Автономізація у політико-правових науках
Автономізація у політико-правових науках — розглядається як процес створення, передусім, територіальної автономії. Навіть у радянській довідковій літературі автономізація трактувалась у цьому аспекті, хоча йшлося про план Й. Сталіна щодо перетворення незалежних радянських республік, які утворились у 1918–1920 на території колишньої Російської імперії, в автономному складові РФ. Цей план не отримав підтримки серед лідерів республіканських компартій і В. Леніна, який на противагу плану автономізації запропонував створення федерацій радянських республік, всі суб’єкти якої матимуть рівні права, що й було формально втілено у Союзному договорі 1922. Однак на практиці радянські республіки були суттєво обмежені у своїх правах і втратили реальний суверенітет.
У сучасних політичних і правових науках — розуміється як процес набуття територіальної та екстериторіальної автономії. Ідеться про надання самостійності території або організації у вирішенні внутрішніх проблем поза межами прав і повноважень держави чи організації, до складу яких входить дана самоврядна одиниця.
Автономізація може відбуватися «знизу» та «згори». У першому випадку автономізація здійснюється як політичний рух у напрямку реалізації права на самостійне розв’язання суб’єктом автономії (національно-етнічною громадою, адміністративно-територіальною, національно-територіальною одиницею або громадським та церковно-релігійним об’єднанням) питань, що належать до внутрішньої компетенції цього суб’єкта. В основі такого руху лежать історичні, географічні та національні особливості територіальних, культурних чи конфесійних утворень, що прагнуть зберегти національно-історичну та культурну ідентичність. У цьому сенсі автономізацію можна розглядати як легітимний засіб, спрямований проти політики чи тенденції, який сприяє асиміляції або підпорядкуванню одних етнонаціональних груп іншим. Найбільш розповсюдженим виявом автономізації «знизу» є рух за формування державних утворень у межах певної території, але у складі єдиної, як правило, унітарної держави. У випадку автономізації «згори» влада або намагається попередити розвиток відповідних політичних рухів та наслідки їхньої діяльності (конфлікти, нестабільність), або зрівняти статус претендентів на самовизначення з іншими суб’єктами. Наприклад, уряд Іспанії, після того як Каталонія, Країна Басків і Галісія підтвердили свій автономний статус через референдум 1979 та вибори до автономних парламентів 1980, унаслідок чого виникла небезпека реалізації ними особливих повноважень, з метою запобігання сепаратизму обрав шлях заохочення створення автономій в інших регіонах. Прикладом автономізації «згори» (з певною долею умовності) можна вважати автономізацію через деволюцію. У разі деволюції реалізація основних функцій та прийняття відповідних рішень може доручатися спеціально створюваним на певний час і з певною метою органом, керівників яких призначає або обирає центральна влада. Деволюція, або передавання влади від вищого рівня до нижчого, здійснюється законодавчою і виконавчою владою. При цьому центр завжди залишає за собою владу другорядної законотворчості, тобто за ним зберігається остаточна конституційна влада. Через деволюцію здобули автономний статус Шотландія, Уельс і Північна Ірландія у Великій Британії.
Автономізація як завершальний процес не можлива без участі влади, у випадку територіальної автономії — центральної влади. Вона приймає або свідомо впроваджує автономізацію найчастіше під тиском обставин, зокрема, відповідних домагань національних меншин, загрози виникнення етнорегіональних конфліктів. Саме автономія стала одним із факторів забезпечення етнополітичної стабільності таких унітарних держав, як Іспанія (Країна Басків, Каталонія, Андалусія, Галісія), Португалія (Азорські острови й о. Мадейра), Фінляндія (Аландські острови), Данія (Фарерські острови й острів Гренландія), Франція (о. Корсика) та ін.
Досвід державного будівництва демонструє, що автономія здебільшого надається окремим ентонаціональним спільнотам, які компактно проживають у межах однієї держави та відрізняються від основної маси населення мовою, культурою, релігією. На територіальній автономії поряд із загальнодержавною діють власні «автономні» закони з певного кола питань; незалежно від центру формується власний «автономний» парламент — представницькі збори, здатні приймати певні закони, а також власний «автономний» уряд, здатний забезпечувати виконання загальнодержавних і «автономних» законів; статус автономії регламентується конституцією, статутом або іншим нормативно-правовим актом, що визначає її правове становище, повноваження та порядок діяльності. В унітарних державах статут автономії встановлюється або затверджується центром; закони або правові акти автономії мають відповідати конституції країни та загальнодержавним законам, в іншому випадку вони скасовуються; владні установи здійснюють свою діяльність під наглядом центру.
Хоча автономія визнається однією з форм самовизначення народів, гарантованою міжнародним правом, автономізація не має універсального статусу. Кожна держава, де є передумови для автономізації, самостійно вирішує питання про надання території широких чи обмежених повноважень.
Автономізація визнається як значний крок на шляху демократизації суспільства, а існування автономії — як вагомий внесок у справу розв’язання етнонаціональних проблем, збереження чи зміцнення етнополітичної стабільності. При цьому реальна автономізація можлива тільки у державах, де розвинута демократія і де існує реальне забезпечення прав особистості.
Література
- Основи етнодержавознавства / За ред. Ю. Римаренка. Київ, 1997.
- Хартія Університетів України «Академічні свободи, університетська автономія та освіта» // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. 2009. Вип. 16.
- Панченко Т. В. Політична регіоналістика. Харків, 2011.
