Політична поведінка
Політи́чна поведі́нка — форма інституційної та позаінституційної залученості до політичного процесу, агрегації цінностей для дотримання певного курсу та структури політичного середовища. Агентами політичної поведінки є як окремі індивіди, так і групи. Політичну поведінку, крім власне дій, можна зафіксувати у вхідних та вихідних орієнтаціях агентів.
Історична довідка
Першим теоретичним підґрунтям вивчення політичної поведінки є біхевіоризм. Прихильники цього підходу знаходили ситуативне пояснення у впливі зовнішнього середовища на вчинки людини. Витоки дослідження політичного виміру поведінки хронологічно сягають початку 20 ст. та праць «Людська природа в політиці» (1908) Г. Воллеса (1858–1932; Велика Британія) та «Процес управління. Дослідження соціального тиску» (1908) А. Бентлі. У 1920-х чиказька школа, спершу завдяки Г. Госнеллу (1896–1997; США) та Г. Лассуеллу, а згодом — працям «Південна політика в державі та нації» (1949) В. О. Кейя (1908–1963; США), «Адміністративна поведінка; дослідження процесів прийняття рішень у адміністративних організаціях» (1947) Г. Саймона, «Партії та політика: інституційний та біхевіоральний підхід» (1958) Е. Лейзерсона (1913–2004; США) спричинила дві хвилі вивчення політичної поведінки.
Криза демократії, зумовлена приходом тоталітарних режимів та світовою війною, каталізувала пошук нових смислів. Першою повоєнною працею, що мала потужний вплив на дослідження політичної поведінки стала колективна монографія «Вибір громадян» (1944) П. Лазарсфельда, Б. Берельсона (1912–1979; США) і Х. Годе (1908–1975; США).
У повоєнних дослідженнях була використана п’ятифакторна модель оцінки особистості («Велика п’ятірка»). Цю модель вперше апробовано на офіцерах повітряних сил США. Вони мали оцінити себе за переліком критеріїв, серед яких:
- відкритість досвіду;
- сумлінність;
- екстраверсивність (див. Екстраверсія);
- доброзичливість;
- невротизм.
Операційність такого підходу до дослідження політичної поведінки продемонстровано в монографії М. Ковея, М. Хейса, Д. Канака та Дж. Мондака «Особистість і політична поведінка» (2017). Вибір характеристик зумовлений можливістю порівняльного кроскультурного аналізу (див. Психологія кроскультурна). Сукупність характеристик «Великої п’ятірки» впливає на такі складники політичної поведінки, як ставлення до політичної інформації та політична участь.
Поведінкова революція 1960-х та робота Г. Алмонда та С. Верби «Громадянська культура: Політичні орієнтації та демократія у п’яти державах» ознаменували епістемологічний поворот (див. Епістемологія) у напрямку звернення до інституційного зрізу та кроскультурної компаративістики. Основні наукові узагальнення: а) вищий рівень відкритості до досвіду відповідає вищому рівню відкритості та екстраверсивності; б) ідейно лібералізм притаманний індивідам із високим рівнем відкритості та низьким рівнем сумлінності; в) громадянська участь у політиці прямо пропорційна високому рівню відкритості та екстраверсивності.
Автори теорії обґрунтованої дії М. Фішбейн (1936–2009; США) та І. Айзен (нар. 1942; США), що постулює політичну поведінку можливою завдяки інтенції суб’єкта втілювати ту чи іншу програму поведінки, доповнили її компонентом усвідомленого поведінкового контролю, представивши теорію спланованої поведінки. Потенціал оновленої версії закладено в поясненні мимовільних поведінкових кодів з метою подальшого прогнозування. Фактор усвідомленого поведінкового контролю означає переконання індивіда в мірі власної влади.
Характеристика
Структуру політичної поведінки формують: знання про політику; оцінні орієнтації; політичні цінності; норми політичного життя.
Серед типів політичної поведінки виділяють відкритий (дія) та закритий (абсентеїзм, бездіяльність); типологія М. Вебера передбачає: політиків за випадком (суб’єктами є громадяни, для яких політика не є професією), політиків за покликанням (чиновники) та політиків за сумісництвом (активісти, агітатори).
Магістральним став підхід соціальних репрезентацій. У фокусі підходу — взаємодія соціальних груп (фактор стабілізації), яка продукує репрезентацію на суспільно-політичному екрані задля досягнення цілей (фактор змін). Тобто через призму цього підходу та аналізу репрезентованих груп, суб’єктів репрезентації (агенти, яким делеговано представляти чи символічно заміщати інтереси) та її об’єктів (інтереси, ставлення) можна досліджувати політичну поведінку. Теорія соціальних репрезентацій поєднує орієнтації громадян на вході системи (агрегація вимог) та реакцію еліт на виході системи (стратегія). Остання виконує нормативно-регулятивну та сигніфікативну функції, тобто відповідає за нормотворення та смислопокладання.
За Р. Мертоном, панівні зразки поведінки конституюють через схоплення соціального й культурного в моменті. Політична поведінка підтримує «гомеостаз» системи, тобто функціональну рівновагу. Серед способів пристосування: конформність, втеча (ретритизм), інноваційність, ритуалізм та ребелія (незгода). Конформізм — найвигідніший для владних верств тип пристосування населення, адже передбачає найменший спротив. Ретритизм означає заперечення проєкту державної політики та самоусунення від участі в ній; культурні цілі та інституційні засоби для ретритистів неприйнятні. Інноваційність спрямована на заперечення інституційних практик, але консервацію культурних цілей. Ритуалізм передбачає переорієнтацію пріоритетів участі в політичному житті, іншими словами — ставити за мету те, що реально досягти, звівши експектації та можливості до точки перетину. Ребелію треба відрізняти від ресентимента. Для п’ятої форми пристосування характерне прагнення до кардинальної ціннісної зміни, на відміну від ресентиментa (таємного бажання того, що засуджує). Звісно, ці ролі не є статичними й можуть бути взаємозаміщені.
Значення
Дослідження політичної поведінки прискорює вироблення адекватних моделей взаємодії суб’єктів влади з громадянським суспільством і навпаки. Множинність підходів залежить від концептуалізації політики як символічного простору інтеракції, системи інститутів та ін. За допомогою політичної поведінки можна відстежувати динаміку прихильності або дистанціювання індивіда від політичної системи в цілому та окремих підсистемах зокрема. Розуміння індивідуальної поведінки має спиратися не лише на вироблений портрет, а й на контекстуальне бачення та емпіричні дані. Основна складність при вивченні політичної поведінки полягає в лонгітюдному дослідженні, тобто відстеженні змін із плином часу.
Література
- Мертон Р. Социальная теория и социальная структура / Пер. с англ. Москва : ACT; Москва : Хранитель, 2006. 873 с.
- Северинюк В. Детермінація політичної поведінки як теоретична проблема // Нова парадигма. 2006. Вип. 58. С. 120–132.
- Кисельов С., Рябов С. Політична культура в контексті загальнокультурного процесу України // Маґістеріум. 2008. № 31. С. 5–19.
- Elcheroth G., Doise W., Reicher S. On the Knowledge of Politics and the Politics of Knowledge: How a Social Representations Approach Helps Us Rethink the Subject of Political Psychology // Political Psychology. 2011. № 32. P. 729–758. URL: https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/j.1467-9221.2011.00834.x
- Dietrich B., Lasley S., Mondak J. et al. Personality and Legislative Politics: The Big Five Trait Dimensions among US State Legislators // Political Psychology. 2012. № 33 (2). P. 195–210. URL: https://onlinelibrary.wiley.com/doi/full/10.1111/j.1467-9221.2012.00870.x
- Доцяк І. Соціально-економічні чинники політичної поведінки в умовах українських суспільних трансформацій // Вісник Прикарпатського університету. Політологія. 2015. Вип. 9. С. 10–14.
- Cawvey M., Hayes M., Canache D. et al. Personality and Political Behavior // Oxford Research Encyclopedia of Politics. 2017. URL: https://oxfordre.com/politics/view/10.1093/acrefore/9780190228637.001.0001/acrefore-9780190228637-e-221
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Сингаєвська Д. М. Політична поведінка // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Політична поведінка (дата звернення: 3.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.10.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
