Архітектура народна
Архітекту́ра наро́дна — мистецтво створення просторового середовища, в якому живе і розвивається певний етнос.
Зміст
Історична довідка
Задовольняє практичні потреби етносу та втілює в матеріальні форми найпоширеніші в його середовищі естетичні уявлення. В архітектурі народній панують стійкі протягом тривалого історичного часу, етнічно обумовлені традиції організації поселень, зведення будівель і споруд усіх функціональних типів. Тут індивідуальна творчість розчиняється у досвіді поколінь народних майстрів, що виробили найдоцільніші прийоми і форми архітектури. В Україні архітектура народна оперувала не тільки дерев'яними, а й кам'яними та саманними конструкціями; в архітектурі народній працювали як самі споживачі (аматори), так і артілі майстрів високого фахового рівня; у її розвитку спостерігаються не лише збереження тисячолітніх традицій, а й виразно означене новаторство; архітектура народна дала твори як масові, так і визначні взірці елітарної архітектури. З огляду на це, під архітектурою народною в Україні розуміють, найчастіше, традиційну архітектурну спадщину українського села.
Житлове будівництво
Основним і наймасовішим витвором архітектури народної в Україні завжди було житло. Народне житлове будівництво консервативне; зберігаючи тисячолітні традиції, водночас сприйнятливе до новацій. Метод створення традиційного народного житла відрізнявся від сучасного проектування: житлові будинки та господарські споруди будували не за проектами, а за зразками вже існуючих будівель і згідно з традиціями, властивими певному регіону чи навіть окремому селу. Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, передавалися з покоління в покоління. В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для сезонного — колибами, для тимчасового — куренями.
Важливими були господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору — комора для зберігання всього найціннішого, погріб, стайня для коней, возівня, де зберігали вози й ґринджоли (сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко — колодязь з «журавлем», а також клуня, що ставилася окремо від двору й призначалась для зберігання необмолоченого зерна.
Селянський двір поділявся на дві половини — т. з. чистий двір і господарський. Неодмінною приналежністю кожної садиби був сад з городом. Суворі історичні умови привели до появи на Поліссі унікального явища — т. з. окружного двору, який у Карпатах називали граждою. У ньому всі будівлі й споруди згруповані довкола внутрішнього двору, утворюючи невеличку фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою.
Традиційна українська хата поєднує раціональність задуму з високим мистецьким рівнем виконання. Найчастіше її робили з одним житловим приміщенням, до якого прилягали допоміжні — сіни, комора; нерідко з двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних комбінаціях допоміжні й навіть виробничі приміщення. План хати — простий чотирикутник у плані, з чотирисхилим дахом: такий будинок легше збудувати, ремонтувати й обігрівати. Матеріалом для стін було дерево в різних варіантах: зруб з колод, брусів чи плах (відрізків дерева, розколотого навпіл), каркас з комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Дахи вкривали соломою, очеретом, ґонтом чи дранкою.
Центром кожного житлового приміщення була велика вариста піч. Біля неї був піл — дерев’яний настил, на якому спала родина. Уздовж стін стояли лави, на покуті під іконами — стіл, поряд — розмальована або різьблена скриня. Біля вхідних дверей містився мисник — полиці для керамічного посуду. Піч здебільшого мала вишуканий і різноманітний декор. Сволок — головна балка, на яку спиралася стеля, завжди прикрашалася різьбленням, солярною та християнською символікою, пам'ятними написами. Внаслідок цього сволок є своєрідним історичним паспортом хати.
Цивільне будівництво
Крім споруд традиційного селянського двору архітектура народна включає громадські будівлі: церква з дзвіницею, школа, сільська управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна). Життя й економічна діяльність були б неможливими без відповідних виробничих споруд: це водяні й вітряні млини (вітряки), тартаки (лісопилки), сукновальні, олійні, крупорушки, кузні. Млини є витворами народної інженерної думки, що забезпечували потреби старого українського села в доступній, дешевій та екологічно безпечній енергії. Найстародавнішими в Україні є водяні млини, а вітряні відомі тільки з 18 ст. До поч. 20 ст. водяні млини й вітряки були в кожному селі й місті, інколи — по кілька десятків вітряків в одному населеному пункті. Нині їх майже не лишилося, вони подекуди дивом уціліли як унікальні раритети. Найкращі колекції вітряків зібрані в Національному музеї народної архітектури та побуту архітектури в м. Києві та у Національному iсторико-етнографічному заповiднику «Переяслав» в Київській області.
Сакральне будівництво
Найвищі досягнення архітектури народної пов’язані з церковним будівництвом, яке представлено шедеврами архітектури: це великі собори й маленькі каплички, парафіяльні церкви й дзвіниці, огорожі, брами і башти. Усі відомі в Україні дерев'яні церкви належать до одного з двох основних типів: тридільного або хрещатого. Тридільний храм найпоширеніший, складається з трьох основних зрубів: центрального — нави, східного — вівтаря й західного — бабинця. Такі церкви бувають одноверхими і триверхими. Хрещаті храми як правило центричні, п'ятизрубні або дев'ятизрубні (нерідко трапляється проміжний тип — семизрубний). Всі ці храми мають непарну кількість верхів — один, три, п'ять, дев'ять. У всіх типах дерев'яних церков об'єднуючим модульним елементом був центральний зруб, верх якого завжди робили щонайменше на один ярус вищим від бічних.
Особливими спорудами, невід'ємними від церковних комплексів, є дзвіниці. Їхні архітектурні форми походять від стародавніх вартових та фортечних башт. Серед них відомо два основних конструктивних типа — каркасний і зрубний. Вибір конструктивного типу залежав від техніки дзвоніння: розгойдування всього дзвону чи тільки його язика. Перший варіант пов'язаний зі значними динамічними навантаженнями, вимагав жорсткішої, тобто каркасної конструкції дзвіниці. Тому в західних регіонах (Галичина і Волинь) переважали каркасні дзвіниці, а в решті регіонів — зрубні чи зрубно-каркасні (нижній ярус зрубний, горішній — каркасний). Розвинені типи дерев'яних дзвіниць є багатоярусними й належать до трьох композиційних варіантів: четверик на четверику; восьмерик на четверику; восьмерик на восьмерику. Вони не тільки доповнюють церковні ансамблі, а й є самостійними витворами високого архітектурного мистецтва.
Особливості
В архітектура народній декор був різноманітним і вишуканим, проте заснованим на суто раціоналістичних засадах: прикрашалися тільки ті частини будівлі, які завжди були на виду; застосовувався принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі застосованих засобів дає максимальний мистецький ефект.
Регіоналізм (регіональні відмінності, регіональна своєрідність) є однією з визначальних характеристик архітектури народної. За комплексом визначальних параметрів (типологія, конструкції, засоби виразності) в Україні виділяються такі регіональні та локальні (місцеві) школи в архітектурі народній:
- Наддніпрянська (з центром у м. Києві);
- близькі до Наддніпрянської школи Лівобережжя:
- Сіверська;
- Полтавська;
- Слобожанська, в якій виділяються локальні школи:
Лиманська; Охтирська;
- на Правобережжі Дніпра і в Західній Україні виділяються такі регіональні школи:
Подільська (поділяється на Східну і Західну);
Галицька;
Волинська;
Поліська;
- Карпатська, в якій виділяються локальні школи:
Гуцульська;
Бойківська;
Буковинська;
Лемківська;
Закарпатська.
Виразні регіональні риси в архітектурі народній спостерігаються з кін. 17 ст. З давніших часів не збереглося надійних свідчень і дійшло до нашого часу надто мало пам’яток архітектури. Аналіз архітектурних творів усіх регіональних і локальних шкіл дозволяє стверджувати, що відмінності між цими школами менш суттєві, ніж риси спільності, що пояснюється єдністю українського етносу та його архітектурно-будівельної практики на всій території розселення українців.
Збереження архітектурної спадщини
Пам’ятки архітектури народної є найбільш вразливою частиною національної культурної спадщини. Тому не тільки в Україні, а й в усій Європі вчені ще з 19 ст. переймалися проблемою збереження для нащадків спадщини архітектури народної. Однією з найпоширеніших і найефективніших форм такого збереження став т. з. скансен — музей просто неба. Перший такий музей створив етнограф А. Хацеліус (1833–1901) у м. Стокгольмі (Швеція) 1885 й відкрив для публіки 1891. Туди були перевезені й установлені найкращі пам'ятки народної архітектури Скандинавії. За цим зразком протягом 1-ї пол. 20 ст. створені аналогічні музеї просто неба у більшості європейських країн — Литві, Латвії, Естонії, Німеччині, Польщі, Румунії, Болгарії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Росії. В Україні перший скансен започаткували у м. Львові 1930. Перший в УРСР Музей народної архітектури та побуту створили 1965 у м. Переяславі-Хмельницькому (тепер — м. Переяслав) на Київщині. Зараз в Україні є декілька таких музеїв: у містах Києві, Переяславі, Львові, Чернівцях, Ужгороді та в с. Крилосі поблизу м. Івано-Франківська (у складі Національного заповідника «Давній Галич»).
Усі пам'ятки архітектури народної є неодмінними й винятково цінними компонентами культурного ландшафту більшості регіонів нашої країни. Проте перспективи збереження їх на місцях їхнього виникнення є непевними. З кожним роком їх лишається все менше: вони гинуть у пожежах, дерев'яні церкви перебудовуються. Тож тільки в музеях народної архітектури архітектура народна представлена своїми найвищими досягненнями.
Література
- Гудченко З., Євреїнов Ю., Мардер А. Народна архітектура // Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 179.
- Вечерський В. Українська народна дерев'яна архітектура // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини: Зб. наук. пр. з мистецтвознавства, архітектурознавства і культурології / Ін-т проблем сучасного мистецтва Акад. мистецтв України. Київ : Видавничий дім А + С, 2006. Вип. 3. Ч. 2. С. 29-46.
- Вечерський В. Українська дерев'яна архітектура. Київ : Балтія-Друк, 2013. 120 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Архітектура народна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Архітектура народна (дата звернення: 7.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.04.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
