Щербаківський, Данило Михайлович
Щербакі́вський, Дани́ло Миха́йлович (30.12.1877, с. Шпичинці, тепер Бердичівського району Житомирської області, Україна — 06.06.1927, м. Київ, тепер Україна) — мистецтвознавець, історик, археолог, етнограф, музеєзнавець, пам’яткознавець, педагог, дійсний член Українського наукового товариства в Києві (з 1907), заступник голови Всеукраїнського археологічного комітету (з 1924). Брат В. Щербаківського.
|
Щербаківський, Данило Михайлович | |
|---|---|
| Народження | 30.12.1877 |
| Місце народження | Шпичинці |
| Смерть | 06.06.1927 |
| Місце смерті | Київ |
| Alma mater | Київський національний університет імені Тараса Шевченка |
| Напрями діяльності | мистецтвознавство, історичні науки, пам’яткознавство, етнологія. |
Зміст
Життєпис
Народився в сім’ї священника. 1897 закінчив Третю гімназію в м. Києві із золотою медаллю, 1901 — історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) з дипломом першого ступеня. Учень В. Антоновича. Продовжив навчання на кафедрі російської історії для підготовки до професорського звання (1902–1903), викладав у жіночій гімназії А. Бейтель (1901–1904). З 1904 співпрацював як кореспондент із Київським художньо-промисловим і науковим музеєм імені государя імператора Миколи Олександровича [(1934 реорганізований і розділений на два музеї — Український музей народного мистецтва (тепер — Національний художній музей України) і Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка (тепер — Національний музей історії України)], з 1914 — член комітету.
1904–1905 — служив у війську. 1906 переїхав до м. Умані, де викладав на дворічних педагогічних курсах у чоловічій і жіночій гімназіях. 1910 переведений на посаду вчителя Сьомої чоловічої гімназії та жіночої гімназії М. Клуссінш у м. Києві.
Завідувач етнографічного (1910–1926) та історичного (1910–1927) відділів, секретар комісії зі створення відділу «Давній Київ» (з 1912). 1913 подорожував до Італії, Австро-Угорщини, Швейцарії для ознайомлення з організацією музеїв.
1914–1917 — воював у складі 11 мортирного артилерійського дивізіону (див. Перша світова війна). Демобілізований наприкінці 1917, повернувся до м. Києва. Брав участь у розбудові вищих мистецьких шкіл, наукових і пам’яткоохоронних інституцій.
Учений секретар (1917–1918), почесний академік (з 1918) Української академії мистецтва, професор Інституту пластичних мистецтв (1922–1924), професор Київського художнього інституту (1924–1925) (1922 Українську академію мистецтва реорганізовано й перейменовано на Інститут пластичних мистецтв, з 1924 — на Київський художній інститут, тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), професор Київського архітектурного інституту (1922–1924) (1924 об'єднаний з Інститутом пластичних мистецтв у Київський художній інститут, тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), Київського археологічного інституту (1918–1924) (ліквідований 1924), Вищого інституту народної освіти імені М. Драгоманова (з 1920) (розформований 1930), лектор Київського художньо-індустріального технікуму (з 1922) (з 1923 — Художньо-індустріальна профшкола №1 (1923–1930), Пастирських українських курсів УАПЦ (1922) (діяли упродовж 1921–1922). Ініціатор створення і дійсний член Секції мистецтв (з 1918; 1918–1919 — учений секретар) та Етнографічної секції (з 1920) Українського наукового товариства в Києві. Один із фундаторів Музею (Кабінету) антропології та етнології імені Ф. Вовка (1921) (ліквідовано 1934). Дійсний член Софійської комісії (1921, 1923–1927) Всеукраїнської академії наук, Науково-дослідної кафедри мистецтвознавства (з 1924), Етнографічного товариства в Києві (з 1925). Голова відділу мистецтв Всеукраїнського археологічного комітету (з 1925) і художньо-промислової секції Інституту української наукової мови (з 1926), член Етнографічно-фольклорної комісії (з 1921) Всеукраїнської академії наук, комісії мистецтва книги Українського наукового інституту книгознавства (з 1926).
Експозиція історичного відділу Київського художньо-промислового і наукового музею. 1910-ті рр. Світлина з архіву ІМФЕ імені М. Рильського НАН України
Виставка килимів у Всеукраїнському історичному музеї імені Т.Шевченка. 1924 р. Світлина з наукового архіву Інституту археології НАН України
Г. Нарбут. Д. Щербаківський з межигірською вазочкою в руках. 1919 р. Папір, туш. Національний художній музей України
Був членом Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні (з 1917), Культурної комісії при українській мировій делегації (1918), Київського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (з 1920), Реставраційної комісії та одним із керівників Всеукраїнського археологічного комітету; долучився до розроблення пам’яткоохоронної (зокрема реституційної) політики та її реалізації, формування засад наукової реставрації монументальних і станкових творів. Відіграв провідну роль у поверненні 1922–1923 до м. Києва з Державного сховища цінностей Наркомату фінансів РСФРР у Москві (тепер — Росія) понад трьох тисяч золотарських виробів, вилучених із культових будівель і музеїв УСРР.
Зазнав цькування, через яке вчинив самогубство. Похований на території Києво-Печерської лаври. У 1930-х могилу було сплюндровано, 1992 на її місці встановлено надгробок.
Наукова діяльність
Мав широке коло наукових інтересів, які корелювали з концепцією вивчення національної історії з використанням допоміжних дисциплін В. Антоновича. Починав як історик із характерних для київської школи регіональних досліджень (дипломний твір «Начерк політичної історії Луцького князівства до кінця 14 ст.» (1900). Тема магістерської роботи — «Литва в період від смерті Вітовта до вступу на польський престол Казимира» (1902–1903). Проводив археологічні розкопки. 1904 вивчав Трипільську культуру у степовому середовищі. Із матеріалів щорічних експедицій до Київської, Подільської, Волинської, Полтавської, Чернігівської губерній сформував одну з найрепрезентативніших колекцій українського мистецтва. Досліджував українське мистецтво пізнього Середньовіччя і Нового часу в його родовій та видовій різноманітності, образотворчий доробок Т. Шевченка, творчість Г. Нарбута. Основні праці присвячені іконографії та символіці сакрального мистецтва, стильовій еволюції золотарських (див. Золотарство) оправ 16–19 ст., генезі й еволюції дерев’яної церковної архітектури, портретному малярству доакадемічного періоду, народній картині, килимарству. Усвідомлював важливість міжетнічних студій, цілеспрямовано фіксував і вивчав пам’ятки єврейського мистецтва (насамперед синагоги й надгробки).
Спільно з Ф. Ернстом окреслив поняття «українське мистецтво» за територіально-етнічним критерієм, сформував цілісну концепцію його історії, визначив засади періодизації, часові межі, родове й видове наповнення. Співорганізатор заходів, які вплинули на формування канону українського мистецтва: двох кустарних виставок (1906, 1909), виставки українських килимів (1924), виставки артистичних творів Т. Шевченка (1911), українського портрета 17–20 ст. (1925), творів Г. Нарбута (1926).
Автор досліджень з історії музичного життя в Україні, києвознавства, етнографії. Сформував власну наукову школу дослідників народного й сакрального мистецтва, серед представниць якої — Н. Коцюбинська (1896; тепер Україна — 1937; тепер Росія), Т. Мішківська (1898–1937; тепер Україна), Л. Мулявка (1898–1996; тепер Україна), М. Новицька (1896; тепер Росія — 1965; тепер Україна), Є. Спаська (1892; тепер Україна — 1980; тепер Республіка Казахстан). Їхня діяльність була перервана масовими репресіями.
Визнання
1993 Спілка майстрів народного мистецтва (тепер — Національна спілка майстрів народного мистецтва України) заснувала щорічну премію імені Д. Щербаківського.
2016 на честь Д. Щербаківського названо вулицю в Шевченківському районі м. Києва.
2017 встановлено пам’ятний знак Д. Щербаківському, його братові Вадиму й батькові Михайлу в с. Шпичинці Житомирської обл.
Цитати
Д. Щербаківський про українське мистецтво: «При всіх своїх зв’язках з Азією, від глибокої давнини до пізніших часів, Україна в історичний період свого існування в культурному відношенні все ж завжди була кутом Європи, і розуміти її культуру і мистецтво не можливо без зв’язку з мистецтвом Європи»
Цит. за: Щербаківський Д. Готичні мотиви в українському золотарстві // Україна. 1924. Кн. 4. С. 3.
М. Грушевський про самогубство Д. Щербаківського: «… всіх, що близько беруть до серця інтереси культурного й наукового життя, в високій мірі збентежила думка, що от не де-небудь в глухому куті, а в одній з найбільш звісних, популярних і блискучих установ нашого культурного центра, могло отак статися з людиною всім звісною, шанованою, признаною в своїх здібностях і знаннях, – що їй не лишилось далі інших форм протесту, як тільки ті, що практикуються в примітивних умовах життя: самогубством доказати завдану кривду»
Цит. за: Грушевський М. Данило Щербаківський // Україна. 1927. Кн. 3. С. 212.
Праці
- Раскопки курганов на пограничье Херсонской и Киевской губерний // Археологическая летопись Южной России. 1905. № 1–2. С. 7–19.
- Выставка художественных произведений Т. Г. Шевченка. Киев, 1911 г. // Искусство и печатное дело. 1911. № 3. С. 135–143. (у співавт.)
- Козак Мамай (народня картинка) // Сяйво. 1913. № 10–12. С. 251–258.
- Символіка в українському мистецтві. І. Виноградна лоза // Збірник Секції мистецтв Українського наукового товариства. 1921. Вип. 1. С. 55–74.
- Українські дерев’яні церкви: короткий огляд розробки питання // Збірник Секції мистецтв Українського наукового товариства. 1921. Вип. 1. С. 80–102.
- Оркестри, хори і капели на Україні за панщини // Музика. 1924. Чис. 7–9. С. 141–155; Чис. 10–12. С. 205–213.
- Український портрет: виставка українського портрета ХVІІ–ХХ століть. Київ : Київ-Друк, 1925. 64 с. (у співавт.)
- Оправи книжок у київських золотарів ХVІІ–ХVІІІ ст. // Труди Українського наукового інституту книгознавства : в 4 т. Київ : Державне видавництво України, 1926. Т. 1 : Українська книга ХVІ–ХVІІ–ХVІІІ ст. С. 353–400.
- Перший театральний будинок у Києві та його садиба // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. Київ : Державне видавництво України, 1926. С. 309–334.
- Реліквії старого київського самоврядування // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. Київ : Державне видавництво України, 1926. С. 217–264.
- Українське мистецтво : у 2 т. Київ : Український громадський видавничий фонд, 1926. Т. 2: Буковинські і галицькі деревляні церкви, надгробні і придорожні хрести, фігури і каплиці. 62 с.
- Пам’ятки мистецтва на Правобережжі // Коротке звідомлення Всеукраїнського археологічного комітету за 1926 рік. Київ : Українська академія наук, 1927. С. 191–209.
- Український килим: попередні студії. Київ : Київ-Друк, 1927. 42 с.
- Козак Мамай: мистецько-етнографічні праці. Харків : Факт, 2008. 512 с.
Література
- Ернст Ф. Данило Михайлович Щербаківський: пам’яти дослідника // Бібліологічні вісти. 1928. № 1. С. 127–136.
- Сидоренко В. Ревний колекціонер і невтомний дослідник // Народна творчість та етнографія. 1968. № 5. С. 67–71.
- Павловський В. Данило Михайлович Щербаківський (1877–1927): його життя та доля // Сучасність. 1978. № 1. С. 31–46.
- Верменич Я. В. Данило Михайлович Щербаківський // Зневажена Кліо. Київ : Інститут історії НАН України, 2005. С. 537–555.
- Білокінь С. Нові матеріали до біографії Данила Щербаківського // Студії мистецтвознавчі. 2009. № 3 (27). С. 98–121.
- Ходак І. О. Данило Михайлович Щербаківський // Найден О. С., Ходак І. О. Квітка на комині. Настінні розписи Уманщини першої половини ХХ століття: історія, семантика, образи. Київ : Стилос, 2013. С. 76–100.
- Котляр Є. Данило Щербаківський: наукові розвідки та відкриття єврейського мистецтва // Народознавчі зошити. Серія мистецтвознавча. 2014. № 5. С. 884–913.
- Ходак І. О. Людський заробіток. Данило Щербаківський: сильвета українського мистецтвознавця. Харків; Київ : Видавець Савчук О. О., 2020. 546 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Ходак І. О. Щербаківський, Данило Михайлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Щербаківський, Данило Михайлович (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.11.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
