Відмінності між версіями «Антонович, Дмитро Володимирович»

Версія за 12:59, 16 липня 2022

Антоно́вич, Дмитро́ Володи́мирович (14.11.1877, Київ, Україна — 12.11.1945, Прага, Чехія) — український культуролог і політичний діяч. Син В. Б. Антоновича.

Життєпис

Навчався у Київському (з 1895) і Харківському (з 1897) університетах, однак не закінчив вищої освіту через переслідування за участь у революційному русі.

Один із засновників Української студентської громади у Харкові. Ініціатор скликання у 1898-1899 українських студентських з'їздів. Співзасновник (1900) Революційної української партії (РУП), редактор її друкованих органів (журналів «Гасло» і «Селянин», газети «Праця»). Неодноразово арештовувався. У політичних дискусіях того часу обстоював тезу, що для України не існує національного питання, а є лише питання державне. В цьому розходився з більшістю однопартійців (РУП у грудні 1905 перейменувала себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію — УСДРП), які виступали не за державну самостійність України, а за її автономію у складі Росії.

З 1906 Антонович перебував здебільшого за кордоном (Німеччина, Франція, Італія), де вивчав західноєвропейське мистецтво. Наприкінці 1911 повернувся в Україну, займався викладацькою діяльністю, працював у пресі. 1913 заснував у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін».

Після російської лютневої революції 1917 був одним з лідерів УСДРП та засновників її органу — «Робітничої газети». Бравучасть в утворенні й становленні Української Центральної Ради, очолював комітет з проведення першої укр. маніфестації у Києві тощо. Зусиллями А. та його однодумців Центр. Рада не стала вузькопарт. структурою Т-ва укр. поступовців, як спершу передбачалося, а перетворилася на широку нац. організацію з рівноправним представництвом багатьох політ, партій і орг-цій. Від грудня 1917 по березень 1918 — генеральний секретар (міністр) мор. справ у кабінетах В. Винниченка і В. Голубовича, потім — міністр у справах миства. В 1919—20 був послом УНР у Римі.

Влітку 1920 виїхав до Відня, де став одним із засновників Українського вільного ун-ту (УВУ). 1921 разом з УВУ він перебрався до Праги, тричі (1928-29, 1929-30, 1937-38) обирався ректором цього ун-ту, кілька разів — деканом його філос. ф-ту. Був співзаснов-ником і тривалий час очолював Укр. істор.-філол. т-во (1923—45) та Музей визвольної боротьби України (1925—45), які діяли в Празі.

Основні наукові праці А. — з проблем історії укр. культури, зокрема історії нац. театру і обра-зотв. мист-ва. Поняття «українська культура» А. трактував широко, охоплюючи ним і національне право, що виявилося у включенні відповідних матеріалів, підготовлених А. Яков-лівим, до культурологічних лекційних курсів

УВУ та організованого Антоновичем видання «Українська культура».

Література

Ульяновський В. І. Дмитро Антонович // Українська культура: Лекції за ред. Дм. Антоновича. К., 1993.

Автор ВУЕ

І. Б. Усенко

Покликання на цю статтю: Усенко І. Б. Антонович, Дмитро Володимирович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антонович, Дмитро Володимирович (дата звернення: 15.05.2024).

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 '''Антоно́вич, Дмитро́ Володи́мирович''' (14.11.1877, Київ, Україна — 12.11.1945, Прага, Чехія) — український культуролог і політичний діяч. Син [[Антонович, Володимир Боніфатійович|В. Б. Антоновича]].
+==Життєпис==
+Навчався у [[Київський національний університет імені Тараса Шевченка|Київському]] (з 1895) і [[Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна|Харківському]] (з 1897) університетах, однак не закінчив вищої освіту через переслідування за участь у революційному русі.
-Навч. у Київ, (з 1895) і Харків, (з 1897) ун-тах, однак не здобув вищої освіти через переслідування за участь у революційному русі.
+Один із засновників Української студентської громади у Харкові. Ініціатор скликання у 1898-1899 українських студентських з'їздів. Співзасновник (1900) [[Революційна українська партія|Революційної української партії]] (РУП), редактор її друкованих органів (журналів «Гасло» і «Селянин», газети «Праця»). Неодноразово арештовувався. У політичних дискусіях того часу обстоював тезу, що для України не існує національного питання, а є лише питання державне. В цьому розходився з більшістю однопартійців (РУП у грудні 1905 перейменувала себе на [[Українська соціал-демократична робітнича партія|Українську соціал-демократичну робітничу партію]] — УСДРП), які виступали не за державну самостійність України, а за її автономію у складі Росії.
-Один із засновників Української студ. громади у Харкові. Ініціатор скликання у 1898-99 укр. студ. з'їздів. Співзасновник (1900) [[Революційна українська партія|Революційної української партії]] (РУП), редактор її друкованих органів (журналів «Гасло» і «Селянин», газ. «Праця»). Неодноразово арештовувався. У політ, дискусіях того часу обстоював тезу, що для України не існує нац. питання, а є лише питання державне. В цьому розходився з більшістю однопартійців (РУП у грудні 1905 перейменувала себе на Укр. с.-д. роб. партію — УСДРП), які виступали не за держ. самостійність України, а за її автономію у складі Росії. З 1906 перебував здебільшого за кордоном (Німеччина, Франція, Італія), де вивчав західноєвроп. мист-во. Наприкінці 1911 повернувся в Україну, займався виклад, працею, співробітничав у пресі. 1913 заснував у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін».
+З 1906 Антонович перебував здебільшого за кордоном (Німеччина, Франція, Італія), де вивчав західноєвропейське мистецтво. Наприкінці 1911 повернувся в Україну, займався викладацькою діяльністю, працював у пресі. 1913 заснував у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін».
-Після рос. лютневої революції 1917 був одним з лідерів УСДРП та засновників її органу — «Робітничої газети». Відіграв значну роль в утворенні й становленні Української Центральної Ради, очолював комітет з проведення першої укр. маніфестації у Києві тощо. Зусиллями А. та його однодумців Центр. Рада не стала вузькопарт. структурою Т-ва укр. поступовців, як спершу передбачалося, а перетворилася на широку нац. організацію з рівноправним представництвом багатьох політ, партій і орг-цій. Від грудня 1917 по березень 1918 — генеральний секретар (міністр) мор. справ у кабінетах В. Винниченка і В. Голубовича, потім — міністр у справах миства. В 1919—20 був послом УНР у Римі.
+Після [[Лютнева революція 1917|російської лютневої революції 1917]] був одним з лідерів УСДРП та засновників її органу — «Робітничої газети». Бравучасть в утворенні й становленні [[Українська Центральна Рада|Української Центральної Ради]], очолював комітет з проведення першої укр. маніфестації у Києві тощо. Зусиллями А. та його однодумців Центр. Рада не стала вузькопарт. структурою Т-ва укр. поступовців, як спершу передбачалося, а перетворилася на широку нац. організацію з рівноправним представництвом багатьох політ, партій і орг-цій. Від грудня 1917 по березень 1918 — генеральний секретар (міністр) мор. справ у кабінетах В. Винниченка і В. Голубовича, потім — міністр у справах миства. В 1919—20 був послом УНР у Римі.
 Влітку 1920 виїхав до Відня, де став одним із засновників Українського вільного ун-ту (УВУ). 1921 разом з УВУ він перебрався до Праги, тричі (1928-29, 1929-30, 1937-38) обирався ректором цього ун-ту, кілька разів — деканом його філос. ф-ту. Був співзаснов-ником і тривалий час очолював Укр. істор.-філол. т-во (1923—45) та Музей визвольної боротьби України (1925—45), які діяли в Празі.
@@ Рядок 22: / Рядок 24: @@
 [[Категорія:ВУЕ]]
 [[Категорія:Е-ВУЕ]]
+[[Категорія:Культурологи]]
 [[Категорія:Політичні науки]]
 [[Категорія:Політичні діячі]]