Аймара (мова)

Аймара (аймара: Aymar aru) — основна мова, що відноситься до аймаранської мовної сім’ї, і на якій розмовляє народ аймара, що мешкає в Центральних Андах. Походить з центральних гірських районів Перу, однак ще в доколумбовий час в результаті міграцій носії цієї мови просунулися на південь до оз. Тітікака, витіснивши мову пукіна, та далі на південь[1]. Аймара, разом з кечуа і іспанською мовами, є офіційною мовою Перу (400 тис.) і Болівії (2,5 млн.). Її носії також є в Чилі (15-20 тис.) й Аргентині[2][3][4]. Сучасна мова поділяється на два діалекти: «центральний» (ayr) та «південний» (ayc).

Історія

Дійсна етимологія залишається неясною. Вперше назва зустрічається у вигляді «аймараес» у Педро де Сьєса де Леона (1553) для позначення місцевості і народу, що на ній проживав поряд із народом чанка[5]. Згідно відомостей кіпукамайоків (сер. XVI ст.) в державі інків Тауантінсуйу аймара була офіційно визнаною мовою, що було зафіксовано законом за часів Віракочі Інки (XIV-XV століття)[6], і була такою до часів Тупака Інки Йупанкі, коли була замінена на кечуа[7]. Хуан Поло де Ондегардо вперше використав назву аймара для позначення мови, що знайшло своє відображення в документах III Лімського собору, надрукованих в 1584-1585 рр. Тоді на ній розмовляли етнічні групи аймараес, канчі, кана, кунті, кольа, лупака, пакахес, чаркас, каранга, кільака та інші[8]. Після публікації Лудовіком Бертоніо першої граматики (1607) та словника мови аймара (1608) назва стала загальнопоширеною.

Фонологія

Аймара — аглютинативна (використання суфіксів для побудови слів), полісинтетична мова з порядком слів SOV (підмет-додаток-присудок). Використовується латинський алфавіт. У мові аймара три голосних звуки (/a/, /i/, /u/), для яких розрізняють два ступені довготи, але дифтонги відсутні. В присутності увулярних приголосних /q, qʰ, qʼ, χ/ високі голосні знижуються до середніх (/i/ → [e], /u/ → [o]). Що стосується приголосних, то вони в аймара можуть бути лабіальними, альвеолярними, палаталізованими, велярними і увулярними. За цими ознаками аймара близька до мови кечуа. Приголосних звуків – 26. Звуки не оглушуються (наприклад, немає різниці між [p] і [b]), але кожна приголосна має три форми: проста (без придиху), гортанна, і з придихом. У аймара є вібруюче /r/, і існує відмінність альвеолярний/палатальний для носових і латеральних звуків, а також два напівголосних (/w/ і /j/). В мові аймара 4 граматичних особи (1-а ексклюзивна, 1-а інклюзивна, 2-а і 3-я).

За визначенням ЮНЕСКО мова аймара відноситься до таких, що знаходяться в «зоні ризику» і можуть зникнути.

Посилання

  1. Rodolfo Cerrón-Palomino. Fuentes lingüísticas // BIRA. - №29. - Lima, 2002. - P. 523-558.
  2. https://www.ethnologue.com/language/ayr/18
  3. https://www.ethnologue.com/language/ayc/18
  4. http://www.unesco.org/languages-atlas/es/atlasmap/language-id-755.html
  5. Duviols Pierre. Un inédit de Cristobal de Albornoz: La instrucción para descubrir todas las guacas del Pirú y sus camayos y haziendas // Journal de la Société des Américanistes. - Tome 56. - №1. - 1967. - P. 28.
  6. Discurso sobre la Descendencia y Gobierno de los Incas // Juan de Betanzos. Suma y Narracion de los Incas. — Madrid: Ediciones Polifemo, 2004. — p. 359–390.
  7. Rodolfo Cerrón-Palomino. El aimara como lengua oficial de los incas // Boletín de Arqueología PUCP. - №8. - 2004. - P. 9-21.
  8. Annotaciones generales de la lengva aymara. – Lima, 1584.
Література
  1. Annotaciones generales de la lengva aymara. – Lima, 1584;
  2. Duviols Pierre. Un inédit de Cristobal de Albornoz: La instrucción para descubrir todas las guacas del Pirú y sus camayos y haziendas // Journal de la Société des Américanistes. - Tome 56. - №1. – 1967;
  3. Rodolfo Cerrón-Palomino. Fuentes lingüísticas // BIRA. - №29. - Lima, 2002;
  4. Discurso sobre la Descendencia y Gobierno de los Incas // Juan de Betanzos. Suma y Narracion de los Incas. — Madrid: Ediciones Polifemo, 2004;
  5. Rodolfo Cerrón-Palomino. El aimara como lengua oficial de los incas // Boletín de Arqueología PUCP. - №8. – 2004;
  6. Куприенко С. А. Источники XVI-XVII веков по истории инков: хроники, документы, письма. — К. : Видавець Купрієнко С.А., 2013.

Автор

Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶