістки та рогу, художнє плетіння, в’язання, виготовлення мереживних виробів, художнє ковальство, порцеляна та фаянс.

Державна підтримка народного мистецтва

Здобуття Україною незалежності актуалізувало історичну пам’ять, зріс інтерес до традиційної культури. Активізації творчого потенціалу народних майстрів у нових умовах сприяв Указ Президента України «Про державну підтримку культури і мистецтва в Україні» (1998). Охорона, відродження, збереження і розвиток народних художніх промислів проголошені обов’язком держави згідно із законами України «Про народні художні промисли» (2001), «Про культуру» (2010), Указу Президента України «Про заходи щодо відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні» (2006).

2013 за розпорядження Президента України виділено гранти народним майстрам: Ю. Кляшторному — майстру художньої обробки металу для створення проекту «Клейноди»; О. Пілюгіній — майстру килимарства для створення проекту «Гетьманський килим»; О. Пожоджук — майстру художньої вишивки для створення проекту «Народний жіночий стрій Київщини».

Україна, обравши європейський шлях розвитку та усвідомивши роль народної художньої творчості для збереження культурної, національної самобутності, приєдналася до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини (2008) та Конвенції про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження (ратифіковано в 2010). У 2015 при Міністерстві культури України засновано Український центр культурних досліджень, покликаний реалізовувати Конвенцію. В 2017 затверджено Порядок ведення Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

У суспільстві поширюється розуміння, що таких заходів замало. Стає вкрай актуальним поновлення державних програм з охорони, збереження і розвитку народних мистецтв і ремесел; звільнення художніх промислів від фіскальних зборів; забезпечення фінансової підтримки. Наприкінці 20 ст. припинили свою роботу фабрики художніх виробів з ткацтва, килимарства, вишивки, гончарства в центрах народного мистецтва — Богуславі, Косові, Клембівці тощо, втрачено майно музеїв, що діяли при фабриках. У процесі комерційно мотивованих реконструкцій руйнуються або знищуються видатні твори мистецтва, зокрема гобелени, художні розписи. Занепало кустарне виробництво в багатьох регіонах, яке стало неконкурентоспроможним в умовах нових естетичних преференцій, технологізації способу життя, наслідування західних взірців, новітніх стилів дизайну. Сучасні запити та вимоги до виробів декоративно-ужиткового призначення щодалі відчужуються від народного мистецтва, з його ритуально-обрядовим, етно-світоглядним змістом.

Утім, навіть за таких умов ентузіазм майстрів народного мистецтва сприяє збереженню цілих осередків художніх промислів. Підготовку професійних кадрів провадять Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, Львівська національна академія мистецтв. Спеціалістів із середньою художньою освітою за спеціалізацією «Декоративно-ужиткове мистецтво» готують, зокрема, Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, Миргородський фаховий коледж імені Миколи Гоголя Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка», Решетилівський художній професійний ліцей, Державна художня середня школа імені Т. Г. Шевченка (м. Київ) та інші.

Розвиток народного мистецтва є умовою збереження автентичних традицій і національної пам’яті, джерелом самобутності української культури, а відтак і складником процесу державотворення й національного самовизначення.

Народний художній промисел

Осередок народного художнього промислу — територія, у межах якої історично склалося і розвивається, на основі успадкування, збереження й колективного освоєння самобутніх народних традицій, виробництво художніх предметів декоративно-ужиткового призначення.

Осередки народного художнього промислу в Україні:

Бубнівська кераміка

Керамічна тарілка, виготовлена Олексою Бахматюком. Національний музей українського народного декоративного мистецтва

Бубнівська кераміка (села Бубнівка й Новоселівка Гайсинського р-ну Вінницької обл.). Ці осередки гончарства відомі створенням жовтогарячих керамічних виробів, які орнаментувалися темно-зеленим, білим, коричневим, іноді блакитним, сірим кольорами з використанням технік ріжкування та фляндрування. Основоположником традицій бубнівської кераміки вважають Андрія Семеновича Гончара (1823–1926), який опанував технологію підполив’яного розпису в м. Гайсині. Серед творчості багатьох майстрів виділяють художній доробок братів Якова і Якима Герасименків.

Традиції бубнівської кераміки почали зникати ще за життя відомих майстрів художніх промислів. У 1969 під тиском громадської спільноти в с. Бубнівці почала функціонувати експериментальна гончарня. З ініціативи заслужена майстриня народної творчості України, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України Фросини Міщенко (нар. 1926) відкрито школу для навчання гончарству. Її учениця — заслужений майстер народної творчості України, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України Тетяна Шпак (нар. 1947) з 1988-го очолює музей-садибу братів Герасименків, керує школою художньої кераміки.

Традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (Наказ Міністерства культури України № 465 від 30.05.2018). Носіями традиції є майстри-керамісти Вінниччини: Людмила Філінська (нар. 1946), Валентина Живко (1950–2018), Тетяна Дмитренко (нар. 1957), Сергій Погонець (нар. 1970), Світлана Погонець (нар. 1973) та ін. Досвід вироблення бубнівської кераміки передається майстрами під час семінарів-практикумів, виставок, щорічного обласного пленера гончарів «Освячені горном». Серед останніх подій — виставка у Вінницькому обласному музеї (березень 2021) де представлено понад 500 виробів сучасних майстрів (посуд, статуетки, свищики тощо).

Дігтярівське ткацтво

Дігтярівське ткацтво (смт Дігтярі Прилуцького р-ну Чернігівської обл.). З другої половини 19 ст. тут займалися килимарством і ткацтвом, виготовленням одягу. Славилися Дігтярі високохудожніми плахтами, самобутніми традиційними плахтовими узорами, що складаються з ритмічного повторення по всій тканині квадратів або прямокутників, розміщених за шаховими принципом і заповнених візерунками. Переважають синій, золотаво-помаранчевий, вишневий, коричневий та зелений кольори. З 1897 тут діяла ткацька школа-майстерня, з 1927 — промислово-кооперативна артіль. 1961 — створено фабрику (додалось виготовлення килимів і гобеленів). Виготовляли тканини з традиційним плахтовим орнаментом, скатерті, покривала, килими, рушники, портьєри, накрісельники в традиційних мотивах. Тут працювали заслужені майстрині народної творчості УРСР килимарниця Гафія Малиш (1916–1964), Ганна Денисенко (1918–2005) й інші. Творчий колектив Дігтярівської фабрики проводив значну роботу із вивчення народних традицій краю, розробляв зразки і вироби народного художнього ткацтва та нових можливостей матеріалу, експериментував у галузі технології, в застосуванні нових матеріалів (різновидів пряжі, ниток), у композиційно-художніх рішеннях.

Косівська мальована кераміка

Косівська мальована кераміка (м. Косів Івано-Франківської обл.). Династії гончарів проживають в м. Косові, смт Куті та прилеглих селах Косівського р-ну (Пістинь, Вербовець, Старий Косів). Техніки оздоблення гуцульської кераміки — «ритування» або «гравірування» є унікальними. Характерна колористична ознака — жовті, зелені, коричневі, подекуди сині кольори, візерунки — як рослинно-геометричні, так і сюжетні.

Становлення гуцульської кераміки розпочалось з 15 ст. У середині 19 ст. у м. Косові сформувалася власна система фляндрованих та ріжкованих малюнків, витриманих у червоно-біло-зеленій гамі, якими прикрашали миски, тарілки, свічники, частково й кахлі. Визначальною мистецькою галуззю косівських гончарів стало виробництво мальованих кахлів, яке набуло розквіту в 1840–1870-х у виробах родини Баранюків та Олекси Бахматюка (1820–1882). Завдяки їхній творчості й розвинулася школа косівської кераміки.

1946 відроджено Косівське художнє училище. У 1957 в м. Косові зорганізовано керамічний цех при артілі ім. Т. Шевченка (подружжя Рощиб’юків), в 1967 — реорганізовано у виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина». У 1993 Косівською районною радою започатковано премію імені О. Бахматюка для відзначення місцевих майстрів кераміки. Першими її лауреатами стали Євгенія Зарицька (1946–2006) у 2002 та Надія Вербівська (нар. 1929) у 2004. Після тривалої перерви присудження премії відновили, її отримали Валентина Джуранюк (нар. 1948) у 2018, Марія Гринюк (нар. 1959), Ірина Серьогіна (нар. 1950), Микола Чорний (нар. 1996), усі — у 2020.

Збереженню цього народного промислу сприяють Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, Косівська регіональна організація Національної спілки художників України тощо. Сучасні митці, заслужені майстри народної творчості: Стрипко Василь (нар. 1938) учень кераміста Михайла Рощиб’юка (1903–1972); Оксана Бейсюк (нар. 1951) лауреатка премії ім. К. Білокур (2002); Валентина Джуранюк (Проданець, нар. 1948); Ірина Заячук-Серьогіна (нар. 1950) та інші.

Традиція косівської мальованої кераміки включена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (Наказ Міністерства культури України №1521 від 14.12.2012). У 2019 її включено до репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

Крім самобутньої кераміки, в м. Косові збережені традиції художнього деревообробництва, килимарства, шкіряних виробів.

Кролевецьке переборне ткацтво

Кролевецьке переборне ткацтво (м. Кролевець Конотопського р-ну Сумської обл.). Кролевецькі рушники здавна виділялися особливістю колористики, візерунками, багатством орнаментів, поєднанням червоних і білих кольорів; набули світової відомості. При їх виготовленні використовують традиційну техніку перебору з ремізночовниковим ткацтвом. Усе це в комплексі вирізняє ці вироби в окрему стильову групу.

Стилізовані візерунки, перемежовані горизонтальними смугами різної ширини, створюють неповторний композиційний ритм, притаманний тільки кролевецьким червоно-білим обрядовим рушникам. Місцем збереження, популяризації та відродження кролевецького переборного ткацтва є комунальний заклад «Музей Кролевецького ткацтва». Сьогодні активними носіями традиції виступають майстрині Людмила Минтус (нар. 1959), Валентина Мироненко (нар. 1963), Олена Петрова (нар. 1963), Тетяна Зінченко (нар. 1968), Валентина Гецевич (нар. 1971), інші. Державний професійно-технічний навчальний заклад «Кролевецьке вище професійне училище» забезпечує опанування кролевецьким переборним ткацтвом як професією.

Кролевецьке переборне ткацтво включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (Наказ Міністерства культури України №1521 від 14.12.2012; Наказом Міністерства культури України №105 від 12.02.2018 присвоєно охоронний №002.нкс).

Петриківський розпис

Петриківський розпиc, «Петриківка» (смт Петриківка Дніпровського р-ну Дніпропетровської обл.) — українське декоративноорнаментальне народне малярство. Побутові речі із візерунками в стилі петриківського розпису збереглися від 17 ст. Художньою основою петриківського малярства став рослинний декоративний стінопис. Розпис відкрив Д. Яворницький (1855–1940) під час етнографічних експедицій. Визначальними рисами розпису є техніка виконання, візерунки, їх кольори та біле тло.

Орнаментальні мотиви: садові (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) і лугові (ромашки, волошки), квіти та ягоди калини, полуниці й винограду. Характерним є зображення акантового листу («папороті»), бутонів та перистого ажурного листя. Інколи зображуються птахи, рідше — тварини і люди. Поступово сформований колорит Петриківки оприявнює поєднання трьох основних кольорів — жовтого, червоного та синього, зазвичай на білому чи чорному тлі. Серед корифеїв петриківського розпису майстрині: Параска Павленко (1881–1983), Тетяна Пата (1884–1976), Ярина Пилипенко (1893–1979), Надія Білокінь, Ганна Ісаєва (1912–1983). У 1970 Федір Панко (1924–2007) організував творчу майстерню. Василь Соколенко (1922–2018) очолив цех підлакового розпису при фабриці художніх виробів «Дружба», де було створено Музей історії декоративного розпису. Родина Соколенків — одна з найвідоміших послідовників та продовжувачів петриківського розпису. Майстри 1970–1980-х: Володимир Глущенко (нар. 1939), Ганна Самарська (нар. 1941), а також Андрій та Марія Пікуш, Наталія Рибак (нар. 1958), Валентина Панко (нар. 1960), Надія Васильківська-Зубко (нар. 1957), Галина Назаренко (нар. 1968), Валентина Карпець-Єрмолаєва (нар. 1970), Валентина Міленко (нар. 1957).

23 жовтня 1991 за сприяння Спілки художників України та за ініціативою народного художника України Андрія Пікуша (нар. 1950) засноване підприємство «Центр народного мистецтва “Петриківка”» (перша назва — Творче об’єднання «Петриківка»), яке вистояло в тяжких економічних умовах. Натепер працює 40 провідних майстрів осередку, серед них 7 заслужених майстрів народної творчості України.

2012 позицію «Петриківський розпис — українське декоративно-орнаментальне малярство 19–21 ст.» включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини (Наказ Міністерства культури України №1521 від 14.12.2012; Наказом Міністерства культури України №105 від 12.02.2018 присвоєно охоронний №004.нкс). У 2013 Петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Опішнянська кераміка

Опішнянські глиняні вироби

Опішнянська кераміка (смт Опішня Полтавського р-ну Полтавської обл.). Гончарний промисел в смт Опішні набув найбільшого розвитку в 19 ст., в цей час тут працювали відомі майстри Федір Чирвенко (1868–1919) й Іван Гончар. Одним із найвідоміших творців української народної кераміки другої половини 20 ст. був заслужений майстер народної творчості УРСР Гаврило Пошивайло (1909–1991). Явдоха Пошивайло (1910–1994) оздоблювала твори чоловіка рослинними і зооморфними декоративними композиціями. На поч. 1970-х подружжя створило перший в Україні приватний музей кераміки. У 1986 в смт Опішні було засновано Музей гончарства, з 2001 — Національний музей-заповідник українського гончарства, у його складі працюють Інститут керамології, Національний архів українського гончарства тощо. З 2002 функціонує приватне підприємство «Гончарний круг», де працює близько 40 осіб. Чимало майстрів продовжують гончарювати в приватних майстернях: Володимир Нікітченко (нар. 1933), Ніна Дубинка (нар. 1967), Микола Варвенський (нар. 1973), Олександр Шкурпела (нар. 1966), родина Лобойченків, ін. Відомі майстри Іван Білик (1910–1999), Василь Омельяненко (1925–2021) та Михайло Китриш (нар. 1936) були нагороджені премією імені Д. Щербаківського та Національною премією імені Т. Шевченка (усі — 1999), а Микола Пошивайло (1930–2017) — премією імені І. Нечуя-Левицького.

У Національному музеїзаповіднику українського гончарства в смт Опішні

Опішнянська кераміка була включена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (Наказ Міністерства культури України №1521 від 14.12.2012; Наказом Міністерства культури України №105 від 12.02.2018 присвоєно охоронний №003. нкс).

Решетилівка: традиції рослинного килимарства, ткацтва та технологія вишивки «білим по білому»

Решетилівка: традиції рослинного килимарства, ткацтва та технологія вишивки «білим по білому» (м. Решетилівка Полтавського р-ну Полтавської обл.). З кінця 19 ст. Решетилівка офіційно стала одним із центрів-осередків народного ткацтва, килимарства та вишивання в Україні. 1905 губернатор і земство заснували артіль з вишивання та гобеленства — Решетилівській ткацький навчально-показовий пункт. 1922 на базі майстерні-школи утворена промислова артіль «Троянда». На її базі відкрили фабрику імені Клари Цеткін, розквіт якої припав на період 1950–1970-х (працювало понад 450 майстрів). З 1962 фабрику очолював народний художник України Леонід Товстуха (1930–2010), який створив понад 140 орнаментальних і орнаментально тематичних килимових композицій (килим «Лісова пісня»; серія килимів «Пори року» тощо). Фабрику ліквідовано в 2004. Станом на 2021 ведуться роботи зі створення на її території виставкової зали.

Решетилівка славиться народною вишивкою в техніці «білим по білому» та полтавським орнаментом, особливість якого — ніжні пастельні кольори. Унікальні взірці вишивки створили у 1970–1980-х заслужені майстрині народної творчості УРСР Олена Василенко (нар. 1930), Олександра Великодна. За ініціативи заслуженої майстрині народної творчості Надії Вакуленко «Технологію виконання вишивки “білим по білому”» сел. Решетилівка теж було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (Наказом Міністерства культури України №561 від 29.06.2017). Традиції й технології виконання вишивки зберігають майстри і викладачі Решетилівського художнього професійного ліцею, приватної майстерні «Соломія», викладачі та учителі Решетилівської дитячої школи мистецтв, Решетилівської гімназії імені І. Л. Олійника та творчі родини; у місті працює близько 10 приватних майстерень. Серед знаних сучасних вишивальниць — Лариса Пілюгіна (нар. 1949), Ніна Іпатій (нар. 1957), Надія Вакуленко, Алла Кісь (нар. 1969) та ін.

Серед розробників новаторських напрямів розвитку художніх традицій полтавських килимів — заслужені майстри народної творчості України Надія Бабенко, художник Олег Машкевич (1925–1996), майстрині Ганна Бондарець (нар. 1941), Олена Василенко та ін. За ініціативи заслуженого майстра народної творчості Олександра Бабенка (нар. 1959). «Традиції рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області» було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України (Наказом Міністерства культури України № 105 від 12.02.2018). У сучасній Решетилівці працює домашня майстерня родини Пілюгіних, килимарському мистецтву навчають в Решетилівському художньому професійному ліцеї тощо.

Відповідно до постанови КМУ № 987 від 03.10.2018, утворено державну установу «Всеукраїнський центр вишивки та килимарства». Центр займається мистецтвознавчим аналізом, систематизацією давніх зразків вишивки та килимарства, складанням картографічного «Атласу української вишивки та килимарства»; досліджує тенденції сучасного розвитку мистецтва тощо. Центр виготовляє килими художників С. Вакуленка, Н. Бабенко, О. Бабенка, Л. Товстухи, Н. Токової, П. Шевчука та ін. До 90-річчя пам’яті лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Л. Товстухи виготовили копію килима «Народжені рідною землею» (оригінал знаходиться в залі Раді Європи, м. Страсбург, Франція). Державне підприємство займається просуванням традицій рослинного килимарства та технології виконання вишивки «білим по білому» до Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

Створення Всеукраїнського центру вишивки та килимарства стало основою нового проекту туристичного спрямування, в якому будуть тісно співпрацювати осередки художнього промислу: Опішня (гончарство) — Решетилівка (вишивка та килимарство) — Петриківка (петриківський розпис). У місті з 1992 проводиться фестиваль народної творчості «Решетилівська весна». Один з останніх заходів, проведених за сприяння Центру, — «День вишиванки єднає українців» (20.05.2021).

Література

Бабенко О. Нерозривна нитка традицій решетилівського ремесла // Слов’янський збірник. 2003. Вип. 2. С. 149–156.
Бичкова Д., Бабенко О. Дерево життя Надії Бабенко // Рідний край. 2013. № 1. С. 121–128. URL: http://nbuv. gov.ua/UJRN/Almpolt_2013_1_27
Варивончик А. В. Ткацтво в контексті художніх промислів України // Zbiór raportov naukowych. Teoretyczne i praktyczne aspekty rozwoju współczesnej nauki. Warszawa : Diamond Trading Tour, 2016. P. 9–19. URL: http://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/14922/7/Varivonchik_V_V_konf06_2016_IM_.pdf
Волковічер Т. Вербальні тексти у народній вишивці кінця XIX — першої половини XX ст.: генеза, семантика, прагматика. Київ : Наукова думка, 2019. 173 с.
Гарькава Т. Петриківський декоративний розпис. Дніпро : Ліра, 2017. 218 с.
Горбунь О. Міщенко Фросина Іванівна // Вінницький обласний центр народної творчості. URL: https://www. vocnt.org.ua/master/mishenko
Гринь Н. Всесвіт Гаврила Пошивайла // Prostir.Museum. 2019. URL: http://prostir.museum/ua/post/41763
Гринюк М. М. Прорости косівського гончарювання // Образотворче мистецтво. 2004. № 2. С. 90–91.
Декоративне мистецтво України крізь віки. Київ : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, 2019. 876 с.
Запаско Я. П., Голод І. В., Білик В. І. та ін. Декоративно-ужиткове мистецтво : в 2 т. Львів : Афіша, 2000. Т. 1. 364 с.
Запаско Я. П. Українське народне килимарство. Київ : Мистецтво, 1973. 112 с.
Захарчук-Чугай Р. В., Антонович Є. А. Українське народне декоративне мистецтво. Київ : Знання, 2012. 344 с.
Кара-Васильєва Т. Історія української вишивки. Київ : Мистецтво, 2008. 464 c.
Киселева Н., Кара-Васильєва Т., Придатко Т. Художні промисли України. Київ : Мистецтво, 1979. 253 с.
Клименко О. Гончарство // Історія декоративного мистецтва України : у 5 т. / Гол. редкол. Г. Скрипник. Київ : Інститут Мистецтвознавства Фольклористики та Етнології ім. М. Т. Рильського, 2007. Т. 2: Мистецтво середніх віків. С. 195–216.
Книш Б. Гуцульські ліжники. Традиції та сучасні інтерпретації // Народознавчі зошити. 2019. № 1 (145). С. 81–91. URL: https://nz.lviv.ua/2019-1-13/
Кожолянко Г. Етнографія Буковини : в 3 т. Чернівці : Золоті литаври, 2001. Т. 2. 424 с.
Козубовський Д. О., Задорожній І. Д. Каталог: Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка. Київ : Народний дім, 1997. С. 10.
Козюра І. В., Козюра В. М., Циган І. І. Решетилівщина: люди, дати, події, факти. Полтава : АСМІ, 2019. 287 с.
Мельничук Л. Жінки-гончарі Поділля // Етнічна історія народів Європи. 2000. Вип. 7. С. 88–90. URL: http:// nbuv.gov.ua/UJRN/eine_2000_7_21
Мироненко Т. І. Гуцульські художні металеві вироби другої половини ХІХ — початку ХХ ст. у збірці Національного музею історії України // Праці Центру пам’яткознавства. 2016. Вип. 29. С. 152–161. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pcp_2016_29_17
Михайлишин Р. Р. Писанка — унікальний витвір українського народного мистецтва: історія, традиції, сучасність // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Педагогічні науки. 2017. Вип. 2. С. 191–196.
Найден О. С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості. Київ : АртЕк, 1999. 256 с.
Павлюк С. П., Горинь Г. Й., Кирчів Р. Т. та ін. Українське народознавство. 3-тє вид., випр. Київ : Знання, 2006. 568 с.
Пошивайло О. Українська академічна керамологія XXI сторіччя. Теорія, історія, сучасний ужинок, майбутній поступ. (2001–2005). Опішне : Українське Народознавство, 2007. 776 с.
Пурига І. О. Кролевецькі рушники: історія, семантика, технологія. Суми : Триторія, 2018. 40 с.
Сапура О. В. Народні художні промисли України. Київ : Агенство по розповсюдженню друку, 2015. 256 с.
Сучасне українське декоративне мистецтво: збереження національної своєрідності в умовах глобалізації. Київ : Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, 2019. 240 с.
Ткаченко В. М. Феномен українського писанкарства кінця XIX — початку XXI ст. (історіографічний і джерелознавчий зріз). Київ : Міленіум, 2020. 428 с.
Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
Українська вишивка / Уклад. Т. Кара-Васильєва. Київ : Мистецтво, 1993. 264 c.
Харковина Є. Г. Формування мистецтва килимарства на теренах України // Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Мистецтвознавство. 2014. Вип. 30. С. 116–123.
Харковина Є. Г. Художні та техніко-технологічні особливості килимарства Полтавщини в колі світових центрів ткацтва // Молодий вчений. 2019. № 7 (1). С. 99–103. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/molv_2019_ 7%281%29__24
Petrykivka Decorative Painting as a Phenomenon of the Ukrainian Ornamental Folk Art // Intangible Cultural Heritage. URL: https://ich.unesco.org/en/RL/petrykivkadecorative-painting-as-a-phenomenon-of-the-ukrainianornamental-folk-art-00893

Див. також

Україна (держава)

Населення України

Україна: культура, мистецтво, архітектура

Україна: етнографічна мозаїка

Автори ВУЕ

Н. А. Гаврилишина

Покликання на цю статтю: Гаврилишина Н. А. Декоративно-ужиткове мистецтво України // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Декоративно-ужиткове мистецтво України (дата звернення: 2.05.2024).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.04.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів