Аймара (мова)

Аймара у філології — мова, якою розмовляє народ аймара, що мешкає в Центральних Андах.

Разом із мовою хакару (провінція Яуйос, Перу) утворює групу аймаранських (аймарських) мов, яку частина дослідників вважає окремою сім’єю, а інші науковці включають як групу до складу андської мовної сім’ї. Походить із центральних гірських районів Перу, однак ще в доколумбовий час внаслідок міграцій носії цієї мови просунулися на південь до озера Тітікака, витіснивши мову пукіна, та далі на південь аймара, разом з кечуа та іспанською мовою, є офіційною мовою Перу (два різновиди: південна аймара — 213 тис. носіїв, 2011, оцінка; центральна аймара — 442 тис. носіїв, 2000, оцінка) і Болівії (998 тис. носіїв, 2014, оцінка). Її носії також мешкають у Чилі (19 тис. носіїв, 2007, оцінка) й Аргентині (30 тис. носіїв, тимчасові мігранти з Болівії, 2015, оцінка). Загальна кількість носіїв в усіх країнах — 2 589 тис. (2015, оцінка). Сучасна мова поділяється на два діалекти: центральний (ayr) та південний (ayc). Етимологія назви аймара неясна. Вперше назва зустрічається у вигляді «аймараес» у хроніках П. де Сьєса де Леона (1553) для позначення місцевості й народу, що проживав на ній поряд із народом чанка. За відомостями кіпукамайоків (рахівників та істориків інків, середина 16 ст.) в державі інків Тауантінсуйу аймара була офіційно визнаною мовою, що зафіксовано законом за часів Віракочі Інки (14–15 ст.), й залишалася такою до часів Тупака Інки Юпанкі, коли була замінена на кечуа. Юрист і хроніст Х. Поло де Ондегардо вперше використав назву аймара для позначення мови, що відображено в документах III Лімського собору, надрукованих 1584–1585. Тоді нею розмовляли етнічні групи аймараес, канчі, кана, кунті, кольа, лупака, пакахес, чаркас, каранга, кільака та інші. Після публікації італійським місіонером Л. Бертоніо першої граматики (1607) та словника мови аймара (1608) назва стала загальнопоширеною.

Аймара — аглютинативна (з використанням суфіксів для побудови слів), полісинтетична мова з порядком слів підмет — додаток — присудок. Використовується графіка на основі латинського алфавіту. У мові аймара три голосні звуки (/a/, /i/, /u/), для яких розрізняють два ступені довготи, але дифтонги відсутні. За присутності увулярних приголосних /q, q^h, q’, χ/ високі голосні знижуються до середніх (/i/ → [e], /u/ → [o]). Приголосні в аймара можуть бути лабіальними, альвеолярними, палаталізованими, велярними і увулярними. За цими ознаками аймара близька до мови кечуа. Приголосних звуків — 26. Звуки не оглушуються (наприклад, немає різниці між (p) і (b]), але кожна приголосна має три форми: проста (без придиху), гортанна і з придихом. В аймара є вібрант /r/, існує відмінність між альвеолярним чи палатальним для носових і латеральних звуків, а також два напівголосних (/w/ і /j/). У мові аймара 4 граматичних особи (1-ша ексклюзивна, 1-ша інклюзивна, 2-га і 3-тя). За визначенням ЮНЕСКО, мова аймара відноситься до таких, що перебувають у «зоні ризику» і можуть зникнути.

Ця мова є офіційною для:

Література

1. Annotaciones generales de la lengva aymara. Lima, 1584.
2. Duviols P. Un inédit de Cristobal de Albornoz: La instrucción para descubrir todas las guacas del Pirú y sus camayos y haziendas // Journal de la Société des Américanistes. 1967. T. 56. № 1.
3. Cerrón-Palomino R. Fuentes lingüísticas // BIRA. 2002. № 29.
4. Duviols P. Un inédit de Cristobal de Albornoz: La instrucción para descubrir todas las guacas del Pirú y sus camayos y haziendas // Journal de la Société des Américanistes. 1967. T. 56. № 1.
5. Discurso sobre la Descendencia y Gobierno de los Incas // Betanzos J. de. Suma y Narracion de los Incas. Madrid, 2004.
6. Cerrón-Palomino R. El aimara como lengua oficial de los incas // Boletín de Arqueología PUCP. 2004. № 8.
7. Куприенко С. А. Источники XVI–XVII веков по истории инков: хроники, документы, письма. Киев, 2013.

Автор ВУЕ

• С. А. Купрієнко

Покликання на цю статтю: Купрієнко С. А. Аймара (мова) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Аймара (мова) (дата звернення: 29.05.2024).