Абсурду література
Абсу́рду літерату́ра — умовна назва модерністських (див. Модернізм) літературних творів, у яких життя — це хаотичне нагромадження випадковостей, позбавлених сенсу і не підпорядкованих жодним закономірностям. До цієї категорії літератури належить насамперед «театр абсурду» — творчість французьких драматургів С. Беккета («Чекаючи на Годо»), Е. Іонеско («Стільці»), А. Адамова («Пародія»), Ж. Жене («Балкон»), які в 1940–1950-х створили формалістичну школу «авангардний театр» (див. також Декадентство, Авангардизм). Естетичні принципи «театру абсурду» відбито в п’єсах Д. Буццаті та Е. Д’Ерріко (Італія), Г. Пінтера і Н. Сімпсона (Англія). В їхніх творах світ постає алогічним, ірраціональним, герої охоплені почуттям відчаю і приреченості, їхні дії та вчинки позбавлені психологічної мотивації.
Для «театру абсурду» характерні гротеск, пародія, алегорія, фантастика, буфонада, фарс. Література абсурду, крім драматургії, — це романи С. Беккета, а також деякі прозові твори Ж.-П. Сартра й А. Камю. Але у творах Сартра та Камю концепцію абсурдності буття втілено в інших літературних формах іншими засобами. У літературах країн соціалістичного табору та народів СРСР літературу абсурду творили здебільшого в емігрантському та дисидентському середовищах, де усвідомлювали жорстокість і бездушність державної машини, безнадію та неможливість щось змінити (М. Кундера, С. Мрожек, В. Гавел; В. Підмогильний, М. Хвильовий; І. Костецький; В. Дрозд, Григір Тютюнник, Вал. Шевчук). Письменники-постмодерністи зверталися до прийомів літератури абсурду із метою правдивого відображення життя в тоталітарній державі (В. Діброва, «Бу-ба-бу», «Пропала грамота»).
Література
- Куликова И. С. Философия и искусство модернизма. Москва, 1980.
- Якимович Т. К. З художнього світу Франції. Київ, 1981.
- Tigges W. An Anatomy of Literary Nonsense. Amsterdam, 1988.
- Токарев Д. Курс на худшее: Абсурд как категория текста у Даниила Хармса и Сэмюэля Беккета. Москва, 2002.
