Філіп, Жерар
Філі́п, Жера́р Альбе́р [франц. Philipe (при народженні Philip), Gérard Albert; 04.12.1922, м. Канни, тепер регіон Прованс — Альпи — Лазуровий берег, Франція — 25.11.1959, м. Париж; похований у м. Раматюель, тепер регіон Прованс — Альпи — Лазуровий берег, Франція] — актор театру та кіно, режисер.
|
Філіп, Жерар (Philipe, Gérard Albert) | |
|---|---|
| Справжнє прізвище | Philip |
| Народження | 04.12.1922 |
| Місце народження | Канни |
| Смерть | 25.11.1059 |
| Місце смерті | Париж |
| Напрями діяльності | Театральне мистецтво, кіномистецтво |
Зміст
Життєпис
Народився у сім’ї адвоката, власника готельних закладів. Закінчив колеж Станіслас у м. Каннах, здобув ступінь бакалавра (1940). За наполяганням батька вивчав право на юридичному факультеті Університету м. Ніцци.
Хотів стати актором. Вирішальною виявилася зустріч 1941 з режисером М. Аллегре (1900, Швейцарія — 1973, Франція), який після прослуховування порадив йому вступити на курси драматичного мистецтва Ж. Юе у м. Ніцці, а потім на курси актора Ж. Валля (1899–1959; Франція) у м. Каннах. Дебютував 11.07.1942 у ролі Міка в п’єсі А. Руссена «Просто велика дівчинка» (режисер Л. Дюкро), яка була поставлена у Муніципальному казино у м. Ніцці. Постановка мала успіх у глядачів.
Узимку 1942–1943 вирушив у турне з п’єсою А. Агю «Дівчина знала» (режисер Л. Дюкро). Брав участь у зйомках фільму «Скринька мрій» (1945, режисер І. Аллегре), зіграв маленьку роль у стрічці «Крихітки з квіткової набережної» (1944, режисер М. Аллегре). У жовтні 1943 разом із батьками переїхав до м. Парижа.
Перший великий успіх прийшов до актора після виконання ролі Янгола у п’єсі Ж. Жироду «Содом і Гоморра» (1943, театр Еберто, режисер Ж. Дукін).
1943–1945 навчався у Національній консерваторії драматичного мистецтва у професора Ж. Ле Руа (1885–1965; Франція), після закінчення першого року навчання отримав 2-й приз на конкурсі комедії.
19–25.08.1944 брав участь у звільненні м. Парижа від німецьких окупантів.
Першими великими ролями в кіно стали роль Сімона Легужа у стрічці «Країна без зірок» (1946, режисер Ж. Лакомб) і князя Мишкіна у фільмі «Ідіот» — екранізації роману Ф. Достоєвського (1946, режисер Ж. Лампен).
У театрі зіграв Калігулу у п’єсі А. Камю (театр «Еберто», режисер П. Оттлі; прем’єра у вересні 1945).
Став відомим завдяки головній ролі Франсуа у фільмі «Диявол у тілі» (1947, режисер К. Отан-Лара) за романом Р. Радіге. Здобув за цей фільм премію за найкращу чоловічу роль Брюссельського міжнародного кінофестивалю. Отримав запрошення в Голлівуд, але відмовився.
Відтоді поєднував гру в театрі зі зйомками в кіно.
Підтримував рух за мир і соціальну справедливість. Не належав до жодної політичної партії. Одним із перших з акторів підписав Стокгольмське звернення 1950 проти ядерної зброї.
21–30.10.1955 здійснив поїздку до СРСР на Тиждень французького кіно.
Під час подорожей по всьому світу (Польща 1954, Китай 1957, Канада та США 1958, Мексика 1959 тощо) зустрічався з глядачами, дізнавався про умови життя та праці акторів.
З 29.09.1957 до кінця життя був президентом профспілки акторів.
Помер від раку.
Творчість
Театр
За 17 років кар’єри зіграв ролі у 30 фільмах і 19 п’єсах. Здійснюючи паралельно кар’єру в театрі та кіно, вміло адаптувався до різних технік цих мистецтв.
Утілював ідеального героя післявоєнної Франції, яка була зруйнована і потребувала очищення та відновлення. З його образом та персонажами асоціюються молодість, краса, звабливість, пристрасть.
Вирішальною в театральній кар’єрі була зустріч з режисером Ж. Віларом, який запропонував йому 1948 зіграти роль Родриго у п’єсі «Сід» П. Корнеля. Спочатку актор відмовився, оскільки не вважав себе трагіком, але згодом погодився. Прем’єра відбулася у липні 1951 на Авіньйонському фестивалі. Тоді ж на фестивалі він виконав головну роль у прем’єрній виставі п’єси Г. фон Клейста «Принц Гомбурзький» у постановці Ж. Вілара.
Відтоді був провідним актором у трупі Національного народного театру, де зіграв ролі: Лоренцо Медічі («Лорензаччо» А. де Мюссе; прем’єра 1953), Річард ІІ (однойменна п’єса В. Шекспіра, прем’єра 1954), Рюї Блаз (однойменна п’єса В. Гюго, прем’єра 1954), Октав («Капризи Маріанни» А. де Мюссе, прем’єра 1958), Пердикан («З коханням не жартують» А. де Мюссе, прем’єра 1959).
Гастролював з театром у Німеччині, Бельгії, США, Греції, Нідерландах, Італії, Польщі, Тунісі, Швейцарії, Чехословаччині, Югославії. Поставив кілька п’єс як режисер: «Епіфанії» (1947) та «Нуклеа» (1952) А. Пішетта, «Новий Мандрагор» Ж. Вотьє за Н. Макіавеллі (1952), «Лорензаччо» А. де Мюссе.
Здійснив радіоадаптації п’єс і дискографічних записів читання літературних творів.
Кіно
У кіно зіграв ролі: Фабріціо дель Донго у фільмі «Пармський монастир» (1948, режисер Крістіан-Жак), мрійник Мішель у стрічці «Жюльєтта, або Ключ до снів» (1951, режисер М. Карне), композитор Клод у комедії «Нічні красуні» (1952, режисер Р. Клер), Жюльєн Сорель у фільмі «Червоне і чорне» (1954, режисер К. Отан-Лара) та інші.
У фільмі «Краса диявола» (1949, режисер Р. Клер) виконав подвійну роль Мефістофеля і молодого Фауста.
Став кумиром молоді всього світу, зігравши заголовну роль у фільмі «Фанфан-тюльпан» (1952, режисер Крістіан-Жак). Це фільм плаща і шпаги, головний персонаж якого — вигадана особа, що походить з французької пісні. Фільм здобув популярність у багатьох країнах, його подивилися 6,73 млн глядачів; став першим французьким фільмом, дубльованим китайською.
Після виконання ролі лейтенанта де ла Верна у фільмі «Великі манери» (1955, режисер Р. Клер) критики стверджували, що Філіп втілює на екрані образи спокусників. Однак серед його ролей є й інші образи.
У фільмі «Гордії» (1953, режисер І. Аллегре) зіграв колишнього лікаря-алкоголіка, у фільмі «Найкраща частина» (1956, режисер І. Аллегре) — інженера, який ціною здоров’я виконує завдання на будівництві дамби.
У стрічці «Монпарнас 19» (1958, режисер Ж. Беккер), що розповідає про останні дні А. Модільяні, уперше зіграв роль «справжнього» персонажа, людини, яку мучать бажання творити та хвороба. Цією роллю розширив палітру того, що вже продемонстрував. Режисер Р. Вадим довірив йому роль Вальмона у фільмі «Небезпечні зв’язки 1960» (1959), Л. Бунюєль — роль Васкеса у фільмі «Лихоманка приходить в Ель Пао» (1960).
Зняв як режисер фільм «Пригоди Тіля Уленшпігеля» (1956, разом з Й. Івенсом). Стрічка не мала успіху у Франції, але знайшла свого глядача в Німеччині.
Нагороди та визнання
Іменем Філіпа названі вулиці, колежі, культурні центри у різних містах Франції.
Лауреат премії «Віктуар» за найкращу чоловічу роль у французькому кіно (1948, 1952–1955), премії «Кришталева зірка» за найкращу чоловічу роль (1955), почесної премії «Сезар» (1990, посмертно).
Додатково
Батька Філіпа було заочно засуджено 1945 до смертної кари та конфіскації майна за колабораціонізм, зв’язки з ворогом і належність до антинародного угруповання. Він утік до Іспанії та працював учителем французької у м. Барселоні.
Філіп втілює Родріго в колективній пам’яті. У вересні 1970 видавництво «Ларусс» («Larousse») проілюструвало обкладинку публікації п’єси «Сід» фотографією Філіпа в головній ролі.
Вважав, що справжній театр має бути театром для всього народу і найважливішим питанням є контакт з публікою.
Цитата
«Він був символом. Виправданням нашого покоління, тому що його життя було цільним, його діяльність єдиною та послідовною, його манера гри зразковою та відповідала тій самій лінії стилю, лінії життя, що і його доля. Я ніколи не думав: “Яким він був добрим”, або “Як він добре робив свою справу”. Ні, я дивився на нього, я слухав його, я забував про все і згодом казав: “Він чудовий”». «Il était un symbole. Une justification de notre génération, parce que sa vie était d’un seul tenant, son activité une et cohérente, sa façon de jouer exemplaire, et dans la même ligne de style, ligne de vie que son destin. […] Je n’ai jamais pensé: “Qu’il est bien”, ou “Comme il fait bien son boulot”. Non, je le regardais, l’écoutais, j’oubliais tout et après coup je disais: “Il est merveilleux”»
(С. Реджані, актор, співак. Цит. за кн.: Philipe A., Roy Cl. Gérard Philipe. Souvenirs et témoignages. Paris : Gallimard, 1960. P. 224).
Література
- Philipe A., Roy Cl. Gérard Philipe. Souvenirs et témoignages. Paris : Gallimard, 1960. 446 р.
- Chapelle M. Gérard Philipe, notre éternelle jeunesse. Paris : Robert Laffont, 1966. 157 p.
- Жерар Филип — человек, артист, гражданин. Москва : Просвещение, 1989. 118 с.
- Vilar J. Par lui-même. Avignon : Maison Jean Vilar, 1991. 315 p.
- Bonal G. Gérard Philipe: Biographie. Paris : Seuil, 2009. 363 р.
- Winter G. Gérard Philipe. Paris : Gallimard, 2022. 368 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Глухова С. В. Філіп, Жерар // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Філіп, Жерар (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.12.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
